статья
Святослав ВИШИНСЬКИЙ
КОНЦЕПЦІЯ ЧАСУ У ФІЛОСОФІЇ ТРАДИЦІОНАЛІЗМУ
Філософія традиціоналізму, маніфестуючи реакцію холістського міфічного
мислення, на противагу парадигмі "Сучасності" пропонує
повернення до витоків – "Традиції". Основою традиціоналістської
метафізики є переосмислення базової світоглядної абстракції часу.
Принципіальні засади перегляду сучасних мисленнєвих парадигм сформулював
Р.Генон у своїй праці "Царство кількості і знамення часу":
"Истина состоит в том, что время не есть нечто развертывающееся
единообразно, и следовательно, его геометрическое представление
в виде прямой линии, как его обычно рассматривают современные
математики, дает полностью ложную его идею..." [2, с.
42].
Концепції лінійності часу, задекларованій у V ст. А.Августином,
Р.Генон протиставляє радикально протилежну альтернативу: "Традиционализм
Генона утверждает как основную координату языка Традиции совершенно
иную картину, иное представление о времени. Генон утверждает,
что форма существования бытия по преимуществу – вечность; что
бытие, которое является вечным бытием, неразменно, никуда не проистекает
в виде эманаций, интактно, остается цельным и незатрагиваемым
никакими процессами, всегда, сквозь всякие формы времени, оставаясь
самодостаточной, самозаконченной, полной, абсолютной реальностью..."
[4, с. 35-36]. Абстракція Єдиного, розвинена у ІІІ ст. Плотіном,
у роботах Р.Генона набуває нового прочитання.
Час, як категорія парадигами дігітального мислення, характеризується
ознаками поступальності та безперервності власного зростання,
а також константної однонаправленості. Основою традиціоналістського
світогляду є протилежна парадигма онтологічної деградації часу.
Час, як метафізична частка Вічності постійно спливає (в цьому
ключі даний фразеологізм слід вважати реліктом міфічного мислення
людини). "В целом же, оно является здесь процессом определенной
редукции, постепенного снисхождения вечности от самой себя, диахроническим
развертыванием качественного содержания вечности в направлении
бытийного убывания. Следовательно, время имеет не только определенный
вектор, определенную телеологию, но эта телеология еще и является
отрицательной: это движение от плюса к минусу" [4, с.
36].
З даних тверджень випливає висновок про невічність (тимчасовість)
часу та
його закономірну межу: "Согласно традиционалистскому языку,
время убывает до
определенной критической черты, и когда сектор реальности, захваченный
временем,
доходит до некоторого предела, вечное бытие вновь обнаруживает
себя, и возникает
новый цикл" [4, с. 37]. Подібний абсолютистський підхід до
проблеми часу
наближає нас до світоглядної призми архаїчної людини, роз'яснюючи
міфологічну
картину світу та причинність вселенської деградації.
У своїх дослідженнях гіперборейського календаря Г.Вірт виділяє
основний просторово-часовий символ Нордичної Традиції – "кельтський
хрест". Цей універсальний язичницький знак втілює в собі
просторову проекцію часу (рух Сонця на небосхилі), а також три
плани вселенського буття: матеріальний, душевний та духовний (край
кола, площа круга і його середина), об'єднуючи їх поняттям метафізичного
Року. "Годовой символизм, сезоны и соответствующие им
природные явления, динамика и логика годового движения солнца,
вращение небесной сферы и циклическое смещение созвездий описывают
все вместе конкретику сакральной парадигмы реальности, придают
бытию направленность и ориентацию, отмечают ритм космического
существования" [3, с. 335].
Символ кола, тотожний древньому знаку змії, що кусає власний
хвіст, виявляє
як матеріальну, так і духовну реальності неперервними і циклічними.
Міфічне,
дорелігійне розуміння часу породжує саму абстракцію Вічності,
як безперервного
циклу з умовними початком та кінцем. Буття осмислюється древніми
як процес
неперервності, заснованої зі здатності світу до воскресіння після
власної
загибелі (блискучим зразком аналогового циклічного світогляду
в европейській
традиції є "Пророцтво вьольви" у "Старшій Едді"
[5, с. 7-20]). Як наслідок
Р.Генон відкидає адекватність поняття Вічності в сучасних парадигмах,
доводячи
її суперечність із теорією лінійності часу.
Аналізуючи реконструкції гіперборейського календаря Г.Вірта,
російський
філософ А.Дугін розвиває традиціоналістське вчення про час, збагачуючи
трактування "кельтського хреста" семантикою християнських
образів. Таким чином
він поглиблює православну доктрину гіперборейським концептом і
протиставляє її
західій теології.
Паралельно з традиціоналістською реакцією у філософії, несвідомі
кроки до переосмислення категорії часу ми можемо знайти і в сучасній
літературі.
Найцікавішим в цьому ключі є роман К.Вонегута "Бійня номер
п'ять", в якому житель вигаданої планети стверджує цілком
традиціоналістське бачення часу: "...я – тральфамадорец
и вижу время, как вы видите сразу единую горную цепь Скалистых
гор. Время есть все время... Оно неизменно. Его нельзя ни объяснить,
ни предугадать. Оно просто есть. Рассмотрите его миг за мигом
– и вы поймете, что мы просто насекомые в янтаре" [1,
с. 92].
У феномені філософії традиціоналізму з її реабілітацією міфу
та аналогового
мислення, а також докорінним переглядом базових уявлень про простір
і час слід
вбачати глибоку кризу парадигм Сучасності та позитивістських підходів
до
проблеми буття. Ставлячи під сумнів основні поняття сучасної культури,
традиціоналісти створюють підгрунтя для безпрецедентної критики
цивілізації та
"переоцінки всіх цінностей" у найрадикальнішій формі.
Література:
1. Воннегут К. Бойня номер пять, или Крестовый поход детей.
– Москва: "АСТ",
2003.
2. Генон Р. Царство количества и знамения времени. - Москва: "Беловодье",
2003.
3. Дугин А. Метафизика Благой Вести // Абсолютная Родина. – Москва:
"Арктогея", 1999.
4. Дугин А. Философия традиционализма. – Москва: "Арктогея",
2002.
5. Старшая Эдда // Западноевропейский эпос. – Санкт-Петербург:
"Азбука-классика", 2002.
spm111@yandex.ru
Грудень 2005
