|
тексти
ІСТОРІЯ
ТУРЕЦЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ ПО-УКРАЇНСЬКОМУ
 Сходознавство
в Україні - галузь фактично без підґрунтя, бо ніколи не була справою
державної ваги. Нещодавно вийшла колективна праця українських
сходознавців "Мовні та літературні зв'язки України з країнами
Сходу" (К., 2010.-468 с.) - переглянувши її, утверджуєшся
в думці: орієнталістика у нас була справою лише яскравих особистостей,
завжди гнаних владою чи начальством і полишеною на виживання.
А згадаймо, які плани плекалися у добу шістдесятництва! Іван Світличний,
Дмитро Павличко, Іван Драч, Петро Кононенко які тільки проекти подавали
до ЦК Компартії України, іноді там їх навіть підтримували (Ф. Овчаренко,
П. Федченко), наприклад, стосовно видання часопису "Східний
світ", але з Москви відповідь була, як у тому дитячому віршику:
"Но ответила вода - низачто и никогда!"
Що ж сьогодні? Не час давати загальну оцінку, наведу тільки один
факт. Після Майдану відомий орієнталіст професор Григорій Халимоненко
через засоби масової інформації, зокрема й газету "Літературна
Україна" звернувся до В. Ющенка, Ю. Тимошенко та В. Литвина
з пропозицією: запровадити в Україні сходознавчу освіту й науку
на такій основі, як це роблять сусідні держави, тобто готувати
не тільки філологів, а й сходознавців-економістів, істориків, філософів,
політологів. Мабуть, і проблеми з газом та нафтою розв'язувалися
б інакше. А зверху - ані пари з вуст. Натомість ректор В. Скопенко
хутко розправився з наївним професором - звільнив з роботи. Атож,
наївним: послав професор телеграму В. Ющенку, щоб захистив, а чиновник
з адміністрації президента порадив звернутися до суду. Пам'ятаєте,
як казав герой одного анекдоту: "Ви, конєшно, будєтє смєяться...".
Тоді професор удався з листами до депутатського корпусу, до віце-прем'єра,
але знову довелося згадувати героя анекдоту...
Але бог з ними... Професор виявився ще того гарту, назбирав з пенсії
грошей, до того ж академік Л. Губерський повернув вченого до
університету, матеріально допомогло й посольство Туреччини,
та й видав книгу "Історія турецької літератури: Turk Edebiyati
Tarihi". - Київ, 2009 (544 с.) - працю, котрою могла б
пишатися наукова громадськість будь-якої країни. Відомий кримськотатарський
вчений Ісмаїл Керімов зауважує: "Історії турецької літератури
виходили і в ХІХ, і в ХХ ст., серед них є й основоположні, наприклад
праці Е. Гібба, Й. Гаммера, Л. Бонеллі, А. Кримського, але зіставивши
ці прекрасні роботи з фундаментальним дослідженням Г. Халимоненка,
бачимо, як далеко вперед пішла тюркологія протягом століття".
Суголосну оцінку дає й С. Сорокін, провідний тюрколог з Київського
національного лінгвістичного університету: "ХХ століття
подарувало дослідникам новий матеріал зі словесності тюрків, в тому
числі й недавно віднайдені рукописи - все це потребувало свіжого
осмислення, що й зробив професор Халимоненко. Його "Історію
турецької літератури" - цей висококваліфікований здобуток українського
сходознавства чекають і тюркологи, й арабісти, й іраністи не тільки
в Україні, а й за її межами - адже подібні дослідження виходять
друком украй рідко навіть у Західній Європі. Наукова громадськість
Турецької Республіки високо оцінила працю тюрколога з Шевченкового
університету - п'ять років тому проф. Г. Халимоненко, перший з європейських
дослідників одержав нагороду "За розвиток тюркської культури".
В чому ж полягає свіже осмислення турецької літератури, що його
виявив наш співвітчизник? До останнього часу спостерігається істотна
різниця у висвітленні історії тюркського письменства, зокрема його
періодизації. Літературознавці Туреччини висловлюють ідею єдиної
тюркської словесності - від найдавнішої доби ще спільного замешкання
всіх тюрків на прадавній батьківщині, теренах Алтаю, й до сьогодення.
Європейська ж орієнталістика розпочинає історію турецької літератури
лише з ХІІІ століття, тобто з часу опанування тюрками земель колишньої
Візантії. Такий погляд цілком задовольняв і російських тюркологів
комуністичної доби: вони висували нібито й логічну тезу про самобутній
розвиток культури кожного тюркського народу, та в основі цього погляду
лежала далеко не філологічна ідея: сприяти політиці КПРС, спрямованій
на якомога більше роз'єднання дуже близького за мовою населення
тюркських союзних та автономних республік СРСР. Навіть абетки у
Москві для цих народів розробили такі, щоб один і той самий звук
передавався у якомога фантастичнішій графіці. Скажімо, слово
"день / сонце" кумикам наказали писати так: куьн,
кримським татарам - кюн, узбекам - кун, азербайджанцям - kYн, татарам
- кoн, туркменам - гYн, а каракалпакам - так як і туркменам, але
літеру Y посередині перетинала рисочка. З першого класу маленькі
узбеки мали затямити, що їхній "день" відрізняється від
киргизького, азербайджанського, татарського...
Професор Халимоненко пише: "Зараз, коли народи республік
СРСР одержали політичну незалежність, потрібно дочекатися відгомону
літературознавців цих держав, а також узагальнити їхню позицію стосовно
питання про єдність тюркської словесності та періодизацію літератури".
Український вчений запропонував цілком зрозумілий шлях осягнення
тюркської словесності: він починає її історію з доби першої тюркської
держави "Gokturk Kaganligi / Гьоктюркський Каганат" (552-582
рр. н.е) Середньовіччя в Центральній Азії, тобто з VІ століття.
З тієї епохи до нас дійшли карбовані на кам'яних стелах рунічні
тексти, переважно епітафії, художня образність, стилістична
зграбність та й чималі обсяги котрих дали підставу низці вчених,
зокрема й відомому українофілу Федору Коршу спробувати читати
їх як художні, ба більше - поетичні твори. З великою любов'ю автор
"Історії турецької літератури" подає матеріал про національний
епос тюрків, перекидаючи місток до процесу двоетапного творення
українського національного епосу: спершу в княжу добу (так звані
"билини", назва придумана російськими філологами у ХІХ
ст.), а пізніше - в часи козаччини, коли склався корпус дум.
Професор Халимоненко має досить самобутню освіту: фах україніста
здобув у Шевченковому університеті, навчання продовжив у Тбіліському,
де отримав спеціальність сходзнавець-тюрколог та викладач грузинської
мови й літератури, в аспірантурі ж навчався у Москві. Тривалий час
працюючи в галузі художнього перекладу, позбувся в наукових працях
тієї заакадемізованості чи, скажімо, бажання надати тексту флеру
наукоподібності, на що страждає молоде покоління науковців, наповнюючи
філологічні опуси лавиною інноваційної лексики. Григорій Халимоненко
справді вміє говорити про складне мовою, зрозумілою широким колам
читачів. "Історія турецької літератури" написана, звісно
ж, передусім для сходознавців, і декотрі розділи її, наприклад,
присвячені метриці, досяжні переважно фахівцеві, але весь текст
цього академічного видання читається як захопливий роман. Особливо
це стосується розділів про організацію літературного життя на теренах
мусульманських країн та інститут придворного письменства. Ми вже
не кажемо, що чимало важливих питань - система жанрів, метрика,
розвиток літературної критики, середньовічна проза, народна література
- у працях попередників українського вченого або зовсім не порушувалося,
або ж висвітлювалося дуже побіжно. Неабияку вагу для української
громадськості має матеріал, в якому автор характеризує суфізм, теорія
та практика якого останнім часом стає все популярнішою в колах інтелектуалів
Європи. Професор Халимоненко і цю філософську й естетичну категорію
зумів висвітлити без надуживання "модної" термінології,
автору більше імпонує стиль викладу, притаманний А. Кримському,
С. Єфремову, Д. Чижевському, Л. Новиченкові, І. Дзюбі. Загострені
дослідницькі поривання й нестримна пульсація думки притаманні автору,
очевидно, від народження. Широкий освітній та історичний світогляд
разом з яскраво вираженим літературним хистом цього незвичайного
науковця передають його працям якості збуджувача думок і запалюють
читача тим самим вогнем, що палає в душі автора. Він постійно порівнює
явища літературного процесу на Сході та в Україні, навіть на палітурку
книжки сходознавець виніс чотиривірш Павла Тичини:
Де країна Туреччина дивна,
Там, де сонце над горами сходить,
Над тюльпаном всі дні султанівна
Над блакитним проводить.
На світлині: професор Григорій Халимоненко (ліворуч) з професором
Юсуфом Галачоглу (Туреччина) під час роботи ІІ Міжнародної наукової
конференції присвяченої пам’яті Омеляна Пріцака. 21-22 травня 2009
р. в Національному університеті «Києво-Могилянська академія».
Це й не дивно, адже ХVІІІ століття увійшло в історію турецької
культури під назвою "Lale devri" (Доба тюльпанів).
Захоплення автора поезією османської доби (1299-1922 рр.) ніби
розсуває ті ідеологічні кордони, за якими в підручниках радянського
часу було нелегко побачити справжню естетичну красу середньовічної
лірики. Відомий україніст, працівник Турецького управління спіробітництва
та розвитку при Кабінеті міністрів Республіки Туреччина Омер
Дерменджі підкреслив головну ідею праці професора з Шевченкового
університету: "Фундаментальне дослідження Григорія Халимоненка
написане на основі неординарного розуміння літературного процесу
в країнах Сходу, й зокрема в Туреччині. Відкинувши застарілі схеми,
в основі яких були догми партійності й класовості, український професор
розглядає творчість передусім як естетичну цінність. "Історія
турецької літератури" Г. Халимоненка сьогодні є чи не єдиним
для українців джерелом інформації про тюркську словесність від давнини
до нової доби".
Справді, метафоричність і символіка мислення східних поетів, дещо
театральні пристрасті в сюжетах про кохання вимагають від дослідника
неабиякого вміння пояснити читачеві одну з найприкметніших рис турецької
літератури: яку любов - а вона завжди еротична й далеко не така,
як у європейських авторів - передають поети: божественну чи земну?
На кого: бога чи людину спрямовані пристрасті поета-суфія? Або чому
в кожній газелі мусульманських поетів безупинну ллються вина? Проф.
Халимоненко безапеляційно стверджує, що поети-суфії (а вони майже
всі суфії, які перебувають на шляху ("тарікат") пізнання
Господа Всевишнього) надавали і любовному почуттю, і п'янкій
екстатичній силі вина характер релігійного служіння. Омар Хайям,
в руб'ї якого пересічний читач та й видавці з огляду на ілюстрування
поезії цього перського поета, на жаль, бачать ледь не апологета
алкоголю та сексуального свавілля, насправді був людина глибокого
песимістичного настрою й усамітненого способу буття, а вино в його
чотиривіршах - лише символ містичного сп'яніння. Вірші східних поетів
доводиться розгадувати, щоб розкрити їхню метафізичну сутність.
І ми відчуваємо інтуїцію дослідника, ту бистрість, з якою український
орієнталіст схоплює думку поета-суфія, засвоює її й відшуковує саме
ті, єдино потрібні слова, котрі передадуть читачеві глибинність
символіки. Ще одне - автор дослідження прекрасно помічає геологічно
нашаровані кліше в поезіях кожного, навіть найталановитішого поета,
але вміє переконати читача не вбачати в цьому брак хисту чи потяг
до неприродної пишномовності, а розуміти це як не уникну данину
естетичним канонам тієї доби.
У передмові до свого дослідження Г. Халимоненко пише про "важкі
хвилини відчаю", коли виникало бажання полишити роботу
над рукописом, але в уяві "поставала перспектива кращих
умов праці для послідовників". Яремі Полотнюку, доцентові
кафедри сходознавства Львівського університету імені Івана Франка,
либонь, теж знайомі оті хвилини відчаю, недарма ж з приводу подвижницької
праці Г. Халимоненка він зауважує: "... автор подає велику
кількість текстів арабським письмом, чого зараз майже ніхто не робить.
Цим проф. Халимоненко дуже ускладнив собі роботу, бо набрати на
комп'ютері й неодноразово вичитати їх - це вже непосильний труд".
На щастя, в нашій науці ще є особистості, які закінчують передмову
словами, що їх варто запам'ятати кожному науковцю: "Своєю
працею автор цього підручника окрім усього іншого хотів, аби у світовій
бібліографії нарешті з'явилася інформація й про орієнталістичне
літературознавство у державі Україна".
Ф.Туранли, доцент Національного університету "Києво-Могилянська
академія".
e-пошта: spm111@yandex.ru
т.моб. 093 029 86 71
|
