статья
Пятківський Р.О.
Проблема суб'єкта історичного процесу у філософії Івана Франка
Проблема суб'єкта історичного процесу відноситься до питань,
які у всі часи привертали увагу багатьох мислителів, адже, як
влучно відмітила Т.Кушерець, уявлення про суб'єкт історії виявляється
тим дзеркалом, у якому індивіди бачать своє ідеальне відображення
і оцінюють свою поведінку, свій спосіб життя [1]. Саме тому ці
уявлення неодноразово змінювались, часто у відповідності з історичною
епохою чи завданнями, які стояли перед тими чи іншими філософами
або їх народами. Не менші дискусії, а то й цілковиту непримеренність
і поляризацію поглядів мислителі проявляли у визначенні рушійних
сил історичного процесу, причому вирішальним вважався переважно
якийсь один фактор чи сукупність факторів одного типу, через що
сформовувався однобокий підхід до проблеми, а значить від початку
закладалась можливість його спростування чи уточнення з іншої
позиції.
Своєрідне розшарування суб'єкта історичного діяння яскраво проявилось
у XIX столітті, коли сформувався розмаїтий "букет" суб'єктів.
Саме в цей час "особа, клас, народ (нація) і людство заявили
однаково рівні права на співавторство в "драмі світового
духа" (Гегель), і суспільна думка ХІХ століття оберталася,
властиво, довколо того, як би впорядкувати, "ієрархізувати"
цю "команду"" [2].
Історичні обставини тої епохи - пробудження національного життя
і національних рухів, що спонукало бурхливі процеси націогенезу
"бездержавних" народів, індустріальна революція, яка
глобалізувала історію, ламаючи національні перегородки, - спричинили
інтенсивні пошуки відповідей на поставлену проблему і визнання,
цілком в дусі часу, провідними dramatis personae історії насамперед
колективних су'бєктів. На кінець ХІХ століття здійснюється безповоротне
"роздержавлення" ідеї народу і проникливі погляди все
більше звертаються до ідеї національної. В особі Т.Масарика проголошується:
"В наших часах являється ідея гуманності в формі ідеї національності"
[3]. Все це засвідчило перехід від історії, твореної елітою, до
історії, твореної масами.
Подібно до західних віянь, в Україні, яка була розчленована в
той час між двома імперіями і переживала глибоке "бездержавство",
у ХІХ столітті відбувається поступовий процес становлення української
ідеї від її зародження в романтичному дусі (Кирило-Мефодієвське
братство) і виокремлення України як суб'єкта історичного процесу
з відповідно суверенними культурними запитами ("громадівці")
до остаточного витворення національної ідеї і визнання нації творцем
історії ("Молода Україна" і мислителі початку ХХ століття).
Особливо активно процеси самоусвідомлення і становлення української
нації проходили на теренах Галичини, яка, перебуваючи в складі
конституційної Австро-Угорської імперії, мала вільніший для провадження
цієї мети клімат, більш широкі можливості для діалогу з іншими
культурами, а тому була охоплена найновішими ідейними та суспільними
зрушеннями.
І.Франко, репрезентант покоління "Молодої України"
(з кінця 80-х років ХІХ століття по десяті роки ХХ століття),
був перейнятий інтелектуальною атмосферою і добре ознайомлений
із сучасною йому соціальною філософією. Основу його філософського
світогляду складав раціоналізм, своєрідність і самобутність якого
у І.Франка полягає в тому, що він досить добре уживається з різними
позитивістськими течіями [4]. Саме позитивне знання, позитивна
наука, яка має справу з конкретними фактами імпонувала І.Франку,
адже "справжня наука не має нічого спільного з жодними надприродними
силами, з жодними вродженими ідеями, з жодними внутрішніми світами,
що керують зовнішнім світом" [5]. З цих позицій він критично
підходив до ідеалістичних побудов Платона, Арістотеля, Г.Гегеля,
А.Шопенгауера, Ф.Ніцше, Т.Карлейля. Справжня наука, на думку І.Франка,
повинна вчити нас пізнавати закони природи, яка "є для людини
всім" і поза якою "нема пізнання, нема істини"
і вчити користувати з тих законів
Певний вплив на філософський світогляд І.Франка у ранній період
його творчості справили праці К.Маркса і Ф.Енгельса, ідеї яких
широко обговорювались у колах західноєвропейської тогочасної інтелектуальної
еліти. Проте, як відмічав І.Франко, сам він був соціалістом "не
з переконання, а по симпатії" [6], адже розглядав ідею соціалізму
як одну з вищих загальнолюдських цінностей, виплеканих мрією багатьох
поколінь про щасливе життя. Сприйняти ж беззастережно абсолютизований
соціологізм та інтернаціоналізм марксизму І.Франко не міг через
свої позитивістсько-раціоналістичні позиції.
До того ж насамперед джерелами світогляду І.Франка, окрім оточуючої
його дійсності, стала творчість представників українського просвітництва
і романтизму (з особливим впливом на нього гуманізму і патріотизму
Т.Шевченка) і традиції філософської україністики - її людинознавчий,
гуманістичний, екзистенціальний характер [7]. Певний вплив на
І.Франка мала творчість М.Драгоманова, який допоміг йому визначитися
з шляхом до "тісного зв'язку з живим (а не вимріяним) українським
народом на широке поле європейської культури" [8], і співпраця
з М.Павликом.
В цілому ж, як влучно зауважив І.Захара, після уважного прочитання
філософських праць І.Франка можна дійти висновку, що український
мислитель не зараховував себе до якоїсь одної філософської течії
свого часу - марксизму, позитивізму, махізму, дарвінізму тощо,
а "на кожну проблему, на кожного її носія мав свій власний
тверезий погляд, який завжди виходив з позиції здорового глузду"
[9]. Як справжня геніальна постать, І.Франко, глибоко обізнаний
з усіма сучасними йому світоглядними позиціями, "акумулював"
їх у своїй "духовній лабораторії" в свої власні самоцінності
задля поставленої перед собою провідної мети: "служити інтересам
мойого рідного народу та загальнолюдським поступовим гуманним
ідеям" [10].
Історична атмосфера творчості І.Франка і джерела його філософського
світогляду визначили особливості підходу українського мислителя
до проблеми суб'єкта історичного процесу.
У побудові власного визначення суб'єкта історії І.Франко насамперед
відкидає тлумачення історії людства як результату діяльності видатних
осіб, підкреслюючи, що "великі королі, вожді й завойовники
не "робили і не роблять історії", але навпаки, що історія
витворила їх самих: вони піднялися і стали необхідними внаслідок
попереднього розвитку певного народу, внаслідок його сучасних
економічних і політичних умов; вони були, власне, тільки знаряддям
її дальшого розвитку, тільки щаблями, по яких розвиток ішов і
йде щораз вище й вище" [11]. Виступаючи, таким чином, з позитивістських
позицій у визнанні історичних постатей продуктом епохи і середовища,
І.Франко критикував попередню, зокрема романтичну традицію зображення
історії як творіння "монархів, вождів й інших можновладців".
За його глибоким переконанням, справжньою "історією народів"
є "історія народних мас і тих соціальних, економічних та
духовних течій, які з непереможною, елементарною силою проявляються
в їх життю" [12].
Але колективним суб'єктом може стати не інертна етнічна маса,
опанована несвідомими інстинктами, в котрій "так мало...
справжніх характерів, а так багато дріб'язковості, вузького егоїзму,
двоєдушності й пихи", "раса обважніла, незграбна, сентиментальна,
позбавлена гарту й сили волі, так мало здатна до політичного життя
на власному смітнику" [13] (саме так І.Франко характеризує
сучасний йому стан українського народу), а витворена з неї, зорганізована
нація. Вирішальне значення у цій побудові відіграє "ідеал
повного, нічим не в'язаного і не обмежуваного (крім добровільних
концесій, яких вимагає дружнє життя з сусідами) життя і розвою
нації" [14], в який вірять і якого прагнуть понад усе навіть
тоді, коли він ще недосяжний, лежить "поза межами можливого",
адже "тисячні стежки, які ведуть до його осущення, лежать
просто-таки під нашими ногами, і що тільки від нашої свідомості
того ідеалу, від нашої згоди на нього буде залежати, чи ми підемо
тими стежками в напрямі до нього, чи, може, звернемо на зовсім
інші стежки... Ми мусимо серцем почувати свій ідеал, мусимо розумом
уяснювати собі його, мусимо вживати всіх сил і засобів, щоб наближуватиь
до нього, інакше він не буде існувати і ніякий містичний фаталізм
не сотворить його там, а розвій матеріальних відносин перший потопче
і роздавить нас, як сліпа машина" [15].
І.Франко розумів, що така нація повинна почувати себе органічною
єдністю, тому і звертався до свого народу: "Ми мусимо навчитися
чути себе українцями - не галицькими, не буковинськими українцями,
а українцями без офіціальних кордонів. І се почуття не повинно
у нас бути голою фразою, а мусить вести за собою практичні консеквенції"
[16].
Але ж хто повинен підштовхнути цю етнічну расу до її якісного
переродження у повноцінну націю? Для І.Франка, як і для більшості
тогочасних теоретиків "національної ідеї", відповідь
була категорична: вирішальну роль в цьому покликана відіграти
інтелігенція, вносячи в маси національну ідеологію. Таке завдання
він ставив і перед українською інтелігенцією, наголошуючи в 1905
році: "Перед українською інтелігенцією відкриється тепер,
при свобідніших формах життя в Росії, величезна дійова задача
- витворити з величезної етнічної маси українського народу українську
націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного
культурного й політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу
інших націй, відки б вона не йшла, та при тім податний на присвоювання
собі в якнайширшій мірі і в якнайшвидшім темпі загальнолюдських
культурних здобутків, без яких сьогодні жодна нація і жодна хоч
і як сильна держава не може остоятися" [17].
І.Франко ставить проблему "будителя" народу, який,
відчуваючи національний ідеал і вірячи в нього, будучи щирим у
всіх своїх переконаннях і діях, покликаний згуртувати і повести
за собою народ. Однак такий пророк свого поневоленого народу (у
І.Франка його яскравим взірцем виступає Мойсей у одноіменній поемі),
часто залишається непочутим непіддатною "юрбою", яка
позасвідомо чинить опір втіленню ідеала, яким керується "будитель".
Для нього, що "все, що мав у житті... віддав для одної ідеї,
і горів, і яснів, і страждав, і трудився для неї" [18], місія
творення повноцінного народу перетворюється у постійний сум і
страждання, але суттю його покликання і є, словами Мойсеєвої притчі,
"щоб росли ви все краще, а я буду гинуть на шляху" [19].
Такий провідник свідомо робить моральний вибір на користь свого
народу, хоч, - як писав І.Франко (а саме його власна доля стала
темою для долі створеного ним поетичного образу Мойсея), - "Мій
руський патріотизм - то не сентимент, не національна гордість,
то тяжке ярмо, покладене долею на мої плечі. Я можу здригатися,
можу тихо проклинати долю, що поклала мені на плечі це ярмо, але
скинути його не можу, іншої батьківщини шукати не можу, бо став
би підлим перед власним сумлінням" [20]. І тільки зі смертю
(жертвою) "будителя", яка, за спостереженням О.Забужко,
виконує функцію пасіонарного поштовху, місія героя-інтелігента
завершилась - з "маси" викристалізувався "народ-творець"
[21].
Як бачимо, успішність вирішення національного питання І.Франко
ставив в залежність від рівня свідомості народу, що визначається
ступенем розвиненості її у інтелігенції. Остання ж на пророка
свого народу перетворюється лише тоді, коли виражає його інтереси.
І.Франко, передбачаючи прихід "великої доби", пов'язаної
із занепадом старих імперій, найбільше переживав, щоб вона не
стала для українського народу несподіванкою, бо "горе нам,
горе нашій нації, коли велика доба застане нас малими і неприготованими!"
[22], адже це буде означати, що "наша Україна готова знову
опинитися в ролі ковадла, на якому різні чужі молоти вибиватимуть
свої мелодії, або в ролі крілика, на якому різні прихильники вівісекції
будуть доконувати своїх експериментів" [23]. І хоч зробити
з України силу, готову до конкуренції, - завдання, яке покладається
на інтелігенцію, успіх цієї справи залежить від кожної свідомої
особистості, "людської одиниці", яка є "частю тої
маси", що здійснює всі історичні рухи і переміни.
Що ж до ролі партій, то перетворення кожної на політичну організацію
залежить від вміння виразити ідеї своєї суспільної верстви; якщо
ж вона сама займається виробленням цих ідей і нав'язуванням їх
народним масам, далеким від сприйняття їх, - тоді це не партія,
а секта. Партія повинна виробити ясну програму дій, яка відображала
б основні прагнення трудящих мас; без такої програми вона приречена
на хитання, блукання наосліп, допущення політичних помилок; не
маючи ясної перспективи, вона буде топтатись на місці [24].
Самі ж суспільні верстви, які оформились внаслідок поділу праці,
вирішальної ролі в історичному процесі не відігравали. Думку ж
про особливу, перебудовну місію пролетаріату, встановлення диктатури
якого революційним шляхом стане запорукою соціальних перетворень
і поступу цивілізації, знаряддям розв'язання національного питання,
І.Франко відкидав взагалі. Саме за цю "непослідовність"
і "обмеженість" у сприйнятті марксизму він був найбільше
критикований радянською літературою.
Отже, головним суб'єктом історії у І.Франка виступає нація як
структурована соціальна органічність, що складається з народу
та інтелігенції (еліти) як рівновартісних складників.
Пріоритет національного чинника у філософському світогляді І.Франка
остаточно оформився в 90-х роках ХІХ століття. Проголошення того,
що "все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей,
що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання
до панування одної нації над другою, або хоробливий сентименталізм
фантастів, що раді би широкими "вселюдськими" фразами
покрити своє духовне відчуження від рідної нації" [25] стало
результатом тривалої і наполегливої рефлексії в складних життєвих
реаліях. Думки про об'єднання всіх народів у слов'янську федерацію
чи то "вічну Федерацію" при соціалістичному суспільстві,
в яких би кожна національність зберігала автономію і рівність
з іншими, незабаром відступила перед ідеалом повної самостійності,
а перспектива "консолідування якихсь вольних міжнародних
союзів для осягнення вищих міжнародних цілей" відкладалася
до часів, "коли всі національні змагання будуть сповнені
і коли національні кривди та неволення відійдуть у сферу історичних
споминів" [26]. Ці позиції дозволяють нам, вслід за І.Лисяком-Рудницьким,
назвати І.Франка "одним з перших українських публіцистів,
що був поборником повної політичної самостійності нації, зриваючи
таким чином з федералістичною традицією Костомарова і Драгоманова"
[27] і визначити його творчість етапною в переході української
суспільно-політичної думки з позицій федералізму на позиції самостійницькі.
В цілому ж поступ, який "не йде рівно, а якось хвилями",
"йде мов буря з одного краю до другого" [28], є поступом
людства, всіх людей, які йдуть наперед, "знаходять по дорозі
все щось нового, але часто й гублять не одно таке, за чим пізніше
мусять жалувати" [29]. І єдиною метою цього руху, до якої
людство прагне споконвіку, - це щастя. Повністю його людина не
досягне ніколи, але наблизиться "аж тоді, коли наука і праця
зіллються до неї воєдино; коли всяка її наука буде корисною працею
для суспільства, а всяка праця буде виявом її розвинутої думки,
розуму, науки" [30].
І.Франко з оптимізмом дивився на майбутне людства, вважаючи,
що за умови здобуття народом загальнолюдських прав (а саме за
такої умови будуть здобуті ним і права національні), воно побудує
справжній соціалізм, під яким український мислитель розумів "усунення
всякої суспільної нерівності", "всякого убозтва",
запровадження "справедливішого, щасливішого ладу, ніж нинішній"
[31]. Соціалістичне суспільство складатимуть асоціації громад,
кожна з яких матиме право на самостійне управління, розвиток і
життя без будь-якого верховенства одного народу над іншим і спрямовуватиме
всі зусилля на вільне вдосконалення кожного громадянина. Одночасно
І.Франко застерігав від побудови соціалізму в дусі соціал-демократів,
що стоять на марксистських позиціях, адже їхня держава для кожної
особистості стане тюрмою.
Визначення І.Франком рушійних сил історичного процесу, які визначають
рух людства, його поступ, тривалий час було предметом гострих
дискусій, а то й тенденційних перекручень. Насправді ж маємо справу
з тим самим творчим пошуком українського мислителя.
Перш за все потрібно мати на увазі, що І.Франко розглядав історію
як складний, єдиний процес, в якому тісно переплітаються не тільки
події і процеси, але й сили, які їх визначають, носячи при цьому
часто об'єктивний характер. (Так, наприклад, у статті "Реалісти
чи кар'єристи?" народність визначається І.Франком як матеріальне
і духовне життя народу, його розвиток, "на котрий складається
природна форма (географічне положення, раса, мова і т.ін.), і
культурний, отже, набутий зміст" [32]). Причому на кожному
етапі розвитку людства співвідношення таких чинників може змінюватись
(розкриттю цього питання у І.Франка присвячено насамперед праці
"Мислі о еволюції в історії людськості" і "Що таке
поступ?").
В будь-якому випадку, рушіями прогресу І.Франко в рівній мірі
визнає як матеріальні інтереси, матеріальне життя людей (вони
спричиняють "здруження одиниць" і "спільність праці",
які є формами вираження боротьби за існування), так і суспільні
ідеали. Ці погляди він сформулював у тезисі, який стверджує: "Як
у цілій природі, так і в розвою людства керму держать два могутні
кондуктори... голод і любов. Голод - се значить матеріальні і
духовні потреби чоловіка, а любов - се те чуття, що здружує чоловіка
з іншими людьми. Людського розуму в числі тих кондукторів нема
і, певно, ще довго не буде" [33].
Таким чином, у своїх поглядах на проблему су'бєкта історичного
процесу І.Франко виступав співзвучним своїй епосі, ставлячи в
центр історії суб'єкт колективний - націю як органічну єдність,
а у визначенні рушійних сил розвитку виходив з "поліфакторності",
проголошуючи двигуном поступу як матеріальні, так і духовні чинники.
Це дозволило йому уникнути однобокості і упередженості, що були
притаманними багатьом сучасним йому теоріям, і повніше осягнути
закономірності історичного процесу, не покидаючи меж реалізму.
І.Франко зайняв визначне місце у світовій філософії, ставши одночасно
речником і "будителем" свого народу.
1. Кушерець Т. Соціально-історичний суб'єкт: сутність, структура,
типологія. Автореф.дис... канд.філософ.наук. - К., 1993. - С.
1.
2. Забужко О. Філософія української ідеї та європейський контекст:
франківський період. - К., 1993. - С. 24.
3. Цит. за: Там само. - С. 56.
4. Захара І. Позитивізм у соціальній філософії Івана Франка //
Іван Франко - письменник, мислитель, громадянин: Матеріали Міжнародної
наукової конференції (Львів, 25-27 вересня, 1996р.). - Львів,
1998. - С. 181.
5. Франко І. Наука і її взаємини з працюючими класами // Зібрання
творів: У 50 т. - К., 1986. - т. 45. - С. 32.
6. Автобіографія Івана Франка з його листа до М.Драгоманова //
Франко І. Твори: В 20 т. - К., 1955. - т. 1. - С. 15.
7. Возняк С. Світогляд І.Франка в контексті вітчизняної та світової
філософської думки // Іван Франко і національне та духовне відродження
України: Збірник наукових статей. - Івано-Франківськ, 1997. -
С. 68-69.
8. Мандрика М. Шевченко й Франко. - Вінніпег, 1957. - С. 8.
9. Захара І. Назв. стаття. - С. 180.
10. Франко І. Переднє слово // Зібрання творів: У 50 т. - К.,
1976. - т. 3. - С. 282.
11. Франко І. Наука і її взаємини з працюючими класами. - С. 25.
12. Франко І. Щирість тону і щирість переконань // Твори: В 20
т. - К., 1955. - т. 16. - С. 351.
13. Франко І. Дещо про себе самого // Зібрання творів: У 50 т.
- К., 1981. - т. 31. - С. 30-31.
14. Франко І. Поза межами можливого // Зібрання творів: У 50 т.
- К., 1986. - т. 45. - С. 284.
15. Там само. - С. 285.
16. Франко І. Одвертий лист до галицької української молодежі
// Зібрання творів: У 50 т. - К., 1986. - т. 45. - С. 405.
17. Там само. - С. 404.
18. Франко І. Мойсей // Зібрання творів: У 50 т. - К., 1976. -
т. 5. - С. 216.
19. Там само. - С. 225.
20. Франко І. Дещо про себе самого. - С. 31.
21. Забужко О. Назв. праця. - С. 114.
22. Франко І. Одвертий лист до галицької української молодежі.
- С. 402.
23. Там само. - С. 404.
24. Див.: Франко І. Українські партії в Галичині // Вибрані суспільно-політичні
і філософські твори. - К., 1956. - С. 292.
25. Франко І. Поза межами можливого. - С. 284.
26. Там само.
27. Лисяк-Рудницький І. Іван Франко в своїх німецьких писаннях
// Історичне есе: У 2 т. - К., 1994. - т. 1. - С. 411.
28. Франко І. Що таке поступ? // Зібрання творів: У 50 т. - К.,
1986. - т. 45. - С. 309.
29. Там само. - С. 304.
30. Франко І. Наука і її взаємини з працюючими класами. - С. 33.
31. Франко І. Що таке соціалізм? // Зібрання творів: У 50 т. -
К., 1986. - т. 45. - С. 44.
32. Цит. за: Возняк С.М. Іван Франко - поборник єднання народів.
- Львів, 1974. - С. 35.
33. Франко І. Що таке поступ? - С. 346.
Подано за: Пятківський Р.О. Проблема суб'єкта історичного
процесу у філософії Івана Франка // Людини і політика. Український
соціально-гуманітарний журнал. - 2001. - №6 (18). - С. 106-113.
