статья
Як Україні перетворитися на вовка, або "Великий"
проєкт у країні "маленьких українців"
Андрій Окара
Кожна велика країна, яка претендує на достойне місце в історії,
створює свій "великий" проєкт. Себто визначається: навіщо
вона існує - заради якої мети, яка в неї "прив'язка" до
найвищих смислів буття, і що з нею станеться не лише за п'ять чи
сім, а й за тисячу років наперед.
Без такого самоусвідомлення або, по-сучасному, без такого проєкту,
країна, наче сиротина вбога, вмирає або "тусується" обабіч
шляху - перетворюється на "лімітроф", маргінальну зону
- на такий собі "санітарний кордон" між великими сусідами.
Її територію, наче шкуру забитого мамонта, ділять між собою хижі
мисливці.
Україна. так сталося, країна велика. "Папа" Кучма казав:
Україна - не Росія. Хочеться уточнити: Україна - і не Швейцарія.
Ну і не якась там західноукраїнська Рутенія - мініятюрна країна
на кшталт Словаччини чи Словенії.
Україна - індустріяльний гігант, морська держава, транзитний монополіст,
країна з колосальними ресурсами. І зверніть увагу, головні ресурси
- не клімат, не корисні копалини, не чорноземи, і навіть не природний
газ з Шебелинських родовищ. Головний ресурс України - це творчі,
креативні можливості людей.
***
Коли людина не знає, до чого прагнути, чого хотіти, її життя позбавляється
визначености. Та й узагалі - це не життя, а існування.
Щось подібне відбувається і з країнами.
От Росія добре знає, чого хотіти, - і у формі вічности, і конкретно
- чого хотіти тут і зараз, і перш за все - чого хотіти од України.
Наприклад, контролю над українською газотранспортною системою. Це
просто і зрозуміло - як сльоза піонерки.
Але чому Україна позбавлена зовнішньополітичних амбіцій та навіть
мрій? - оце найскладніше питання.
Українські політичні статисти мріють про Європу, євроінтеграцію
та стандарти євроспоживання. Але це не мрії представників великого
народу, господарів своєї країни та держави. Це мрії закомплексованих
хутірських підпанків.
Адже Україні все життя, всю історію доводиться грати в чужі ігри.
І що страшно - на своєму ж полі. Проте інакше й не буває: чужі ігри
завжди відбуваються лише на своєму полі. А от власну гру можна зіграти
де завгодно. США, наприклад, грають по всьому світу, і виключно
у свої ігри.
До певного часу українська національна стратегія "хати з краю"
була таким собі українським айкідо - технологією самозбереження.
Це інстинкт антилопи, яка втікає і од гепардів, аби її не наздогнали
та не розтерзали, і од слонів та буйволів, аби її ненароком не затоптали.
Газова криза, газова інформаційна війна - це не лише виклик для
української енергетики чи металюргії, це, насправді, заклик до переродження
України. Це як підліткова мутація: дівчина стає жінкою, хлопчик
- козаком. Або не стає... Бо світ підліткових забавок, в якому Україна
існувала останні 15 років, скінчився. Українська антилопа має переродитися
- ну якщо не на слона, то краще на тигра чи вовка. Інакше - з'їдять
або затопчуть.
Час відсторонених спостерігачів минув, і не лише для України -
він минув у всьому світі. Для України це відбулося саме на наших
очах, в режимі прямого етеру - на межі 2005 та 2006 років. І дякувати
за це міжнародному газовому інтернаціоналу, до якого входить також
і російська, і українська газові мафії. Це під час "холодної"
війни можна було просто вболівати - за США чи СССР. Тепер так: або
ти гравець, або м'яч, яким грають інші гравці. Є ще одна альтернатива:
можна бути футбольним полем, яке топчуть гравці, бігаючі за м'ячем.
Четвертого немає - сучасні геоекономічні ігри не передбачають уболівальників.
***
Маленька країна завжди програє - якщо це не Швейцарія та не Ізраїль.
Ті "маленькі українці", які прагнуть, аби Україн була
"маленькою країною, а таких найбільше у наш час серед політиків,
тягнуть її у небуття.
Газове потрясіння створило умови для переродження: тепер Україна
змушена ставати гравцем, хижаком, суб'єктом, великою країною. Або
дати дорогу іншим державам. І змиритися з долею України-окраїни,
лімітрофу.
Безсумнівно, подорожчання російського газу переструктурує українську
економіку, особливо на Сході та Півдні. Металюргійні мільярдери
перетворяться на мультимільйонерів. Зникнуть своєрідні середовища
існування - східноукраїнські технополіси - з усією специфічною пролетарською
культурою та типом мислення, промине весна на Зарічній вулиці. Подорожчання
імпортного газу - це дуже тяжкий виклик для міст-заводів, але, з
іншого боку, це поштовх до запровадження нових, постіндустріальних
технологій, які створюють екологічно безпечне середовище існування.
Звісно, перебудувати старі заводи чи впровадити на них енергоощадні
технології надзвичайно складно - не набагато легше, ніж злітати
на Марс. Усі, хто коли-небудь будував власну хату, добре знають:
звести нову простіше, дешевше та швидше, аніж перебудувати стару.
***
Але "вічне" українське питання залишається: чому з отакенними
ресурсами Україні не таланить ані у внутрішній політиці, ані у стосунках
з іншими державами? Чому Україну всі переграють?
Бо українські політики обмірковують "з ким Україна?",
а не "хто з Україною?"4 "до кого долучитися?",
а не "яку велику істину Україна може дати іншим народам та
державам?". І якщо російський газ по 230 американських "зелених"
за тисячу кубів, то спасибі, що не по 240. Поки що українські політики
не навчені мислити категоріями "великих" проєктів. А без
образу ідеальної країни - без образу сяючого града на холмі - не
буде зрозуміло, що робити і в буденному житті: тут і зараз. У тому
числі - з газовою трубою і у стосунках з Росією.
Без "великого" проєкту Україна - це м'яч або поле. І
лише визначення - куди і навіщо бігти, лише розуміння - куди, навіщо
і за якими правилами бігають інші гравці, дає шанс на повноцінну
участь в актуальних процесах. Отож дякувати газовій кризі - вона
мобілізувала українців нарощувати власну конкурентноспроможність
та змусила засумніватися у стратегії України як єврокраїни.
Але бути гравцем, м'ячем чи футбольним полем, бути антилопою, шакалом
чи вовком - це вибір кожного. І подальше існування України залежатиме
від того, кого, зрештою, виявиться більше: вовків, антилоп, жертовних
овець чи шакалів.
До речі, саме вовк, братик-вовчик - це український тотемний звір,
це ініціятичний символ запорізьких козаків-сіромах, це, врешті-решт,
улюблений персонаж українських народних казок.
Антон Павлович Чехов, малоросіянин за походженням. сто років тому
думав: як із своєї душі вижати раба? Зараз українське надзавдання
повинно формулюватися так: як із власної національної душі вижати
шакала, мамонта та жертовну вівцю.
Україна має стати вовком.
(Визвольний шлях. - 2006. - №2 (695). - С.6-9)
(Відомості про автора: Андрій М. Окара,
політолог, доцент Російської академії державної служби при президентові
Росії, м. Москва).
|
