|
Лекція 3. Міфологія індоєвропейських народів) (2 год.).
Індоєвропейська сім'я народів подібна на розлоге дерево з
могутнім коренем. Вийшовши на арену історії вперше як воїни на бойових
колісницях і з бойовими бронзовими сокирами, її представники продовжують
відігравати в історії людства величезну роль. Розселившись на просторах
Європи та Азії, індоєвропейці розділилися на безліч пранародів:
кельтів (тепер - ірландці, шотландці, валійці, бетонці, в минулому
- галли, галати, гельвети, бої), германців (німці, англо-сакси,
датчани, голландці, шведи, норвежці, ісландці, в минулому - вандали,
готи, гепіди, герули), балтів (литовці, латвійці, в минулому - пруси,
ятваги), слов'ян (південні, східні і західні), греків, вірмен, фракійців
(в минулому - фракійці, фрігійці, даки, гети), іллірійці (тепер
- албанці), анатолійців (в минулому - хетти, палійці), італіків
(венети, латини, римляни, тепер - романські народи), іранців (перси,
таджики, осетини, курди, пуштуни, в минулому - скіфи, сармати, алани,
саки, масагети), індійці (бенгальці, раджастанці, хінді та ін),
тохари та ін. Кожен з цих пранародів залишив свій унікальний слід
в історії та культурі людства. Стародавні індоєвропейські боги,
отримавши нові звучання та брази, відповідно до різних історичних
доль своїх шанувальників, зберегли глибоко споріднені риси.
Небесні боги являють найбільш цілісні образи. Ім'я бога Ясного
Неба майже у всіх своїх варіантах походить від праіндоєвропейського
deiuo- "денне, сяюче небо": індійський Дьяус, балтський
Дієвас, латинський Деус, германський Тіу, кельтський Тевтат, хеттський
Тіват, грецький Зевс (від Деос), слов'янський Диво. Він є найбільш
древнім чоловічим персонажем пантеону, саме він був головою пантеону
індоєвропейців на початку їх існування, був богом племінної общини,
володів законодавчими та військовими функціями.Останнє є те, що
відрізняє даний образ у пастуших племен індоєвропейців від небесних
богів в передуючих їм землеробських культурах. Надалі Бога Ясного
Неба "заслонили" інші образи, що викликало навіть появу
спеціальних пояснюючих міфів, таких як міф про "падіння Дьяуса"
в Індії і кельто-германський сюжет про втрату неба руки і неможливості
з цієї причини виконувати функції "царя богів". Така ситуація
була характерна для народів Північної та Західної Європи та індо-іранців,
але у Середземномор'ї розвиток міфології пішов іншим шляхом. У греків,
італіків та етрусків Зевс, Юпітер і Тін являють злиття образів богів
Ясного Неба і Грому.
Склалися певні загальні риси іконографії даного бога. Головне,
що характеризує Бога Ясного Неба, це царська гідність і неодмінна
зброя - меч. Навіть Нум Торум, небесний бог угро-фінів, північних
сусідів індоєвропейців, відомий як мечоносець. У кельтів та германців
священними тваринами Бога Ясного Неба був кабан (вепер) - бойовий
символ.
Бог Грому, як і Бог Ясного Неба, практично не проявляв тенденції
до розщеплення свого образу на різні міфологічні персонажі, за винятком
Індії, де поряд з Індрою існував бог Парджанья. Його ім'я походить
від пра-і.-є. perk- або tar- і означає "грім" (балтський
Перкунас, скандінавський Фьоргун, слов'янський Перун, кельтський
Тараніс, германські Донар і Тор, етруський Хару). Ймовірно, Бог
Грому був покровителем військової дружини, котра прийшла на зміну
племені як цілісного колективу в період походів індоєвропейців у
ІІ тис. до н.е. Його символом був молот/сокира, сам він зображався
як воїн на колісниці, священною твариною його був орел, деревом
- дуб, його супроводжували вовки та леви. Поступово, в зв'язку з
ускладненням соціуму, вплив Бога Грому у всіх частинах індоєвропейського
світу починає слабнути. В ряді народів посилилося жрецтво (кельти,
пруси, індійці, іранці), яке висуває на передній план інших богів.
Але навіть там, де біля влади стояли варваські царі (Скіфія, Дакія,
Скандинавія), Бог Грому відступає перед Богом-Героєм-Шаманом. На
цьому фоні винятком стоять східні балти та слов'яни, князі котрих
зберегли Перкунаса/Перуна в якості верховного бога аж до християнізації.
Цікавий феномен являє собою нове звеличення Бога Грому Тора/Донара
у західних германців (після того як главою пантеону встиг побувати
Бог-Герой-Шаман Одін, аналог грецької Афіни/Атени, кельтської богині
Дани, індійської Дану). Причиною цього послугувала "вторинна
аристократизація", пов'язана з появою соціального стану вікінгів.
Одним з найважливіших сюжетів, пов'язаних з Богом Грому - його
боротьба зі змієподібним чудовиськом (Тор і Світовий Змій
- скандінави; Зевс і Тіфон - греки; Індра і Врітра - індійці; Бог
Грози і Іллуянка - хетти) або демонічними велетнями (турси/йотуни/тролі
- германці, титани/гіганти - греки, асури/ракшаси - індуси, деви
- іранці). Тут Бог Грому виконує виражену функцію охоронця світу
від сил хаосу. Ще більш значна опозиція Бога Грому і Бога Земних
Сил, в котру (зазвичай на боці останнього) виявляється втягненим
і Культурний Герой. Причини такої колізії можуть бути різними.
По-перше, пряме візуальне протиставлення грозоносних хмар і землі,
в яку б'є блискавка. По-друге, тут може проявитися сюжет розтерзання
бика хижим звіром. По-третє, надто виокремлювалися соціальні групи,
які стояли за цими богами. Для жерців цієї епохи було важко переносити
дух військової знаті і його уособлення - Бог Грому. За відданням
переваги Богові Грому або Богові Земних Сил стояв вибір одного із
взаємовиключаючих шляхів розвитку. Наприклад - кельти і римляни.
Після того, як у кельтів влада перейшла до жерців-друїдів, вони
поклонялися Цернунну Єзусу і жили в ірраціональному магічному світі,
підтримуючи контакти з подібними собі етрусками. А римляни звеличили
Юпітера (який, як Бог Ясного Неба, увібрав у себе багато рис Бога
Грому) і створили могутню військово-державну машину. Компроміс між
містикою і раціоналізмом було важко досягнути. Не дивно, що однією
з цілей реформи жерця Заратуштри, підтриманого мідійськими магами,
було скинення громовержців до рівня демонів (девів).
Бог Земних Сил відпочатково співвідносився з грунтом як
зоною проростання і помирання, колобігу життя і смерті. Надалі він
розділився у більшості традицій на цілий ряд персонажів.
Одна лінія представлена богами, чиї імена походять від кореня
uel-, пов'язаного зі світом мертвих (індійський Вала, балтський
Велс, слов'янський Велес, етруський Велфа, пруський Патолс, осетинський
Афсаті). Інша група об'єднює локальні божества, які безпосередньо
втілювали стихію лісу (грецький Пан, балтські Пушан і Пушкайтіс).
Багато взагалі володіють власними іменами (індійський Рудра, кельтський
Цернунн, грецький Діоніс, фракійський Вакх та ін.) виникає враження,
що розщеплення колись єдиного образу носить зовнішній характер.
Воно пов'язане з тенденцією в ряді культур використовувати у зверненні
до Бога Земних Сил не головне ім'я, котре було табуйоване, а різні
епітети. До того ж, деякі риси даного непередбаченого образу починали
вважатися негідними бога і отримували незалежне існування. Так виник
індійський демон Вала, наявний у "Рігведі" паралельно
з великим богом Рудрою.
Яка ж група населення стояла за цим великим образом? Найвірогідніше,
знову ж таки жрецтво, а не вільні селяни-аграрії. Бо саме земні
боги були перш за все пов'язані з магією. Кельтський бог Дагда,
пізніше втілення Цернунна, наивається "богом друїдизму".
Язичницькі пруси, які керуалися жерцями, на чолі свого пантеону
поставили Патолса. Символіка Бога Земних Сил має чітко зооморфну
природу, бо однією з його функцій було покровительство тваринному
світові, домашньої худоби. Найбільш характерними священними тваринами
даного персонажу був бик. Звідси бичі рога Рудри, Діоніса, Велеса,
оленячі Цернунна, демонструючі сексуальну силу і міць. Тривалий
час цей атрибут наділявся позитивним змістом, аж поки не був відкинутий
християнами. Проте як символ могутності роги продовжували користуватися
любов'ю певних груп населення, як от у середньовічного рицарства
- на шоломах і гербах.
Міфологія Бога Земних Сил включає ряд сюжетів, котрі можуть вибудовувати
у послідовний ланцюг. Один з них - це союз з Великою Богинею, союз
двох стихій, які втілюють світ родючості. Але Бог Грому також розглядається
інколи як супруг Богині. Звідси виникає міфологічний конфлікт
між "верхом" і "низом" (У слов'ян Богиня
Коляда вагітніє від Велеса і виганяється громовержцем-чоловіком
Перуном на землю, де народжує Божича). Іншим поясненням даної колізії
є сюжет про викрадення Богом Земних Сил священних корів (у греків
їх викрадає його іпостась - Бог Герой Гермес). Звідси сюжет терзання
бика хижим звіром або птахом, символізуючим Бога Грому.
Тип Бога Культурного Героя близький до Бога Земних Сил,
але має власну специфіку, походячи від образу першопредка. Тому
не здивує, що його священною твариною часто є олень. Першопредкові
приписувалося не тільки породження людства, але й встановлення норм
поведінки, створення культурних цінностей, боротьба з чудищами.
Тому виникли дві тенденції розвитку даного типу. Перша виявляла
саме "культуртрегерський" аспект божества, а друга - "героїчний".
Перша тенденція призвела до виникнення образу "царя золотого
віку", дарителя благ і наставника людей (індоіранський Яма/Йїма,
афганський Імра, германський Імір), який починає трактуватися і
як перша померла людина, цар мертвих. А звідси недалеко й до "психопомпа"
- провідника душ до загробного світу. Але одночасно й посередника
між світами, передавача культурних цінностей (литовський Совій,
грецький Гермес, римський Меркурій, скандінавський Одін, кельтський
Луг). Крім того, розщеплення колись єдиного типу доходило до того,
що Одін вбивав Іміра - такого ж Героя.
Не менш значимі образи виникають і в руслі "героїчного"
розвитку типу. Тут можна прослідкувати такі молодші лінії, які сформувалися
ще в період індоєвропейської єдності. Одна з них представлена в
індоіранському світі божеством, яке має корінь Trit- (індійський
Тріта, іранський Траетона/Ферідун, слов'янський іван Третяк (або
Третій син), скіфський Таргітай). Головний сюжт пов'язаний з даними
персонажами - перемога над триголовим монстром. В районі Середземномор'я
відбулася вторинна уніфікація Героя в обрз Геракла. Отже, індоєвропейська
міфологія містить два архетипних сюжети перемоги над монстром -
поєдинок Бога Грому з Космічним Змієм і поєдинок Героя з триголовим
монстром. Їх іноді змішують, але за походженням ці сюжети відмінні.
У Східній та Центральній Європі Герой має риси обох цих варіацій.
Але все ж тут переважає індоіранське трактування Героя як вершника
(слов'янський Ярило, фракійський Герой, скіфський Таргітай). Після
запровадження християнства вони ототожнюються зі Святим Георгієм
- вершником на білому коні, переможці дракона. Образ Героя як Вершника
містив могутню перспективу розвитку. Його поява починає пов'язуватися
з есхатологією, вона потрапляє у буддизм та вішнуїзм (Калкі Аватара).
У соціальному плані Культурний Герой з його роллю законодавця і
захистника став втіленням елітарної царської влади. У Римі імператори
вимагали зображати себе з атрибутами Геракла, а в Греції багато
династій виводили від нього своє походження. Теж спостерігаємо в
германії та Скіфії.
Також функції Героя та Бога Ясного Неба значно перекривалися. Тому
виник навіть особливий тип - Близнюки. При цьому конфлікту,
який був з Богом Грому, не виникало.
Велика Богиня є єдиним жіночим персонажем у індоєвропейському
пантеоні. Її образ сягає корінням в неоліт, коли вона наділялася
космічною природою і їй поклонялося населення до-індоєвропейської
Європи (тепер - баски). У патріархальному індоєвропейському суспільстві
відбулося зниження її образу. Ввона втратила свою небесну іпостась.
З цієї причини виник пояснюючий міф, який розповідає про її зраду
Богові Грому з Богом Земних Сил (слов'янська Коляда, індуїстська
Тара) і перетворення після цього у хтонічну богиню. У процесі еволюції
образ Великої Богині зазнав розщеплення на чисельні самостійні персонажі.
Це - богиня землі (грецька Гея, індійська Прітхіві, скандинавська
Ерд, балтійська Земес маті), богиня долі, шлюбу і родини (грецька
Гера, італійська Юнона, скандинавська Фрейя, слов'янстка Прія, кельтська
Брігіта, індійська Лакшмі), богиня-мати (кельтська Дану, хеттська
Ханнаханна, фракійська Кібела), богиня священного вогню (грецька
Гестія, італійська Веста, скіфська Табіті), покровителька лісу (грецька
Артеміда, італійська Діана), богиня родючості (грецька Деметра,
італійська Церера), богиня любові (грецька Афродіта, індійська Урваші),
богиня війни (грецька Афіна, кельтська Морріган, індійська Дурга/Калі),
вісниця смерті (грецькі Еринії, етруська Ванф, кельтські Банші,
скандінавські Валькірії, балтські Вели, слов'янські Вили). Жіночі
богині долі групувалися у тріади (грецькі Мойри, італійські Парки,
скандінавські Норни, балтські Лайма, Декла і Карта). Зооморфна символіка
Великої Богині була багатоманітна - птахи (сова, голуб, зозуля),
змії, риби, комахи.
Звісно, природно, що основним середовищем поклоніння Великій Богині
та її персоніфікаціям були жінки. Природна також віра в чародійні
та віщувальні здібності жінок - культ Богині був тісно пов'язаний
з магією. Після християнізації відбулося мовби вторинне розщеплення,
на цей раз за принципом "благе" - "шкідливе".
Негативне начало послужило для формування образу відьми. Разом з
цим, цілий ряд функцій та атрибутів Великої Богині був поширений
на пошанування жіночих персонажів християнської релігії.
Отже, можна стверджувати, що модифікації даного структурного ядра
перебували у тісному зв'язку з соціо-культурними змінами в житті
древніх народів Європи. При цьому його елементи виявилися надзвичайно
стійкими. Переживши крах язичницьких релігій, вони в основному спплавилися
з образами християнської традиції, а потім увійшли в якості важливих
компонентів культури сучасної Європи, коли відбулося їх своєрідне
"друге народження".
|
