тексти

Володимир КОЗИРСЬКИЙ (Міжнароднє Енциклопедичне Бюро з фізики, Інститут Боголюбова НАНУ)
Олександер МАЛОВІЧКО (Ліцей при Київськім Національнім Технічнім Університеті “КПІ”)

ТРИПІЛЬСКА ЛЕКСИКА НА АПЕННІНАХ

Викладено авторську модель виникнення культурної лексики европейських
мов з ілюстрацією на прикладі первісної рільничої термінології культури
Трипілля-Кукутені.

Якщо взяти за увагу, що мова є головна й визначальна характеристика людини (основа спільноти людей – етносу), то, вочевидь, існує єдиний спосіб об’єднати специфічну лексику нового способу виробництва продуктів харчування з часовою шкалою доби появи ранньорільничих культур.

Тому ми пропонуємо перевірити нашу ориґінальну теорію появи нової лексики. На загал її головне твердження полягає в тім, що нова лексика виникає лише внаслідок появи нових об’єктів, головно технологій.

Наразі йдеться про новий продукт – зерновий хліб, що його на нових теренах перед тим не вирощували. Дотично слід зазначити, що власне перехід від збиральництва й мисливства до такої складної й вельми ризикованої діяльности, якою було й досі є рільництво, являє собою разючий приклад революції людського менталітету, понадто беручи під увагу брак природніх причин. Археологія свідчить, що зібраного й виловленого харчу було більше ніж задосить для підтримання життя популяцій давньої людини. Себто, не було природніх спонукальних мотивів для вигадування нових способів добування їжі. Проте ця проблема вже виходит поза рамці цього дослідження. Отже, наголошуємо, що поява нового продукту змушує винайти/придумати власну назву для того продукту. Те саме стосується дотичних процесів.

Стверджуючи це, ми спираємося на логіку й здоровий глузд: лексику, притаманну новому способу виробництва, мали “придумувати/вигадувати” там і ті (етноси), де й хто винайшов той новий спосіб виробництва продуктів харчування.

У цій статті йдеться про рільничу лексику, яка дозволяє локалізувати терени, на яких виникло виробництво, передовсім, зернових культур – пшениці, ячменю, жита й того збіжжя, що його тепер уже майже не вирощують: віки, сочевиці й ін.

Через нерозривний природній зв’язок з життєвоважливими технологіями поява цієї нової лексики стала явищем, яке не могло полишитися непоміченим і тоді, сім тисячоліть тому, й тепер. Зрозуміло, чому. Якщо вже племена з довкілля племени/етносу-винахідника перебрали нову технологію виробництва нових продуктів, у цім разі хліба, разом з відповідною їй лексикою, то вкрай малоймовірно виникнення ситуації, за якої вони стали би міняти засвоєну лексику. Й дійсно, поява нової технології означає появу й нової лексики обробляння землі в середовищі довкільних племен (чи родів). У такий спосіб ми можемо пояснити поширення археологічної культури Трипілля-Кукутені на Захід, на терени майбутніх західніх слов’янських племен.

Розгляньмо уявлення про появу на північнім сході Балкан початкових культур, характер яких визначимо нижче, спираючися на останню публікацію провідного фахівця в галузі вивчення Циркумпонтійської археометалургійної провінції Е. М. Черних. Як пише сам автор в [1], “Основна задача пропонованої статті – виділення генеральних етапів складання цього “степового поясу” в добу раннього металу”. Він пише: “Другий блок (ідеться про другий блок культур сформованої Балкано–Карпатської металургійної провінції (БКМП) мідяного віку – автори) пов’язаний з сукупністю культур трипільської (кукутень-трипільської) спільноти. …він, без сумніву, має вважатися периферійним щодо центрального”. Рівнобіжно нагадаймо, що “Перший – найважливіший і центральний блок – осягав терени приблизно 0,75–0,8 млн км. і містив гірничо-металургійні виробничі центри, локалізовані переважно на півночі Балкан і в Карпатськім басейні”.

Через брак на місцевих теренах гірничо-металургійних виробничих центрів на базі привозної міді на теренах Трипілля існували осередки металообробки з виробництва знарядь і прикрас. Отже, цей блок культур Трипілля правив за передатника міді на схід, до середовища замешкання степової людности, яка поки що не заходилася біля рільництва.

Рис. 3 (з [1]). Суми ймовірностей радіовуглецевих дат для куль тур і спільнот системи Балкано-Карпатської металургійної провінції. Сірим виділено хронологічні діяпазони зі ймо вір ністю 68,2 %(1а); чорні фіґури полігонів стосуються сукупів, де кількість дат > 25. Ар – апогей активности виробничих центрів центрального блоку БКМП. Цифри в дужках – кількість дат.

Нас тут цікавить саме той другий блок. Якщо розглянути Рис. 3 з цитованої статті, то виявляються факти, на які, вочевидь, не звернув уваги автор, бо не цікавився початками рільництва. Розглядаючи наведені на цім рисунку дані, ми зазначили, що на теренах першого блоку, себто в ареалі Балкано-Карпатського басейну, зразки археологічного матеріялу з’явилися принаймні за 500 років після появи людности на теренах Трипільської культури. Й це добре показує рис. 3, на якім виразно видно ріжницю в часі між появою матеріялу для визначення ізотопних дат на теренах Кукутені–Трипілля (~ 5200 років) і на теренах культур Балкано–Карпаття (~ 4800 років). Себто, на теренах цієї культури зразки палива з’явилися, певно, не внаслідок металургійного виробництва, а набагато раніше, ще до початку цього процесу. Вочевидь, ідеться про початки рільництва.

До поданого додамо цитату зі статті М. Ю. Відейка [2], з якої можна взяти час початку рільництва в Трипіллі: “Особливо рельєфно висвiтлив проблему пакет дат для раннього етапу трипiльської культури – Трипiлля А (таблиця 1). Отримано визначення для низки поселень – вiд найдавнiших (Бернашiвка, Окопи 5400–5200 рр. до н. е.) до фiнальних (Лука-Врублевецька, Гренiвка 4800–4700 рр. до н. е.)...”.

Висловлене припущення свідчить про початок обробітку землі на теренах Трипілля раніше, ніж почалося мідяне (металургійне) виробництво на теренах першого блоку.

Тут слід додати результати наших спостережень. На рис. 3 добре видно, що окремі культури (за словами автора, й спільноти), належні до системи Балкано-Карпатської металургійної провінції, як от: Бутмир, Вінча, Караново V, Караново VI – Гумельниця й особливо, Лендєл, з’явилися пізніше від Трипілля А. Себто, “перш, ніж виготовити знаряддя з металу, треба було наїстися хліба”.

Мови носіїв археологічних культур півночі Балкан і Південного Заходу України тільки почали вивчати [3, 4], незважаючи на колосальний опір з боку так званих “археологів-лінґвістів”, які вважають, що “в етномовному вiдношеннi трипiльцi прямими предками слов’ян не були. За цiєю ознакою вони, скоріш за все, були досить близькими до предкiв абхазiв i адигейцiв, також – баскiв, меншою мiрою – чеченцiв, iнгушiв та лезгинiв” [5].

Фантазії таких “фахівців” не знають меж. Тому ліпше не гаяти часу на передоплачену історію й звернутися до поважних припущень.

На думку основних опонентів прибічників малоазійської прабатьківщини творців балканських культур на теренах, про які йдеться, головну ролю відігравали носії індоевропейських мов. Тому можна було би просто заявити, що всі, хто мешкав на тих теренах, себто, вся та людність, що почала обробляти землю під посіви, й та, що почала витоплювати мідь, розмовляла індоевропейскою мовою. І ми не помилилися б. А почався поділ на окремі мовні групи тільки після того, як індоевропейці почали розходитися на ріжні боки з теренів прабатьківщини носіїв цієї мовної родини.

Тобто, слід було б заявити, що прабатьківщиною індоевропейців були терени Південного Заходу України. Все було би красиво й гладко. Проте довелося б опонувати, по-перше, прибічникам прабатьківщини індоевропейців на теренах Східньої Туреччини [6] (ті автори вважають, що Куро-Аракську культуру на Півдні Кавказу створили індоевропейці, які по певнім часі почали поділятися на індоевропейські діялекти від середини IV тис. до н. е.), по-друге, прибічникам версії прабатьківщини, за якою вона була біля гирла Дунаю [7]. Є й інші моделі прабатьківщини індоевропейців, кількість яких тепер сягає десятка [8].

Рис. 5 (з[1]). Суми ймовірностей радіовуглецевих дат для спільнот, культур і окремих селищ (теллів) системи Циркумпонтійської металургійної провінції у зіставленні з даними щодо кінцевої культури БКМП.

Найскладніше в лінґвістиці – уявити собі, що людина з’явилася в Африці не сто чи двісті тисяч років тому, а щонайменше 2 мільйони років тому. Й розмовляти стала невдовзі. Тому людина мала доста часу для засвоєння спочатку окремих слів зі словника найпростіших базисних слів, а пізніше цілих мов, кількість яких під цю пору перевищує 6 тисяч [9].

Індоевропейська мовна родина має понад 180 мов. Ми вважаємо, що модель появи мов цієї родини, яка стверджує появу такої кількости мов на теренах прабатьківщини не раніше V чи навіть VII тис. до н. е., на загал не має сенсу. Коли ж говорять, що ці мови зі своєї прабатьківщини, де вони мали одну спільну прамову – праіндоевропейську, почали розходитися на ріжні боки й уже за три–чотири тисячі років мали лексику, різко відмінну між собою, то ми не розуміємо сенсу подібних моделей, які на практиці нездатні пояснити елементарні факти. До прикладу, згідно з більшістю моделей, поділ (диверґенція) праіндоевропейської мови відбувся в V тис., тобто, лексика більшости цих мов мала була бути вельми близькою, особливо лексика скотарства й рільництва. Питається, чи багато такої спільної лексики, до прикладу, в сучасних мовах, німецькій, латині чи грецькій, які були поряд, разом, принаймні, протягом останніх двох тисяч років? Чи багато спільної лексики, згідно з такою моделлю індоевропейських мов, якщо в V тис., до прикладу, німецька мова й латина мали були мати спільну базисну лексику, а за 3 тисячі літ вони практично не мають нічого спільного?

Тлумачити цю тему зі зазначених позицій давно вже прийнято так поміж лінґвістів, як і поміж археологів, тому ця концепція не підлягає критиці. Чому? Та тому, що так вигідно багатьом. Проте, вибачайте, це вже не наука.
Спливло вже 25 років від запровадження такої науки в голови читачів.

І чиниться все, щоб читач забув, що мови “народилися” в Африці й поширилися цілою Евразією, і думав, що появилися вони, як то стверджує директор Інституту Макдональдcа, на теренах Малої Азії.

Щоб продемонструвати стверджувану цією наукою мовну “спорідненість” і відповісти на поставлене питання, ми наводимо невелику Таблицю 1:

Ці й багато інших лексичних фактів свідчать, що лексика рільництва в европейських мовах розділилася вельми давно. Цей поділ свідчить, що ту лексику придумували самостійно, принаймні, в мовах ріжних мовних груп.

Потребу вивчення лексики нового способу виробництва й найдавнішої лексики зрозумів ще в 60-их роках минулого століття наш видатний учений, археолог Валентин Миколайович Даниленко. На відміну від офіціозу, він давно зрозумів, що міркувати про археологію так, як це робили й роблять фахівці, яким байдуже, хто їхні пращури, та не байдуже, хто кермує, не є наука. Завважмо, що, незважаючи на шалений опір псевдовчених, факт, що культура Трипілля відіграла унікальну визначальну ролю в історії культури европейської, здобуває все ширше визнання в світовій науці.

Проблему узгодження археологічних даних з лінґвістичними на відповідних теренах поки не розв’язують. І причиною того, начебто, є те, що не розроблено методики “об’єднання” цих наук. Насправді ж причина в тім, що, напевно, керівники слабко уявляють собі, як розвивалися мови й тому не знають, як “виплутатися” з цієї непростої ситуації.

Дослідження проблеми визначення мов археологічних культур північно-східніх Балкан і Південного Заходу України В. М. Даниленко почав з розгляду лексики металургійного виробництва індоевропейських мов. Але ще до того, як початком 70-х років було видано перший том “Досліду порівняння ностратичних мов” В. М. Ілліч-Світича [11], він почав міркувати про те, носії яких мов могли створити лексику енеоліту на згаданих теренах. Всупереч усіляким порівняно новим теоріям появи носіїв европейських мов у Трипіллі з Західньої чи Центральної Европи, він вважав, що всі культури в Европі з’являлися тільки зі Сходу. Які саме етноси рухалися зі Сходу й коли, – цю проблему давно вже означив Даниленко. Щоб говорити конкретніше й для уникнення різночитань ми наводимо цитату з його книги “Енеоліт України” [10]: “Сумовані вище факти дозволяють зробити висновок, що формування неолітичної культури на теренах Південної Европи й у прилеглих до неї на Сході реґіонах Азії почалося доволі рано (VIII–VII тис. до н. е.) й відбувалося в безпосереднім контакті з аналогічним процесом, що розпочався дещо раніше на Близькім Сході. Можна говорити про три зони контакту зі середземноморським світом і трьох шляхах формування неоліту Европи й прилеглих до неї реґіонів Азії. Один із цих шляхів, як ми вважаємо, був пов’язаний з найархаїчнішим періодом історії індоевропейського етнокультурного ареалу”.

Щоб не занурюватися занадто в подробиці складної роботи В. М. Даниленка, ми сформулюємо коротко висновки так:

1. На терени Балкан у період раннього керамічного неоліту відбувається розселення з теренів Малої Азії (й східніших теренів; на нашу думку, воно починалося від гір Заґросу й Південного Кавказу), а на півночі – з-за Каспійського моря, на захід, уздовж Великого Степу. В роботі [10] стосовно епізодів ліній розвитку давньорільничого неоліту Південної Европи автор пише: “На відносно пізнім етапі археологічні культури, що уособлюють другу лінію розвитку, вклинилися в південну околицю архаїчної культури лінійно-стрічкової кераміки, що сприяло появі змішаних культур на кшталт східньо-словацької культури волютової кераміки й призвело до виникнення складної етноглоттогонічної ситуації. Слід зазначити, що етнічна картина в ареалі так званої дунайської культури ускладнилася виникненням контакту з третім східньоевропейським етнокультурним ареалом, передовсім з Буго-Дністровською культурою, що призвело до значного поширення стрічко-волютового орнаменту.

2. Отже, ні перша, ні друга лінії розвитку не видаються індоевропейськими. Цей вислід має привернути увагу мовознавців так у плані перевірки наших висновків через розшуки відповідних ономастичних глос, як і в плані аналізи відповідних фактів мови з метою виявлення передбачуваних нами етномовних контактів”.

Отже, ми, як і автор цих рядків, гадаємо, що до кінцевих етапів переходу від неоліту до енеоліту індоевропейські племена до теренів Трипілля, себто, до берегів Дністра, не підходили.

Така енеолітична модель розвитку Трипільської культури цілком відповідає нашим уявленням про появу носіїв індоевропейських мов. Та не більше. Річ у тім, що ми не можемо уявити собі, як пращури індусів, персів, таджиків, тохарів та інших східніх (і не тільки східніх) індоевропейських племен гуртом підійшли до східньої околиці Великого Степу й почали вирощувати хліб, придумуючи лексику рільничих технологій для численних народів. Хоча, як говорити про індоевропейську прабатьківщину, усі ці народи не мали би мати настільки відмінну лексику.

Отже, ми не можемо сприйняти таку модель початків рільництва. Тому ми стверджуємо, що для належного подання проблеми творців Трипільської культури потрібно відокремити мови носіїв цієї культури від тих, хто, вірогідно, не міг брати участь у цім процесі.

А це, передовсім, носії германських, кельтських, вірменських, грецьких та інших мов, які дотепер вважали носіями найдавніших мов Европи. Ми гадаємо, що закладали підвалини рільництва тільки пращури слов’янських, балтийських, романських, іллірийських племен. Проте й на цім ми не спиняємося в процесі виокремлення мови творців культури Трипілля-Кукутені від інших.

Диференціяцію племен, які перші почали обробляти землю й вирощувати хліб, від тих, хто запозичив лексику вирощування хліба, ми почнемо з лексики ностратичного рівня, себто лексики тих часів, коли людина ще навіть не приручила домашні тварини. Тому Словник В. М. Ілліч-Світича містить всього лиш декілька термінів, що, як ми гадаємо, з’явилися в мові людини, яка тоді мешкала на теренах центральної й Південної Евразії й мала початкову лексику майбутніх ностратичних мов [11].

Коли деякі дослідники стверджують, що ностратичні мови – то мови зовсім відмінні від неностратичних, то це, певно, несерйозно. Пояснімо ближче: як не говорити про ностратичні мови докладно й довго, то ностратичні мови є проміжній етап розвитку лексики між початковою лексикою людини, яка почала говорити ще в Африці, й етапом формування мовних родин переважно на теренах Південної Евразії [9].

За приклад того, як ностратична лексика додавалася до тієї, що ми назвали її “одноманітною”, можуть правити такі лексичні форми [11]: № 9 berg/i/ – ‘високий’, № 21 bura – ‘свердлити’, № 25 buka – ‘згинати, зігнутий’, № 32 b?r? – ‘дитина’, № 155 kal? – ‘риба’, № 190 k’aba/k’p’a – ‘хапати’, № 196 k’aC’a – ‘різати’, й ін.

Розглядаючи рис. № 75 “Схема періоду розвиненого енеоліту” з книги В. М. Даниленка, на якім зображено схему руху (на нашу думку, розселення) носіїв культури через лендєлсько-тиський і трансильванський ареали й, нарешті, через бутмирський ареал (ймовірно, рільничих племен), услід за автором ми дійшли висновку, що з бутмирського ареалу на терени Апеннін розселилися майбутні італійсько-сицилійсько-ґалльські племена. Втім, ми вважаємо, що термін ‘племена’ в цім разі можна давно вже замінити на ‘етноси’.

Ясна річ, ми можемо в такий спосіб перевірити спорідненість лексики італіко-ґаллів з лексикою слов’янсько-балтийських мов.

Перша ж така перевірка подібности рільничої лексики італійської мови з лексикою української мови видала дивовижний результат, який ми подаємо в Таблиці 2:

Таблиця 2

Подане вище стимулює усталення етно-історичної моделі, яка може переконати опонентів у слушності пропонованої концепції походження слов’янських мов від праукраїнської мови творців Трипільської культури: беручи під увагу викладену схему розселення европейських (західно- й центральноевропейських) племен (ще не народів і не етносів), стає зрозуміло, чому рільнича лексика італійської мови вельми близька до такої ж лексики української мови.

Тобто, сучасні слов’янські народи є спадкоємці носіїв цієї культури. Вони поширилися згаданими теренами ще перед тими часами, як германські племена прийшли з далеких східніх теренів [12].

Щойно викладене є матеріял тяжкозасвоюваний, бо українську мову ніколи не вважали за таку, від якої походять слов’янські мови (за вийнятком праці Михайла Красуського й ще деяких робіт з минувшини, які офіціози до уваги зазвичай не беруть). Мало того, українську мову завше іґноровано під час опису історичних подій, починаючи з раніше написаної історії. Тому факти, про які ми тут повідомляємо, напевно, не буде сприйнято з ентузіязмом. Понадто тими, що стоять на сторожі “неспотвореної спільної” історії.



Л І Т Е Р А Т У Р А
1. Черных Е. Н. Формирование Евразийского “Степного пояса” скотовод че ских культур: Взгляд
2. Сквозь призму археометаллургии и радиоуг ле род ной хронологии. Археология, этнография и
3. Антропология Евразии. 3 (35), 2008.
4. Вiдейко М. Ю. Нова хронологiя Кукутенi-Трипiлля. Трипiльська цивi лi зацiя у спадщині Украiни. Киiв, 2003.
5. Мосенкіс Ю. Л. Мова Трипiльськоi культури. Киiв, 2001
4. Козирський В.Г., О. Маловічко. Чи можна визначити мову носіїв Трипільської культури? // Українознавство, 2006, ч. 2, с. 173-181.
5. Павленко Ю. В. Етномовна iдентичнiсть носiiв трипiльськоi культури // Трипiльска цивiлiзация у спадщинi Украiни. Киiв, 2003.
6. Гамкрелидзе Т. В., Иванов В. В. Индоевропейский язык и индоевропейцы. Тбилиси, 1984.
7. Дьяконов И. М. О прародине носителей индоевропейских диалектов. I – II. ВДИ. 1982, № 3-4.
8. Бурлак С. А., Старостин С. А. Сравнительно-историческое языкознание. М., 2005 г..
9. Маловичко А. В., В. Г. Козырский. Попытка нового взгляда на глоттогенез. Вопросы языкового родства (в печати).
10. Даниленко В. Н. Энеолит Украины. Киев, Наукова думка, 1974.
11. Иллич-Свитыч В. М. Опыт сравнения ностратических языков. Т. 1. М., 1971.
12. Козирський В., О. Маловічко. Про алтайську лексику в германських мовах // Вісник Київського
Національного університету ім. Т. Шевченка. сер. Cхiднi мови та лiтератури. № 11, 2006.


Wolodymyr H. Kozyrski, Alexandr V. Malovichko
Trypillian Vocabulary at Apenninae
We give original model for the apearance of European Languages and illustrate it by sharing of
Trypillian vocabulary to the West Europe

	г. Ивано-Франковск, Группа исследования основ изначальной традиции "Мезогея", Украина

Найти:

на:

narratif.narod.ru Narod.RU Яндексе