статья
Мах У.І.
ХРИСТИЯНСЬКА ЕТИКА А.ШВЕЙЦЕРА
Дана стаття досліджує особливості християнської етики у поглядах
німецького філософа А.Швейцера. Особлива увага приділяється проблемі
розгляду моралі як сфери духовності. На підставі аналізу релігійних
творів мислителя аналізується його погляд на містицизм.
Ключові слова: мораль, етика, містицизм, етичне вчення,
духовність.
Розвиток світового суспільства у XX ст. супроводжувався економічними
і політичними трансформаціями, культурними і духовними перемінами.
У результаті цих перетворень в релігійному комплексі об"єктивно
відбуласяся переорієнтація з вертикальних відносин "Бог-людина"
на горизонтальні - "Людина-людина". Основу християнського
життя, як відомо, складає моральна діяльність, метою якої є моральне
творення особистості у її Богопричетності, реалізація божественного
в людині. Спосіб життя людини набуває характеру "уподібнення
Богу", втілює ідеал боголюдськості в індивідуальну моральність,
самотворення як "наслідування ненаслідуваного". Тому
християнство розглядається як спосіб морального ставлення людини.
Еволюція протестантизму засвідчує, що йдучи шляхом все більшої
модернізації соціально-етичних положень традиційного християнства,
пристосовуючи його до сучасності протестантська теологія не знайшла
відповідних форм вираження релігійних ідей, сприйнятних світом
і, найголовніше, віруючою людиною. По суті вихолощуючи зміст і
форму традиційного християнства, нова протестантська теологія
все ж зберігає його соціально-етичне ядро - ідею міжлюдських стосунків,
побудовану на відповідальності і єдності всіх людей у світі.
Мета статті полягає у розкритті релігійних поглядів А.Швейцера
- німецького філософа, протестантського місіонера і богослова.
Передбачає дослідити і систематизувати етапи становлення етичного
вчення християнства; розкрити зміст і особливості його містицизму;
визначити особливості моралі як форми людської духовності.
Відчутним внеском до висвітлення релігійних поглядів і особливостей
християнської етики стали праці А.А.Гусейнова, А.М.Єрмоленка,
В.К.Ларіонової, В.А.Малахова, В.П.Москальця, П.Г.Фрайера, А.Л.Чернявського.
Альберт Швейцер(1875-1965) - німецький філософ, теолог, теоретик
філософії культури, обдарований музикант (виступав з органними
концертами), авторитетний знавець творчості Й.С.Баха. У 1905р.
прийняв рішення радикально змінити спосіб життя людини, що здобулася
на успішну кар"єру, і цілковито присвятити себе служінню
знедоленим і стражденним. Наслідком цього рішення стала тяжка
і самовіддана праця лікаря і місіонера у Французькій Екваторіальній
Африці.
Швейцеру, який у європейський період своєї діяльності деякий
час викладав богослів"я, цікавість до історичного і релігієзнавчого
процесу була не байдужа. Однак важливі історичні істини вилились
для вченого в заперечення християнського антропоцентризму, безсмертя
душі, богоданності Біблії, божественної природи Ісуса. Він високо
цінує ранньохристиянські ідеї самовдосконалення, йому імпонує
Ісус як моральна і трагічна особистість, але філософ остаточно
відкидає есхатологію. Земне царство боже залишається, на його
думку, завданням самої людини. Раціональна суть християнства -
його етичний зміст; таємниця релігії - етика, Бог є тільки в людині
і діє через її справи.
Благоговіння перед життям - світоглядний принцип етики А.Швейцера,
згідно з яким головним є не мислення людини, а факт її існування,
що втілюється у волі до життя.
Природа була великою таємницею для А.Швейцера. Його етично мислячий
розум, побудований, щоб служити на благо всіх живих істот, не
міг погодитись і з тим фактом, що у самій природі існують жорстокі
закони. Він не хотів сприймати природу такою, якою вона була створена.
Під час проповіді у Страсбурзі в 1918 році він запитує: Чому існують
такі великі протиріччя між духовними і природними законами? Чому
Бог - як сила, що керує природою, - заперечує те, що ми духовно
сприймаємо як хороше?.. Чому Він є водночас утворюючою і руйнівною
силою? Людина не повинна шукати для себе прикладів у природі,
а має створювати етику поведінки, що суперечить законам природи.
Швейцер відзначав велич і історичну значимість християнської
етики, вважав, що з її становленням наступив новий етап у моральному
розвитку людства і разом з тим ясно вказував на внутрішню суперечність
етичного вчення Ісуса Христа. Він стверджував, що моральність
закладена в природі людини у вигляді схильності, яку науково обґрунтувати
вдається лише до певної міри. Людське мислення ще надто слабке
в цій галузі. Прагнення до активного етичного самовдосконалення,
на думку А.Швейцера, закладене в людській психіці разом з волею
до життя, містить свій зміст у самому собі, породжується внутрішньою
необхідністю і задовольняється цим. Ми не знаємо, яким чином це
прагнення закладене - це сили таємничі, містичні, ірраціональні.
Найважливіші праці А.Швейцера присвячені осмисленню діяльності
Ісуса Христа, якого він вважав реально існуючою особистістю; і
апостола Павла, як одного з авторів Євангелія. Його думки відображені
в таких працях як: "Історія вивчення життя Ісуса"(1906),
"Психіатричне вивчення особистості Ісуса"(1913), "Містика
апостола Павла"(1930) [3,205].
У доповіді, прочитаній у французькій академії соціальних наук
в 1952 р., Швейцер розглядав етику християнства в системі інших
етичних вчень, вказуючи на її історично обмежений характер [3,205].
Як теолог, Швейцер не допомагав християнській церкві возвеличити
Ісуса - сина Божого. Він в Ісусі бачив засновника релігійно-етичного
вчення і ставив його в ряд з іншими іудейськими проповідниками
того часу. Вважав, що концепція особистості і життя Ісуса Христа
дозволяє з різних позицій пояснити не тільки "важкі"
місця Євангелії і послань апостола Павла, але і весь процес розвитку
першопочаткової християнської віри від Христа до II ст.н.е. Швейцер
визнавав цінність релігії як переважно соціально-етичного вчення.
Його погляди важко назвати фундаменталістськими, оскільки він
відкидав головні релігійні принципи. В чому ж тоді причина і який
смисл його теологічних вчень? Як можна співставити швейцеровське
"благоговіння перед життям" з релігійними принципами?
"Етика благоговіння перед життям - це етика любові... Це
етика Ісуса, яка визнана в якості закономірного закінчення думки"[6,139].
Бог є суб'єктом творчої волі і волі до любові - це результат роздумів
і переживається як єднання з усім життям, що накопичує світ, перед
обличчям загадкової і байдужої сили, яке творить життя і одночасно
знищує її. Релігійна воля до любові - результат добровільного
підкорення волі Бога і переживається як живий зв'язок з Ним і
надія на Нього. Християнство, в розумінні А.Швейцера, говорить
нам, що ми знаємо Бога і належимо Йому через любов. У чому це
виражено? Істотний смисл містерії боговтілення, явлення людям
Бога як Сина Божого і земної жінки полягає у встановленні родинних
взаємин між людьми і Богом як між батьком і дітьми . Правдивий
люблячий батько хоче від своїх дітей тільки любові, яка має виявлятися
насамперед через таке ж ставлення одне до одного, адже кожне з
них є для нього найвищою цінністю, а їх благо - найбільшою радістю.
Бог як люблячий батько прагне, щоб люди, його діти, виявляли свою
любов до нього у любові один до одного. Йому не потрібні беззастережна
покора, страх, жертвоприношення. Кожна людина, незалежно від расової,
національної, статевої належності, соціального статусу, багатства
стає улюбленою дитиною Бога, якщо вона перейнялась його заповідями
любові і дотримується їх. Звідси походять перша і друга однаково
значущі заповіді: "Люби Господа Бога свого всім серцем своїм
і всією душею своєю, всією думкою своєю". Це найперша і найбільша
заповідь. А друга - тотожна їй: "Люби свого ближнього, як
самого себе"[2,125]. Висвітлені в Євангелії моральні вимоги
істинної любові настільки високі, що по сутності означають потребу
не підкорятися правилам цього світу. Разом з цим етика благоговіння
перед життям показує, що християнська етика дає людині можливість
піднятися на найбільш високий щабель - через Христа відчути себе
зброєю Божої волі в цьому світі [4,188].
А.Швейцер звертає увагу на духовні цінності християнства, ставить
їх вище інших світових релігій. На думку професора Чернявського
А.Л., Швейцер розрізняє релігійну істину, що не змінюється з часом,
і її форму, на яку накладається відбиток світобачення епохи. "Релігію
любові Ісус зв'язує з іудейським есхатологічним світобаченням.
Вона вперше виникла як зіставлений елемент, що потім з"єднавшись
з грецьким, середньовіковим і сучасним світобаченням залишається
сама собою на протязі століть... Вирішальне значення має тільки
ступінь впливу на людей тої духовно-етичної істини, яка утверджувалась
в ній від самого початку" [6,34].
Головна релігійна проблема для А.Швейцера - це сенс людського
існування. Всі релігії вирішують її, встановлюючи зв'язок обмеженого
і залежного людського буття з божим буттям, яке володіє нескінченною
повнотою. Але в різних релігіях цей зв'язок розглядається по-різному.
Саме тому для нас залишаються актуальними слова апостола Павла
про "вмирання з Христом". Ми повинні бути моральними
не для того, щоб досягнути цим будь-якої мети, а тому, що так
хоче Бог. Етика Ісуса не має у собі нічого утилітарного, бо Він
чекав кінця світу в самому найближчому майбутньому. Але саме тому
етика є абсолютною і дає вирішення релігійної проблеми: "На
питання, як людина може існувати у світі і в Богові одночасно,
ми знаходимо відповідь в Євангелії Ісуса: живи і дій в цьому світі
так, як би ми були не від світу цього" [5,171].
А.Швейцер переконував, що морально-духовні задатки людини закладені
в людській природі. Моральність дає змогу людині піднестися над
своїм земним єством, звільнити власний дух від природних залежностей
чуттєвого світу, прилучитись до вищого світу. Людина, яка керується
моральністю, утверджує гармонію універсального буття і себе в
ньому, а отже, уподібнюється Богові. Вона діє відповідно до внутрішньої
необхідності і робить лише те, що дає їй переживання досконалості
життя. З такого погляду моральність християнина є віра в безсмертя
і потойбічне блаженство високоморальних душ - платня за доброчинну
поведінку, за християнське поводження. Обіцяючи прощення і спасіння
будь-якому грішнику, аби лиш покаявся, що зробити ніколи не пізно,
християнство залишає надію наполоханому аморалізму, який не враховує,
що дійсно покаятись - це не відкупитись обрядами чи дарами церкві,
чи навіть доброчинною поведінкою, а возлюбити насамперед тих,
кому вчинив зло, і спокутувати його своєю любов"ю, муками
совісті. Тільки таке самозречення очищує душу від гріха. Сутність
моральності заснованої волі до життя, на думку А.Швейцера, полягає
у виявленні людиною благоговіння перед волею до життя, як перед
своєю, так і перед будь-чиєю. Відповідно, добром він вважав те,
що зберігає і вдосконалює життя, злом - те, що нищить його, шкодить
йому. Отже, моральність є безмежною відповідальністю за життя
на основі самозречення задля підтримки і вдосконалення його. Навіть
тоді, коли обставини прирікають людину, яка керується моральністю
волі до життя, на страждання вона перестає бути собою. І навіть
якщо людина віддає заради такої моральності своє життя, вона,
за словами Швейцера, знає і відчуває, що залишається в житті як
цілісність, яка живе, дихає і за межі якої ніщо не виходить. Свідомо
віддаючись моральності волі до життя, людина сама стає потужною
життєдайною силою.
У "Містиці апостола Павла"(1930) Швейцер вважає, що
справа навіть не в авторстві четвертого Євангелія: сама концепція
спасіння Христа принципово відрізняється від тієї, яка є синоптичним
Євангелієм. Євангеліє від Іоана не дає ключ до проблеми еллінізації
християнства. Як же вирішує цю проблему А.Швейцер? Згідно з вченням,
віра в Христа була у Павла чисто есхатологічною, але форма, яку
він їй надав полегшила її наступну еллінізацію. Протягом часу
есхатологічна надія на близькість другого пришестя Христа почала
слабнути, Юстин і Ігнатій витлумачили незрозуміле містичне вчення
про вмирання і воскресіння з Христом у термінах грецької метафізики,
замінивши його містичною концепцією Логоса, який після смерті
Христа почав діяти в світі через хліб і вино Євхаристії. Це тлумачення
було завершене в Євангелії від Іоана. Але швейцерівське особисте
відношення до Христа і християнства не зумовлюється тільки результатами
суто наукового характеру. Вся христологія Швейцера заключається
в словах його книги "Історія вивчення життя Ісуса":
"Месія син Людський, син Божий - для нас тільки переказання,
яке представляє історичну цікавість… Він приходить до нас невідомий
і безіменний… Він звертається до нас з тими ж словами "Йдіть
за мною!" і ставить перед нами завдання, які Він повинен
вирішити в наш час. Він повеліває. І тим, хто підкоряється Йому,
- і мудрим і простодушним - Він з'явиться в світі, праці, боротьбі
і стражденним, через які вони пройдуть поряд з Ним… Хто Він"
[6,887]. Отже, для А.Швейцера значення Христа визначається навіть
не стільки релігійно-філософськими і етичними роздумами, скільки
його індивідуальним, глибоко особистим духовним досвідом, сутність
якого - свідоме і добровільне підкорення своєї волі волі Христа.
Швейцер стверджує, що велика сила Його діяння на нас - це таємниця.
Ми не стільки згоджуємося з Його "вченням", скільки
добровільно підкоряємося його повелінню, сприймаємо їх як етичну
волю Бога і бачимо в любові "духовний промінь світла, який
дійшов до нас із безконечності". Христос не "вчитель
мудрості", а носій божественної волі, який по праву має владу
над нами.
Рішення присвятити своє життя страждаючим (прийняте А.Швейцером
в віці 21 року) і наступні дії в африканських джунглях переконують
нас, що ці слова - не просто красномовність проповідника. В світлі
цього духовного досвіду стає найбільш зрозумілим і його визначення
християнства як містики з'єднання з Христом. В силу цього всього,
життя утворює особливий, "містичний" статус. Воно представляє
собою світоглядну основу етики. Основними категоріями етики Швейцера
є поняття життя і "містики", які використовуються для
характеристики природи людини. Життя постає універсальним принципом,
яке охоплює усе суще. "Містицизм є досконалою формою світобачення.
В своєму світобаченні людина хоче досягнути духовного взаємозв"зку
з безконечним буттям, в якому вона перебуває як частина природи"[7;10-11].
Тому Швейцеру імпонують вчення буддизму, раннього стоїцизму, містики
Мейстера Екхарта і Миколи Кузанського, пантеїзм Бруно і Спінози.
Містика вписана в етичне мислення А.Швейцера. Точніше кажучи,
вона виводиться з потреб етики. Містика завершує ланцюг етичних
суджень, в системі раціонального заснування містики моралі. Цю
параллель досить характерно простежує профессор Гусейнов А.А.
В своїй книзі "Містика апостола Павла" Швейцер звертає
увагу на те, що "містика буття в Христі існує до тих пір,
поки не стане можливою містика буття в Бозі" [5;251]. Містична
єдність з Христом і містична єдність з Богом розуміються як дві
стадії, які міняють одна одну в часі. Апостол Павло, по суті справи,
немає відповіді на запитання, що робити віруючій людині в ситуації,
коли з"явлення Христа відбулося, а земне життя не закінчилося
і Друге пришестя Христа затяглося? Людина, вважає Павло, повинна
піднятися до Ісуса Христа, народитися і померти разом із ним,
що і проходить в акті хрещення, тим самим "вирішується"
проблема переходу від каяття до позитивної дії, яка піднімається
апостолом Павлом - класична і вічна проблема етики. Що може заставити
живу, плотську, земну людину піднятися над своїми ж живими, плотськими,
земними пристрастями і діяти так, наче плоть і земні цілі не мали
для неї ніякого значення, і вона стала іншою сутністю? Містичне
єднання з Ісусом Христом, відповідає Павло. Саме таким єднанням
людина піднімається над природністю і стає духовною. Містика усім
своїм єством глибоко осягає, що видимий людям світ є лише частинкою
іншого, духовного світу, що істинна мета життя людини - гармонія
з цим духовним світом, від якого надходить потужна духовна енергія,
котра надає життю невимовної чарівності, породжує впевненість
у порятунку, всеохоплюючу любов та співчуття тощо. Буття в Христі
пояснює чудесні переродження, можливості гуманістичної поведінки
в безгуманістичному світі . Етика в повчанні апостола Павла "є
необхідне вираження вже здійсненого через буття в Христі перенесення
із земного світу в неземний" [5;446].
Критики Швейцера звично характеризують його розуміння християнства
як суто раціоналістичне. Але слабкість сучасного християнства
Швейцер вважає зовсім не в тому, що християнське віровчення є
містичним, або недоступним раціональному пізнанню. Християнська
догматика відкинута А. Швейцером і цим самим він відкидає і християнську
уяву про спасіння. Його віра в спасіння через Христа - це віра
в те, що сила духу Христа заволодіє розумом і душею людей у такій
мірі, що людство подолає духовну кризу, в якій сьогодні знаходиться,
і зможе реально діяти на світ, керуючись як орієнтиром дій про
ідеальне царство Боже. Головна причина сучасного світобачення
в тому, що воля до прогресу втратила етичний характер. В християнстві
те ж саме сталося з вченням про спасіння. Етика Ісуса була етикою
підготовлення до Царства Божого: Людина повинна зробити вибір
перед обличчям близького краху цього світу. Тим самим різко піднімається
роль етики в християнському вченні. В особистому плані спасіння
- це визнання себе зброєю етичної волі Бога в цьому світі, який
дає і смисл життя, і духовну свободу від світу. Воля Бога у Швейцера
і є його етичний принцип благоговіння перед життям. Якби ми не
ставились до його етичного принципу, наслідки, які виводить він
сам із нього, справедливі і благородні.
Розвиток духовного життя, активна боротьба духу зі стихійними
силами чуттєвої природи є метою життя людини, її моральним змістом,
який визначається ідеєю особистого безсмертя душі - вічного збереження
нею своєї реальності як духовної особистості у поєднанні з Богом.
Мабуть треба погодитись із А.Швейцером, що дійсно етичне є виявом
внутрішнього, глибинного прагнення людини до самовдосконалення.
Воно є самоціллю і не може бути засобом для досягнення будь-якої
іншої цілі. Тому моральність, як прагнення до самовдосконалення,
підносить людину до вищого, надприродного світу.
Усе це дає підстави для висновків, що якби не були мотивовані
доброчинність, доброзичливість, вони є реальним утвердженням християнських
моральних цінностей. Освячення моральності іменем Бога не підриває
основ моралі, не ставить під сумнів їх самодостатню значущість
без опіки Бога, воно підносить їх на якісно вищий рівень, виводить
на шлях до само ідентифікації з нескінченністю, вічним життям,
космосом, з добром як основою істини.
Список використаної літератури:
1. Релігійні пошуки сьогодення: співвідношення західних і східних
впливів // Історія релігій в Україні. Тези шостого круглого столу.
- Львів, 1996. - С.61-63.
2. Москалець В.П. Психологія релігії: Посібник. - К.: Академвидав,
2004. - 240с.
3. Фрайер П.Г. Альберт Швейцер. Картина жизни. - М.: Наука, 1984.
- 224с.
4. Альберт Швейцер - великий гуманист XX века. Воспоминания и
статьи. - М.: Наука,1970. - 240с.
5. Швейцер А. Благоговение перед жизнью / Сост. и посл. А.А. Гусей
нова. - М.: Прогресс, 1992. - 576с.
6. Швейцер А. Жизнь и мисли / Сост.А.Л.Чернявский. - М.: Республіка,1996.
- 528с.
7. Schweitzer A. Die Geschichte der Leben-Jesu-Forchung. Ausgew.
Werke. B.3. S.887. Berlin,
Summary Mah U.I. The Christian ethics of A. Schweitzer
This article deals with the peculiarities of ethical Christian
study of the germen philosopher A. Schweitzer. Great attention
is paid to the problem of morals and its attribution to the sphere
of spiritual ness, the meaning of mysticism is also studied as
a spiritual phenomenon on the basis of the analysis of the scholar's
religious works.
Key words: morals, ethics, mysticism, ethical study, spiritual
ness.
Аннотация
Мах У.И. Христианская этика А.Швейцера
Данная статья рассматривает особенности христианской этики в работах
немецкого философа А.Швейцера. Особенное внимание уделяется проблеме
нравственности и её отношения к сфере духовности, а также исследуется
значение мистицизма как духовного феномена на основе анализа религиозных
работ учёного.
Ключевые слова: нравственность, этика, мистицизм, этическое учение,
духовность.
Рецензія
на статтю аспірантки кафедри філософії Прикарпатського національного
університету ім. В.Стефаника Мах У.І. "Християнська етика
А.Швейцера" .
За умов глобалізації і поширення світогляду відбувається трансформація
релігійного комплексу, який зумовлює перегляд багатьох елементів
християнського віровчення з метою адаптації їх до потреб сучасного
життя. Проблеми, які актуалізуються у соціальному вченні християнства,
мають як спільні, так і відмінні положення та ідейну спрямованість.
У цілому вони стосуються проблем сучасного розвитку і місця та
ролі у ньому людини. Особливу увагу християнському віровченню
приділяв німецький вчений, філософ, богослов А.Швейцер.
Автор особливо розглядає мораль у християнській концепції А.Швейцера,
відносячи її до сфери духовності.
Докладно опрацювавши першоджерельну та критичну літературу, автор
формує певну теорію суджень: концепція А.Швейцера опирається на
християнські цінності - віру в Бога і людину, віру в любов (любов
до людини і любов до життя) і віру в розум.
Проаналізувавши релігійні твори мислителя, у статті досліджується
також значення містицизму як духовного феномену.
І хоча не з усіма висновками і судженнями можна погодитись, проте
загалом стаття актуальна, написана із дотриманням вимог, що є
підставою для рекомендації її до друку.
Рецензент: доктор філософських наук
професор Ларіонова В.К.
