статья
Сергій Кабуд
Режим в КРЕМЛІ є загрозою для безпеки Світу, агресора можна
зупинити лише військовою відповіддю.
Застосування Росією енергетики як зброї зовнішньополітичного
ураження, чи провокування подальшої нестабільності в оберемку
країн довкола, буде проблемою виключно вітчизняного політичного
істеблішменту з його демократами, олігархами, металургією та соціальною
інфраструктурою.
І якщо Грузія, на додачу до власної активної і монолітної зовнішньополітичної
позиції, вдало використовує своє географічне становище, диверсифікуючи
джерела отримання енергоносіїв, то Україна залишається залежною
від енергетичної доброї волі контрольованого Кремлем Газпрому.
Але вперше питання постало у новому формулюванні. Сенатор
Луґар безпрецедентно публічно розмірковував про доцільність
застосування Статті 5 Статуту НАТО (стаття, яка передбачає, що
напад на одного члена Альянсу означає напад на всіх) у випадку
виникнення загрози енергетичній безпеці країн НАТО.
А отже, тема енергобезпеки мігрувала з порядку денного ЄС на
порядок денний Альянсу.
При обговореннях дипломати використовували жорсткі та недипломатичні
формулювання: треба щось робити до того, доки наступний канцлер
Німеччини піде працювати в якусь російську енергетичну монополію.
Або ще іронічніше – коли якийсь відставний російський міністр
очолить європейський енергетичний гігант.
Першою ластівкою набуття російського контролю є здобуття російським
Внешторгбанком 5% та намагання збільшити долю власності у європейському
аерокосмічному концерні EADS, який є акціонером концерну Airbus.
Російська тема – наприклад, узгодження з інтересами Москви членства
в Альянсі проблемних для Кремля Грузії та України – звучала з
металом рішучості у голосі як натівських дипломатів, так і експертів.
Якщо ще рік тому можна було чути застереження стосовно невирішених
проблем територіальної цілісності Грузії або невідповідності України
суворим критеріям і стандартам, то зараз питання стоїть у новій
площині.
Чи готові Україна і Грузія просто і швидко відповісти на просто
сформульоване питання входження в Альянс? Без оглядки на позицію
Москви?
У цьому й криється ключова відмінність у ціннісних підходах США
і європейських членів НАТО, які застерігають себе від виникнення
енергетичних проблем у себе вдома, і тому воліють замість системи
поблажок і компромісів у стосунках з Росією вирішити питання один
раз і надовго. Навіть ціною заборони на імпорт європейського м’яса.
http://community.livejournal.com/ukr_nationalism/513466.html
==========================================================================
Стаття варта наведення цілком :
НАТО як гарант тепла у квартирах або Кілька спільних рис України
з паризькою фанерою
Сергій Євтушенко, виконавчий директор Інституту Євро-Атлантичного
співробітництва; Євген Глібовицький, консультант із питань
масових комунікацій
Ще один такий саміт як у Ризі, і Київ може розслабитися з розповідями
про велич своїх реформ і незмінність своїх курсів. Широкі можливості
втратити не лише шанс членства в ЄС, але й в НАТО, відкриваються
не після тріумфальних саундбайтів прем’єра, якому треба "порадитись
з народом". Втрата безпечного майбутнього гарантується тихою
мовчанкою цілком проєвропейських і пронатівських пост-помаранчевих...
"Це мав бути ваш саміт", – з гіркотою в голосі, як
про втрачену мрію, говорив американський дипломат.
Саміт, на якому Україна могла розпочати процес вступу до НАТО,
пройшов практично без українців. Періодично в різних залах засідань
на конференції, що супроводжувала саміт, то виринав то потопав
радник президента Олег Рибачук зі своїм прес-секретарем. Він був
єдиним "офіційним" українцем, і намагався поводитись
геть по-європейському.
Колишній керівник секретаріату не тільки прилетів до Риги економ-класом,
але й тримав у руках пару непідйомних клунків, у яких містилася
енігма дискурсу та парадигми української зовнішньої політики –
аналітичні матеріали центру Разумкова. Які теж не могли пояснити,
чому на саміті не було українців.
Офіційний Київ, замість намагання пояснити свої проблеми двовладдя
партнерам із НАТО, обрав політично-інфантильну стратегію зникнення
з очей.
Організатори кулуарно ділилися розповідями про невдалі спроби
витягнути до Риги хоч когось, хто міг би говорити від імені держави.
Натомість, чиновники в МЗС та секретаріаті президента наполегливо
радили пошукати когось із експертних середовищ, навіть називали
прізвища "рекомендованих" експертів.
Українське розуміння партнерства з НАТО як спільного стріляння
з гармат, дзвону кришталю перед телекамерами та іншими позитивно-радісними
моментами з життя не збіглося з прагматизмом західних колег.
Мовчанка Києва за словами і експертів, і дипломатів залишила
гірший присмак, ніж болюча правда про неспроможність сьогоднішнього
дня.
Все було гранично просто. Слово "Україна" залишалося
одним із найбільш вживаних. В момент, коли представники жодної
влади не приїхали, бо боялися, що не мають що сказати, за Україну
говорили іноземці: американці, словаки, поляки, росіяни і – особливо
– грузини.
Але якщо грузинську делегацію очолювала спікер Ніно Бурджанадзе,
то виклад стану євроатлантичного курсу України мусив робити вашингтонський
науковець Тарас Кузьо.
Грузини залежать від України. Добре усвідомлюючи, що всі попередні
розширення НАТО були груповими, Грузія найвищий шанс до членства
в Альянсі мала вкупі з Україною.
Перспектива членства Адріатичної трійки – Албанії, Македонії
та Хорватії – поки відкладена до 2008 року. Боснія, Сербія та
Чорногорія наразі ще більш далекі від НАТО.
Саме тому, часто члени грузинської делегації намагалися заповнити
вакуум українства компліментарними коментарями про прагнення Києва...
Відчайдушна грузинська делегація працювала єдиним механізмом
– на конференції, в кулуарах, на прийомах та ділових сніданках.
Грузинський акцент не зникав із жодної презентації.
Усміхнена й ефектна Ніно Бурджанадзе невтомно працювала на всіх
(!) сесіях і засіданнях. Грузинський кортеж із мигалками та сиренами
часто розтинав вулиці спорожнілого центра Риги, встигаючи на часті
зустрічі з президентами, прем’єрами та генсеком НАТО.
Грузини в Ризі демонстрували розуміння, до якого було далеко
українцям – саме у цих залах, серед цих політиків-експертів-журналістів,
під час і між засіданнями робиться realpolitik. І Грузія після
Риги в очах натівців буде іншою, більш зрозумілою та близькою.
Realpolitik пройшов пунктиром і крізь саміт, і крізь конференцію
НАТО.
Журналісти з тих нечисленних українських редакцій, де вважають,
що погані новини – теж новини, а тому все ж таки опинилися в Латвії,
могли помітити, що слово "Ukraine" лунало з уст і старійшини
американських міжнародних відносин сенатора Луґара, і президента
Буша-молодшого, і "залізної леді" Балтії Віке-Фрайберги.
Це слово – без принизливого артикля "the" лунало і
в розміреній мові Збіґнєва Бжезинського, і в стаккато генсека
НАТО голандця де Хооп Схеффера, якого Євроньюз вперто називала
Яапом Шефером.
Після стількох років зусиль українських дипломатів маховик "українського
питання" нарешті розкрутився, що може погано закінчитися.
Вже на цій конференції лунали голоси про поки м’яку форму "втоми
від України – 2", нагадуючи, як Київ "дістав" західний
істеблішмент своєю брехнею і непослідовністю за президентства
Леоніда Кучми.
Україна – як об’єкт політики – змінила натівські уявлення
про світ.
Відверті дискусії експертів та політиків, захищені правилом Chatham
House (заборона на цитування джерела інформації), визначили, що
саме українсько-російське газове протистояння річної давнини
відкрило Заходу очі на можливі енергетичні загрози, спричинені
Москвою.
Порожні труби газопроводів, прокладених під стертою бруківкою
старих європейських міст – як з’ясували для себе європейці – якоїсь
морозної зими можуть стати не менш руйнівною зброєю, ніж російські
танки чи авіація.
Це не означає готовність НАТО захищати Україну від Газпрому.
Доки Україна сама не подбає про членство в Альянсі – енергетичні
проблеми Київ мусить вирішувати собі сам.
Де зупиниться Україна?
Застосування Росією енергетики як зброї зовнішньополітичного
ураження, чи провокування подальшої нестабільності в оберемку
країн довкола, буде проблемою виключно вітчизняного політичного
істеблішменту з його демократами, олігархами, металургією та соціальною
інфраструктурою.
І якщо Грузія, на додачу до власної активної і монолітної зовнішньополітичної
позиції, вдало використовує своє географічне становище, диверсифікуючи
джерела отримання енергоносіїв, то Україна залишається залежною
від енергетичної доброї волі контрольованого Кремлем Газпрому.
Але вперше питання постало у новому формулюванні. Сенатор Луґар
безпрецедентно публічно розмірковував про доцільність застосування
Статті 5 Статуту НАТО (стаття, яка передбачає, що напад на одного
члена Альянсу означає напад на всіх) у випадку виникнення загрози
енергетичній безпеці країн НАТО.
А отже, тема енергобезпеки мігрувала з порядку денного ЄС на
порядок денний Альянсу.
При обговореннях дипломати використовували жорсткі та недипломатичні
формулювання: треба щось робити до того, доки наступний канцлер
Німеччини піде працювати в якусь російську енергетичну монополію.
Або ще іронічніше – коли якийсь відставний російський міністр
очолить європейський енергетичний гігант.
Першою ластівкою набуття російського контролю є здобуття російським
Внешторгбанком 5% та намагання збільшити долю власності у європейському
аерокосмічному концерні EADS, який є акціонером концерну Airbus.
Російська тема – наприклад, узгодження з інтересами Москви членства
в Альянсі проблемних для Кремля Грузії та України – звучала з
металом рішучості у голосі як натівських дипломатів, так і експертів.
Якщо ще рік тому можна було чути застереження стосовно невирішених
проблем територіальної цілісності Грузії або невідповідності України
суворим критеріям і стандартам, то зараз питання стоїть у новій
площині.
Чи готові Україна і Грузія просто і швидко відповісти на просто
сформульоване питання входження в Альянс? Без оглядки на позицію
Москви?
У цьому й криється ключова відмінність у ціннісних підходах США
і європейських членів НАТО, які застерігають себе від виникнення
енергетичних проблем у себе вдома, і тому воліють замість системи
поблажок і компромісів у стосунках з Росією вирішити питання один
раз і надовго. Навіть ціною заборони на імпорт європейського м’яса.
Для США ж Москва – це важіль впливу на Північну Корею та Іран
і потенційний активний гравець в Іраку.
На тлі ширшої дискусії всередині НАТО про перетворення Північно-Атлантичного
Альянсу у глобальний, на тлі озвученої Збіґнєвом Бжезинським можливості
долучення до Альянсу Японії, Південної Кореї, Австралії та Нової
Зеландії, на тлі потреби розширити блок для створення балансу
сил з Китаєм – Україна губиться у новому масштабі.
Якщо вже зараз Північно-Атлантичний Брюссель не почує твердих
сигналів або логічних пояснень із Києва, то вже в найближчій перспективі
зміна глобальної кон’юнктури може залишити Україну за дверима
клубу багатих, демократичних та – найважливіше – безпечних країн
світу.
http://www.pravda.com.ua/news/2006/11/30/51592.htm
