статья
Літописні джерела до історії дзвонів і дзвонінь у Київській
Русі
Богдан Кіндратюк, кампанолог
У появі
та розповсюдженні дерев'яних бил, залізних клепал і дзвонів як
літургійно-музичних інструментів на теренах Київської Русі важливим
писемним джерелом є літописи. Лаконічні записи повідомляють також
про значення дзвонів і дзвонінь у громадському й церковному житті,
їхні функції тощо. Порівняння відомостей із різних літописів дозволяє
уточнити окремі деталі, зокрема дзвонарської термінології.
Поширення дзвонів і звичай церковного дзвоніння були привнесені
на Русь разом із християнським обрядом, та, мабуть, не з Візантії,
де дзвони не були поширені, а з латинського Заходу. Тут вони використовувались
у церквах уже з VI ст. [1, 434; 2, 277]. Візантійська Церква запозичила
дзвони від римської у другій половині ІХ ст. Покликаючись на венеційську
хроніку Діакона Іоанна, пишуть, що правитель Орсо прислав у Константинополь
(877-879) 12 дзвонів для новозведеного храму св. Софії [3, 304].
Але ця новація не зразу привилась на Сході, який ще довго використовував
разом із дорогими дзвонами дешеві била [4, 722].
Після хрещення князя Володимира 988 р. в Корсуні (Херсонесі)
оповідання Іпатського літопису не згадує дзвонів серед церковної
"утварі" принесеної із Візантії: "Володимеръ же
поимъ царицю и Настаса. и попы Корсуньскыя мощи святого Климента.
и Фива оученика его и поима сьсуды церковныя иконы на благословение
себе" [5, 101] ("Володимир же, взявши цесарицю [Анну],
і Анастаса, і попів корсунських, мощі святого Климента і Фіва,
ученика його, узяв також начиння церковне [й] ікони на благословення
собі" [6, 65]). Це й ж фрагмент знаходимо в Радзивіллівському
списку Київського ілюстрованого літопису [7, 53]. На наш погляд,
саме ці уривки стали причиною помилкових міркувань щодо появи
дзвонів у церквах Києва відразу після хрещення його жителів.
Приміром, і нині в деяких публікаціях побутує хибна думка, висловлена
ще авторитетним у свій час "Енциклопедичним словником"
Ф. Брокгауза й І. Єфрона, де в статті про дзвони (автор підписався
"Н. Б-въ") ідеться, ніби перша згадка про них у літописі
відноситься до 988 р. [4, 722; 8, 61; 9, 700]. Покликаючись на
"Музичну енциклопедію" (Москва, 1974), пишуть про введення
дзвонів у літургійну практику, як випливає з контексту статті,
у Русі-Україні, уже з ІХ ст. [10, 109]. Правда, у джерелі, на
яке покликаються, йдеться про великого дзвона як сигнального інструменту,
який з IV-VI ст. у Європі використовували у святкових походах,
для скликання населення (вічовий дзвін), оголошення тривоги й
збору військ (набатний дзвін). Тільки далі, і то помилково, зазначається,
що "із середини 9 ст. дзвоніння стає частиною церковних обрядів"
[11, 874].
Зважаючи на час і місце видання літературного джерела, на яке
ми щойно покликались, не слід думати, що тут ідеться про Волинь,
Підкарпаття, Наддністрянщину, Перемишльську землю й Червенські
"городи", де християнство й, відповідно, дзвони могли
вже поширюватися до хрещення решти Русі. Однак це припущення потребує
глибшого дослідження; адже нині ще мало відомостей про шляхи розповсюдження
християнства на цих теренах, тому важко точно встановити час виникнення
тут парафіяльної мережі. Хоч студії про поширення християнства
кирило-мефодіївського спрямування в Прикарпатті й Червенських
"городах" дають частині дослідників підстави все впевненіше
говорити, що це "забезпечило утворення, поряд із Тмутараканьською
(VIII ст.), Перемиської єпархії (ІХ ст.)" [12, 80; див. ще:
13, 95]. Відповідно й дзвони могли швидше потрапляти саме в цю
єпархію. Не випадково першою літописною згадкою про дзвони на
теренах Київської держави є повідомлення новгородського літописця
під 1066 р.: "Приде Всеславъ [Полоцкий] и взя Новгородъ и
колоколы съима у святыя Софіи" [цит. за: 3, 317], оскільки
це місто також віддавна торгувало із Заходом.
Деякі дослідники історії української Церкви безпідставно твердять,
що "перші писемні відомості про використання дзвонів під
час служб Божих в храмах Русі-України знаходимо у "Слові
про Ігорів похід": "Позвониша Заутреннюю рано в колоколи",
але, без сумніву, - пише автор далі, - дзвони використовували
на Волині ще в ІХ ст. під час літургії в храмах та печерних монастирях
Зимного, Почаєва, Даниліва" [14, 113].
Звичайно, можна дотримуватись усталеного погляду на автентичність
"Слова о полку Ігоревім". Однак варто прислухатися і
до думки Едварда Кінана, який досить переконливо стверджує, що
цей твір у кінці ХVІІІ ст. створив чеський славіст Йозеф Добровський
[15]. Тому вважати, що саме завдяки цій писемній пам'ятці вперше
дізнаємося про використання дзвонів у Русі-Україні, немає достатніх
підстав. Щодо дзвонінь, які, приміром, прославляли перемоги князівських
дружин, то автор "Слова", як добрий знавець минувшини,
або прямо вказує на дзвоніння, або це метафора, та в кожному разі
він радше хотів показати, що дзвін, дзвоніння в той далекий час
сприймалося як ритуальне, урочисте, прославляюче дійство: "Комони
ржуть за Сулою - звенить слава въ Кыевh" [16, 24] ("Коні
іржуть за Сулою - дзвенить слава в Києві" [16, 25]).
Про тогочасну значущість цього церковного атрибуту свідчить те,
що дзвони були важливим військовим трофеєм, про який не раз згадувалося
серед переліку вивезеної здобичі. Про це йдеться в Іпатському
літописі, зокрема в розповіді про те, як князь Ізяслав Мстиславич
1146 р. разом із союзниками захопив Путивль. З тутешньої церкви
святого Вознесіння, яку "вони всю облупили" [6, 205]
- разом із срібним начинням, шитими золотом напрестольними шатами
й служебними покровами, кадильницями, було забрано й "книгы
и колоколы" [5, 334]. (Правда, Володимир Січинський чомусь
вказує під цією датою на Новгород Сіверський [17, 508]; пізніше
Юліан Катрій у своїй розповіді про церковні дзвони повторює цю
неточність [18, 202].) Особливо часто в літописах згадується вивезення
дзвонів із Києва [6, 295, 418]. Так, після взяття в березні 1169
р. Києва завойовники "и церкви обнажиша иконами и книгами.
и ризами и колоколы. изнесоша" [5, 545]. З почуттям жалю
йдеться в Іпатському літописі навіть про те, що у Володимирі на
Клязьмі після його захоплення "и не бы звонения ни пhния.
по всему граду" [5, 552]. Усі ці приклади дають підстави
не тільки для висновку про значну увагу давньоукраїнських укладачів
літописних зводів до дзвонів і дзвонінь, а й про те, що на основі
літописних фактів, де йдеться, як правило, про "дзвони",
а не "дзвін", можна твердити - уже в церквах Київської
Русі було по декілька дзвонів.
У цей час дзвони вже могли відливатися в самому Києві. Аналіз
великого за кількістю матеріалу, отриманого в результаті розкопок
давньоруських пам'яток на землях Київщини, показав, що поважним
центром металургії був Городеськ. Цілий ряд знахідок, зокрема
бронзові дзвони ХІІ-ХІІІ ст., свідчать, що він був і великим церковним
центром [19, 157]. Про поширення дзвонарського мистецтва на теренах
Галицько-Волинського князівства, яке продовжило культурні традиції
Київської держави після монголо-татарського нашестя, див. докладніше:
20, 79-94.
Після пограбування церков, які часом закінчувалися пожежами,
багато дзвонів розбивалося. Про це свідчить ціла низка фрагментів
церковних дзвонів, віднайдених археологами тільки в одному Києві
[21, 378]. У багатьох його храмах після цього могло й не залишитися
дзвонів. Підтвердженням такого припущення може бути те, що літописці
не згадують про церковне дзвоніння у своїх докладних описах урочистої
зустрічі Великого князя Литовського Гедиміна, коли після оточення
1322 р. його військами Києва та захоплення замку вийшли присягати
новому володарю митрополит з єпископами, архимандритами з усім
духовенством, які вели за собою "з крестами, корогвами, а
за ними панове, бояре и все посполство киевсвое вышло кланяючися
и подаючися в ласку и в державу Гедиминови" [22, 38]. Так
же докладно, але без згадки про дзвоніння, описано цей урочистий
похід і в Літопису Рачинського [23, 152]. Хоч автори цих літописних
зведень приділяли увагу дзвонам. Приміром, в одному з літописів
розповідається, що за правління князя Бориса (не раніше 1272 р.)
полоцькі городяни мали можливість "сходитися до ради, в звон
великий (вічовий. - Б. К.) звонили" [22, 23]. Хвалить цього
ж князя за можливість "вhчем ся судити и в звон звонити"
й інший літописець [23, 147]. Він же згадує про дзвони в Смоленську
за князя Андрія, коли "и зазвонили у звон ратныи" [23,
165]. Водночас маємо можливість відзначити, що в цих білорусько-литовських
літописах, які писалися спільною для українців і білорусів актовою
мовою (вона виникла на східнослов'янській основі й живилася з
народних джерел, а з ХIV-ХV ст. "визнавалася офіційною мовою
Великого князівства Литовського, уживалася в адміністративно-юридичних
документах і навіть у державному управлінні в Польщі та Молдавському
князівстві" [24, 5]), уже починають використовуватися терміни
"звон", а не "колокол", "звонити",
а не "звонить" тощо.
За допомогою дзвонів віддавна люди скликалися на віча. Так, коли
весною 1098 р. ворожі війська оточили Володимир на Волині, то
"городяни ж… здзвонили віче" [6, 152.] Цікаво, що в
Іпатському літописі на "созвониша" виправлено слово
"созваша"; у Хлєбніковському [6, 152] й Лаврентіївському
[25, 258] - "созваша". У 1149 р. київський, він же й
тоді володимиро-волинський князь Ізяслав Мстиславич, прийшов із
військовою дружиною до свого сина Ярослава у Новгород, а на другий
день "пославъ Изяславъ на Ярославль дворъ. И повелh звонити.
и тако Новгородци и Плесковичи снидошася на вhче" [5, 369-370].
Цей наказ князя говорить про звичну для правителів Київської Русі
традицію скликання людей за допомогою дзвонів на спільні зібрання,
зокрема віче.
Передували дзвонам била й клепала (принагідно зауважимо, що Володимир
Рожко, викладаючи свій погляд щодо поширення дзвонів на Волині,
зовсім не згадує про била й клепала як їх попередників і сучасників).
Про застосування била в Русі-Україні дізнаємося з літописів. Так,
коли ігуменом у Києво-Печерському монастирі було поставлено Феодосія,
то, відповідно до запозичених правил студійських ченців, усе життя
тут було чітко регламентоване згідно чернечого уставу. При усамітненні
монахів в окремих печерах, що мало місце в згаданій обителі, била
набули особливого значення передусім як сигнальний інструмент.
За його допомогою передавалися найрізноманітніші повідомлення
для монахів. При цьому воно було чи не єдиним таким засобом комунікації.
Помираючи, преп. Феодосій († 1074) "повелh братью собрати
всю. братья же оудариша в било. и собравшеся"[5, 176]. Подібне
описується й у Радзивилівському списку Київського ілюстрованого
літопису. З цих фрагментів дізнаємося також про спосіб гри на
цьому ідіофоні: "Удариша в било" [7, 85].
Про значення цього інструменту говорить і те, що в Київському
ілюстрованому літописі вміщено зображення гри на билі.
Б'ють у било, викопують мощі Феодосія. Мал. ХІІІ (ХV) ст.
Краще уявити собі місце його розміщення допомагають також такі,
дещо відмінні в різних, зокрема Іпатському й Київському ілюстрованому
літописах рядки, пор.: "По обычаю бо сему. старцю (сему).
отстоявшю. оутренюю. братьи. отпhвши заоутрhнюю предъ зорями.
идоша по кhльямь своимъ. сии же старhць исхожаше ись церкви идущю
же єму єдиною. и сhде почивая подъ биломъ" [5, 181-182];
"По обычаю сему старцю отстоявшю утренюю, пред зорями идоша
в кhлью своя; идущу же ему единому, сhде почивая под быльемъ"
(в іншому списку - Московсько-Академічному - былиемъ [7, 79]).
А в Московському літописному зводі кінця ХV ст. саме це місце
називають ще по іншому: "Опочинути под клепалнею" [26,
11], хоч перед цим, у розповіді про події у Києво-Печерській лаврі,
декілька разів ішлося про било [26, 9]. У Предметному покажчику
цього великого за об'ємом літопису, в якому всього один раз використаний
термін "клепальня", вона пояснюється як "споруда
(вишка), де били в клепало-било" [26, 454]. Тобто укладачі
Предметного покажчика чомусь не вказують на відмінності між билом
і клепалом.
Звук била долинав на чималу відстань. Так, коли 1091 р. в Києво-Печерському
монастирі постало питання про необхідність перенесення мощей преп.
Феодосія й ігумен повелів копати там, де вони лежать, то один
із монахів, узявши мотику, почав копати із запалом, а друг його
відпочивав перед печерою: "И рече ми удариша в било"
[5, 201].
За допомогою била монахів скликалося на богослуження. Так, після
смерті ігумена Києво-Печерського монастиря Полікарпа настало замішання
серед ченців, "бо після старця того не могли вони вибрати
собі ігумена" [6, 332]. У вівторок, 26 липня 1183 (у Йосифа
Пеленського помилка - "під роком 1182" [27]), "оудариша
братья. в било. и снидошася во церквъ. и почаша молбы творити
ко святhи Богородицh" [5, 627].
Отже, літописні джерела свідчать не тільки про значну увагу до
церковних дзвонів і дзвонінь на теренах Київської Русі, а й сприяють
поширенню наших уявлень про різні функції бил, клепал і дзвонів
у тогочасному житті, способи гри на них. Однак і нині в деяких
публікаціях ще побутує значна кількість неточностей, хибних тверджень,
що заважає формуванню правильних уявлень про використання дзвонів
і дзвонінь у Русі-Україні.
1. Price P. Bell // The New Grove dictionary of music and musicians.
20 volumes. V.2. London, 1980. - p. 424-437;
2. Visser P. Glocken. B. Abendland: Mittelalter und Neuzeit //
Die Musik in Geschichte und Gegenwart. 17 bd. Bd.5. Back-Bolivia,
Munchen, 1989. - S. 276-296;
3. Казанский П. О призыве к богослужению в Восточной Церкви //
Труды Первого археологического съезда в Москве, 1869. - М., 1871.
Т.1. - С. 300-318.
4. Б-въ Н. Колокола // Брокгауз Ф. и Ефрон И. Энциклопедический
словарь. В 41 т. + 2 допол., Т. XV. - Санкт-Петербург, 1895. -
С. 722-723.
5. Полное собрание русских летописей (далі - ПСРЛ). Т. 2. Ипатьевская
летопись. - СПб: Типография М. Александрова, 1908. - 938 стб.+
87 с.
6. Літопис руський / Пер. з давньорус. Л. Махновця. - К.: Дніпро,
1989. - 591с.
7. ПСРЛ. Т. 38. Радзивиловская летопись / Отв. ред. Б. Рыбаков.
- Л.: Наука, 1989. - 179 с.
8. Ганулич А. "Слышен звон бубенцов издалёка…". - М.:
Сов. Россия, 1990. - 144 с.
9.Слободской С. Законъ Божій для семьи и школы. Изд. 4-е, репринт.
- М.: Молодая гвардия, 1991. - 724 с.
10. Михайлова Р. Стародавні дзвони Волині і Галичини // Сакральне
мистецтво Волині: Наук. зб. Вип. 9. Матер. ІХ Міжнар. наук. конф.
м. Луцьк, 31 жовт. - 1 лист. 2002 р. - Луцьк, 2002. - С. 109-113.
11. Музыкальная энциклопедия / Гл. ред. Ю. Келдыш. В 6-ти т.
- М.: Сов. Энциклопедия, 1974. Т.2. Гондольера-Корсов. - 960 стб.
12. Гудима А. До методології поглядів на історію запровадження
християнства в Русі-Україні // Історія релігій в Україні: Матер.
VІІІ Міжнарод. круглого столу 11-13 травня 1998 року. - Львів,
1998. - С. 79-80.
13. Любінець І., Фіглевський М. Митрополичі намісники в Галичині
(ХV-XVI ст.) // Галичина: Наук. і культ.-просвіт. краєзнавч. часопис.
- Івано-Франківськ, 1999. - № 3. - С. 95-102.
14. Рожко В. Нарис історії української православної церкви на
Волині: Історико-краєзнавчий нарис. - Луцьк: Медіа, 2001. - 672
с.
15. Кінан Е. Чи міг Ярослав Галицький 1185 року стріляти в султанів?
// Він же. Російські історичні міфи. - К.: Критика, 2001. - С.
256-272.
16. Слово о полку Ігоревім / Вступ. стаття, редакція текстів,
ритмічний переклад "Слова" та приміт. Леоніда Махновця.
- К.: Дніпро, 1970. - 168 с.
17. Січинський В. Дзвони // Енциклопедія українознавства. Словникова
частина. Репринт. відтвор. вид. 1955-1984 рр. Т.2. - Львів, 1993.
- С. 508.
18. Катрій Ю. Наша християнська традиція. - Нью-Йорк-Рим: Вид-во
ОО. Василіян, 1988.
19. Толочко П. Киев и Киевская земля в эпоху феодальной раздробленности
ХІІ-ХІІІ веков. - К.: Наук. думка, 1980. - 224 с.
20. Кіндратюк Б. Нариси музичного мистецтва Галицько-Волинського
князівства / Редактор і автор Переднього слова Юрій Ясіновський.
- Івано-Франківськ-Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича
НАН України (Серія: Історія української музики. Вип. 9: Дослідження),
2001. - 144 с.
21. Каргер М. Древний Киев. У 2-х томах. Т. 1, М.-Л., 1958. -
572 с.
22. Хроника Литовская и Жмойтская // ПСРЛ. Т. 32. - М.: Наука,
1975. - С. 15-127.
23.Летопись Рачинского // ПСРЛ. Т. 35. - М.: Наука, 1980. - С.
145-172.
24. Словник староукраїнської мови ХІV-ХVст. У 2-х т. Т.1. - К.:
Наук. думка, 1977.- 632 с.
25. Лhтопись по Лаврентіевскому списку. - СПб: Изд-ние Археографической
коммиссіи, 1872. - 512 с.
26. ПСРЛ. Т. 38. Радзивиловская летопись / Отв. ред. Б. Рыбаков.
- Л.: Наука, 1989.- 179 с.
27. ПСРЛ. Т. 25. Московский летописный свод конца ХV в. - М.,
Л.: Изд-во АН СССР, 1949.- 464 с.
28. Пеленський Й. Дзвони на Україні-Руси // Діло, Львів, 1910.
- № 124-126.
Resume:
Літописні джерела свідчать не тільки про значну увагу до церковних
дзвонів і дзвонінь на теренах Київської Русі, а й сприяють поширенню
наших уявлень про різні функції бил, клепал і дзвонів у тогочасному
житті, способи гри на них. Однак і нині в деяких публікаціях ще
побутує значна кількість неточностей, хибних тверджень, що заважає
формуванню правильних уявлень про використання дзвонів і дзвонінь
у Русі-Україні.
