статья
Било й клепало в монастирському побуті та церковному богослужінні
Богдан Кіндратюк, кампанолог
Ударами
різних предметів люди віддавна видобували звуки для привернення
уваги, супроводу ритуальних танців тощо. Так, серед археологічних
знахідок на теренах Волині дослідникам відомий музичний інструмент
ударного типу, яким вважають фрагмент лопатки мамонта з Городка
ІІ (біля м. Рівного). Більше того, висловлюється міркування, що
її обробіток передає профіль людини, яка співає . Як допускають,
згаданий інструмент міг належати до найдревнішого музичного комплексу
палеолітичної людини, який вона створила з кісток мамонта. Подібна
музична система відома за археологічними знахідками на Чернігівщині
. У давньому Єгипті збирались на свято Озіріса клепалами чи калаталками.
За допомогою "клепал, що звалися tintinabula, скликались
римляни на віча і всякі збори" .
У перші три століття Христової віри на богослуження скликали
посланці, або завчасно домовлялися про місце й час наступного.
Пізніше в монастирях св. Пахомія († 346) скликали монахів за допомогою
труби. Подібний звичай існував і на Синаї. У візантійських монастирях
на нічні богослуження зазвичай запрошували ударами молоточка у
двері келії . З часом ченці скликалися за допомогою дерев'яного
била, яке Феодор Студит образно називає голосом духовної труби
. Імовірно, тоді воно могло бути назвою узагальненого способу
скликання монахів на богослуження, а з кінця V - початку VІ ст.
зустрічаються прямі вказівки на використання цього інструмента
для збирання ченців на молитву. Є відомості, що й у міських церквах
від початку VІІ ст. він використовувався при богослуженнях . Про
застосування била в монастирях Русі-Україні дізнаємося з літописів.
Так, коли ігуменом у Києво-Печерському монастирі було поставлено
Феодосія, то згідно Студійського Уставу, усе життя було чітко
регламентоване. При усамітненні монахів в окремих печерах, била
набули особливого значення і передусім як сигнальний інструмент.
За його допомогою, відповідно до приписів цього ж Студійського
Уставу, передавалися різноманітні звістки для монахів. Так, помираючи,
преп. Феодосій (†1074) "пов?лh братью собрати всю братья
же удариша в било и собравшеся" . Уявити місце його розміщення
допомагають літописні рядки: "сии же старhць исхожаше ись
церкви идушю же єму єдиною и сhде почивая подъ биломъ" .
Звук цього ударного інструмента долинав на значну відстань. Так,
коли 1091 р. у Києво-Печерському монастирі постало питання про
необхідність перенесення мощей преп. Феодосія й ігумен повелів
копати там, де вони лежать, то один із монахів, узявши мотику,
почав копати із запалом, а товариш його відпочивав перед печерою:
"И рече ми удариша в било" . Оскільки подія за літописом
відбувалася вночі, то можна говорити про цілодобове використання
цього сигнального інструменту. Про його значення говорить і те,
що в Київському ілюстрованому літописі вміщено зображення гри
на билі. Церковнослов'янською мовою його називали "древо"
(у грецькій мові відповідно xu?on або shmantron).
Цей ударний самозвучний інструмент - ідіофон - являв собою вирубану
з товстої дошки чи бруска пряму (при ручнім билі); в обох своїх
кінцях вони, подібно до весла, були плескатими. Вилиті із заліза,
чавуну чи міді вони мали вигляд вигнутих смуг. Відповідно, ці
ідіофони - дерев'яні й залізні ("зьнкало" ) - відрізнялися
розмірами. Їх, а також описи дерев'яних бил і металевих клепал,
прийоми гри на них загалом у православній Церкві, докладно характеризує
П. Казанський . Як зазначає Микола Фіндейзен конкретніше щодо
російської Церкви, "інколи била робились у вигляді дуже довгої
вузької дошки закругленої форми, більше двох сажнів у довжину"
(приблизно 4 м 27 см. - Б. К.). Інструменти більших розмірів підвішували
до особливого стовпа біля храму й ударяли в них дерев'яним або
металевим молотком чи великим цвяхом. Дещо інакше описує било
Ельмар Арро, який твердить (услід за Петром Мельниковим-Печерським
і Степаном Смоленським), що розміри великих інструментів були
в середньому 6,40 м, середніх - 2,15 м, а малих - приблизно до
метра .
Простота й дешеве виготовлення пояснює майже тисячолітнє функціонування
бил і клепал разом із дзвонами. Про це свідчить таке прислів'я:
Піп у дзвін, а дяк у клепало .
Разом із цими ідіофонами, побутували їхні видозміни: калатало
(невелика прямокутна дощечка з ручкою; по обидва боки дощини-резонатора
прилаштовувалися два дерев'яні бруски, які від стрясування дзвінко
вдарялися об неї), клепачка, яку в деяких місцевостях іноді теж
називають клепалом (невелика прямокутна, з добре резонуючого твердого
дерева дощечка, до якої, через просвердлений в її центрі отвір
прикріплена ручка; до верхньої частини ручки, що виступає над
дощечкою, прилаштований один чи два молоточки, які від двобічних
різких рухів руки вдаряються об дошку) . Це знайшло своє відображення
в низці українських народних прислів'їв і приказок: Я у дзвін,
а він у калатало; Бог - у дзвін, а дідько - у клепало; Піп у дзвін,
а чорт у клепало; Піп у дзвін, а чорт у калатало; Піп у дзвін,
а дідько в калатало; Піп у дзвони, а чорт у калатало; Піп у дзвін,
а чорт у калатало, аби голосніше стало; Піп у дзвін, а чорт в
клепало та й каже, що його голосніше . Водночас подібні афоризми
дають підставу не тільки для твердження, що це знаряддя українці
називали саме так, а й свідчать про негативне сприйняття його
образу. Адже окрім сигнального призначення, нині в українському
богослуженні, зокрема в Галичині, била-клепала вживаються у Великий
піст. Так, під час Страстей у Велику П'ятницю, при виносі плащаниці
(тобто цілу добу від Великого Четверга до П'ятниці) звуки цього
ідіофона символізують страсті Христові.
Однак, як бачимо, значна кількість видозмін била й клепала, спричинила
те, що в літературних джерелах не обійшлося без суперечностей
у назвах цих музичних інструментів. Наприклад, Словник синонімів
української мови подає відомості про КАЛАТАЛО [КАЛАТАЙЛО] (переважно
дерев'яний прилад, яким стукав нічний вартовий або який прив'язували
на шию тварини тощо), КАЛАТАЛКУ, КАЛАТАЙКУ розм., КЛЕПАЛО розм.,
КЛЕПАЧКУ розм., ЦОРКАЛО чи БОВКАЛО діал.; ТРОНКУ, КЛОКИЧКУ діал.
(дзвіночок на шиї тварини); СТУКАЛКУ, СТУКАЧКУ, СТУКАЛО розм.
(дерев'яний прилад, яким стукав нічний вартовий) . У новітніх
довідникових виданнях в Росії, било й клепало подаються як синоніми
. У систематиці музичних інструментів Еріха Марії фон Горнбостеля
і Курта Закса серед ідіофонів під номером 111.221 ідеться тільки
про одинарні пластинки, що вдаряються, а в примітці зазначається,
що вони розповсюджені в східно-християнській Церкві (про розмежування
била й клепала в систематиці не йдеться). Подібне спостерігаємо
й у словнику синонімів української мови, било, калатало (підвішений
брус металу, ударами об який подають сигнали, відбивають години
доби) і клепало не розрізняється .
Ще на початку ХХ ст. Йосиф Пеленський розрізняв "дерев'яні
калатавки або металеві клепала, звані на Руси билами" (їх
- дерев'яні чи залізні - у Болгарії та Сербії називали клепало
). У ту ж пору Володимир Січинський, описуючи дзвіниці й церкви
Галицької України, подає зображення бил чи клепал церковних із
залізних вигнутих штаб, "що висіли на залізних ланцюгах біля
церков і служили за дзвони; дірочки на кінцях було своєрідною
системою тонів" (билося в один із цих ідіофонів двома молотками
на одній ручці-вилці) . Ці церковні атрибути були "довільної
величини, у виді повішеної залізної штаби, або кружка, до котрого
ударялося молотками" . Із сказаного випливає висновок, що
на початку ХХ ст. в Галичині ці ідіофони носили загальну назву
било або клепало й чіткого розмежування в найменуваннях не було.
Можливо, що накінці ХІХ - початок ХХ ст. була більша можливість
виготовляти залізні інструменти, які гучніше звучали, а назва
могла залишитися давніша - било. Водночас, наш аналіз літератури
кінця ХІХ - ХХ ст. показує, що правильніше дерев'яні інструменти
називати билами, а виготовлені з металу - клепалами.
Застосовувалися згадані ідіофони в церквах аж до відливки там
дзвонів, або й разом із ними. Тільки одні била й клепала чи їхні
різновиди використовувалися в економічно бідних монастирях і парафіях.
Ще десь у середині ХІХ ст. в чернечих обителях Чернігівської губернії
неодноразово на протязі дня ударялося в било разом із дзвонами.
Подібна традиція в ту пору побутувала й у Києво-Печерській лаврі
. Ручне било використовувалося наприкінці 80-х років ХХ ст. й
у жіночому монастирі в Корці на Рівненщині. Металеві клепала ще
на початку ХХ ст. Й. Пеленський зустрічав на Прикарпатті тільки
двічі в сільських церквах - зокрема в с. Жураках Богородчанського
повіту. Тут "било" мало форму зігненої штаби з кульками
на обох кінцях і, як він припускав, могло походити зі Скита Манявського.
Друге "било" в с. Залукві під Галичем - металевий круг,
діаметром 61 см. Цей інструмент носив назву "страстного",
оскільки призначався для використання у Велику п'ятницю та суботу,
коли замовкали дзвони. На ньому були зображені страсті Христові
.
Відповідно до церковних Типіконів, "сигнал, даний клепалом,
т. зн. ударами в дошку, оповіщає в монастирях основні пункти розпорядку
дня. Церковне Правило і Служба Божа оповіщаються крім того церковним
дзвоном. До обов'язків монашого послуху належить уважно прислухатися
до цих оповіщень і негайно приступати до відповідних служб. Конституція
ХVІІ мовить (ст. ч. І): "З першим ударом клепала (xu?on)
треба припинити працю в келії та підготовитися іти до церкви.
Раніше, ніж третій заклик прозвучить, нехай всі монахи будуть
у церкві на своїх місцях" .
Під час ударів била джерелом інформації була не тільки семантика
ритмічних побудов, а й зміна тембру та висота тону, яка залежала
від місця удару. Оскільки в монастирях одночасно використовувалися
била різних розмірів, то висловлювалися припущення, що за допомогою
цих ідіофонів виконувалися багатоголосі інструментальні побудови.
Водночас, як припускають, це було не тільки підґрунтям становлення
давньоукраїнського традиційного церковного співу, а й розвитку
дзвонарства, що разом обумовлювало розвій сакрального багатоголосся
.
Отже, дерев'яне било й металеве клепало є самобутніми індоєвропейськими
попередниками дзвонів, які використовувалися довший час разом.
Розвиток гри на билі сприяв піднесенню дзвонової музики.
