|
Пабло Неруда і затоплена наречена
Олександр Хоменко
23 вересня 1973-го помер найбільший поет Латинської Америки
Залишався тільки єдиний шлях: іти в Аргентину че6рез Анди – “стежкою
контрабандистів”. Так, це було смертельно небезпечно, і керівництво
чилійської Компартії спочатку намагалося знайти якийсь інший варіант
(наприклад, вивести поета на пароплаві через Вальпараїсо), проте
поліція була надто пильною. А далі залишатися в Чилі йому було неможливо.
Президента Гонсалеса Віделу, дрімучого антикомуніста, зацикленого
на ідеї про те, що незабаром почнеться нова світова війна, яку обов’язково
виграє США, можна було звинуватити в чому завгодно, тільки не в
непослідовності. Заборонивши компартію, він домігся через суд зняття
з Неруди сенатської недоторканості, і генеральний прокурор видав
ордер на його арешт.
Неруда і троє його провідників вимушені були йти, фактично, неходженими
хащами, прорубуючи собі дорогу мачете. Під час однієї з переправ
через гірську річку, поет ледве не втопився. Нарешті вони дісталися
до умовного місця. Це був притон контрабандистів – злодіїв і конокрадів,
людей, котрі спритно тримали в руках револьвер і ніж. Сидячи біля
багаття, Неруда почав оповідати їм дивовижні історії, і настільки
зворушив їх, що вони не взяли з нього та його супутників грошей
за їжу та притулок.
Значно пізніше, і 1971-му, отримуючи Нобелівську премію з літератури,
Неруда згадає про той перехід через Анди. Він скаже, що то була
метафора самого життя, і на цій дорозі він знайшов усе необхідне
для поезії. Може, тому, що, як казав Лорка, поезія Неруди ближча
до “крові серця”, а не до чорнил.
Богема і землі Арауканії
Його справжнє ім’я було Нефталі Рікардо Рейсе Басуальто. Пабло
Неруда – псевдо, яким 16-літній юнак підписав свій перший друкований
вірш і яке пізніше стало його офіційним найманням. Він народився
в маленькому містечку Парраль, у центральній частині Чилі, але ще
в дитинстві його батько переїхав на південь, в Темуко. Це була Арауканія,
фактично новоприєднана до країни територія, на якій впродовж багатьох
століть індіанці-араукани вели війну проти іспанців. Той терен називався
“фронтера”, тобто кордон, і аби вирушити туди, потрібно було мати
неабияку сміливість. Бо араукани були підкорені військовою силою,
але дух їх не був зламаний, і кожного дня можна було очікувати на
новий спалах повстання. Неруда завжди з гордістю згадуватиме, що
його духовний світ сформувався саме під цим небом, серед дивовижної
краси південноамериканських пралісів, небачених тварин і велетенських
жуків, на яких хлопець міг їздити верхи, не завдавши їм жодної шкоди…
Потім було Сантьяго, університетське життя, навчання на відділенні
французької мови педагогічного інституту. І політика, у нуртуючий
вир якої Неруда занурюється з головою. Бурхливі чилійські 20-ті
– час пошуків і альтернатив, час радикалізму суспільного і поетичного.
Неруда в цей час зближується з анархістами, дописує до їхніх журналів,
бере участь у студентських демонстраціях. “Мені огидні буржуа
й до вподоби життя людей неспокійних, які носять у собі почуття
невдоволення. І не надто важливо – митці вони чи бандити”, -
декларує він власний “ляпас суспільному смакові”. Світоглядні переконання
визначають і триб життя. Неруда – типовий представник богеми: худющий,
завжди голодний, у кишенях якого свище вітер. В одній з поезій він
порівнює себе з “вістрям чорної шпаги”, а в листі до сестри з іронічним
сумом зауважує, що поки що не може позбутися звички їсти кожного
дня.
І разом з тим – уже першими своїми віршами він стає в ряд найвизначніших
поетів країни. Друкована 1924 року поетична збірка Неруди “Дванадцять
любовних віршів і одна пісня розпачу”, сповнена витонченого еротизму
і філігранної чуттєвості, здобувається на запаморочливий успіх.
Фактично, вона стала настільною книгою для всіх закоханих, своєрідною
іспаномовною “Піснею пісень”. І той юнак, який освічувався своїй
дівчині читаними по пам’яті віршами Неруди, міг бути майже певен,
що почує у відповідь сподіване: “Так”.
Всезагальна пісня
Поезія приносила багато слави, але мало матеріального достатку.
Аби хоч якось вибитися із злиднів, Неруда вступає на дипломатичну
службу, працює консулом у далеких країнах Азії: Бірмі, Цейлоні,
Японії, Індії. Написана в тамтешніх широтах збірка “Перебування
на землі” закріпила за ним статус своєрідного гуру латиноамериканского
декадансу. Його поезія відлякувала й вабила своїми моторошними глибинами,
де образи перепліталися, мов ліани в тропічному лісі, і гостро відчувалися
отруйні випари південних морів.
Перелом стався в Іспанії. 1934-го його призначають консулом в Барселону,
а потім – у Мадрид. На його очах розгортається громадянська війна,
франкісти вбивають його друга Гарсіа Лорку. Неруда робить свій остаточний
вибір на користь лівих, зближується з комуністами, пише присвячену
іспанським республіканцям збірку “Іспанія в серці”.
40-ві – певно, найбільша вершина Неруди-поета. І Неруди-політика
також. У липні 1945-го він вступає в Комуністичну партію Чилі, робітники
селітрових копалень обирають його сенатором. Однак у 1947-му новообраний
президент Гонсалес Відела забороняє КПЧ, і поет переходить на нелегальне
становище. Газети рясніли заголовками: “Особи, котрі нададуть допомогу
в пошуках Неруди, отримають грошову винагороду”. Проте сотні людей
беруть участь у переховуванні поета, ведучи його “від дверей до
дверей, від серця до серця”, допоки поетові не пощастило досягти
Аргентини. Саме в цей час він написав найвизначніший твір свого
життя і латиноамериканської літератури загалом – “Всезагальну пісню”,
поему-симфонію про долю континенту від доколумбових часів до сучасності.
ЇЇ нелегально поширювали в Чілі комуністи, а ілюстрації до неї зробили
Сікейрос і Рівера. Згодом фрагменти з “Всезагальної пісні” Неруда
начитав на платівку, і її слухання стало для інтелігентних чилійців
своєрідним ритуальним дійством.
До речі, це була улюблена поетична книга Че Гевари. У болівійській
сельві, передчуваючи власну загибель, він власноруч підкреслив там
один рядок, присвячений Болівару: “Нестримний полководцю, тендітне
тіло твоє випромінює в простір металеве світло”. Че так само
був тендітний. Як і Болівар. І як Неруда – у молодості.
Зірка і смерть у чилійських декораціях
У зрілому ж віці він роздобрішав. Взагалі, “класичний” Пабло Неруда,
канонізований на обкладинках його поетичних книг – це поважний товстун,
така собі “священна корова”, Зевс-олімпієць поетичного царства.
Він любив і вмів бути першим – у поезії і в побуті. У його знаменитому
будинку в селищі Ісла-Негра на узбережжі Тихого океану за обіднім
столом збиралася величезна кількість людей, яких господар частував
їжею і власною поезією. Багато хто просто жив там місяцями. А ще
він любив вино і добрі жарти, любив переодягатися сам і перевдягати
своїх друзів, любив облаштовувати весілля і маскаради, страшенно
не терплячи пафосу – цієї улюбленої зброї циніків. Колекціонував
книги, мушлі, старі шарманки, час від часу даруючи колекції різним
громадським інституціям. Проте нехай якою гучною не була б його
слава, Неруда зберігав стійкий імунітет до “зіркової хвороби”. Наприклад,
на президентських виборах 1970-го беззастережно зняв свою кандидатуру
на користь спільного претендента від лівих - Сальвадора Альєнде.
1971-го, у час його перебування послом Чилі в Парижі, він дізнається,
що став Нобелівським лауреатом. Поет вважав надто банальним просто
повідомити друзям цю новину і знайшов для цього своєрідний спосіб:
він запросив їх, і тому числі й Маркеса, до себе на сніданок, а
коли всі сиділи за столом, по вулиці побігли хлопчаки, вигукуючи
заголовки газет: “Нобелівська премія Пабло Неруді”.
Ця новина стала чи не останньою доброю в його житті. Далі почалася
тяжка хвороба. Неруда повернувся до Чилі, де в той час повним ходом
іде підготовка військового перевороту, який мав повалити уряд Альєнде.
Він ще встиг зробити один з останніх своїх резонансних політичних
жестів – написати поему “Заклик до розправи з Ніксоном і хвала чилійській
революції”. У ній Нобелівський лауреат закликає… вбити чинного натоді
президента США. До речі, з Ніксоном таки трапилась неприємність:
його, щоправда, не вбили, але з посади з ганьбою змістили. Тоді
Неруда написав у “Нью-Йорк таймс”: “Не можу сказати, що я бажаю
американцям по 365 уотергетів на рік. Але якщо вони постараються,
то отримають їх”. А сам Неруда лише на два тижні пережив свого
президента.
У своїй “Всезагальній пісні” він писав, звертаючись до континенту:
Древня Америко, затоплена наречена,
також твої пальці,
вийшовши з пралісу аж до високої порожнечі богів,
під весільними корогвами світла й обряду,
перемішані з громом бубнів і зброї.
Усе життя Пабло Неруда шукав її, затопленої нареченої, сліди –
у верхів’ях загубленого міста інків Мачу-Пікчу, у барвах індіанського
килима, у каменях Чилі. На зламі тисячоліть він сам став одним з
напівстертих написів, епічний “розгін” якого ніяк не втискується
в медіакартинку. Напевно, це на щастя.
|
