статья
Олег ГУЦУЛЯК
ВИБРАНЕ (вірші)
Народився в 1969 році в Івано-Франківську. Закінчив філологічний
факультет Прикарпатського університету, де й працює досі головним
бібліотекарем. Член Асоціації українських письменників (АУП).
Автор книг віршів "Нумізматика вирію" (1997). "Птахи
та лілії" (1999), "Повстання скіфів" (2002), "Поет
і Тіамат" (2003), співавтор роману "Адепт" (1995,
1997). Друкувався в антологіях "Початки" (1998), "Дев'ятдесятники"
(1998), "Повернення деміургів" (1998), "Цех поетів"
(1999), "Ткань и ландшафт" (2003) та журналах "Перевал",
"Світовид", "Сучасність", "Прообраз".
Один з авторів статей Малої української енциклопедії актуальної
літератури (МУЕАЛ) "Повернення деміургів" та ряду культурологічних
публікацій у періодиці (журнали "Ї", "Кальміюс",
"Форма(р)т", "Плерома", "Слово і час",
"Людина і політика"). Головний редактор інтернет-видань
"Золотий грифон: Культура і філософія нових правих"
(http://newright.il.if.ua), "Мезогея: Премордіальна традиція
в Україні" (http://www.mesogaia.il.if.ua). Секретар, а потім
співголова Групи дослідження основ відпочаткової традиції, президент
Прикарпатського Фан-клубу Mylene Farmer. Член фундацій Neue Thule-seminar,
Uexkul-Geselschaft, Celtic Andecaves, Turanly Society.
* * *
Так, це осінь….
Фр. Ніцше
Не Кафка, не Кравчук, не Фарадей.
Лиш тихий сумнів. Осінь, осінь, осінь…
Нормальний урбанізм, з десяток кросів.
На свято з чаркою - повільний марш ідей.
Це - світ… Це наш. Останній Колізей.
На ньому шлях - до левів і до раю.
Люби - невірну. Там, за небокраєм, -
Сілезький Ангел береже світ цей.
* * *
Що світ? - Журба. Лиш посвист злого вітру.
Долає всіх - траву, дуби, моря…
І тільки в Книзі - поміж плетив літер
Ще Дух Святий володар… Я - не я,
Або - або, піти чи відіспатись ?
Старезна світом шкандиба проблема…
Але щоранку в танці тіл мулаток
Встає для щастя сонце в діадемах.
* * *
За обрієм - молитва. Тут - зима.
Життя неспішне в простоті буденній.
Лиш каркнув ворон (завше неврастенік),
Нам нагадавши: "Тут ви - зокрема !"
* * *
Повернення зі сну і забуття
Приносить втіху. Чи надовго ?
Німа петля, державний стяг,
Гранчак - все ті ж. У вухах - довбиш.
Все повертається? Цейтнот.
Кумедний кіт, брат дневі, сірий.
Мене не любиш ? Ніч - пустот
Володарка у серці. Віриш.
* * *
Не втішайся над рядком, Поете !
Не чванися й не кажи "Це - я !"
Що тобі до Гегеля естетик ?
Був - помер. І книжку їсть хробак.
Це брехня, що не горить рукопис.
Та ще й як ! (Згадай Олександрію).
І майбутнє Неба Книгу в попіл
Перетворить в битві з Древнім Змієм.
* * *
Ще слів нема…
Ліна Костенко
Ніч розчиняє слово. День -
Його каталізатор.
Блукає предок (без пісень) -
Німий homo viator.
Серед буття, в четвертий крок
В свідомості щось зблисне…
І - знов пітьма, в душі - звірок
Лякливий, беззахисний.
* * *
Поетів ніколи не був мільйон…
Ліна Костенко
Поетів не мільйони, а мільярди.
І кожен крок - священний на землі.
Під небом всі ми ходимо. Чи марно,
Не просто ж так молитва - душам лік ?
Не просто в цьому світі все? Та ні,
Вся неповторність - в дим в Еклезіасті.
Загине світ, минуть трильйони днів,
Розтане в небі тінь арійських свастик.
А чи буддиських ?.. Перше слово - "ма".
"Я маю", - тобто. Сперш з'явився власник.
А до "Я є" ще кроків - сила, тьма
Блукання, мов з пітьми Єгипту, насліп.
INS BLAU
Усе святе, усе неповториме…
Ліна Костенко
Відродження до слова - таїна.
"Я вас кохаю", - сокровенний Логос.
Свята Софія, Хрест Андрія - знак
Русі, де перекинуте все. В когось
"зломили меч", "розтрощена волторна"…
Лиш дядько Лев - мудрець поганський -
спить.
І Лукаш з Мавкою, як завше, неповторні.
І неповторна та ж сама блакить.
* * *
Я - скіф. Я - звір. Я - воїн Аргімпаси.
Син Дия Ночі. Внук - Змії-на-пів.
Я - крок богів арійських свинопасів,
Канчук рабам і тятиви я - спів.
Я - дух, я - цар, я - лицар Бористену.
Німого переляку ворогів
Причина - я. Вступив, мов у стремено,
В історію. І в ярий бою гнів.
Я - муж, я - жах, я - жрець вогню на сході.
Дорога в Герри ** і легенда ер.
Я - сон забутих внуками мелодій.
Курган - мій сторож, мов Троян - Цербер.
* * *
На сході - Сварга. Зорі і вогонь -
На заході. Боги - ще бенкетують.
І свято щастя чотирьох долонь
Триває ще. І кінь забув про збрую.
Ще наша ніч. І нашим буде день.
І нашим вік назвуть ім"м, Наталю !..
На пашу вийшов Золотий Олень,
Шукає грек - мудрець свою сандалю…
СТЕПАНОВІ ПРОЦЮКУ
Поезія зростає в порожнечі -
Чим далі в обшир, де сумує птаство,
Фантазії й кларнети. Сич - схоластик
Навчає менестрелів, вбивця - вечір
Самотнім псом простерся у дворі
І річище сухе ховає тінь,
Що кинула у душі поколінь
Поеза романтизму. На зорі
Рівненьких верб шевченкових та яблук
Химерно крутять реверанси дню
І смаженину чує дідчий нюх,
І в небі ще не видно дерижаблів.
Величний спів, скуйовджені знамена.
Удари в бубон животять у лігво,
І Кайзерлінг дав світові епіграф,
І зрушила фльотилії Єлена
У строфи епосу. І світ не мав би шарму
Без чар її і яблука розбрату
(надкушене вкраїнцем). Герострату
наснився вже в Аїді білий мармур
у маєві пожежі, слави. Ніч
рудиментальні ніжить сподівання
і скіф із луком десь на Березані
До предків - звірів молиться облич .
* * *
Химери осені. Мотузка і вузли.
Мов інка стародавній на осонні,
Рахую, в'яжу , лік веду. І лик
Нового Бога. І віки бездонні
Над Андами, над антами, над світом.
У хмарах - птаство. У дощах - краса.
Солодка кава, крем зі свіжим мітом.
З вершками (хто як любить). І згаса.
Є в Морі-Окіяні днів Світило.
На лови вийшов, позіхнув хижак.
І загнаний олень упав безсило,
І Зодіак над требищем закляк.
***
Магія чорна троянд у букеті - тобі.
Оксамитовий вечір, ревнивець, потрапив у пастку,
Подиху п'яну губи сповідують казку,
Золотом присмерку свічка зорить ворожбі.
Осінь як осінь… Ти - не така як завжди.
Дике ненавчене в небо нявчить кошеня.
Порух долоні грайливий, і мов навмання,
Стер на піску останніх освідчень сліди.
* * *
Як фенікс золотий з коштовністю у дзьобі,
У райський сад потрапити раптово
З Молочними джерелами. Тут овоч
Небесний зріє, а пустеля Гобі
Цнотливо береже шляхи, як діва.
Праворуч - щастя. На десерт - нектар.
Розлито в келихи (Тут - інший календар).
А розмарин, троянда чайна - зліва.
Чарівні пахощі, духмяні пелюстки,
Вологі лілії, гірлянди і прикраси,
А на альтанках - лози-ловеласи,
Зустрічні та втікаючі стежки
Думок і мрій, пісень і медитацій,
Молитв, обітниць, сліз, подяк і снів.
І втеча в небо милих серцю брів,
Орлиним летом. Дичину на таці
З очима сарни піднесе служниця,
Вина подасть утіхами вустам,
Введе руками, пестячи, в іслам,
І стан напружить, вигне, мов вовчиця.
* * *
Пегасик з'їв лавровий мій вінок.
І муза з іншим утекла до шлюбу.
Дупло трухляве виїв час? Чи дубу
Еллади Степової - на станок
Перетворитись в шафу гарнітурну
В помешканні "нового українця" ?
Чи на тахту (стояти навколінця
І тішити жону його безжурну,
Що розпашіла вправами любові,
Віками накопичених у генах) ?
Удар під корінь - плаче Ойкумена:
Земля і Кров, та ідол у діброві…
PERINEUM VITAE
Край світу, мов птах марабу,
Мов бук у сосновому лісі,
Мов вечір тубільної пісні,
Блукаю між диско й табу,
Між долями вуст і танців,
Між димом і снами вин,
Вечірок, дівчат, роковин,
Між парами щирих коханців,
Між вдатних поетів і муз,
Між ангелів і пілігримів,
Між масок, персон і гримів,
Між риб і прозорих медуз
у морі марнот. Я шукаю
Твій посміх, Наталю, твій сум
І погляд, неначе у пум
Священних лісів Парагваю.
* * *
Сьогодні сумна обідня.
Обідають душі в келіях...
Зимують луни досвітні
В порожньому келиху...
Сьогодні сумна вечеря.
Вечеряють гості прошені...
Вівтарні відчуджують двері
язичеський вітер осені...
Сьгодні сумна всенощна.
І ніч колихає стегнами...
Ридає Марія прощена.
Конає Антихрист в реготі...
КОТЯЧИЙ БЕРЕЗЕНЬ
Ми так близькі, звірята...
Я серцем чую вас.
Франц Елленс
Як я люблю цей березневий хор,
кохань фієсту і "шалене танго",
який на сплячих падає фурор,
які прокльони за безсоння зранку!
Котяче царство. Паралельний світ.
Їм бог - любов за позовом природи.
Ми нишком всі кленем палеоліт,
коли на задніх звівся наш прародич...
КОЛЕГАМ - АЗЕРБАЙДЖАНЦЯМ
Мій предок був огуз чи печеніг,
відважний лицар Степу і Порогів,
молитву він творив Вогню Доріг,
і був Гир-Ат у нього прудконогий.
Він знав свій рід у сорок поколінь
у глиб віків. В табун загнав сучасність.
І Сорок Дів на небі в безгомінь
ночей йому засяяли атласнім.
Любив одну. Вона в його шатрі
і господиня, і вітала танцем.
І відпускала тільки на зорі...
Нащадки нарекли його поганцем.
* * *
... Один, без друга і сестри
Р.М. Рільке
В самотностях шляхів народів
чужого розпачу без сліз
мерзенним хтивом падолист
вкриває сутінки дороги
човна небесного відсвіт
чарує певністю маестро
у тихій звабі сумнів просто
веде рахунки дням дверей
червона тінь тремтить в знемозі
відчути плоті й духу срам
коли все віддано братам
і посестру звели на ноги
мовчить усміхнений лакей
горіння хвилі б'є у стовбур
здається в цьому світі добрим
немає спокою у снах
а ти все граєш в акварелях
химерних поглядів мужчин
лінійним розсипом хмарин
тамтешнього блукання горлиць
ЗЕЛЕНИЙ ХРАМ
Зелений Храм збудовано не нам.
Не нам у ньому вівтарі й престоли,
а паполомам слова і законам
у мерехтінні буквиць та глаголиць.
Зелений Храм збудовано не нам.
Давно уже і чебреці зів'яли,
Давно уже і спогадів нема, -
дощами плаче любощів імла,
а ти така безвинна і мала!...
Давно уже і чебреці зів'яли.
А небо - синє. І зірки - твої,
і вічність заблукала в Піднебесній,
і Місяць довго розглядав в пітьмі
стрункі тополі в ритміці фієсти.
А небо - синє, і зірки - твої ...
* * *
А вчора здалося - то лілія біла розквітла.
А то була ти. Всміхалася тепло губам.
І в серці загув надовго шаманський тамтам,
повисло петлею кохання, начебто титло
без букви; і знову ж про тебе, знову.
Чи в білім костюмі, чи в джинсах, чи в шовку, чи ...
Завжди будеш ти зі створених Богом причин
утіх неземних найперша, бездоказово...
* * *
Щовечора в червоних снах калини
полощуть зорі спіом солов'ї
і опадає в ночі горобині
на землю днів із неба Вередій...
Вже не колишуть Велесові трави
і не дарує щастя синій цвіт -
та є у світі Київ златоглавий
і звук святий язичеських трембіт...
* * *
С.Б.
Опівночі
твоє астральне тіло
вандрує містом,
минаючи телефонні будки,
минаючи ліхтарні стовпи,
минаючи світлі кіоски,
минаючи паркани
Піонерського парку
(що офіційно зветься
"Героїв - інтернаціоналістів",
бо піонери повиростали),
минаючи автомобілі,
минаючи гомеостазні під'їзди,
минаючи хтиві кущі
і запльовані урни,
минаючи міст через чесність,
минаючи пост ДАІ і постійних повій,
минаючи кінотеатр
з присвійним найменням
"Княгинин",
минаючи власні тіні,
що кидаються в боки,
минаючи мій астрал
по інерції.
* * *
... А будні знов тотожнять зі сльотою,
і їх не люблять, і від них ідуть,
і морщать ніс, що змушені весною
все обминати талу каламуть.
Вони того не знають, непривітні,
що для кількох ковтків цього добра
(звичайні води в ріках надто бідні
в своїй структурі) здолано моря
птахами у негоду і від корму,
від вирію до холоду ... Але
ковтне маленьке краплю чудотворну -
коханням пісня в серці оживе.
КИЇВ
Коли народжувався Київ,
тополі досягали неба
і злився регіт хижих дивів
понад золою сивих требищ.
Коли народжувався Київ,
слов'янка повивала пісню
і домовик вплітав у гриву
стрічки блакитних вод та іскор.
Коли народжувався Київ,
ратай молився до Дажьбога
і отрок вирушав у виїзд
до Тустані Шляху касогів.
Коли народжувався Київ
в холодній Скіфії поган,
не знала горда Візантія,
що схизму збережуть в полян...
* * *
поетесі Галині Турелик
Бурштинова крапля.
Напевно, вона окраса для жінки.
Напевно, вона закута у серці любов.
Напевно, вона блаженніший сон комашки.
Напевно вона,
напевно вона ...
Та зрештою
все ж
сльозинка ялиці...
* * *
Ларисі Б., вона ж -
Лара Гамільтон,
шанувальниця прози
Галини Пагутяк
Зустрінемося на Вулиці
Ми зустрінемося на вулиці
п'ятиповерхових будівель і
маленьких кав'ярень які
вже ніколи й не знатимуть
смутку старого джазу
Зустрінемося на Вулиці
Ми зустрінемося на вулиці
фундаментальних прощ і
раптово виявимо що
загубили любов і літня ніч
визначить вартість цієї втрати
Зустрінемося на Вулиці
Ми зустрінемося на вулиці
цільнодобових мрій і
гратчастих вітрин що
сигнальними лампами
вартують здоровий глузд
Зустрінемося на Вулиці
