статья
Олег ГУЦУЛЯК
ПОЕТИЧНІ ПЕРЕКЛАДИ
ЗІ СТАРОГРЕЦЬКОЇ ПОЕЗІЇ
ЛІКОСТОМОНОВІ ОДИ
Ім'я цього давньогрецького поета - Тімн Лікостомон - відоме,
як правило, історикам античної літератури. Він належав до кола
афінських послідовників римських поетів - неотериків. Його твори
не входили в радянські часи до хрестоматійних видань з тієї причини,
що важкий шлях служіння музі поезії вивів Лікостомона в кінці
буремного життя на дорогу в християнський скит. Звісно, як кожен
неофіт, він прийняв Об'явлення з усім максималізмом новонаверненого
і тому облишив писати оди, що мов дзеркало, відбили намагання
пошуку Істини. Вважається, що древність - то засушені квіти, яким
годі повернути колишні барви й духмяність. Та все ж кожне покоління
осмислює досвід попередників.
ДО ДРУГА
Сніг на узгір'ї ясний лагідно землю накрив.
Втішся, прочанине, тут шляху для тебе нема.
Кригою вкрито струмки, холод торкається віч,
Спить хижий звір у норі - доля така на землі.
Але шукає мудрець шляху уперто у вись,
Сповідь несе він богам свого життя на душі.
Тішаться з того жерці, - все їм відомо про те,
Тут ось цей, сивий, знайде білу від спокою смерть.
Жрець знає справу свою - жертву приймає до кварти,
Теплу ще бичачу кров п'є і п'яніє весь час.
Хто той йому вперекір радість цю виб'є із рук?
Що це за старець такий? Вільновідпущеник? Раб?!
Може, погляньте, за ним слідом втечуть на вершини
Мужні й хоробрі сини племені роду Атрея,
Смуток і горе вони вчинком своїм покладуть
В серце батьків і дружин, табір зоставивши свій?
Долю бо їхню не їм в руки дано, і богів -
Також завважити слід - не омине їх вона.
Киньте надії всі ті в яму гадюкам і лиш
Кредом хай буде всім вам: "В безвісті прірву лечу!"
ДО ЕКЗЕГЕТА
Не шукай повноти, там де суть приховали безсмертні.
Екзегете, її - не довідатись нам, тож нехай
Понадіятись волі богів - то найвища на світі утіха,
Те, що суджено всім, те і кожному небо пішле,
Хай в єгипетських снах наші душі мандрують пісками,
Глянь на бідність свою, мов з верхівки німих пірамід:
Скільки золота було заховано в них - та нарешті
Не рятують того і закляття жерців страхітливі.
ДО ЛАРІСИ
Хто ти, струнка і нагідна, що зваблюєш
Душу мою поцілунком в уста запашним?
Звідки ти родом, і хто
Вчив тебе пестощів цих?
Спів твій п'янить! О боги, подаруйте наснаги
Щиро її покохати, пестити тіло вогке.
Наче лілея вона, в сутінках чистих
Доня смутних нереїд,
Тих, що оплакали сон обраних тиші Силени,
Вічних у спокої, щастя не знаючі того. -
Начебто я вже теж сплю, ти -
Горе моє, коханням богів оповите
У пелюстки найніжніших родоських троянд.
Хлопчик - пустун Купідон так сміється зі смертних й богів,
Всі лиш міркують як лука зламати йому.
Хай би лиш чайки ловив!
ДО СИЦИЛІЇ
Сициліє, тебе вітаю я,
Красуне в барвах літа вікопомна!
На луках тут знайшли притулок юні
І тішаться: у снах, а інші - у коханні.
Ти острів мій! Нехай
Еол жене подалі хвилі злі
до островів без пальм; ти ж юна все.
Хоча й старіша від царя Гефеста.
В грудях твоїх жагу
він запалить зумів і з них створив прикраси,
А ти цьому і рада, і кораблі купців
про тебе славу ген розносять у світи.
З БОЛГАРСЬКОЇ ПОЕЗІЇ
СТАНКА ПЄНЧЄВА
1.
Дано тобі маленьке поле.
Якщо хочеш - зостав його диким та вільним
або довби його землю, тверду, наче камінь,
ори її ралом чи просто руками,
її засівай, ніжністю або ненавистю засліплений,
а потім пшеницю залізом жни загартованим.
І мені дано маленьке поле...
Падаю в його борозду, задихаючись з болю,
і знову встаю, щоб кидати безсонно
жмені зерна долонею своєю обпаленою,
встаю - адже закінчується день і ніч,
насувається темінь.
А поле моє - воно, як земля,
величезне ...
2.
Все слід робити вчасно -
залишити палаючу ватру,
доки вогонь не перетворився на попіл;
і вчасно піти з-за столу,
щоб не ділити залишені крихти;
і відвести очі,
доки очі інші не охололи.
Я не люблю сухих квітів,
порожніх бокалів.
Ти ніколи мене не торкайся
без кохання.
З ЯКУТСЬКОЇ ПОЕЗІЇ
САРГІЛАНА ГОЛЬДЕРОВА
* * *
Я завжди була.
І буду
у часи далеких тюрків
І моїх прапредків хунну
бачили мене скрізь люди,
Чули голос чистий мій.
Я пагінчиком зростала
У священнім гаю сили
і роками міцнів пагін
і пробив віків могили
одержимістю,
котра лиш є для мене притаманна.
Був тривалим шлях,
марудним:
в золотій піщаній бурі
сонячних
степів безмежних
кочувала я верблюдом
до тих меж,
до гір наснаги,
що так вабили в спокусах,
в думах,
хтивих, бунтівничих.
В часі розладу та жаху
і обурення природи,
наче юна я шаманка
з посохом і зичним бубном,
із калаталом,
у шатах,
що сягають до колін аж,
я здіймалась над вогнями,
зір долонями торкалась,
і олені завмирали
від очей моїх
шаманських.
А зимою, в холоднечу
я тулилась в тісній юрті,
до камельки притулялась,
нитки мила і сушила,
шкіру мнула,
і співала,
і розчісувала коси,
все про юнака гадала,
чорноокого,
зухвальця...
Я - поет,
Тому я
Яро,
і скажено,
аж до болі
хочу бути споконвічно -
і сьогодні,
і в минулім,
і в майбутнім -
доки
сонце в небі гріє,
зорі сяють,
вітер виє,
щоб хлопчиськові,
дитині,
немовляті ще синочку
ймення дати,
щоб ім'я це -
це якутське ймення добре -
заблищало
словом іщим
на віки усі наступні.
З ХАНТСЬКОЇ ПОЕЗІЇ
РОМАН РУГІН
* * *
Минулого в хантів меншають долі.
Прадавнє ти слово почуєш не в школі.
Мов вітер північний, освітній прогрес
в молитви і міфи відбив інтерес.
Хоч в книги записано казку і пісню,
що створені автором древнім, безвісним,
та став телевізор для нас дзвонарем.
Все рідше ті книги ми в руки берем.
Були ж бо у хантів колись молитви
на сон і на лови, на щастя верстви.
Молитви про довгу у тундрі ходьбу.
Молитви про щедру у прі новодьбу.
Молитви про дощ, молитви про вітер,
молитви про соболя, птаху і літо.
Молитви до матері - нені землі,
молитви до сонця у вишнім теплі.
Молитви про мир, молитви про море,
молитви чиновницьким діям нескорених,
про татя нічного і злобу щоденну,
і навіть молитви про жінку смиренну.
То ж нумо останнії крихти роздам
з торбинки епохи минулої вам,
щоб ви пам'ятали молитви слова,
і знали, які в дідусів божества.
* * *
Три старі, вже забуті молитви.
Просив бо мій не ушкуйницький предок
у грізного бога не гніву для битви,
на Півночі ж війни не були кредом.
Просив про успіх мисливський для себе
і захист для рідних від зла та калічень.
Частіше, ніж зараз, дивився у небо,
такий був у хантів прадавній звичай.
З АЗЕРБАЙДЖАНСЬКОЇ ПОЕЗІЇ
ЮРІЙ СУЛТАНОВ
ІМПЕРАТИВ НАТХНЕННЯ
Білі коні часу
Винесуть нас на окраїну
"Духовної імперії",
гривами небо розкроюючи.
Вершники нескінченності
Послаблять вудила вічності,
Ідоли нашого часу, -
Стренги скіфського стремена.
Безсмертні їхні душі грішні.
Морди опустять коні
У швидкі, мутні води,
Вип'ють місяць і зірки,
Порушивши канони оди.
Чорна ніч - паполома
Приховає їхні могутні спини...
Змішає художник фарби
Для геніальної картини...
* * *
У дикому полі кінь гуляє
Без сідла і без вузди,
Круп атласний прикрашає
Знак таємничої зірки.
Вітер гриву розвіває,
Б'є копитами гнідий,
Поруч вершник умирає,
Збитий ординською стрілою.
У небі ворон вимірює
Чорний шлях - він у два кінці.
Смерть ординцю передвіщує
За козацького гінця...
У полі дикому кінь гуляє...
Чий той кінь ? І чиє клеймо ?
Тільки в небі Місяць знає
Де кувалося те тавро.
МАРКОВІ ТЕПЛИНСКОМУ
Ми - вовки
Замкнуті
В часі
Простором,
Нас гнітить тягар
Язичеських пристрастей,
Степова кобилиця,
Вітер мандрівок
Вигодували нас -
Непрошених гостей.
Ну що ж, ми тут
І значить є
Якийсь сенс -
Резон у полюванні -
Він у нашій плоті,
І у вашому поті.
Так бути ! полюванню !
Але в цій гонці
По кола крайці
Один результат:
Нам із кров'ю предків
Передано код -
На винищення...
І здибивши холки
Степові вовки,
Ощиривши пащі
На сніжному насті
Лежать рядами
І сніг підтанув
Під їхніми тілами
Від теплої крові...
Адже в цьому світі
Ми усі - ізгої,
І дивимося у вічність
Очима Гойї
* * *
Так млосно танув сніг
На початку лютого,
Під музику капелі
Сумували тополі,
І старі качелі
Скрипіли на вітрі,
І двірники бурчали
У під'їздах зранку
На чортячу погоду
На початку лютого...
По суті - нудний місяць
У стовпчику календарному.
* * *
Тишею, як павутинкою,
Сад закутався порожній,
У голих гілках ностальгія,
Понизу туман густий,
Щось шепотить приречено
І охололою рукою
Сад пестить, заручений
Із запізнілою зимою.
І в тональності мінорній,
На крутому зламі дня
Дух томління тлетворний
Зустріне снігом снігура.
ВОЛОДИМИРОВІ ЧЕРНЯВСКОМУ
В очах, що в дзеркалах венеціан
глибоких, як полудневий Схід,
раптом відблиск з'явиться слов'ян,
пронизуючих Візантії потік.
І золочених куполів сяйво,
колон червлених та імперський гнів,
на полотнині народжується шедевр
як символ переказів давніх.
Мить натхнення благословенна,
і кисть вільно падає на полотно,
і сутність епохи таємну
виявляє Знак - остгот між явою та сном.
Шукає він зв'язок часів, прозір
шліфує майстерність, відточує зір,
ще одна, тільки одна мить-
покладено останній мазок,
широкий, як таємничий Схід.
ЕКСТАЗ
Тремтіння хвилею прокотилося тілом...
Ніч чорною пантерою вигнула спину,
завмерла хтива,
готуючись до стрибка,
зіницями впіймавши місяць - лососину.
Жриця Ізіди на ложі в храмі
лимонні часточки, краплі нектару
на блюді срібному
перебирає,
тіло її в обіймах пожежі.
Тінь з оголених плечей сповзає...
Форму змінює нічне світило...
мить, і бусинки поту
на верхній губі
алмазами блищать, курить кадило...
Жриця в екстазі - з'явилася Ізіда.
* * *
Одягнена ти немов птах
одягами крил
політ твій над пеклом -
виклик земної юдолі
у якій я
приречений копошитися
у лабіринтах твоєї душі
споконвічна таємниця прихована
скарбів незліченних
у колекції пер павиних
не мерхне твій лик ідеальний
у кожнім русі тіла
у глибинах його сакральних
самітності томного млість
і видихнув і подих
і дражлива зваба
свідчення не земного -
небесного перебування...
Одягнена ти немов птах
одягами крил -
прекрасна і ... нереальна
* * *
Як вгадати напередвизначальне
У картині цілісній створіння?
Бог у нашому розумі чи у серці?
У чому зміст споконвічного руху?
* * *
О, якщо б кожний знав відповідь,
Навіщо з'явився він на світ,
Нудне б, напевно, життя було.
Ніч - Таємниця, Істина - світанок.
* * *
Усе наше життя - Небуття каприз!
Земна мудрість - легкий у морі бриз.
Не зваблюйся знаньем буття,
Бо за порогом чекає сюрприз.
* * *
Якщо наше життя - мов згорять сірники,
Чи так варто змінювати свої звички?
Обманювати себе, друзів і Бога?
Підсумок один - дві дати і лапки.
* * *
Не метушися! Адже суєта, як мак -
Учора палав, сьогодні вже наг.
У вічності є логіка своя:
Вчений у тупику - приходить Маг.
* * *
Коли міліє Західний потік,
Ми звертаємо погляди на Схід.
Не раз бувало і навпаки.
Кругообіг- ось мудрості плід.
* * *
Поет - творець інших світів.
Він і Ширин, і цар Хосров.
І пекло, і рай його зваблюють.
На ньому божественний покров.
* * *
Блукати в лабіринтах Пам'яті
між сном і реальністю,
вдихаючи аромати спальні
на м'ятою постелі
у головах божевільної жінки
с фігурою,
начебто викроєної по лекалах,
спрацьованим
італійським скрипковим майстром,
наприклад, Аматі...
І почувати,
як поступово містика зникає
крізь нещільно зашторені вікна,
і настає твереза цілісність,
яка остаточно убиває
мишачим кольором світанку
хитку Пам'ять ...
