ТАЄМНИЦЯ СВЯТОГО ВОЙЦЕХА
Олег Гуцуляк

Однією з дружин великого князя київського Володимира Святославича Святого була чешка ("чехиня"), яка народила князеві сина Вишеслава. Останній у 80-х рр. Х ст. отримав у княжіння Новгород та володів ним до своєї смерті в 1010 р.
В 1033 або 1036 р. великий київський князь Ярослав Володимирович Мудрий дає ім'я Вячеслав своєму синові (при хрещенні отримує ім'я Меркурій). У "Повісті временних літ" повідомлення про це розташовано одразу ж після вказівки на те, що Ярослав став "самовластцем Рустей земли". Важко собі уявити, зазначає А.І. Рогов, що в такий торжественний момент могло бути випадковим наречення іменем сина руського "самовластця" (1) . Вячеславом іменовано шостого сина Ярослава на честь чеського князя Вячеслава (Вацлава) (нар. 907 р., князь в 921 - 28.9. 929 рр.), який першим у чехів став "самовластцем". Він був представником династії Пржемисловичів - сином чеського князя Вратислава (905 - 921 рр.) та Драгомири (дочки князя племені стодорян - гілки полабських лютичів). Молодшим братом Вячеслава був Болеслав, який підступно вбив першого чеського самодержця. День памяті "доброго короля" Вячеслава (польск. Waclaw, угор. Vencel, ірл. Wenceslas, нім. Wenceslaus) як - перенесення його мощей (932 р.) - католики шанують 4 березня. Відомі історії королі Чехії Вячеслав І (1230 - 23.9. 1253) і Вячеслав ІІ (1278 - 21.6. 1305), король Угорщини Вячеслав ІІІ (1301 - 1304), а також Вячеслав ІV, король Чехії (1363 - 1419) та імператор Священної Римської імперії германської нації (1376 - 1419).

За заповітом Ярослава Мудрого Вячеслав Ярославич у 1054 р. отримав у княжіння Смоленську землю, де прокняжив до своєї мерті в 1057 р. Його син Борис, князь вщизький, в 1077 р. захопив Чернігів на вісім днів і втік звідти в Тмуторокань, а під час нового походу за допомогою половців 3 жовтня 1078 р. загинув у битві на Нежатиний Ниві (тепер - м. Ніжин).

Вячеславом було названо сина Ярополка Ізяславича, внука Ярослава Мудрого, який був удільним князем десь на Волині та помер 13 лютого 1104 року. В 1127 р. князем міста Клечеська на півночі Туровської землі був Вячеслав Ярополкович, правнук Ізяслава Ярославича.

Іншим смоленським князем на ім'я Вячеслав був син Володимира Всеволодовича Мономаха, який в 1125 - 1132 та 1134 - 1146 рр. був князем туровським та пінським, в 1132 - 1134 та 1142 - князем ереяславським, а з 18 лютого до 5 березня 1139 р. - великим князем київським. В 1050 р. - після блукань руською землею - отримав у держання Вишгород, а в 1151 р. стає співправителем свого племінника Ізяслава Мстиславича у Києві, а після його смерті в 1154 р. - співправителем князя Ростислава Мстиславича.

Під скороченою формою імені - Вячко - відомі в літописній традиції Вячеслав Святославич, який на 1167 р. княжив у якомусь уділі Полоцької землі, можливо, у Вітебську, та Вячеслав Борисович , син полоцького князя Бориса Давидовича, внук смоленського князя Давида Ростиславича. Вячко Борисович прославився звитяжною боротьбою з тевтонськими військами на середній течії Західної Двіни. Новгородські бояри найняли його на княжіння у місто Юр'їв (тепер - Тарту), обороняючи який він загинув у 1224 р.

Вражає, що брат Вячеслава Борисовича Володимир Борисович мав друге, хрестильне ім'я, але не православне - Войцех. Про нього згадує тільки В. Н. Татіщев на основі незбереженого літопису під 1217 р.

З усього перерахованого чітко проступає те, що носії імені Вячеслав прив'язуються до територій від Києва на північний захід - північ - північний схід (Волинь, Туров, Полоцьк, Вишгород, Смоленськ), що, вірогідно, перебуває у зв'язку з якоюсь певною традицією претендування саме на ці землі і наречення майбутніх претендентів саме іменем Вячеслав (Вишеслав).

Чи не через ці землі проходило, йдучи "від ляхів" , засновуючи форпости, плем'я на чолі з легендарним Вятком (< *Vetislavъ), відоме як вятичі?

О.С. Стрижак, досліджуючи етнонім "вятичі", звернув увагу на те, що в басейні р. Березини басейну Верхньої Наддніпрянщини наявна ріка В'яча, що з лівого боку вливається до р. Свіслочі. До правого ж боку в ту ж таки Свіслоч впадає р. Ратомка. Це напрошує паралель з етнонімом "радимичі", що в літописній традиції тісно пов'язується з вятичами: легендарні генеалогічні герої Радим та Вятко спільно ивели свої роди "від ляхів" (напевно, не походячи від предків поляків, а залишаючи свою прабатьківщину під натиском останніх). А отже, "… можливо, надійніше відбиває рух в'ятичів (і радимичів) гідронімія Верхньої Наддніпрянщини" (2) , що, з іншого боку, доповнює наше співставлення антропоніму Вячеслав з територією на північ від Києва, особливо північний захід та північний схід Верхньої Наддніпрянщини.

Досліджуючи етнонім "вятичі", дослідник О.С. Стрижак зазначає: "…первісно на місці -я … було -ен- , яке перетворилося в е носове (*e), а те вже в -я. Якщо відновити у слові "в'ятичі" оте старе -ен-, то дістанемо щось на зразок вентич (*ventitjь). А чи реальне таке наше відтворення? Гадаємо, що воно принаймні можливе. На Вінничині є одне село з цікавою назвою, яку ще ніхто детально не вивчав. Мова йде про с. Вендичани, поблизу якого протікає р. Вендичанка - права притока Немії в басейні Дністра на південний захід від … Жмеринки. Так от у назві цих двох географічних об'єктів (річки і поселення) можна відмітити компонент Вендич - , що й у відновленій нами праформі вентич-. Вони відрізняються лише звуками t i d , але, як відомо, і вінди (венеди) мали варіант венти (венети). Вендичани - це слово тієї ж конструкції, що й поляни, деревляни, сіверяни та ін. Воно утворене від основи вендич, яке врешті зводиться до венд. Вендич - це, можливо, один з представників вендичів - племінного відгалуження вендів. Не виключено, що подільські с. Вендичани і р. Вендичанка - своєрідне свідчення про вен(е)дів Причорноморя, згадуваних ще в ІV ст." (3) та "… оселі їх біля 360 р. подані вже на римській карті - подорожнику Касторія між гирлами Дніпра і Дунаю. Археологи з венедами пов'язують так звану венедську, або пшеворську культуру, названу так від м. Пшеворська в басейні р. Сяну. Ця культура склалася ще в ІІ - І ст. до нашої ери. З часом венеди жили на просторі між Карпатами і Балтикою, обабереги Вісли та на схід від неї, досягаючи Прип'яті і Дністра. Ще далі на схід від них виникає споріднена зарубинецька культура. Культура венедів - слов'ян перебувала у тісних зв'язках з культурою кельтів (! - О.Г.) , які в той час належали до найпередовіших європейських племен … Венедськими називали гори Карпати, Венедським - Боденське озеро, Венедською - ріку Дунай … Багато було спроб пояснити цю назву. Її ув'язували і з давньопівнічнонімецьким vand - вода (тоді вен(е)ди - це жителі вод, моря), і з німецьким Wanderer - мандрівник й навіть Weiden - пастух. Але найпереконливішим є пояснення, за яким назву віндів - вінідів, вентів - венедів пов'язують із кельтським vindos - світлий (ірланд. ban - "білий" > слов. "пан", - О.Г.) …" (4) . Саме кельти поширили дану назву теренами Європи: р. Віндо (тепер Віртах), міста Венеція, Відень, Віндея, а також топоніми в Англії (Венти, Віндобела, Віндоглотія, Віндолана, Віндоиіра, Віндополіс), у Франції (Вандея) тощо (5).

Крім того, як на нас, натиск вятичів та радимичів із заходу змусив знятися з насиджених місць предків новгородських словен, чому є наукові факти: "… північноруський мовний тип проник на північ у Приільмення з верхів'їв Дніпра, Західної Двіни… Селітерським шляхом. Тоді перші носії північноруського мовного типу, предки новгородських словен, йшли з верхів'їв Дніпра на верхів'я Західної Двіни, в обхід центру основної території Дніпро - Двінської зони у район озера Селігер і далі Селігерським шляхом на Ільмень, Волхов, котрим опустилися до його низин, де заснували Стару Ладогу. Таким чином, на цьому ранньому етапі предки новгородських словен обійшли кривичів Дніпро-Двінської зони її південною периферією. Новгородські словене йшли на Волхов … Починаючи з VІІІ ст., з початком активних слов'яно - скандинавських зв'язків на базі мови словен виникає північноруське новгородське наріччя, формуються північноруси Поволхов'я… До приходу носіїв північноруського наріччя на територію Пскова Псков слов'янської мови не знав. Хоча в принципі ніщо не заваджає гіпотетично припустити наявність певної невеликої хвилі полабських слов'ян, що проникла колись на територію східної Прибалтики" (6) .

Звідси стає зрозуміла причина більш ніж 500-літньої ворожнечі нащадків словен та вятичів. Останні витіснили словен з їхньої прабатьківщини та колонізували землі на схід від перших, а після повного винищення Московським царством місцевого північноруського населення Поволхов'я заселили їхні "хати та хороми". Звідси також стає зрозумілою відсутність у літописах, переважно проновгородської орієнтації, згадок про язичницьку вятицьку "королівську" традицію, пов'язану з антропонімом Вячеслав (Вацлав, Вячко, Войцех). Можливо, що Вячеслав - це ім'я особистості, котра стала каталізатором для формування ідеологізованого образу "національного" героя праслов'ян (венедів) в усній традиції, навколо якого починають гуртуватися герої його майбутнього кола, аналогічно до того, як довкола короля бритів Артура (пом. 537 р.) групувалися героі Круглого Столу (7) , і, одночасно, якась частина праслов'ян усвідомлює свою значимість як "своєрідності" ("нації") під іменем "венеди" (> "вятичі"), тобто Вячеславові.

Якщо з історичним кельто - бритським королем Артуром (УІ ст. н.е.) передання співвідносить події кінця V - початку ІV ст. до н.е. (8) , то логічним буде допустити, що схоже явище відбулося з королем венедів Вячеславом, на якого перенесли уявлення про легендарного короля племені венетів (енетів < кельт. uenos "друг", uenja "спорідненість", за О. Шахматовим), що мешкали у альпійських землях, на північному сході сучасної Італії та у Словенії. Венетів вважають носіями археологічної культури Есте, що еволюціонувала з культур полів поховань (ранній період - 950 - 750 рр. до н.е., середній - 750 - 575 рр. до н.е. і пізній - 575 - 183 рр. до н.е.) (9) .

Також венетів (енетів, генетів, henetos) згадує у "Ілліаді" (ІІ, 851) Гомер:
Вождь Пілемен пафлагонянам передував, хоробре серце,
Який вивів їх із Генет, де стадно живуть дикі мески.

Страбон у "Географії" (ХІІ, 3,8) на ці рядки зауважив, що у його часи у Пафлагонії (Мала Азія) ніяких енетів вже не залишилося, але все одно старогрецький письменник Зенодот був переконаний у достовірності слів Гомера і вважав, що поет мав на увазі не народ, а місто Енети, пізніше відоме як Амсіла. Інші стверджували, що енети були одним з найсильніших пафлагонських племен (Полемон Періегет , "Фрагменти", 22), які мешкали по сусідству з Каппадокією. Втративши свого вождя під час Троянської війни, вони перебралися у Фракію і зрештою заселили Енетику, тобто Адріатичну Венетію (10) . Підтверджують даний факт і виявлені В.В. Івановим зв'язки слов'янських мов із давніми анатолійськими мовами, що дозволяє говорити про початкове південніше місцезародження слов'янської мови (та етносу) у системі індоєвропейських мов (11) .

Але надзвичайно цікавим є власне вождь пафлагонців з Генетики Пілемен (Pylaimenes). Етимологія імені наштовхує нас на архетип *bala-gwhamo > шумер. GIS.BILGA.MES "Більгамес" (>Гільгамеш)", хуррит. dbil.ga.mis, хетт. GIS.GIM.MAS (12) , що у греків набуло вигляду polys "великий", "довгий", "голосний, сильний", а у пафлагонців-енетів могло набути pylais та означати те ж саме, що й словянське "Вяче-" - "більше" (праслов. *vetj, сербохорв. Већи, польск. wieej "більший, великий").

Проте у "Ілліаді" наявне одне неузгодження з персоною Пілемена: у V пісні його вбито, а в ХІІІ пісні він іде за тілом убитого сина, і власне цю суперечність виставляють дослідники як доказ того, що авторами "Ілліади" є декілька осіб. Проте легко припустити, що "пілемен" - це не стільки ім'я, а титул володаря Пафлагонії і народу енетів, що населяв цю малоазійську країну. І мабуть, не лише титул, а явище, характерне для архаїчних королівств, коли система влади опиралася на право володіння землею. Наприклад, на побережжі Екваторіальної Африки у королівствах Лоанго, Каконго, Нгойо вся влада у формі особливого поняття "вене" концентрувалася у верховному правителі: "…Власне інкарнація "Вене" давала необмежену владу над підданими. "Вене" можна зрозуміти як еманацію духів землі, що пішли у землю предків. Земля вважалася неподільною між індивідами, так як її власником виступав весь клан, при ньому не тільки його живі представники, але у першу чергу всі вже померлі члени. Їх представником і виступав "король"…" (13) . В іранській зороастрійській системі ця еманація виступає як Амеша Спента ("Безсмертні Святі"), а іпостась її - Хшатра Вайрья ("влада", з відтінком "царство боже") і її носієм вважав себе перський цар Дарій І.

Після падіння Трої вождь енетів Антенор (ст.-гец. "влада, що залишилася") переселився зі своїм народом у Фракію, а звідти - у країну євганеїв ("благородних") на північному сході від ріки По та північному березі Адріатики, де заснував міста Патавій (сучасна Падуя) та Атеста (сучасна Есте). Тіт Лівій у своїй "Історії" (І 1: 1 - 3) деталізує це переселення, зазначаючи, що Антенора з немалим числом енетів вигнали заколотники, а об'єднавшись із троянцями, енети прийняли ім'я венетів та заснували нову Трою (тепер , на думку Р. Салінаса Прайса та А. Вучетича, це - с. Гебел, що в долині ріки Неретви, що впадає в Адріатичне море неподалік від міст Дубровник та Спліт (14) ).

У грецькій міфологічній історіографії Антенор був одним з троянських вождів, який схиляв до угоди з ахейцями і навіть зрадив Трою, за що переможці дарували йому життя. Його жоною була жриця Афіни Теано, дочка фракійського царя Кіссея, що робить логічним переселення енетів на чолі з Антенором до Фракії. Синами вождя енетів були Главк ("Блакитний") та Гелікаон ("Вербовий") (Аполлодор, "Бібліотека", У 21; Павзаній, "Опис Еллади", Х 26: 8). З іменем першого сина перегукується латин. venetus "блакитний", venetum "синява", а також з назвою партії veneti ("блакитні") у римських цирково-гладіаторських іграх. Також сином Антенора та Теано був Акамант ("Невтомний"), вождь дарданців у Троянській війні, який загинув від руки Меріона, крітського лучника.

Коли в Італію прибуває Еней, венети, за Вергілієм, на чолі зі своїм царем Купавоном, сином Кікна ("Лебедем") стають його союзниками (15) . Кікн начебто був сином бога Аполлона та німфи Фірії (Тірії, Гірії).
Напрошується наступна генеалогічна таблиця:

Сам етнонім енети (генети, венети) міг походити від слова, що є північноанатолійського походження іншомовним словом у старогрецькій мові - ganos "блиск, краса, слава", "волога", відомого також латинянам як honos "честь, почесть", "достойність" (потрапивши від етрусків), а саме - з хаттскої (до-індоєвропейської, протоабхазької) мови Анатолії : hun- "великий". З причини того, що на ранній стадії розвитку для всіх мов характерне значне нерозчленування понять (18), В.П. Кобичев, вказуючи на нерозчленованість у старогрецькій мові понять "мова" і "народ", виявляє таку ж нерозчленованість у слов'янській лексемі "слово",: "…Дійсно, у сербохорватській мові слово поряд з іншими має значення "річ, буква", а дієслово словити - "носитися слухові". У чеській мові похідні від лексеми слово дієслова sluti, slovu, sluyu рівнозначні нашим дієсловам "слити, називатися, бути відомим". У словнику російської мови С.І. Ожегова слово пояснено як "речь, способность говорить…" … Додавши до основи слов суфікс прикметника ен або енин , у повній відповідності із граматикою слов'янських мов отримуємо словен (пізніше словенин, словянин) - дослівно "мовлячий, розуміючий (дану мову)" (19).

У зв'язку з північноанатолійське "генети" - "славяни" (пор.: дв.-інд. sravah "слово" і sravas "слава") теж виявляє аналогічну нерозчленованість: хатт. hu- "говорити" (пор.: заг.-єніс. qaG "слово" > кетт. qa', заг.-тібето-бірм. ка- "слово", "річ", шумер. ка "рот", "слово") , що запозичене індоєвропейцями: *ghu- "звучати" > *gu- ( де ou // u) (наприклад, ст.-слов. говоръ "шум" > "звуки мови"; дв.-інд. ghuka "сова"; ст.-грец. goos "плач"; нім.діал. gauzen "тявкати", польск. gwar "шум", "говір") та *guou "те, що видає звук" > "бик" (ірл. go, латськ. guovs, вірм. kov, ст.-грец. boys, латин. bos, bovis, сербохорв. говедо, укр. говядина) тощо.

Спершу германці переклали етнонім венетів (генетів, енетів) буквально як "ставани" (Stayanoi): заг.-герм. stethn-o "голос", гот. stibna, дв.-англ. stefn, stemn, дв.-сакс. stemna, stemma, дв.-верх.-нім. stimna, stimma "голос(ні)", але згдом відмовилися від цього терміну, для того, щоб передати "мовну гру" у нерозчленованість, переклавши "венети" - "словени", "слав'яни", "скотарі - номади" фактами своєї мови як "роси" (росомони; дв.-ісл. hros "слава", дв.-верх.-нім. hrod, hruod "слава" та нім. das Ross , голл. het Ros "кінь"), що наштовхує на згадку про дв.-інд. "говінда" - "пастух" (букв. "поводир корів") - епітет бога Вішну. Це знаходить підтвердження в тому, що у венетів Апенін існував, за Страбоном, особливий культ коня, якого у жертву приносили божественному герою Діомедові (див.: (20)). Аналогічний обряд існував, за Тацітом, у германців, що, на думку С. Зоговича, свідчить про співпадіння даної міфологеми у всіх індоєвропейців (21) .

Проте Діомед є власне ворогом троянської коаліції, а отже - і венетів-пафлагонців, але тут переважає мотив викрадення Діомедом коней у Реса ("мова, мовлення, річ"), фракійського володаря, та те, що Діомед став засновником ряду міст у Італії (в Апулії). Проте існувало уявлення і про фракійського царя Діомеда, який теж володів кіньми і які відібрав у нього Геракл на прохання Еврістея. До того ж родовід першого Діомеда чітко виводиться від предка Антенора, як ми знаємо, вождя пафлагонців - енетів.

Можливо, що енети (-генети) представляли собою скотарський етнос, споріднений із хетто-лувійською спільнотою та прототохарами (22), та, вірогідно, навіть були діалектно-етнічною групою останніх, яка в Анатолії зазнала значного впливу від представників тубільного населення (хаттів - протоабхазів), що належало до північнокавказької мовної сім'ї. До хетто-лувійської спільності належали й гостинні щодо енетів фракійці Балкан, що самі себе називаи "місіями", musai (фракійці Анатолії, відповідно, називали себе фрігійцями або бригами) (23), від чого отримала своє ім'я пізніша римська провінція Мізія. До анатолійської Місії як складова частина входила й область Трої - Троада (24) та племена іллірійців - дардани (вождем яких під Троєю був Акамант, син енетського правителя Антенора). Пізніші історики фіксують дардан на Балканах (від Адріатики до Дунаю) поряд з іншими інші іллірійськими племенами як от істри, яподи, лібурни, далмати, пірусти, бревки. Деякі з племен іллірійців - япіги, мессапи - населяли Апеннінський п-ів. Мовними нащадками іллірійців вважаються албанці. Відповідно іллірійську, фракійську та дакську мови відносять до палеобаланських мов. М. Грушевський зазначав: "…Як би живі були мови тракийської групи, може б ми побачили. Що вони були переходним огнивом між групою слов'янською, грецькою й іранською" (25) .

Земля анатолійських енетів була розташована на правобережжі ріки Галіс, що в ті часи називалася Marasanta- (сучасна р. Кизил - Ірмак), а в області фракійського начебто племені агафірсів (агатірсів) текла річа Маріс (тепер Муреш або Марош). Вважаєься, що останній гідронім було занесено з Анатолії. Агатірси начебто були нащадками кіммерійців (Агатірс - брат Скіфа та Гелона, за Геродотовою генеалогічною легендою), котрі, до речі, теж здійснили свого часу військову експедицію у Північну Анатолію (26) і, зокрема, у Пафлагонію (і чи не шукали вони там своєї прабатьківщини?). Х. Коте припускав, що агатірси тільки у культурному стосунку були близькі фріго-фракійцям, а генетично - споріднені зі своїми східними сусідами - сколотами (скіфами).

Проте більш вірогідно, що спільно з анатолійськими племенами якась частина енетів - "говіндів" рушила не на північний захід, у Адріатику, а на північний схід, у Північне Причорномор'я. Адже Тіт Лівій (І 1: 1 - 3) зазначав про розкол у общині венетів Пафлагонії. Наші венети - "говінди" степів України - це т.зв. скіфи-"георгої" (ст.-грец. "землероби"?) (Геродот, ІУ, 18, 19, 53), що, як довів В.І. Абаєв, є зіпсутою греками назвою мешканців даної місцевості, які самі себе називали gauvarga - "розводячі худобу" або "шануючі худобу" (27), тобто етнонім не містить жодної вказівки на землеробство, а навпаки.

Чи не є їхніми нащадками "гуцули" < *GoUhVaR- (де "г"<g, "ц"<kv<hv, "л"<r)? Щоправда, мешкали георгої на Лівобережжі Дніпра на північ від країни "Гілея" ("Лісиста"). Але вже правобережні елліни Гіпанісу (Бугу) називали георгоїв борисфенітами. Можливо, що це імя означає не стільки місце замешкання по Дніпру (Борисфену, Бористену), а певну приналежність скіфів - георгоїв до торговищ на Борисфені, адже Геродот одразу ж після повідомлення про назву георгоїв борисфенітами зазначає, що греків Гіпанісу (Побужжя) іменують ольвіополітами, тобто причетними до полісу Ольвія.

Також Х. Коте зіставив агатірсів із авхатами (aga / aucha + tai) та скіфами-аротерами ("орачами"?). Начебто останній етнонім (aroteres) - це зіпсута греками Північного Причорномор'я назва агатірсів даної місцевості, та, що цілком вірогідно, що у комплекс причин цієї помилки в історіографії входив побут самих агатірсів, схожий на побут наступних ногайців - орачів, які, будучи кочівниками, зоравши поля і засіявши злаки, відкочовували слідом за худобою, щоб повернуися назад, коли зійде урожай (28). На думку Х. Коте, етнонім агатірси означає "великі вовкодави", хоча можливе й тлумачення О.М. Трубачова як "прагнучі яскравого (металу); жадаючі золота" (29) (маючи на увазі священні золоті генеалогічні реліквії, про що оповідав Геродот у генеалогічній легенді скіфів).

На нашу думку, можна припустити й наступні тлумачення: 1) від урумського (діал. грецьк. Пн. Причорномор'я) "ягъя" - "берег", тобто агатірси - жителі побережжя Тіраса (Дністра); 2) дв.-верх.-нім. iga "тис" , тобто жителі басейну рік Тиса та Тірас; 3) санскр. aga - "нерухомі", тобто "осілі на берегах Тіраса". Компонент "ага-" ми зустрічаємо у назві Дністра "Агалінг" у Пентінгерових таблицях, але пояснюємо його на основі старо-грецької мови: hagos "вождь" + lynx "рись" або lygos "вербова віть" (Агіолігос,= "Святовіт"?).

У зв'язку з останнім цікавим для нас є свідчення Ібн-Фадлана: "… І від краю нігтів декого із русів до шиї є зібрання дерев, зображень і тому подібне", тобто мова йде про татуювання на тілі. Це наштовхує згадати свідчення Геродота, що агатірси люблять наносити на тіло густе татуювання, і що саме татуювання, його густота та щільність малюнку говоряь про знатність, священність. Крім того, агатірси фарбували у синій (pelios) колір волосся, що, можливо, є спадком праіндоєвропейської давнини (і.-є. *soer "темний колір" > перс. xval ( < *suer-d- "копоть"), согд. хwrn- "колір", "барва" , дв.-інд. varna "колір" (> "каста, ранг"), авест. farnah "фарн", осетин.дігор. xoarun "розфарбовувати", xoar?n "колір", дв.-іран. *hvara; латин. sordes"бруд"; гот. swarts "чорний колір", дв.-англ. sweart, дв.-верх.-нім. swarz , нім. schwarz "чорний"; дв.-ірланд. sorb "бруд", а також: і.-є. *mel- : ст.-грец. melas , латськ. melns "чорний", литов. melsvas "синюватий", латин. mulleus "червонуватий"; герм. *mel-a-n "пляма, знак, прикмета": гот. mela "знаки", дв.-ісл. mal "прикмета", дв.-англ.mael, дв.-сакс., дв.-верх.-нім. mal "крапка, пляма" ~індуїстське "тілак"), адже у індоаріїв синій колір зберігся на означення варни шудр, до якої в давнину входили всі землероби (30) (пор.: брахмани- білий, кшатрії - червоний, вайші - жовтий). "Артхашастра" засвідчила також традицію, за якою необроблені або закинуті землі заселялися спершу землеробами - шудрами (sudrakarsaka , де karsaka - "землероб") (31). Це не дивно, адже в умовах колонізації на новому місці слід було спільно будувати укріплене поселення, освоювати земельні угіддя, налагоджувати стосунки з тубільцями тощо. Це призводило до витіснення на другий план станових норм, відокремленості, що існували на батьківщині між різними родами та професіями. Тому не дивно, що пізніші прибульці з арійського світу на нові землі, виявивши таке неприпустиме змішання у нормальних умовах, цуралися першопроходців, оголошували їх "недоторканими". Єдиний порятунок останніх був у новому переселенні у нові, неосвоєні землі. Цілком можливо, що такі "сині" - агатірси (аротери) після Троянської війни перейшли з Анатолії на Балкани, освоюючи нові шляхи: нім. Bahn "шлях, дорога", укр. багно "болото, топь" < "торфяне болото" < "місцевість, звільнена від рослинності та дерев внаслідок розкладеного багаття", дв.-ісланд. sorb "бруд" > сорби, серби "першопроходці; колоністи" (пор.: "… з англ. man "чоловік" можна співставити також црк.-слов. тимено "рідка грязюка" (рус. тина) , грец. pythmen "земля" (пор.: дв. - інд. pu-man "людина", латин. puer, pubes ), чеськ. kmnem "плем'я, стовбур роду", пор.: ірланд. cnaim "нога, ляжка", лтськ. nams "дім" (букв. "те, що опалюється", типологічно пор. дв.-рус. племя, але пламя), латин. mensis, англ. moon (типологічно пор. латин. luna < lux), ірланд. men "пилюка", mionn "клятва", бретон. mon "навоз" < "вогонь", укр. мну, словен. monem "терти", ірланд. men "мука", дв.-інд. carmamna "дубильник, кожум'яка", прус. mynix "дубильник"…" (32); а також: латин. via "шлях, дорога", дв.-інд. veti "переслідує", дв.-англ. woedhan "бродить", waedl "бідний" та дв.-англ. widl "бруд", дв.-верх.-нім. widillo "немічний; слабкий", ірланд. fiothal "карлик", дв. - інд. vetala "демон", "житель кладовищ", латин. vatius "кривий", дв.-верх.-нім. wadal "те, що хвилюється", "непостійний", сер.-верх.-нім. wadel, wedel "хвилювання", wadalari "волоцюга", дв.-інд. daridra- "волоцюга" > "бідний"; чеськ. chudy "бідний", укр. худий < дв.-інд. ksud "порушувати (норми соціуму), бити, ламати (соціальні установи), rsudra "маленький" (33) , санскр. cudra "шудра, людина з найнижчої касти , створена зі стоп Пуруші").

Таким чином, ми розглянули антропонім давньоруських князів Вячеслав (Вишеслав, Вятко, Войцех), проаналізувавши його семантично-генеалогічні витоки з часу формування праслов'янських уявлень про героя-тотема з іменем *Vent-.

1. Сказания о начале чешского государства в древнерусской письменности / Предисл., коммент. И перев. А.И. Рогова. Отв. ред. В.Д. Королюк. - М.: Наука, 1970. - С.19 - 20.
2. Стрижак О.С. Про що розповідають географічні назви (Сліди народів на карті УРСР). - К.: Наук.думка, 1967. - С.41.
3. Стрижак О.С. Про що розповідають географічні назви (Сліди народів на карті УРСР). - К.: Наук.думка, 1967. - С.40 -41.
4. Стрижак О.С. Про що розповідають географічні назви (Сліди народів на карті УРСР). - К.: Наук.думка, 1967. - С.35 - 37.
5. Стрижак О.С. Про що розповідають географічні назви (Сліди народів на карті УРСР). - К.: Наук.думка, 1967. - С.36.
6. Герд А.С. Русская историческая диалектология в кругу смежных дисциплин (На материале псковских говоров) // Вопросы языкознания. - М., 1995. - №2. - С.63 - 64.
7. Волков А.Р., Горбачевська І.І. Становлення традиційного сюжету артуріани (Раннє середньовіччя) // Іноземна філологія: Респ.міжвідомчнаук.зб.: Вип.107. - Львів: Світ, 1994. - С.136.
8.Волков А.Р., Горбачевська І.І. Становлення традиційного сюжету артуріани (Раннє середньовіччя) // Іноземна філологія: Респ.міжвідомчнаук.зб.: Вип.107. - Львів: Світ, 1994. - С.137 - 138.
9. Седов В.В. Древнеевропейцы // Природа. - М., 1992. - №8. - С.69.
10. Кобычев В.П. В поисках прародины славян / Отв.ред. В.Д. Королюк. - М.:Наука, 1973. - С.19 - 20.
11. Кобычев В.П. В поисках прародины славян / Отв.ред. В.Д. Королюк. - М.:Наука, 1973. - С.140.
12. Гамкрелидзе , Иванов В.В. 1981. - С.17.
13. Мавлеев Е. Лукумоны -С.22.
14. Антонов В. Троя … на Адріатиці. - 1985- вересн.
15. Петухов Ю. Родина Аполлона // Дорогами тысячелетий: Книга третья: Сб.ист.ст. и очерков / Под общ.ред. А.Ф. Смирнова. - М.:Мол.гвардия, 1989. - С.4, 13.
16. Носенко. - 1990. -С.109.
17. Немировский. - 1983. - С.26.
18. Петров В.П. Язык, этнос, фольклор. - К., 1966. - С.8 - 12.
19. Кобычев В.П. В поисках прародины славян / Отв.ред. В.Д. Королюк. - М.:Наука, 1973. - С.13.
20. Колосовская Ю.К. Агафирсы и их место в истории племен юго - восточной Европы // Вестник древней истории. - М., 1982. - №4. - С.53 - 54.
21. Зогович С. Краткий обзор славянского этногенеза в источниках и литературе (Роль проблемы венетов в этногенезе славян) // Труды У Международного конгресса археологов - славистов: В 4-х тт. - К.: Наук.думка, 1988. - Т.4.Секция 1. -С.90.
22. Гамкрелидзе Т.В., Иванов В.В. Первые индоевропейцы в истории: Предки тохар в древней Азии // Вестник древней истории. - М., 1989. - №1. - С.14 - 39.
23.Дьяконов И.М., Нерознак В.П. Очерк фригийской мифологии // Baltistica. 2 Priedas. - М.: , 1977. - С.181.
24. Куклина И.В. Этногеография Скифии по античным источникам / Отв.ред. А.А. Нейхардт. - Л.: Наука, 1985. - С.49.
25. Грушевський М.С. Історія України - Руси. - Т.1. -С.67.
26. Доватур А.И. - С.347.
27. Раевский Д.С. Ранние скифы: Среда обитания и хозяйственно - культурный тип // Вестник древней истории. - М., 1995. - №4. - С.89.
28. Стрижак О.С. Етнонімія Геродотової Скіфії. - К.: , 1988. - С.45.
29. Доватур А.И. - С.347.
30. Гамкрелидзе Т.В., Иванов В.В. - Т.2. - С.820.
31. Заседателева. - 1974. - С.23 - 24.
32. Маковский М.М. Удивительный мир слов и значений: Иллюзии и парадоксы в лексике и семантике. - М.: Высш.шк., 1989. - С.22.
33. Маковский М.М. Удивительный мир слов и значений: Иллюзии и парадоксы в лексике и семантике. - М.: Высш.шк., 1989. - С.38.

	г. Ивано-Франковск, Группа исследования основ изначальной традиции "Мезогея", Украина

Найти:

на:

narratif.narod.ru Narod.RU Яндексе