статья
МІФОЛОГІЧНІ ІСТОТИ У СВІТОГЛЯДІ ГУЦУЛІВ
Олег Гуцуляк
Фольклор несе у своїй основі ознаки архаїки, субстратності
попередніх епох протягом тисячоліть. Тому виникають труднощі щодо
вияснення глибинного коріння міфологічної свідомості. Сучасна етнологія
базується на подоланні постулатів теорії запозичень та впливів,
впроваджуючи принцип іманентного дослідження фольклору.
Фольклор містить у собі, хоча й уривками, деякі відгуки того мовного
середовища, в умовах якого формувався зміст "світогляду та
світовідчування розради" (міфології). Тут, за висловом відомого
етнолога В. Бер - Петрова - Домонтовича, фольклористика і лінгвістика
змикаються. За допомогою етимологічного аналізу отримується можливість
вияснення генетичного минулого фольклорних явищ.
Спроби етимологізувати назви персонажів гуцульської міфології здійснювалися
неодноразово, але переважно аматорськи (С. Пушик, М. Влад, І.
Андрусяк, С. Плачинда, Я. Ярош, Л. Кліщ). Також у двотомному
виданні "Мифы народов мира" будь-які згадки про східнокарпатські
міфологічні персонажі взагалі відсутні.
Нижче наводимо ономастику гуцульських божеств, намагаючись,
де можливо, розглянути приховані за нею язичницькі реалії.
ЖЕРТВА. Повірниця Бога, сиділа на високій горі поміж землею
та небом, де нічого, крім чорниць (афин), не їла і тому була "чиста".
Використовувалася Богом як вивідниця дій людей і як знаряддя кари
вогнем за їхні гріхи в образі гадини з крилами і світлою кометою
на хвості. Одначе, наїлася мертвечини, що залишилася після потопу,
за що приречена повзати та володіти водами. Щоб отримати воду, люди
змушені були приносити в жертву дівчину чи юнака, аж доки один святець
не вбив її (М. Влад. Стрітеннє: Книжка гуцульських звичаїв і вірувань.
- К.: Укр.письменник, 1992. - С.16-17).
Гуцульська Жертва має всі типологічні риси архетипу "Падшого
ангела". Але стверджувати про суто біблійно - апокрифічну генезу
образу Жертви не дає підстав сам теонім "Жертва", якому
ідентичний інший індоєвропейський теонім - Гаруда "Пожирач".
Так називається цар птахів у індуїзмі, їздова тварина бога Вішну,
аналога слов'янського Овсеня. З Жертвою Гаруду поєднює і світлова
еманація, і причетність до гадин, і володіння священною стравою
та напоєм. У іранському зороастризмі збережено культ Гаруди як посередника
між світами: померлих виносять на "башти мовчання" на
поживу птаству, дітям Гаруди. Аналогічний ритуал засвідчено і в
до-індоєвропейського населення Європи.
ЖАБ'Є. Забуте на ХVІІІ ст. гуцульське божество вогню.
Зберігся епітет "Жива ватра". Жаб'є аналогічне литовському
божеству вогню Габіє, до якого зверталися з проханням
піднести полум'я, розсіяти у світ іскри. Цим же ім'ям досі називають
прибалти вогонь домашнього вогнища. Іноді так називали святиню або
святилище. Виходячи з теорії балто-слов'янської праєдності,
пропонуємо версію про абсолютну тотожність балтської "габії"
та слов'янської "жаб'ї". У багатьох світових традиціях
"зображення вогнища" ідентичне зображенню "жаби в
печері", зокрема, у китайців дух вогнища відомий у образі жаби
(цзао), котрий безпосередньо пов'язаний з небесним вогнем чи Місяцем.
У монголів існує образ такої життєдайної жабки - Алтан Мелхій. Богиня
- жабка відома і як покровителька родючості та породіль. З жабкою
на голові або як жаба зображалася богиня Хекет, яку античні греки
запозичили під іменем Геката. Вони вважали її богинею Місяця , чаклунства,
володаркою примар та звірини. Геката зображалася у вигляді трьох
жінок, з'єднаних спинами (символи юності, зрілості і старості).
Римляни ототожнили Гекату з увінчаною трояндами лагідноокою богинею
пологів Люциною, свято якої відзначали першого березня, що співпадає
зі святами христЄвдокії та київської Мокоші. Згідно з повір'ям,
жаби падають на землю разом із росою з Місяця, що ідентичне віруванню
західних та південних слов'ян про падіння з неба духа вогню в образі
земноводної істоти - саламандри (тритона), Дажьбожої звірини, що
споживає вогонь.
Теонім "Жаб'є" ("Габіє") того ж походження,
що й німецьке слово Gabe "дар", gaben "давати",
англійське give "дарувати, давати".
Еманація Дажьбога - тритон або жаба - через тотожність із
трійною богинею Гекатою приводить до думки про слов'янського міфологічного
Трояна, оскільки у "Слові о полку" Трояновою землею
йде Діва Обида-в-Силах, Дажьбожа внука. В Трояні, на наш погляд,
слід вбачати гуцульського "Триюду" та грецького
Тритона, колись головне божество наших предків (він же - Ящур, Щур,
Чур), з яким пізніше боролися християнські богатирі (звідси
плутанина у "Слові о полку" між "віками Трояна"
і "січами Трояна"). Підтверджує гіпотезу і синонімічність
назв оборонних валів на Русі - Троянові або Змієві.
Як божество - дарителя вогню Жаб'ю - Трояна слід ототожнювати з
грецьким Прометеєм (буквальне значення імені "Перемисль"),
який явно драконічного, богоборчого характеру, та з образами апокаліптичних
звірів: у першого смертельна рана постійно оживає (Об. 13:3), а
другий "огонь зводить з неба додолу перед людьми" (Об.
13:13).
АРІДНИК. Демонічна змієподібна істота, іноді - епітет чорта.
Від латинського aridus "сухий, висохлий", "худий",
"блідий", "спраглий". Його прямі аналоги - індоєвропейські
божества вітрів - суховіїв: литовський Айтварас, іранський Вератрагна,
чеський Рарог, сербо-хорватський Змій Огнений, слов'янський Кащей
тощо.
|
