|
ФІЛОСОФІЯ КУЛЬТУРИ
ЛЕКЦІЯ V.
ФІЛОСОФІЯ КУЛЬТУРИ ХХ СТ. (початок)
1. Марксистський раціоналізм.
2. Ліберальний раціоналізм М. Вебера.
3. Функціональний аналіз культури.
На початку ХХ ст. знову піднімається хвиля раціоналізму у дослідженнях
культури. Один з варіантів був представлений марксизмом, який перетворився
на могутній ідеологічний рух, інший - філософією М. Вебера, лідера
ліберальної буржуазії.
Марксистський раціоналізм був прямим спадкоємцем гегелівського
- зі зміною гегелівських спіритуалістичних категорій у "матеріалістичну
форму". Якщо для Гегеля філософія була вищою формою діяльності
духа, яка "знімала" в собі всі інші (мораль, мистецтво,
релігію), то для марксистів вона стала способом не просто пояснити
світ, а переробити його за наперед зконструйованим зразком. Така
програма передавала людському розумові божественні повноваження
створення світу за своїм зразком та подобою. Вище і могутніше людського
розуму вже ніщо не мислилося. Вважалося, що "царство розуму"
(комунізм) почнеться з того моменту, коли закінчиться період стихійного
розвитку людства (за Марксом, його "передісторія"). Марксисти
вважали, що пізнання розумом законів природи створить для людини
необхідність відмови від протиприродних бажань та пристрастей, а
для задоволення інших жодних перепон не буде, бо внутрішній і зовнішній
світи люди будуть розумно організовані та облаштовані. За словами
Маркса, комунізм - це завершений гуманізм, у ньому відбувається
становлення природи людиною, і вся природа стає людським тілом.
На практиці ж віра у безмежні можливості людського розуму привела
до створення тоталітарних держав, а "культурна революція",
яка була проголошена більшовиками, передбачала поширення серед населення
початкової політичної освіти ("політграмоти"), одночасно
здійснювалися і теоретичні дослідження культури на базі марксистської
методології: на озброєння брався марксизм в інтерпретації Плеханова,
Леніна і Сталіна, а пізніше офіційна ідеологія вироблялася "колективним
розумом партії". Всі форми культури політизувалися, у моралі,
праві, релігії, мистецтві, філософії необхідно було виявити класовий
інтерес тих, чиїми виразниками були ці форми духовного життя. Тому
термін "культура" надовго був замінений поняттями "надбудова"
і "суспільна свідомість", які краще виражали класово-ідеологічний
напрямок. З 60-х рр. ХХ ст. почала розвиватися і марксистська теорія
культури, де культура розумілася як сукупність матеріальних і духовних
цінностей, як "духовне виробництво", як класове і загальнолюдське
явище.
Інші напрямки марксизму ХХ ст. внесли суттєві корективи у гіперраціоналізм
ортодоксального марксизму. Найбільш сильну школу "модернізованого
марксизму" дав Франкфуртський інститут соціальних досліджень,
який мав два центри свого існування - європейський та американський.
Еволюція поглядів його засновників - Т. Адорно і Хоркхаймера, а
також його співробітників - Е. Фромма, Г. Маркузе, Ю. Хабермаса
та ін. Проявилася у критичному ставленні до європейського раціоналізму,
який породив фашизм та імперіалізм. Одночасно з цим неомарксизм
франкфуртців почав насичуватися ідеями "філософії життя",
екзистенціалізму та психоаналізу.
Більш помірковану лінію культурологічного ліберального раціоналізму
заснував М. Вебер. За ним особливість європейського менталітету
проявилася у прогресуючій від середньовіччя до Нового часу раціональності:
у раціоналізації релігії (протестантизм), економіки, права, форм
влади. Вимога утриматися від ціннісних суджень у соціальних науках
перетворилася у методологічну основу культурології, зайнятої теоретичними
та емпіричними дослідженнями сучасної цивілізації без будь-якої
романтичної ностальгії за "втраченим буттям", "справжньості
комунікації" та інших екзистенційних мотивів. Культурою, за
Вебером, є все те, що виникає в наслідок змістовної і змістоосягненої
діяльності людини. Культура не суб'єктивна і не об'єктивна. Вона
існує в полі людського існування.
Праці засновника функціоналізму Броніслава Малиновського
(1884-1942) продемонстрували значний здвиг у строгості методології
в дослідженні культури. Поняття культури охоплює щоякнайбільший
контекст людської поведінки, тому багато наук, які зайняті дослідженням
людини, моб'єднуються як одна наука про культуру. Наукове дослідження
культури у Малиновського починається з постулату, що для підтримки
свого існування людина повинна пристосовуватися до середовища і
пристосовувати його до себе. А отжe, створювати "вторинне середовище"
- культуру, яка забезпечує створення необхідних умов для задоволення
органічних і виробничих потреб. Відтворення і конструювання середовища
на основі потреб створює рухомий "культурний стандарт",
який підтримується механізмами господарювання та соціального контролю
(освітнього, морально-правового, релігійного). Здатність того чи
іншого культурного утворення відповідати специфічній потребі Малиновський
називає "функцією", а "одиниці" людської організації
- інститутами культури. Поняття культурного інституту "має
на увазі згоду з приводу певної множини традиційних цінностей, заради
яких люди збираються разом". У такому випадку культура виглядає
як інтеграл, складений "з частково інтегрованих, частково зкоординованих
інститутів. Вона інтегрована рядом принципів, таких як: спільність
крові, через розмноження, співіснування, пов'язане з кооперацією,
спеціалізація в діяльності ...використання влади у політичній організації".
З цього виходить, що культурантропологія тільки тоді стане науковою,
коли вона буде користуватися двома типами аналізу - інституційним
і функціональним. Бо вся культура складається з інститутів, "типових
одиниць організації", та їх функцій. Інституційно-функціональний
аналіз дозволяє подолати роз'єднання та ізоляцію один від одного
таких наук як лінгвістика, психологія, історія, політекономія, юриспруднція
та ін., які вивчають культуру. Кожна з них розглядає людину відокремлено
і створює модель "одномірного" суб'єкта. Ним може бути
і homo faber, і homo economicus, і zoon politikon, і "людина
промовляюча" тощо. Але ж людина не буває спонукувана однобічними
спонуками. Вся сіль науки про людину - у можливості побачити її
єдність у багатоманітності, а для цього вона повинна вивчатися в
контексті своїх численних імпульсів, інтересів, спонук, звичок,
сформованих культурою. Так, лінгвістика тільки тоді стане науковою,
за Малиновським, коли вона займеться дослідженням мови як всієї
людської символіки (предметної, жестової, артикуляційної) у котексті
культури. "У юриспруденції, - зауважує Малиновський, - ...
все більше спостерігається тенденція розглядати право не як самодостатній
для розгляду світ, але як одну із систем соціального контролю, в
якому крім суто формального апарату кодексу, суду і поліції повинні
бути розглянутими цілі, моральні вимоги і сила звичаю". На
думку Малиновського, до такої інтграції наук про людину наближує
розроблена ним методологія інституційно-функціонального аналізу
культури.
Критики Малиновського звернули увагу на те, що у його концепції
аналізу культури не враховуються процеси розвитку, відмирання функцій
одних інститутів, народження нових, наявність антагонізмів. Культури
розглядаються як замкнуті у собі, позбавлені можливості адсорбувати
впливи ззовні, поширюватися ззовні, трансплантувати свої інститути
в інші культури (Як пояснити, наприклад, з погляду Малиновського,
"пересадження" інституту православної церкви Візантії
на язичницькі інститути Русі з їх необхідними функціями?). Подальший
розвиток структурно-функціонального аналізу показав, що проблема
співвіднесення функцій та інститутів так просто не вирішується:
існують відмираючі і такі, що народжуються інститути, інститути
із фіктивними функціями, що обслуговують тільки себе (бюрократичні),
поліфункціональні і монофункціональні інститути, одна й та ж функція
може використовуватися різними інститутами, одні функції можуть
бути явними, інші латентними, недоступними візуальному спостереженню
у польовому дослідженні, одні інститути працюють на інтереси соціальних
груп, інші - індивідів та ін. Всі ці труднощі функціоналізму вимагали
корінного покращення та ускладнення методики структурно-функціонального
аналізу культури і суспільства. За вдосконалення цієї методології
взявся Толкотт Парсонс , який з колегами створював "теорію
соціальної дії", щоб не "втратити" особистість, не
дати їй розчинитися у соціальних інститутах. У підході Парсонса
можна помітити елементи веберівського підходу до суспільства, проте
предметом його соціологічного аналізу є "соціальна маска особистості",
функціональна одиниця соціальної дії. Особистість тут виступає "актором",
а Парсонс розглядає себе як "режисера" соціальної драми,
і його цікавить не внутрішній світ людей, залучений до неї, а тільки
їх зовнішня поведінка.
У примітивному суспільстві (предметі культурантропології) - всі
цінності, за Парсоносом, мають сакральний характер. У сучасному
суспільстві вибудовується складна ієрархія цінностй, що стосуються
права, моралі та мистецтва. Але і в сучасній правовій державі "лігітимація
сягає витоками релігійних основ". За вищими основами йдуть
"інші нижчі рівні узаконення", і те що стосується "закону
душі". Тому Парсонс відводить велику роль гуманістичному началу
(humanitarian) та мистецтву, які дають зразки для внутрішньої та
зовнішньої поведінки.
|
