ФІЛОСОФІЯ КУЛЬТУРИ

Лекція ІI.
ПЕРЕДІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ КУЛЬТУРИ
(античність, середньовіччя, Відродження)

Стародавнє латинське слово cultura, яке означає "догляданя, оброблення, виховання" було настільки широким поняттям, що влючало у себе і те, що тепер розуміється із сучасним уявленням про культуру.

У римського мислителя Ціцерона вже зустрічається поняття “культура душі”, він вважав, що філософія є “культурою розуму”. Отже, за Ціцероном, філософія є культурою тому, що як і у випадку із землеробством, обробляє розум для його удосконалення. Важливою тут є думка, що культура, з одного боку, є діяльністю по перетворенню людиною природи (землеробство), а з другого – засобом удосконалення духовних сил людини, її розуму (філософія). Розглядаючи ораторське мистецтво як найбільш повний вияв культури, Ціцерон вбачав у ньому засіб звеличення, самоутвердження людини – культура розвиває людину, і в цьому, на думку римського філософа і державного діяча, полягає її головна функція. Отже, майже одразу поняття культури більшою мірою вказувало на вміння і майстерність, які виявляє людина у своїй діяльності, а також на процес виховання “культури душі”.

Сам термін "культура" навіть у латиномовній літературі античності, пізніших за класичні еллінські твори, використовувався практично як синонім грецького paideia "виховання" (у відповідності із традиціями етосу, моралі і традиції). Самі ж уявлення про істинний етос змінювалися неодноразово, але завжди зберігалася прив'язаність до певного типу "людини вихованої", котра, будучи доброчинним і вірним громадянином, займає своє "природнє місце". Визнаючи множинність природних відмінностей між людьми, антична епоха наділяла їх (щонайперше греків та римлян) здатністю до виховання. Проблемі останнього і присвячені грандіозні політико-виховні твори Ксенофонта і Платона і діяльність стоїків та піфагорейців.

Центральне місце виховання в античній культурі було безумовним. Саме виховання, як говорив у ІІІ ст. неоплатонік Ямвліх, відрізняє людину від тварини, елліна від варварів, вільного від раба, філософа від плебеїв. Сутнісним чином будучи пов'язаним з політичною діяльністю і формуванням гідних вільнонароджених громадянських звичаїв, виховання справді мало такі універсальні функції, що передувало сучасній ідеї культури в особливому, "пайдевтичному" її розумінні. Навіть у сучасній грецькій мові збереглися відголоски цієї давньої парадигми: на новогрецькій мові "культура" - "політісмос" ("причетність до громадянства"), від давнього "політейя" - "громадянство".

З тих багатьох обставин, через які ідея культура в давнину не вичленовувалася як окрема одиниця, слід відмітити наступне. Жодна історична епоха не відчуває себе молодою, яка тільки розкриває історичну перспективу. Навіть коли уявлення про історичний процес не чіткі, не відомі, вона вважає себе наслідком, результатом, а не початковою точкою. Відчуваюи себе наслідком, завершенням часів (греки називали свою епоху "залізною", на відміну від давніх "золотої", "мідної" і "бронзової"), античність не дублює в собі минуле і не провидить майбутнє, а просто містить тут і зараз обидва модуси часу, які складають певний набір архетипових сюжетів, які визначають поведінку як людей, та і самих історичних подій. Навіть доля (яка проявляється як абсолютна необхідність випадку) сама є певний сюжет, вбудований у космічний лад. Тому культуротворча діяльність і зосереджувалася довкола ідеї виховання (як в образі культово-релігійної ініціації, так і в громадянській "пайдеї"). Виховувалася щонайперше відповідність космічному ладові, відповідність, яка завжди прив'язана до місцевих умов, місцевої традиції і яка не заперечувала благородного протистояння сліпій стихії долі. Саме в цьому плані людське установлення ("номос") є природнім продовженням установлення природного ("фюсіс"). Природа охоплює все людське, в тому числі і специфічну людську діяльність, котру ми тепер ототожнюємо з культурою, а отже саме виховання розглядалося в епоху античності як природний процес. І як тільки культура спробувала себе проявити як "друга реальність" ("перша софістика" або літературні излишества типу Меценатових), античність негайно піддавала критиці все "штучне". З критикою зайвого пов'язані саме імена Сократа, Платона, Сенеки та ін., а отже, дивлячись на імена цих геніїв людства, вона була не випадкова, а відповідала сутності сприйняття себе в світі людиною тогочасої епохи.

Передумови для формування ідеї культури виникнуть тоді, коли постане уявлення про специфічно людське, відмінне від природного, тобто у часи Відродження. При цьому це специфічно людське виступить як предмет відтворення, культивування, воно буде зосереджне на минулому, на ідеальному з погляду реалізації принципу людяності (humanitas). Саме "народження" культури - тобто усвідомлення факту її особливої реальності - і буде Відродженням, тобто відтворенням ідеалу, ототожненого з минулим. І минуле тут буде просто минулим, повернення до нього не гарантоване якимось космічним законом "вічного повернення", але буде результатом діяльного зусилля людства. І ця діяльність стала не простим дублюванням стародавніх зразків (як ми це бачимо у традиційних суспільствах - від папуасів та індіан Америки до сучасного ісламського світу), а подражанням творчому, зверненого до творення нового, духу, яким, як вважала сама епоха Відродження, наділені і автори сивої давнини.

Найбільш близькими до уявлень епохи Відродження видаються уявлення Ціцерона, від якого походить концепція гуманізму (humanitas). Зазвичай даний термін перекладають як "людяність", "учтивість" ("обходительность"), але точніше буде перекласти як "людська гідність". Гідність - відмінна риса римського етосу, який полягав не просто в існуванні за певних об'єктивних умов і укладі життя римлянина, а доброчинні вчинки, подвиги найкращих синів Риму. Вважалося, що тільки напружена праця робить римлянина "першим серед мужів". Коли ж під впливом арістотелівської філософії до громадянської доблесті істинного римлянина додається постійне прагнення до знання, освіченості та творчої діяльності (те, що ми тепер називаємо "культурністю"), тоді він набуває рис "гідної" людини, яка, за Ціцероном, поєднує у собі політичну зрілість, під якою розумілося наділення такими якостями: відчуття обов'язку, здатність зайняти будь-яку державну посаду, високий художній смак, відточене вміння оратора і творча плодовитістью.

Інша тема, на якій треба зупинити увагу - це феномен елліністичної вченості, котрий не зводиться до традиційної виховної моделі. Існує певна критична маса накопичення фактів культури, досягнення якої викликає неодмінну появу епохи "рефлексії про минуле", тобто епохи розмірковування про традицію. Для античності такою епохою був еллінізм, епоха, яка почалася після смерті Арістотеля і Александра Македонського. Постала епоха "вченості", яка стала вільно апелювати до різних складових античної традиції. Найбільш показовим в цьому сенсі була діяльність єгипетської династії Птолемеїв, яка мала результатом створення Александрійської Бібліотеки і Мусейона. Еллінізм прагнув до акумуляції знань, до закріплення традиції вченості, до енциклопедичної освіти, ідеї котрих зародилася в школі Перипатетиків і протилежні попередній тенденції до "всезнайства" ("багатознайство розуму не навчає", - говорив ще Геракліт). Арістотель узагальнив: "Мудрий знає все, наскільки це можливо взагалі, хоча і не володіє знанням про всілякий частковий предмет". Епоха еллінізму додає до цієї максими "Ознака знаючого - здатність навчити". А отже, ставиться на перший план дидактична філософія, а не пайдевтична. Дидактика вимагає розбиратися в безлічі викладеного матеріалу, вона розбиває те, що викладає на множину предметів.

Але дидактичність - це тільки один з проявів "вченості". Інше - ідея розкриття Універсуму у Слові (Логосі). Особливо це стосується стоїків, у яких Логос - це максимальна насиченість буття, максимальна буттєвість. Буття є тільки там, де є Слово, а тому воно "прочитується знаючими розумами, які виростили в собі зерно здатності до знання". Тому, говорив Арістотель, ми з повагою повинні ставитися як до мудреців, міркування яких ми готові прийняти,так і до тих людей, які говорять лише поверхово, адже вони допомагають істині, виховуючи нашу здібність. А тому слід звертатися до творчості знаючих мужів, хоча їх погляди ми не можемо прийняти, але погляди яких є адекватними певним буттєвим ситуаціям. Саме в Лікеї була здійснена грандіозна спроба охопити вченим Логосом весь Універсум (зведення конституцій грецьких міст, метеорологічних явищ, природних катаклізмів і видів тварин), залучаючи в дослідження тексти різних мислителів. В Александрії таке дослідження стає головною метою. Іншими словами, освічена людина епохи еллінізму вичитувала Космічний Логос у творах "мудрих мужів". Що призвело до появи такого явища як "філософський синкретизм", еклектика, що зрештою трансформувався в екзегетику.

Екзегеза - це такий спосіб мислення, в котрому логічне міркування вже відкрито набуває форми посилання до відповідального, оціненого як абсолютний, джерела і витлумачення його. Ні посилання, ні витлумачення неможливі без багатогранного знання, вченості у релігійному розумінні. Буття світу споглядається через джерела і тільки через них світ бачиться справді сущим. Також екзегетика нерозривно пов'язана з вченням про Посередника, котрий, власне, і промовляє до нас, виступаючи одночасно і творцем тексту, і дарителем ключа до його розуміння. Мова йде про Логос в іудаїстичному, гностичному та християнському розумінні, і цей Логос є тим абсолютним "педагогом", який гарантує людині здатність зрозуміти сакральний текст. Отже, екзегетика постає не як вільне витлумачення, але слідування за тим, хто наказує, тобто за Логосом.

Також екзегетика є ще й переживанням власної долі, яка розкривається через цілий ряд змістовних пластів. Таке переживання знову наштовхує нас на проблему виховання, але вже не полісного, а поза-полісного, в колі обраних (езотериків), що кардинально відмінні від решти співгромадян. В такому колі об'єктом "пайдевтичного впливу" стає те божественне начал (іскра), що міститься у самій людині.

Отже, ні про яку культуру як феномен, який самостійно створюється людиною, Середньовіччя не знало. Воно трактувало, тлумачило, споглядало вже наявне Одкровення-Знання, що викликало схоластичні дослідження. Величезний "культурний Космос", з котрим мала справу пізня античність і перші християнські автори, поступов звужувався. Заперечення різного роду тлумачень Боголюдини призводило до того, що багатоманітність виявилася вигнаною на перифрію, в єресь. Вироблена "ортодоксальна мова" покликана була зберегти належний лад всього створеного-сущого, всіх матеріальних і духовних сутностей. При цьому схоластична наука за допомогою дефініцій та схолій щобільше приховувала невичерпний сенс істини Одкровення, який потребував індивідуальної участі, особистого осмислення. Пригнічена ритуалами і догматами, особистіть змушена була тримати в собі свої думки, почуття і переживання.

Реакцією на доктринальну середньовічну ідеї вченості і стає ренесансна ідея humanitas. Її суть у тому, щоб заснувати віру (яка є безмежна і виключає сумнів у порівнянні з людським розумом, який парадоксальний і сумнівається) не на церковних догматах, а на самодостатності досвіду істини, яка самовизначається. Людина, через те, що в її особистісній сутності міститься божественна гідність, здатна ВЛАСНИМИ ЗУСИЛЛЯМИ досягати вічної святості, долаючи церковно-теологічну невизначеність свого "кінечного викуплення".

Першим з даною апологією виступив Данте. Безглуздій середньовічній схоластиці з її вправами у дефініціях він протиставив своє поетичне слово, котре повідомляло звеличуючий вимір життєвому призначенню людини. Потім проти університетської вченості, орієнтованої на тлумачення доктринальних текстів, виступив Петрарка, який вбачав покликання людини у прославленні себе серед сучасників такими діяннями і творами, про які будуть пам'ятати у всіх майбутніх поколіннях. Вони вважали, що не в знатності походження, не у зречені від світу святості і не в церковній посаді, не в університетській вченості здійснюється справжня велич людини, а у особистісно-творчому вираженні її божественної сутності, і не за допомогою тільки канонів, але в якості притаманній їй самій теургічній здібності.

Після Данте і Петрарки формується studia humanitatis впротивагу університетській науці, а сама ідея humanitas набуває деміургійних рис. Цьому сприяла не тільки поезія, яка зайнялася перейменуванням всієї реальності, але й, починаючи із Джотто, живопис, зодчество і скульптура. Основним розділом studia humanitatis ставала риторика, котра стала інструментом обгрунтування її як "нової науки", котра добуває відпочатково (премордіально) закладені у розумах самих людей зерна, які відображають божественні істини.

Для Ренесансу характерний культ творчої собистості, ідеальним зразком котрої стає поет, який тепер самодостатній творець, а не лише натхненний божественною благодаттю і не-адекватно відображаючий, розбиваючий лик істинного буття. Особистість, починаючи з епохи Ренесансу, утверджує себе і свою самість саме через підкреслення творчої природи людської самобутності.

Щоправда, виникала загроза самовдоволення та самообожнення людини. Тому М. Кузанський пропонував обмежувати humanitas римським принципом virtus як зразкової доброчинності, що вимагає зречення себе заради загального блага. Гуманісти добровільно і свідомо приймають на себе роль вихователів людських душ у відповідності з Божественними настановами, щоб навернути всіх і кожного до гідної людяності, що найперше проявляється у публічності, співучасті громадян у своїй власній долі (демократія). Гуманісти беруть на себе роль церковнослужителів, але в якості державних мужів та літературних наставників. Вони стали служитлями саме того, що ми тепер називаємо "КУЛЬТУРОЮ". Або, іншими словами, служителями "пайдеї", що все більше перетворюється в культуру.

Ідея культури пов'язується з діяльністю людини, вона звернена не в минуле, не на традиції, а її основа - творча активність людини, що веде до особистої досконалості (звідси "культурність" як його ознака). Якими б сакральними причинами не пояснювали гуманісти (а вони були людьми віруючими) виникнення культури, вона залишається продуктом людської діяльності. Тільки в епоху Відродження і стало можливим розуміння культури як "опредмеченої", вона фіксується у "культурних фактах" творчої діяльності людства. Саме звідси походить відсутнє до того часу протиставлення "культурного" (а не просто "штучного") і "природного", взагалі розрізнення людського і природного як різних субстанцій. Поняття "виховання", "людська гідність", "екзегеза" та ін. перестають бути суттєвими сенсами терміну cultura. Більш важливим сенсом цього терміну стає опредмечена в явищах мистецтва, думки, соціальної, політичної, "матеріального" життя діяльність людини, діяльність, що "представляє" специфічно людське. Поширення у соціальній філософії XVIII ст. саме такого сенсу терміну "культура" стало статочним закріпленням акумульованих Відродженням змін у поглядах на людину і "людське".

	г. Ивано-Франковск, Группа исследования основ изначальной традиции "Мезогея", Украина

Найти:

на:

narratif.narod.ru Narod.RU Яндексе