|
Тема 8. ДИНАМІКА СУСПІЛЬНОГО ЖИТТЯ.
Формаційний та цивілізаційний підходи до аналізу суспільства. У
сучасній соціальній філософії існують два підходи до розуміння суспільного
розвитку – формаційний та цивілізаційний. Основною проблемою, на
вирішення якої вони націлені, є спрямованість історичного процесу.
Тобто, це питання про те, чи є суспільний розвиток прогресом, чи
він є історією локальних, замкнених цивілізацій, не пов’язаних в
єдиний загальнолюдський історичний процес.
ФОРМАЦІЙНИЙ ПІДХІД вирішує цю проблему так: історія є прогресом,
сходженням від менш розвиненої до більш досконалої формації. На
відміну від нього, цивілізаційний підхід до історії не передбачає
заданого сценарію майбутнього розвитку, заперечує наявність закономірностей
історії. Коротко проаналізуємо сутність цих підходів.
ФОРМАЦІЙНА ТЕОРІЯ базується на розумінні суспільства як соціально-економічної
системи, в ній вирішальна роль відводиться економічному фактору.
Згідно К.Маркса, який вперше висунув ідею матеріалістичного розуміння
історії, СУСПІЛЬНО-ЕКОНОМІЧНА ФОРМАЦІЯ – це конкретно-історичний
тип суспільства, послідовна “сходинка” історичного розвитку, обумовлена
певним способом виробництва і своєрідною формою виробничих відносин,
перш за все – формою відносин власності.
Згідно з формаційним підходом, СПОСІБ ВИРОБНИЦТВА визначає все багатоманіття
суспільних зв’язків і відносин. Основними елементами суспільно-економічної
формації є БАЗИС і НАДБУДОВА. Базис – це сукупність виробничих відносин,
яка складає економічний лад суспільства, від нього залежать всі
інші суспільні відносини. Базис визначає характер і зміст НАДБУДОВИ,
тобто ідеологічних, політичних, правових та інших відносин та ідей,
організацій та установ, через які здійснюються ці відносини.
Отже, суспільно-історична формація виступає загальною характеристикою
основних типів суспільства: первіснообщинне, рабовласницьке, феодальне,
капіталістичне та майбутнє комуністичне суспільство – такі “сходинки”
розвитку людства.
У свій час формаційний підхід, розроблений К.Марксом, був історично
виправданим, сьогодні ж він є недостатнім для пояснення історичного
розвитку. Перш за все, неправомірним є твердження, що на кожному
етапі історії соціально-економічні відносини визначають суспільне
життя в цілому. Далі, уявлення про лінійне сходження від формації
до формації не залишає місця для свободи людей, до вибору багатоваріантних
шляхів подальшого розвитку. Накінець, реальна історія народів, суспільств
не вкладається в рамки формаційного розвитку по висхідній, втрачається
своєрідність розвитку кожного суспільства.
В основі ЦИВІЛІЗАЦІЙНОГО ПІДХОДУ, який заперечує й водночас доповнює
формаційний підхід, – перетворення історії людства в глобальну,
загальнолюдську історію. Якщо раніше вона була історією окремих
племен, народів, країн, регіонів, культур, то сьогодні ми є свідками
створення планетарної цивілізації. У соціальній філософії традиційним
став поділ історії на ТРАДИЦІЙНУ, тобто АГРАРНУ, ІНДУСТРІАЛЬНУ (техногенну),
ПОСТІНДУСТРІАЛЬНУ цивілізації, а також на нову, що формується, –
ІНФОРМАЦІЙНУ.
Але термін “ЦИВІЛІЗАЦІЯ” є багатогранним, він не має однозначного
і чіткого визначення: цивілізацію іноді ототожнюють з поняттям “культура”,
про що буде мова в наступному розділі; часто під цим поняттям розуміють
більш високий відносно варварства рівень розвитку суспільства, пов’язаний
з високим рівнем розвитку техніки і технології. Але у всіх розуміння
це поняття вживається для характеристики цілісності матеріальної
і духовної життєдіяльності людей, під цивілізацією розуміється певне
історичне утворення, відгалуження історичного розвитку, сукупність
суспільств та культур, об’єднаних спільними ознаками.
Отже, на відміну від формаційного підходу, який базується на економічних
структурах, певних виробничих відносинах, цивілізаційний підхід
фіксує увагу не лише на економічній стороні, а на сукупності всіх
форм життєдіяльності суспільства – матеріально-економічній, культурній,
політичній, моральній. Звідси – кожному типу цивілізації притаманні
свої визначальні чинники розвитку. Звідси й поділ цивілізацій на
ТРАДИЦІЙНІ, які охоплюють стародавній та середньовічний періоди,
з їх аграрною спрямованістю економіки, високим рівнем залежності
від природних умов (перш за все від географічного положення), консерватизм
у соціальних відносинах і способі життя, негативним ставленням до
будь-яких нововведень, обмеженістю індивідуальної свободи тощо;
та ТЕХНОГЕННІ, в яких виникає система цінностей, основу яких складають
наука, техніка, технологія. Ідея перетворення світу стає провідною
в культурі техногенної цивілізації; принципово змінюється становище
людини в суспільстві: утверджується цінність СВОБОДИ, Рівності людей,
тобто цінності демократії.
Техногенна цивілізація динамічна, рухлива й досить агресивна. Вона
суперечлива: її вища мета – збільшення матеріального багатства на
основі постійного оновлення техніко-економічних систем – перетворює
людину на просту функцію, засіб виробничої сфери, вона стає предметом
маніпуляції з боку масової культури, засобів масової інформації,
з одного боку, і водночас орієнтується на свободу людини, мобілізує
людську активність, стимулює розвиток здібностей людини, внаслідок
чого відбувається гуманізація суспільства.
ДЖЕРЕЛА САМОРОЗВИТКУ СУСПІЛЬСТВА
Про джерела розвитку людського суспільства роздумували античні філософи,
зокрема ПЛАТОН і АРИСТОТЕЛЬ, потім – Б.СПІНОЗА (“природа причина
самої себе”), представники німецької класичної філософії – І.Кант,
Г.Гегель, Л.Фейєрбах, які бачили їх у суперечностях. Отже, для соціальної
філософії завжди було актуальним питання про джерела саморозвитку
суспільства. Таким воно залишається і сьогодні.
Виходячи з сучасного стану соціальної філософії, автор вважає доцільним
розділити точку зору деяких дослідників, що ці джерела можна віднайти
у взаємодії, суперечностях трьох сфер життєдіяльності суспільства.
Це, по-перше, світ природи, речей і явищ, які існують незалежно
від свідомості людей, тобто об’єктивно, і підпорядковані законам.
Адже природа, про що йшлось раніше, є основою існування суспільства,
з нею постійно взаємодіє людина. Згадаймо вчення Ш.Монтеск’є, який
прямо пов’язував політичну організацію суспільства з кліматом та
ґрунтами; Л.Мечникова про річкові, морські та океанічні цивілізації
і їх історичне обґрунтування – виникнення древніх цивілізацій в
долинах великих рік; той історичний факт, що найінтенсивніший розвиток
капіталізму відбувався в країнах з помірним кліматом. І, звичайно,
у даному аспекті не можна не акцентувати увагу на сучасній екологічній
кризі, основою якої стала націленість людської діяльності на “підкорення
природи”, “панування” над нею тощо. Наслідком цього стала руйнація
біосфери планети, природного середовища людини як виду. Звідси відоме
і поки що не трагічне “або – або”: зміна людської свідомості і поведінки,
або – загроза існуванню.
Іншим джерелом розвитку суспільства є розвиток техніки та технології,
процес розподілу праці, тобто те, що має у літературі назву “Технологічного
детермінізму” як наслідку раціоналістичного європейського мислення.
Це стає особливо актуальним у зв’язку з розвитком постіндустріального,
інформаційно-технічного бездушного суспільства, тобто це суперечності
між гуманними цілями людського існування і світом інформаційної
техніки, яка становить потенційну (а, значною мірою, вже і реальну)
загрозу для людства.
Накінець, ще одне джерело саморозвитку суспільства знаходиться у
ДУХОВНІЙ СФЕРІ, тобто у процесі реалізації того чи іншого релігійного
чи світського ідеалу (історія суспільства розглядається або як реалізація
волі Бога – у релігійному світогляді; або основне значення надається
морально-релігійному, духовному вдосконаленню суспільства – як у
А.ТОЙНБІ, П.СОРОКІНА; або ж її, історію, бачать у комуністичному
ідеалі, який мобілізує людей на боротьбу за справедливе суспільство
– як у марксистській філософії).
Безумовно, у реальному саморозвитку суспільства необхідно враховувати
всі ці джерела, адже їх взаємодія внутрішньо суперечлива, а пріоритет
кожного з них залежить від конкретного етапу розвитку суспільства.
Поняття “рушійні сили розвитку суспільства”
Рушійними силами розвитку суспільства у соціальній філософії вважають
різні суспільні явища: об’єктивні суспільні суперечності, розвиток
продуктивних сил, способу виробництва та обміну, розподіл праці,
дії великих мас людей, народів, соціальні революції, потреби та
інтереси, ідеальні мотиви тощо. Вони, таким чином, пов’язуються
з суперечностями суспільного розвитку та їх вирішенням, з соціальним
детермінізмом, з об’єктивними та суб’єктивними чинниками історії,
з діяльністю людей або ж є комплексом усіх цих чинників. Кожний
із вказаних підходів правомірний, відображає якусь долю істини.
Але рушійні сили розвитку суспільства пов’язані насамперед з діяльністю
людей.
Адже життя суспільства, його історія є діяльністю людей, тобто діяльністю
особистостей, соціальних груп, народів тощо. Тому ця історія має
розглядатися саме у контексті діяльності людей: усі закони суспільного
розвитку, вся логіка такого процесу існують лише у людській діяльності.
Що ж є рушійною силою дій кожної людини, будь-якої соціальної групи
(стану, професійної групи, покоління), суспільства в цілому як соціальної
системи; кожного соціального інституту, що функціонує у тому чи
іншому суспільстві (держави та її органів, системи освіти тощо);
соціальних спільнот людей (сім’ї, роду, племені, нації, народу),
нарешті, всього людства?
Відповідь, мабуть, може бути однозначною – інтерес. Зміст інтересу
визначається умовами життя людей та їхніх спільнот, місцем у системі
суспільних відносин. Інтерес є реальною причиною соціальних дій,
подій, звершень, що стоять за безпосередніми спонуканнями, мотивами,
помислами, ідеями індивідів, соціальних груп чи спільнот, які беруть
участь у цих діях.
Тому К.Гельвецій назвав інтерес “всесильним чарівником”, який змінює
вигляд будь-якого предмета. На думку П.Гольбаха, інтерес є єдиним
мотивом людської діяльності. З різноманітними формами людської діяльності
пов’язували інтерес Кант і Гегель. Конструктивно-творчу роль інтересу
підкреслювали також інші мислителі. Уже кілька десятиріч у цивілізованих
країнах світу перебуває на озброєнні психологічна формула: інтерес
– стимул – реакція на стимул – мотив дії – сама дія.
Серед численних інтересів особливе місце належить матеріальним,
особливо інтересам власності, адже історію розвитку людської цивілізації
можна періодизувати з формами власності. Взаємодія ж інтересів (особистостей,
соціальних груп, спільнот людей тощо) відбувається не сама собою,
а через реальні суспільні відносини, зв’язки, організації. Суспільне
життя постійно “нормує” інтереси, надає їм соціальної форми, сенсу,
визначає засоби їхньої реалізації. Воно немовби “вбудовує” систему
інтересів у суспільну взаємодію людей, визначає її зміст та соціальну
спрямованість.
На основі спільності інтересів відбувається об’єднання людей у соціальні
групи. Інтереси ж людей надзвичайно суперечливі, вони органічно
“вплетені” в соціально-політичні, моральні, духовні, і, навпаки,
духовні включають у себе матеріальні інтереси і вимоги. Проте саме
матеріальний інтерес, тобто відносини власності, є найхарактернішою
ознакою, що поєднує людей у різні соціальні спільноти чи роз’єднує
їх.
Отже, соціальні рушійні сили суспільного розвитку – це діяльність
людей, соціальних груп і верств, соціальних спільнот, в основі якої
лежать певні інтереси і яка здійснюється через державні і недержавні
органи, колективи, первинні соціальні осередки.
Суб’єкти суспільного розвитку
Поняття “суб’єкт” (від лат. Subjectum – той, лежить знизу, що знаходиться
в основі) добре відоме що з перших лекцій з філософії. Нагадаємо
лише, що це – носій предметно-практичної діяльності і пізнання,
джерело активності, спрямованої на об’єкт.
Суб’єктом суспільного розвитку є особистість, що виступає як соціальний
вияв кожної людини, виражений у конкретній індивідуальній характеристиці.
Найглибші витоки ролі особистості у суспільстві закладені в її суспільній
природі. А це означає, що всі проблеми суспільства, його об’єктивні
потреби, можливості розвитку, його перспективи і цілі в кінцевому
результаті живуть, функціонують не в якійсь своїй абстрактній самостійності,
а саме як “переплавлені” в реальні індивідуально-конкретні потреби,
інтереси, турботи, цілі кожної особистості, кожної індивідуальності.
Тобто витоки ролі особистості в історії – в її нерозривному зв’язку
з соціальними спільнотами, соціальними відносинами. Належність особистостей
до різноманітних типів спільнот виступає як певний імпульс життєдіяльності
кожної людини, кожної особистості. Саме в них формується її життєдіяльність,
соціальна активність.
Активна ж роль особистості у суспільстві виражається у тому, що
у сфері виробництва людина постійно вдосконалює знаряддя праці і
накопичений досвід; у сфері соціальній людина, відчуваючи вплив
інших людей, сама постійно впливає на них і, таким чином, на всі
існуючі відносини; у сфері політичній особистість поводиться як
і в сфері соціальній, але можливості виявлення активності більш
багатоманітні; у сфері духовного життя активність людини у засвоєнні,
створенні та вдосконаленні духовних цінностей цілком очевидна.
Отже, від особистості, від її дій, конкретних вчинків залежить неповторний
колорит суспільного життя, його унікальність. Тому історичний процес
є процесом зростання ролі особистості в суспільстві.
Особливе місце у соціальній філософії займає проблема видатних та
історичних особистостей. В оцінці їхньої ролі в історії ми маємо
надзвичайно велику амплітуду коливань – від думки Б.Рассела про
те, що якби сто найвидатніших людей Європи були вбиті в дитинстві,
то вся світова історія складалася б по-іншому, ніж це було насправді
(що є абсолютизацією ролі видатних особистостей в історії, формою
прояву волюнтаризму) до погляду видатного історика Франції Моно,
який вважав, що хоч більшість істориків і звикли звертати виключну
увагу на блискучі та голосні прояви людської діяльності, на великі
події і великих людей, але необхідно зображати швидкі і повільні
рухи економічних умов та соціальних установ, що становлять справді
неперехідну частину людського розвитку і впливають на роль особистостей
у розвитку суспільства, діалектику об’єктивних умов та індивідуальних
особливостей у діяльності видатної історичної особистості.
Спробуємо розглянути, від чого залежить роль такої особистості в
суспільному розвитку. Можливим варіантом відповідей можуть бути:
1) від здібностей, таланту чи геніальності; 2) від становища в суспільстві
(в економіці, політичному житті, у державі); 3) від того, яку групу,
партію очолює ця особистість (а звідси – більша чи менша її роль,
прогресивна чи консервативна); 4) від того, як глибоко розуміє ця
особистість історичні завдання та закони розвитку суспільства, спрямованість
такого розвитку (і від того, з якою енергією вона діє); 5) від того,
наскільки сприяють їй об’єктивні умови її діяльності, адже якщо
відповідні умови ще не склалися, то ніяка “надвидатна” особистість
не зможе підняти маси на боротьбу. Очевидно, це мав на увазі “залізний
канцлер” Отто Бісмарк, коли, виступаючи в рейхстазі, говорив депутатам:
“Ми не можемо творити історію, ми маємо чекати, доки вона створиться”.
Питання про роль видатних історичних особистостей, “героїв” у філософській
теорії розглядається досить ґрунтовно. Цілком очевидно, що історична
особистість, її роль є своєрідним результатом двох складових: соціальних
умов, суспільних потреб, з одного боку, і якостей конкретної особистості
– з іншого.
Суб’єктом суспільного розвитку є також народ. Ще Гегель відзначав,
що “поступальний рух світу відбувається лише завдяки діяльності
величезних мас і стає помітним лише за досить значної суми створеного”,
тобто завдяки творчій діяльності народних мас.
Поняття “народ” багатозначне, тому з’ясуємо зміст даної категорії.
У широкому розумінні народ – це все населення тієї чи іншої країни
(тобто це демографічне розуміння цього поняття). В іншому розумінні
– етносоціальному – це термін, що означає різні форми етнічних чи
етносоціальних спільностей людей (плем’я, народність, нація тощо).
Зрештою, це і соціальна спільність, яка включає на різних етапах
історії ті групи і верстви, які за своїм об’єктивним становищем
здатні вирішувати завдання розвитку суспільства.
Розуміння народу як суб’єкта історії бере початок з ідеї Гердера
про державний організм як “живу особу” історії та з думки Гегеля
про те, що “певний дух народу сам є лише окремим індивідом у ході
світової історії”. Але одна з найглибших суперечностей історії людства
полягає у тому, що люди самі роблять свою історію, хоча ні зовнішня
природа, ні їхня власна – людська – від них не залежать.
У соціальній філософії досить поширеним є розуміння народу як справжнього
суб’єкта історії. Адже його діяльність створює спадкоємність розвитку
суспільства, тобто народ є творцем історії. Обґрунтуванням цього
положення є те, що народ створює всі матеріальні цінності, є головною
продуктивною силою суспільства. Саме народні маси створюють усі
блага у суспільстві, саме їхня праця є безпосереднім діянням, функціонуванням
матеріального виробництва, основою існування і розвитку суспільства.
Народ – вирішальна сила всіх соціально-політичних діянь, що здійснює
всі глибокі соціальні перетворення. Але виникає питання: хто використовує
ці завоювання, для кого ці “каштани з вогню”? І тут згадуються гегелівська
“іронія історії” та досить відоме висловлювання Ф.Енгельса про те,
що коли революціонери здійснять революцію, то дивуються, а інколи
навіть з жахом бачать, що досягнуте зовсім не те, до чого вони прагнули
(згадаймо прекрасні гасла французької революції та її фінал, гасла
жовтневої революції та їхнє “втілення” у період сталінізму тощо).
Нарешті, ще одна теза соціальної філософії про народ як творця історії:
народ – творець усіх духовних цінностей. Її, безумовно, треба розуміти
не буквально. Переважна маса духовних цінностей, скарбниця кожної
національної і світової культури створюється професіоналами, народ
же у кінцевому результаті відіграє роль своєрідного “фільтра”, сприймаючи
чи не сприймаючи певні твори літератури, мистецтва тощо.
Практично всі, хто задумується над історією, визнають, що в її “живому
русі” беруть участь і широкі народні маси, і видатні історичні особистості,
які суттєво впливають на долю країн та народів, і еліти (економічна,
політична, інтелектуальна та ін.), тобто групи “вибраних”, впливових
осіб, безпосередньо причетних до влади і з яких виокремлюються видатні
особистості. Адже еліти з’являються як вираження інтересів певних
історично висхідних соціальних груп. Але це вже предмет політологічного
аналізу. Залишається констатувати, що історія рухається у взаємодії
народних мас, еліт та особистостей.
Нарешті, ще раз повернемося до суб’єктів суспільного розвитку –
ролі поколінь. Ця спільність людей чомусь випала з поля дослідження
соціальних філософів та соціологів.
Покоління – багатозначний термін, що розкриває різні аспекти вікової
структури й історії суспільства. Прийнято розрізняти реальне покоління,
або когорту, тобто сукупність ровесників, які утворюють віковий
прошарок населення; генеалогічне покоління, або генерацію – ступінь
походження від одного предка (батьки, сини, внуки тощо); хронологічне
покоління, тобто період часу, протягом якого живе або активно діє
певне покоління; умовне або гіпотетичне покоління – спільність учасників,
чиє життя нерозривно пов’язане з якимись важливими історичними подіями.
У вітчизняній соціальній філософії покоління майже не розглядається
як суб’єкт суспільного розвитку. Методи ж поколінного та когортного
аналізу широко застосовуються у суспільних науках, зокрема в історії
та психології при вивченні вікової стратифікації суспільства, міжпоколінних
трансмісій культури, молодіжних рухів, змін у структурі життєвого
шляху тощо. Адже “естафета поколінь” є реальною історією кожного
народу і всього людства.
У західній соціальній філософії навіть робилися спроби покласти
поняття “покоління” в основу загальноісторичної періодизації (Х.Ортега-і-Гассет),
зобразити “конфлікт поколінь” як реально існуюче явище, а не ідеологічний
стереотип, як універсальну рушійну силу історії. Так, американський
публіцист О.Тоффлер у своїй книзі “Зіткнення з майбутнім”, яка у
60 – 70-х роках була бестселером, пропонує вимірювати останні 30
тисяч років існування людства кількістю поколінь. На його думку,
нинішнє покоління є 800-м. При цьому попередні 650 поколінь від
свого виникнення “провели своє життя у печерах”. Це 800-е покоління,
вважає Тоффлер, знаменує собою різкий розрив з минулим досвідом
людства. Словом, це подія величезної історичної ваги, порівнювана
з будь-якою попередньою, з одного боку, і “різкий розрив з усім
минулим досвідом людства” – з іншого. Адже спадкоємність у розвитку
суспільства відбувається через зміну поколінь, кожне з яких робить
свій певний “внесок” у розвиток свого суспільства та людської цивілізації.
Отже, особистості, соціальні групи, народні маси, покоління є суб’єктами
розвитку суспільства. Такими суб’єктами є і етносоціальні спільності
людей, про що мова була раніше.
ФЕНОМЕН МАСИ І НАТОВПУ. НАТОВП І НАРОД
Для більш чіткого уявлення про сутність народу як основного суб’єкта
саморозвитку суспільства розглянемо такі поняття, як “МАСА”, “НАТОВП”
і “НАРОД”.
СОЦІОЛОГІЧНЕ ПОНЯТТЯ МАСИ (маса – від латин. – шматок, брила, –
безліч, велика кількість кого-небудь) – зводиться до того, що це
група людей, всередині якої індивіди певною мірою втрачають свою
індивідуальність і завдяки взаємному впливу набувають подібних почуттів,
інстинктів, побуджень вольових рухів тощо. Маси утворюються під
тиском економічної чи духовної необхідності, так званого процесу
“омасовлення індивіда” і діють у відповідності із закономірністю,
вивчення якої є завданням психології маси.
Західні суспільства з середини ХІХ ст. почали вважати себе СУСПІЛЬСТВАМИ
МАС внаслідок все більш зростаючої кількості населення.
Для таких суспільств характерними є: масова потреба в матеріальних
та культурних благах (“масове споживання”, “масова культура”) і
відповідне споживання, нівелювання потреб і засобів їх задоволення,
спустошеність потреб і інтересів, ціннісний нейтралітет тощо.
У сучасній соціальній філософії МАСИ протиставляються ЕЛІТІ (від
франц. – еліте – краще, вибране) – вищим, привілейованим прошаркам
суспільства, які здійснюють функції управління, розвитку науки і
культури. Причиною виникнення еліт вважають природну обдарованість
людей, а кількість еліт, як правило, зводять до п’яти: політичної,
економічної, адміністративної, військової та ідеологічної.
У західній соціальній філософії історично склалися три “концепції
маси”.
1. Аристократичний варіант (І.Тен, Ф.Ніцше, Г.Лебон, Х.Ортега-і-Гассет)
народився це у ХІХ ст. Маса, тобто народ, – це руйнівна сила, що
приходить на зміну феодальній чи буржуазній еліті. “Масове суспільство”,
за такого підходу, означає повернення до варварства, неминучий занепад
науки і культури. Так, Ф.Ніцше писав, що народ – це матеріал без
форми, з якого творять, простий камінь, котрий потребує різб’яра.
Уява Ніцше змальовувала образ “надлюдини”, героя, який стоїть “поза
добром і злом”, зневажає мораль більшості. Головним принципом і
рушійним мотивом діяльності такої людини є воля до влади. Заради
цього все можливе, все дозволене, всі засоби добрі, все виправдано.
2. Ліберально-демократична концепція (Е.Фромм, Х.Арендт, Е.Ледерер)
виникла у 30-і роки нашого століття як результат розчарування ліберальної
інтелігенції та страху перед фашизмом. Ліберальні філософи стверджували,
що класова самосвідомість пролетаріату ослабла, що місце організованого
класу займе аморфна і безлика маса, яка складається із відчужених
один від одного індивідів, які легко піддаються впливу користолюбної
меншості.
Отже, якщо аристократична концепція зображає масу як сукупність
агресивних заколотників, то представники цієї концепції розглядають
її як конгломерат зневірених індивідуалістів, які сліпо йдуть за
“вождем”.
3. Третя, мабуть, найпопулярніша, зараз концепція (Д.Рісмен, Д.Макдональд
та ін.) виникла у США після другої світової війни як відображення
внутрішньої суперечливості культури. Творці цієї теорії в минулому
вірили, що виховання підніме загальний політичний та культурний
рівень народу. Але життя не виправдало таких сподівань. Так, зростання
загальноосвітнього рівня американців саме собою не супроводжувалося
зростанням їхньої політичної та культурної активності. Звідси –
уявлення про масу як пасивну більшість напівосвічених людей, які
є опорою всякого конформізму.
Еліта, – робить висновок американський публіцист М.Харрінгтон, –
розбещує маси й отримує таким чином прибуток і владу, але сама еліта
також розбещується масами, оскільки вона створює неповноцінну культуру.
Результатом цієї діалектики є занепад усього суспільства.
Таким чином, кожна з розглянутих концепцій має як свої вади, так
і раціональні моменти. (Зауважимо, що різноманітні теорії еліт,
їх типи, шляхи формування та функції розглядаються у курсі політології).
Інколи поняття “маси” ототожнюється з поняттям “натовп”, але вони
мають різне філософське “зафарбування”.
НАТОВП є випадковим чи майже випадковим зборищем людей, об’єднаних
у певному просторі тимчасовим і перехідливим інтересом; він є множинністю
розрізнених людей, позбавлених органічного зв’язку і єдності; це,
таким чином, хаотичне ціле, або позбавлене чіткої внутрішньої організації,
або ж ця організація має розмито-сумбурний характер. З психологічної
точки зору НАТОВП характеризується послабленням або навіть відсутністю
розумного контролю за своєю поведінкою, внаслідок чого у натовпі
проявляється в основному емоційно-вольове боріння пристрастей, невиразних
і нестійких інтересів.
Отже, натовп можна охарактеризувати такими рисами, як легка збудливість,
здатність розвивати відносно велику енергію (щоправда, на короткий
проміжок часу), нестійкість і мобільність у поєднанні з непередбачуваністю
дій і “киданням” з боку в бік.
Разом з тим для натовпу типовими є й такі оцінки, як сплячі, апатичні,
зашкарублі маси.
Чим викликані такі протилежні характеристики натовпу? Тим, що мова
йде про різні етапи у розвитку самого натовпу, адже апатичність,
рутинність тощо відносяться до НЕПРОБУДЖЕНИХ МАС. Пробуджуючись
маси не відразу перестають бути натовпом. Ось тоді й народжуються
“МАЛІ НАТОВПИ” – стихійні бунтівники і заколотники (можливо, це
і є “пасіонарії” Л.Гумільова?).
“Виповзання” із стану натовпу є далеко не прямолінійним процесом,
його рухає перш за все САМОВИХОВАННЯ МАС на власному соціальному
досвіді, далеко не однозначному і не завжди позитивному. Тому перетворення
мас з натовпу в народ є одним з найбільш значущих результатів цивілізаційного
процесу.
Сьогодні перед нами логічно виникає питання: хто ми є за своїм соціально-психологічним
станом – натовп чи народ; чи здатні ми робити визначальний вплив
на ВИБІР ШЛЯХУ нашого подальшого розвитку? Якщо відкинути наші ментальні
амбіції, самолюбство, то можна дати відповідь, що знаходимося ми,
у кращому випадку, десь на початковому етапі перетворення із натовпу
в народ, здатний на прогресивні перетворення, на європейський шлях
розвитку. Саме цей стан гальмує значною мірою проведення реформ,
формування єдиного українського народу, процеси державотворення.
Повернемося тепер на новій основі до розуміння поняття “НАРОД”,
хоч воно і на сьогодні є найменш розробленим у вітчизняному і зарубіжному
соціально-філософському знанні.
Доцільно виділити такі ознаки НАРОДУ, як:
- спільність історичної долі як передумови формування єдиного народу,
має своїми витоками єдину територію і єдину державу;
- спільну ВІРУ, загальнонародну ІДЕЮ, які духовно цементують народ
у цілісність;
- спільну історичну ПЕРСПЕКТИВУ, сподівання на майбутнє, адже втрата
такої перспективи руйнує єдність народу;
- історичну ПАМ’ЯТЬ як збереження минулого у сучасному, поважливе
чи нігілістичне.
Виходячи з цього, можливе таке соціально-філософське визначення
НАРОДУ як соціальної цілісної системи: НАРОД – ЦЕ СПІЛЬНІСТЬ, ЯКІЙ
ПРИТАМАННА ІСТОРИЧНА ДОЛЯ, ІСТОРИЧНА ПАМ’ЯТЬ, СПІЛЬНА ВІРА І ЄДИНА
ІДЕЯ, а також СПІЛЬНА ІСТОРИЧНА ПЕРСПЕКТИВА.
ТИПИ СОЦІАЛЬНОЇ ДИНАМІКИ
Поняття “СОЦІАЛЬНА ДИНАМІКА” вживається як у вітчизняній, так і
в зарубіжній літератури неоднозначно. Більш того, у довідкових виданнях
донедавна підкреслювалося, що цей термін має сенс лише в історії
та соціології. Тому сучасна соціальна філософія лише “намацує” основні
закономірності ритмів суспільного розвитку.
Водночас поняття “соціальна динаміка” відображає суттєву сторону
суспільного розвитку в цілому, оскільки вбирає в себе і концентрує
увагу на проблемі СПРЯМОВАНОСТІ суспільних змін. У зв’язку з цим
доцільно виділять циклічні, лінійні та спіралеподібні типи соціальної
динаміки.
Відображенням ЦИКЛІЧНОГО ТИПУ динаміки суспільства є відомі з попередніх
розділів ТЕОРІЇ ІСТОРИЧНОГО КОЛОВОРОТУ, надзвичайно різноманітні
за формою викладу, методами аргументації, баченням історичних перспектив
тощо. Досить порівняти, наприклад, концепції Д.ВІКО і М.ДАНИЛЕВСЬКОГО:
ідея єдності світової історії у Віко і її повне заперечення у Данилевського,
який розглядав історію як сукупність різних культурно-історичних
типів. Спільним для них є те, що внутрішньо суперечлива взаємодія
джерел саморозвитку суспільства підпорядкована певним ритмам, тобто
– все повторюється через певний період часу.
У інших істориків можна віднайти виділення різних форм циклічності:
МАЯТНИКОПОДІБНИЙ РУХ, КОЛОВОРОТ та ХВИЛЬОВІ, або СИНУСОЇДНІ. Інколи
сюди включають і СПІРАЛЕПОДІБНІ, але автор вважає їх окремим специфічним
типом соціальної динаміки. Цікавою у цьому аспекті є концепція П.СОРОКІНА,
в якій обґрунтовується думка про три фундаментальних культур в історії
людства: РЕЛІГІЙНИЙ, ПРОМІЖНИЙ і МАТЕРІАЛІСТИЧНИЙ. У першому рух
історії, її ритм визначається взаємодією трьох воль: Божественної,
бісівської та людської, у третьому, тобто матеріалістичному, типі
історія розвивається на основі чуттєво-сприйнятої реальності, зміна
якої є головним чинником історії; перехід від культури одного типу
до іншого здійснюється через проміжний тип, який на думку П.Сорокіна,
має послідовні стадії: Криза – крах – очищення – переоцінка цінностей
– відродження (спробуємо з цієї точки зору дати оцінку сучасного
періоду розвитку України).
Аналіз цих теорій донедавна страждав спрощеністю й однобічністю.
Вони протиставлялися ідеї суспільного прогресу, співвідносилися
з політичними та ідеологічними установками їх авторів.
В історії значне місце належить лінійним процесам. Але цей тип соціальної
динаміки не можна ототожнювати лише з лінійним ПРОГРЕСОМ, оскільки
іншою історичною формою його реалізації є лінійний РЕГРЕС як низхідна
лінія у розвитку суспільства (згадаймо відому формулу: “без прогресу
немає регресу, без регресу немає прогресу”).
З давніх часів одні мислителі вважали, що людство підіймається по
сходинкам прогресу вверх, інші – спускається вниз, тобто регресує.
Так, ще античні автори вважали, що у людства спочатку був золотий
вік, потім – срібний, залізний, і з кожним віком люди та їх справи
дрібнішали. Такі погляди можна віднайти у ГЕСІОДА у його “ТЕОГОНІЇ”
(“Походження богів”), у МІФАХ майже всіх стародавніх народів, у
творах мислителів різних епох і народів.
ІДЕОЛОГІЯ ПРОГРЕСУ почала зароджуватися лише у XVI ст., склалася
вже в XVIII ст., в епоху Просвітництва. Згідно таких поглядів, все
в житті покращується, йде від нижчого до вищого. Їх у свій час їдко
висміяв ВОЛЬТЕР у своєму знаменитому афоризмі “Все до найкращого
у цьому найкращому світі”.
ХХ ст. підтвердило, що прогрес і регрес злиті воєдино, що кожен
крок людства складається з гігантського півкроку вверх і такого
ж гігантського півкроку вниз. Цей “ПАРАДОКС ПРОГРЕСУ” нечувано загострився
наприкінці ХХ ст. Сучасний рух людства є подібним до “ПРОРЕГРЕСУ”
чи “РЕПРОГРЕСУ”, тобто сплаву прогресу з регресом, спуск по сходинках,
які ведуть наверх. (Так, мабуть, могла б рухатися фантастична істота
– гібрид КРОТА, який риє вперед, КРАБА, що повзе вбік і РАКА, який
тягне назад).
З реалізацією лінійного типу соціальної динаміки пов’язане й таке
історичне явище, як БАГАТОВАРІАНТНІСТЬ суспільного розвитку, яка
особливо проявляється у переломні періоди, коли у суспільства виникає
проблема ІСТОРИЧНОГО ВИБОРУ (яскравим прикладом є пострадянські
суспільства, у тому числі й українське). Вивчення світової історії
дозволяє побачити у ній і СПІРАЛЕПОДІБНИЙ ТИП динаміки, який відображає
спрямованість процесів, що охоплюють різні якісні стани суспільства.
Але це лише відносно самостійний тип соціальних змін, за якого відображається
сукупність генетично пов’язаних процесів, які заперечують один одного
і виявляються лише на порівняно довгих етапах розвитку історії.
(Для розуміння цього типу соціальної динаміки варто ще раз звернутися
до одного з попередніх розділів, де мова йде про заперечення заперечення).
Існують й інші спроби пояснити динаміку суспільного саморозвитку.
Так, наприкінці ХХ ст. Ф.ФУКУЯМА висунув ідею “КІНЦЯ ІСТОРІЇ” як
наслідок сходження з історичної арени потужних ідеологій і засновані
на них держави. Інші дослідники вважають, що світова історія знаходиться
зараз у точці БІФУРКАЦІЇ (“поділу надвоє”), де співвідношення порядку
і хаосу змінюється і настає ситуація НЕПЕРЕДБАЧЕНОСТІ. Представники
СИНЕРГЕТИКИ (І.ПРИГОЖИН та ін.) надають основного значення фактору
ВИПАДКОВОСТІ у реалізації самоорганізації суспільства за нелінійного
характеру цього процесу.
Насамкінець зауважимо, що у соціальній реальності перелічені типи
соціальної динаміки є взаємопов’язаними, взаємообумовленими і взаємопроникливими:
діалектика суспільного розвитку така, що у ній одночасно існують
і циклічність, і лінійність, і спіралеподібність у різних формах
свого прояву. Особливо чітко це видно на прикладі суспільств перехідного
типу.
ХАРАКТЕР І ФОРМИ СУСПІЛЬНИХ ЗМІН
Якщо розглянуте раніше поняття “ТИП СОЦІАЛЬНОЇ ДИНАМІКИ” відображає
НАПРЯМОК суспільного розвитку, то в поняттях “ЕВОЛЮЦІЯ” і “РЕВОЛЮЦІЯ”
відбивається ХАРАКТЕР цих змін.
У широкому розумінні слова поняття ЕВОЛЮЦІЯ (від латин. еволюціо
– розгортання) є синонімом поняття “РОЗВИТОК”. У цьому смислі ми
говоримо про еволюцію Сонячної системи, рослинного та тваринного
світу, про розвиток суспільства. У соціально-філософському значенні
ЕВОЛЮЦІЯ є поступовим розвитком суспільства без змін його соціальних
якостей, тобто соціально-економічного стану.
РЕВОЛЮЦІЯ (від латин. револютіо – переворот, різка зміна) являє
собою стрибкоподібну якісну зміну суспільства, його сутності, є
етапом розв’язання історичних суперечностей, конфліктів. Отже, на
відміну від еволюції поняття революції має більш вузьке, спеціальне
застосування, воно пов’язане з суспільним життям, означає докорінні
якісні зміни як суспільства в цілому (маємо на увазі СОЦІАЛЬНІ РЕВОЛЮЦІЇ),
так і окремих його сторін – НАУКИ (мова йде про наукові революції),
ТЕХНІКИ (звідси – технічні революції), КУЛЬТУРИ (культурні революції)
тощо.
Будь-яка революція є стрибком, але далеко не кожний стрибок можна
вважати революцією. У процесі революційного стрибка вирішується
основна суперечність суспільства як системи, поступове загострення
якого на еволюційній стадії розвитку й призводить до стрибка як
оновлення. Стрибкоподібні зміни у розвитку суспільства супроводжуються
запереченням старого новим, внаслідок чого ліквідується все те,
що віджило у старій системі, і водночас збереженням окремих елементів
старого у новому, тобто відбуваються спадкоємність у розвитку, а
також породженням таких елементів суспільного життя, яких не було
у старому суспільстві.
Накінець, революція співвідноситься лише з ПРОГРЕСИВНИМ РОЗВИТКОМ,
тобто з переходом від нижчого до вищого стану. Отже, революція і
розвиток по низхідній лінії несумісні (для визначення регресивного
стрибка вживається поняття “контрреволюція”).
У літературі часто для позначення дій, протилежних революційним,
вживається поняття РЕФОРМІСТСЬКИХ ДІЙ, що не має нічого спільного
з реформізмом як політичною течією, адже у ході революції завжди
використовувалися і реформістські методи боротьби.
Розуміння суті революційних і еволюційних процесів у саморозвитку
суспільства, їх ролі діаметрально протилежні: від “локомотивів історії”,
які завершують класову боротьбу (Ф.Енгельс) – а певною мірою це
відображало історичне минуле людства XVIII – початку ХХ ст., – до
повного заперечення революції, абсолютизації лише еволюційного шляху
суспільного розвитку.
Виходячи з сучасних реалій розвитку людства, можна зробити висновок,
що воно не може собі дозволити “великих соціальних революцій”, які
здатні привести його до передчасної загибелі.
Отже, всі процеси, що відбуваються у сучасному світі, приводять
до суттєвих змін у співвідношенні революційного й еволюційного,
революційного і реформаторського. Це має особливе значення для українського
суспільства, для розуміння так званої “оксамитової революції”, внаслідок
якої України стала стала суверенною державою, а також для аналізу
сутності сучасного українського перехідного суспільства, його трансформації.
І революція, і еволюція є засобом вирішення соціальних КОНФЛІКТІВ,
адже процес саморозвитку суспільства дає безліч прикладів дисгармонії.
Історичний процес є процесом постійного виникнення й вирішення різноманітних
суперечностей, зіткнення інтересів, цінностей, відносин. Завершальним
же етапом процесу виникнення суперечностей у суспільних відносинах
є КОНФЛІКТ, який виступає як форма встановлення або зміни приорітетів
у системі інтересів, потреб, суспільних відносин в цілому.
Попри наявність різних підходів до розуміння суті і причин конфліктів,
можна сказати, що кожен із них має специфічні причини і витоки і,
водночас, дещо спільне, повторювальне на кожному етапі розвитку
історії. Італійський мислитель Н.Макіавеллі основу соціального конфлікту
вбачав у матеріальному, майновому, тобто економічному інтересі людини.
Англійський економіст А.Сміт вказував на економічне суперництво
класів як основне джерело соціального конфлікту. К.Маркс також обґрунтовував
теорію соціального конфлікту (класової боротьби, революцій, війн)
як породженими економічними чинниками. У той же час у середні віки,
наприклад, джерелом хрестових походів та релігійних війн були розбіжності
у вірі, а не матеріальні чи соціальні інтереси.
Світова історія свідчить, що в ОСНОВІ КОНФЛІКТУ може бути територія,
майнові претензії, духовно-релігійні пріоритети, соціально-політичні
прагнення, етносоціальні відмінності народів та інші чинники. Е.Тейлор
головну причину зіткнення культур бачить, наприклад, у розбіжності
таких пріоритетів, як знання, традиції, вірування, правові і моральні
норми, мистецтво тощо.
Отже, соціальна філософія і наука виявили і обґрунтували основну
причину та джерела соціального конфлікту – розбіжність суспільного,
групового та індивідуального інтересів людей та соціальних груп,
що охоплюють усі сфери людських відносин і, насамперед, економічних,
соціально-політичних, духовних, культурно-побутових особистих.
Від типізації соціальних конфліктів автор свідомо ухиляється, тому
що в політології існує спеціальний розділ вчення про конфлікти –
конфліктологія.
До умов вирішення конфліктів відносяться насамперед глибоке розуміння
їх суті, причин виникнення, визначення учасників та можливих їх
наслідків.
Отже, аналіз суспільних відносин як конфліктних дозволяє зробити
висновок про їх процесуальний характер, адже суспільні відносини
– це і є динаміка суспільства, його рух, процес постійних змін одного
соціального стану іншим. Яскравим свідченням цього є людство на
межі тисячоліть.
НЕОБХІДНЕ І ВИПАДКОВЕ, СВІДОМЕ І СТИХІЙНЕ СУСПІЛЬНОМУ РОЗВИТКУ
Для розкриття сутності суспільного розвитку, його закономірностей,
принципів відносин між людьми у суспільстві виникає потреба спеціального
розгляду сутності законів розвитку суспільства, а також випадкового
і стихійного у саморозвитку суспільства.
Відома теза, що історія суспільства відрізняється від історії природи
тим, що першу творять люди, друга відбувається сама. Отже, виникає
питання, на яке немає однозначної відповіді: чи існує логіка історії?
Чи можна у чергуванні подій знайти порядок і спрямованість? Чи,
може, суспільне життя є недосяжним для нашого розуміння хаосом?
Чи є, тобто, в історії закономірності, без яких неможливе життя
людей?
Люди творять свою історію, про що йшла мова раніше; суспільні відносини
є таким же продуктом людей, як і вся культура, техніка тощо. Історія
є діяльністю людей, їх спільнот, які переслідують свої цілі. Закони
суспільного розвитку здійснюються без посередництва людей. Вони
є такими ж об’єктивними, як і закони природи, тобто це об’єктивні,
загальні, суттєві, необхідні, внутрішні, повторювальні зв’язки явищ
суспільного життя, які відображають характер основної спрямованості
розвитку суспільства.
Але ці закони мають і свою специфіку: вони виникли разом із виникненням
суспільства і тому є відносно НЕДОВГОВІЧНИМИ (адже закони природи
вічні); закони природи відбуваються, у той час як суспільні закони
“РОБЛЯТЬСЯ”; вони мають більш складний характер, пов’язаний за високим
рівнем організації суспільства як форми руху матерії; далі, люди
мають справу з тим, що вже РЕАЛІЗУВАЛОСЯ, стало дійсністю, тому
не можуть знати, скільки було втрачено реальних МОЖЛИВОСТЕЙ, відмовляють
в існування ВИПАДКОВОСТІ; накінець, у формуванні й розвитку суспільства
значну роль відіграють СТАТИСТИЧНІ ЗАКОНИ, або ТЕНДЕНЦІЇ.
Відомо, що історія не повторюється, вона розвивається не по колу,
а по спіралі, і навіть при поверховому аналізі повторення у ній
відрізняються одне від одного, маючи у собі щось нове.
Отже, в історичному процесі діє НЕОБХІДНІСТЬ у формі закономірностей
його розвитку. Але у ньому більшою мірою, ніж у природі, діє також
“ЙОГО ВЕЛИЧНІСТЬ ВИПАДОК”, адже діяльність людей визначається не
лише їх ідеями і волею, а й пристрастями, бажаннями тощо. При цьому
ВИПАДКОВОСТІ відрізняються одна від одної: з одного боку, вони є
більш-менш відповідною формою прояву необхідності, сприяють виявленню
певної закономірності (адже випадковість – це форма вияву і доповнення
необхідності, а необхідність проявляється через випадковості), а,
з другого, – коли випадковості є чимось стороннім для суспільного
процесу, вторгаються в нього немов би “з боку”, і вносять інколи
у цей процес серйозні і навіть фатальні корективи, адже навіть найнезначніші
випадковості можуть мати наслідки, і навіть значущі.
Таке розуміння співвідношення НЕОБХІДНОСТІ і ВИПАДКОВОСТІ нічого
спільного не має ні з фаталізмом, ні з волюнтаризмом.
ФАТАЛІЗМ (від фатум – “наперед визначений долею”) має різні відтінки,
між якими існують навіть суттєві розбіжності: наприклад, релігійний
фаталізм, географічний детермінізм, технократичні концепції, філософія
історії Гегеля тощо. Але він завжди акцентує увагу на повній визначеності
чи передвизначеності історичних подій. Фаталісти стверджують, що
оскільки у саморозвитку суспільства діють об’єктивні закони (тобто
необхідність), то ні про яку людську активність, свободу, не може
бути й мови, суспільство має пасивно очікувати, коли закони автоматично
втіляться в дійсність.
Протилежність фаталізму є ВОЛЮНТАРИЗМ (від латин. волюнтарис – залежний
від волі) як заперечення будь-яких закономірностей в історії. Абсолютизуючи
волю суб’єкта історичної дії, СВОБОДУ цього суб’єкта й відкидаючи
роль і значення закономірностей розвитку суспільства, залежність
людської діяльності та її результатів від об’єктивних умов, Ф.Ніцше,
В.Віндельбанд, Г.Ріккерт, М.Вебер, А.Тойнбі та інші мислителі знаходились
на позиціях волюнтаризму.
Своєрідною спробою сучасного подолання крайнощів як фаталізму, так
і волюнтаризму є концепції соціальної філософії марксизму, неофрейдизму,
франкфуртської школи, в яких історичний розвиток розглядається як
ІМОВІРНІСНИЙ ПРОЦЕС, у якому немає абсолютів, суспільство є результатом
взаємодії багатьох протидіючих та різномасштабних сил, тенденцій,
суб’єктів тощо.
Вже не раз говорилося про те, що в історії активно діють люди, наділені
свідомістю, волею, пристрастями й які керуються своїми інтересами,
переконаннями, вірою тощо. Отже, розвиток суспільства постає як
єдність двох тенденцій – СВІДОМОГО і СТИХІЙНОГО. Тобто. Мається
на увазі відносно свідоме використання закономірностей розвитку
суспільства та їх стихійну реалізацію.
СВІДОМОЮ ДІЯЛЬНІСТЮ в історії можна вважати таку, яка базується
на відповідності особистих цілей людей, які беруть у ній участь,
загальним цілям всіх членів соціальної групи чи спільноти. Така
діяльність можлива лише на основі пізнання суспільних законів, узгодженості
цілей діяльності та їх засобів цим законам, передбаченні наслідків
дій.
Але чи можна завжди стверджувати, що у масштабах суспільства сукупна
діяльність людей призводить до усвідомлених ними результатів? Історія
свідчить, що далеко не завжди, що результат може бути таким, про
який ніхто навіть не мріяв; і справа, таким чином, робиться свідомо,
але її результати, особливо віддалені, не співпадають із передбачуваними.
У такому випадку мова йде про СТИХІЙНІСТЬ СУСПІЛЬНОГО ПРОЦЕСУ.
Інколи навіть і свідомо організовані дії приводять до протилежних
результатів: ідеологи Французької революції 1789 р., наприклад,
мріяли про царство РОЗУМУ, СВОБОДИ і СПРАВЕДЛИВОСТІ, а закінчили...
гільйотиною. Як відмічав Гегель, у всесвітній історії завдяки діяльності
людей отримуються дещо інші результати порівняно з тими, до яких
вони прагнули, в чому і суть “ХИТРОЩІВ РОЗУМУ ІСТОРІЇ”. Тобто, люди
досягають задоволення своїх потреб і інтересів, але водночас здійснюється
й те, що приховане у їх інтересах і діях, але не усвідомлене ними,
не входить у їх наміри.
Зауважимо також, що в історії СТИХІЙНЕ проявляється нерідко у боротьбі
не “за”, а “проти”, у вигляді протесту, відчаю, ненависті, втрати
віри в існуючі порядки і бунт проти них, виражаючи немов би обурення
ірраціональних глибин духу (згадується з цього приводу пушкінське
“немає нічого страшнішого і безглуздішого за народний бунт”).
8.1. ЕТНОСОЦІАЛЬНЕ БУТТЯ СУСПІЛЬСТВА
В соціальній філософії вивчення етнічних спільнот почалось зі значним
запізненням, їх вивчала в основному етнографія та деякі інші науки.
Але за своїм значенням і важливістю саме ці спільноти, як свідчить
світова історія і сучасність, займають провідне місце.
Неймовірна строкатість сучасної етнічної картини світу. За даними
ЮНЕСКО, на нашій планеті проживає понад 2 тис. Народів (останнім
часом все частіше вживається поняття “ЕТНОС” або “ЕТНІЧНІ СПІЛЬНОТИ”
– від грец. етнос – народ, плем’я). Із них: в ЄВРОПІ – біля 50,
в АЗІЇ – понад 800, у Північній та Південній Америці – понад 300,
в Австралії і Океанії – більш як 200 (В Україні, згадаємо, – понад
100). Більш як 90% народів входять до складу багатонаціональних
держав – із понад 160 існуючих нині держав близько 9/10 є багатонаціональними.
А ця обставина породжує надзвичайну складність міжнаціональних чи
міжетнічних відносин у всьому світі.
Під ЕТНОСАМИ ми розуміємо стійку людську спільноту, що історично
склалася і має характерні ознаки, тобто – етнос – це народ, який
перебуває на певній стадії етноісторичного процесу. Таке розуміння
етносу дозволяє виділяти певні його історичні типи, адже етноси,
з кожним етапом розвитку людства, набувають нових історичних форм.
Первинним етнічним колективом докласового, первісного суспільства
був РІД, члени якого об’єднувалися спільністю походження, мови,
звичаїв, вірувань, побуту та деяких елементів первісної культури.
РІД був найпершою етнічною і виробничою групою людей, члени якої
пов’язані узами кровної спорідненості, колективною працею та спільним
захистом загальних інтересів.
На початковій стадії розвитку РОДУ, тобто на рубежі середнього палеоліту
(кам’яного віку), належність до нього визначалась за материнською
лінією (МАТРІАРХАТ). Пізніше, коли чоловіча праця стала переважаючою,
що пов’язане з переходом до землеробства, матріархат змінився на
ПАТРІАРХАТ, за якого приналежність до роду почала визначатися по
батьківській лінії.
Наступною формою етнічної спільноти людей є ПЛЕМ’Я. У кількісному
відношенні це вже більш широка спільнота, оскільки вона об’єднувала
щонайменше два роди, складалася, як правило, із декількох сотень
або навіть тисяч людей.
Поява ПЛЕМЕНІ обумовлена необхідністю перш за все збереження і захисту
середовища існування, тобто території проживання, місць полювання
та рибальства, від зазіхань з боку інших людських об’єднань. Важливе
значення мало також запобігання виродженню роду, яке загрожувало
йому у зв’язку з сексуальними стосунками між кровноспорідненими
гомо сапієнс звідси заборона (табу) на такі стосунки.
Важко переоцінити значення родоплемінної спільноти як у становленні
людства у цілому, так і кожної окремої особистості зокрема. Перш
за все ця спільнота сприяла удосконаленню знарядь праці, виробленню
норм і правил соціальної поведінки, розвитку первісної культури
і мови спілкування. По суті, суспільство вперше отримало можливість
зберігати виробничий досвід, форми соціального управління, початки
культури, досягнення в розвитку мови, вірувань, традицій і в більш
досконалій формі передавати все це наступним поколінням. Для свого
часу родоплемінна форма існування людства була найоптимальнішою
спільнотою, яка відповідала й водночас стимулювала виробничу діяльність.
Саме цим можна пояснити існування такої форми етносу практично у
всіх народів і її збереження у деяких регіонах світу аж до наших
днів (наприклад, Африка, Азія, Південна Америка, Океанія).
Отже, ПЛЕМЕНА – це етнічні спільноти людей, які об’єднували РОДИ,
що проживали на одній ТЕРИТОРІЇ і мали ВЛАСНЕ ІМ’Я, МОВУ (точніше,
племінний ДІАЛЕКТ), ЗВИЧАЇ, МІФОЛОГІЧНІ чи РЕЛІГІЙНІ УЯВЛЕННЯ, КУЛЬТОВІ
ОБРЯДИ тощо. Звідси і походження слова “ПЛЕМ’Я” – від кореня “ПЛІД”,
“ПЛОДИТИ”.
З моменту своєї появи родоплемінна спільнота виступає як СОЦІАЛЬНО-ВИРОБНИЧА
і водночас – ЕТНІЧНА спільнота. З розвитком суспільного розподілу
праці, зокрема – відокремлення скотарства від землеробства, появи
ремісництва, виникнення відносин обміну і майнової нерівності людей
посилюється потреба у створенні більш досконалої людської спільноти,
скріпленої не лише кровно родинними зв’язками, але й іншими відносинами,
які відкривали нові можливості для розвитку людства. Такою формою
спільності людей стала НАРОДНІСТЬ.
НАРОДНОСТІ звичайно складалися з декількох племен, близьких за своїм
походженням та мовою. Так, у “ПОВІСТІ МИНУЛИХ ЛІТ” наводиться перелік
племен і племінних об’єднань, на основі яких виникла давньоруська
народність. Польська народність сформувалася із слов’янських племен:
полян, віслян тощо; німецька – із германських племен: швабів, баварців
та інших.
Народності виникали і з різномовних племен, які змішалися в результаті
завоювання одних племен іншими: наприклад, французька народність
склалася з римських колоністів, галльських та германських племен:
франків, вестготів, бургундів тощо.
Головною ознакою НАРОДНОСТІ як історичної спільноти людей є наявність
ТЕРИТОРІАЛЬНИХ ЗВ’ЯЗКІВ. Адже розвиток приватної власності, обміну,
суспільний розподіл праці та класове розшарування зруйнували родоплемінні
зв’язки і створили умови для формування нової людської спільноти,
для якої характерними стали, окрім спільності МОВИ, спільність ГОСПОДАРСЬКОГО,
ПОЛІТИЧНОГО та КУЛЬТУРНОГО ЖИТТЯ, яка складалася, а також УСВІДОМЛЕННЯ
своєї СПІЛЬНОСТІ та ДОЛІ. Помітно посилюється також ПОЛІТИКО-ПРАВОВИЙ
АСПЕКТ у людських стосунках, відбувається соціально-класова диференціація
між людьми.
Виходячи з цього, НАРОДНІСТЬ можна визначити як спільність людей,
які проживають на одній ТЕРИТОРІЇ, об’єднані СПІЛЬНОЮ МОВОЮ, особливостями
ПСИХІЧНОГО СКЛАДУ, КУЛЬТУРИ і СПОСОБУ ЖИТТЯ, що закріплені у ЗВИЧАЯХ,
ТРАДИЦІЯХ.
Завдяки цьому НАРОДНІСТЬ зберігає себе навіть за несприятливих умов:
згадаймо український народ, який входив до складу інших держав (Польщі,
Австро-Угорщини, Росії). Одним із показників народності є власне
ІМ’Я, під яким вона стає відомою своїм сусідам (наприклад, “РУСЬ”
для східно-слов’янських племен, які консолідувалися до ІХ-ХІІ ст.
У давньоруську народність).
Із розвитком капіталістичних відносин посилюються економічні та
культурні зв’язки, виникає НАЦІОНАЛЬНИЙ РИНОК, ліквідується господарська
роздрібленість народностей, їх різні частини згуртовуються у національне
ціле, тобто НАРОДНОСТІ ПЕРЕТВОРЮЮТЬСЯ У НАЦІЇ як більш стійкі людські
спільноти.
ПРИРОДНІ ТА СОЦІАЛЬНІ ЧИННИКИ УТВОРЕННЯ І РОЗВИТКУ ЕТНОСІВ
Поняття “ЕТНОС” вживається як у широкому, так і в більш вузькому
значеннях.
У першому, тобто широкому, значенні, ЕТНОС (або ЕТНІЧНА ГРУПА) визначається
як група людей, яка історично склалася і пов’язана спільністю території,
де вона формувалася, спільністю мови, культури й особливостями психічного
складу. Отже, поняття етнічної спільноти охоплює окремі племена,
групи споріднених племен, народності та нації, тобто всі раніше
розглянуті людські спільноти.
У іншому ж, більш вузькому значенні, під етносами розуміють лише
такі спільноти, як родоплемінні, народності ж і нації відносять
до етносоціальних спільнот, оскільки їх виникнення й існування пов’язане
перш за все зі спільністю іншого характеру – соціальною, економічною
та політичною.
Але у будь-якому значенні ЕТНОС є сталим колективом і існує як стійка
система, яка протиставляє себе усім іншим на основі розмежування
“МИ – НЕ МИ” (“ВОНИ”), “СВОЇ – ЧУЖІ”, “ КРАЩІ – ГІРШІ” тощо. І це
визнання етнічним колективом своєї ЄДНОСТІ є головною ознакою етносу,
відображає у СВІДОМОСТІ ЛЮДЕЙ існуючу його цілісність як системи.
Але етнічна приналежність є продуктом не лише свідомості, а й ПРИРОДИ
ЛЮДИНИ, відображенням певної фізичної чи біологічної реальності.
РАСИ і ЕТНОСИ
Люди, які населяють нашу планету, складають єдиний вид гомо сапієнс.
Тому етнічна чи расова приналежність людей не породжує їх ізоляції,
внаслідок чого в межах всього людства йде обмін генами і відтворюється
єдиний ГЕНОФОНД виду. Він належить всьому людству, складає його
основне багатство і є природною основою подальшого розвитку цивілізації.
Проте етнічна мозаїка, про що говорилося раніше, як і расовий поділ
людства, є реальністю, з якою не можна не рахуватися.
Людство складається з трьох великих РАС, формування ознак яких –
колір шкіри, волосся, очей, будова волосся, форма носа, вилиць,
повік тощо – на перших етапах розвитку мало виразне кліматогеографічне
пристосування. Так, представники НЕГРОЇДНОЇ РАСИ мають темну шкіру,
кучеряве волосся, дуже широкий ніс, товсті, немов би вивернуті губи.
МОНГОЛОЇДНА РАСА, яка складалася в умовах напівпустельного і степового
ландшафту, має також свої особливості: товстий шар жиру на обличчі,
вузький розріз очей і наявність особливої складки у внутрішньому
кутку очей, жовту шкіру тощо. Найбільш характерною морфологічною
особливістю ЄВРОПЕОЇДНОЇ РАСИ є сильно виступаючий ніс як результат
впливу клімату тощо, білий колір шкіри (як наслідок порівняно суворого
клімату і невеликої кількості сонячного світла).
Отже, РАСИ – це групи людей, які історично склалися, об’єднані спільністю
походження і характерними особливостями будови тіла, форми волосся,
пігментації шкіри і очей, що передаються спадково. Водночас антропологічні
дані свідчать про те, що раси за своїми біологічними особливостями
– будова кисті руки, кори головного мозку, гортані, язика, таза
тощо – і за розумовими здібностями цілком рівноцінні і належать
до єдиного виду гомо сапієнс, чим спростовуються ще не зниклі й
на сьогодні расистські концепції “вищих” та “нижчих” рас і народів.
Таким чином, расовий подів людства визначається лише природними
чинниками. Етнічний же поділ, як зазначалося раніше, має природно-соціальну
детермінацію, у етносів із самого початку їх виникнення наявні соціальні
чинники, роль і значення яких зростає із розвитком етнічних спільнот.
Але расовий поділ людства призводить і до певного відчуження людей,
і до об’єднання їх у великі групи.
Прямо чи опосередковано РАСОВІ ОСОБЛИВОСТІ людей вплетені у їх суспільне
життя, інколи навіть суттєво впливають на нього – адже на цій основі
виникають і РАСОВІ КОНФЛІКТИ, і прояви своєрідної РАСОВОЇ СОЛІДАРНОСТІ.
Тому природно-расовий поділ суспільства, сам по собі не маючи соціального
змісту, все ж відіграє певну роль у суспільній історії людства.
ДО ПРОБЛЕМИ ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ “НАЦІЯ”
Мова вже йшла про те, що НАЦІЇ є продуктом капіталістичного етапу
(за іншого підходу – індустріального суспільства) розвитку людства.
Це історична спільність людей, яка має низку специфічних ознак.
Але визначення поняття “НАЦІЯ”, яке б з достатньою повнотою відображало
її суттєві ознаки, у науці поки що не існує. Чимало вчених неодноразово
висловлювали і висловлюють сумніви щодо можливості вироблення більш
чи менш загальноприйнятого визначення цього поняття.
Подібні сумніви й труднощі є свідченням виключної складності, своєрідності
й суперечливості такого дивовижного феномена, як нація. Ті ж визначення,
які існують сьогодні, умовно можна поділити на такі великі групи:
– ПСИХОЛОГІЧНІ, засновником яких можна вважати французького філософа
та історика ХІХ ст. Е.РЕНАНА: “нація – це душа, духовний принцип”.
Представником цього ж напрямку був австромарксист Отто БАУЕР, який
вважав, що нація є сукупністю людей, “спільністю долі згуртованих
у спільність характеру”. Одне із сучасних визначень зводиться до
того, що це “несвідома психічна спільність”. Безумовно, ігнорувати
психологічний чинник не можна, як і проблему несвідомого у нації,
але це потребує подальшого глибокого вивчення.
– КУЛЬТУРОЛОГІЧНІ ТЕОРІЇ нації започатковані К.РЕННЕРОМ (Шпрінгером)
і зводяться до тези, що нація є “союзом осіб, які однаково розмовляють”,
“культурний союз”. Отже, якщо засновники психологічної теорії нації
зводять її перш за все до спільності національної психології та
характеру, то прибічники даної теорії – в основному до спільності
національної мови та культури.
– ЕТНОЛОГІЧНА ТЕОРІЯ нації, найбільш поширена сьогодні, акцентує
увагу на таких ознаках нації, як спільність походження, самосвідомості
тощо. Вразливим місцем її є недооцінка, або навіть ігнорування соціального
у нації.
– ЕТАТИЧНІ ТЕОРІЇ пов’язують теорію нації з теорією держави. Прикладом
може бути наступне визначення: нація – це народ, організований у
державу. Державність, безумовно, є суттєвою ознакою нації, але існують
і бездержавні нації.
– БІОЛОГІЧНА ТЕОРІЯ нації (Л.Гумільов) виходить з того, що нація
є частиною біосфери, біологічною популяцією, до якої відноситься
як його вища форма.
– У МАРКСИЗМІ, при всьому його ігноруванні національної проблематики
і абсолютизації класового в суспільстві, пануючою стала ІСТОРИКО-ЕКОНОМІЧНА
ТЕОРІЯ нації. Її засновником став відомий теоретик марксизму К.КАУТСЬКИЙ.
Надалі, спираючись на К.Каутського (частково – і О.Бауера) Й.Сталін
у 1913 р. сформулював таке визначення нації: “НАЦІЯ – є усталена
спільність людей, яка склалася історично, виникла на базі спільності
МОВИ, ТЕРИТОРІЇ, ЕКОНОМІЧНОГО ЖИТТЯ й ПСИХІЧНОГО СКЛАДУ, що виявляється
у СПІЛЬНОСТІ КУЛЬТУРИ”. І далі – категоричне твердження: “Лише наявність
всіх ознак, взятих разом, дає нам націю”. Саме тут, в останніх цитованих
словах, ми бачимо догматизм, абсолютизацію, жорстке пов’язання всіх
перелічених ознак.
Цей досить втомлюючий перелік типових груп визначень НАЦІЇ (адже
самих визначень, здається, існує понад 20) стосується в основному
історії проблеми. У сучасній НАЦІОЛОГІЇ (на Заході виникла і розвивається
спеціальна наука, про сутність якої говорить сама її назва; “приживається”
ця наука і у вітчизняній науці) існують наступні тлумачення поняття
“НАЦІЯ”:
– НАЦІЯ – це “населення визначеної території, яке має спільні звичаї,
походження, історію й часто мову” (“Словник американської спадщини
англійської мови”);
– НАЦІЯ – це “велика кількість людей, які вважають себе спільністю.
Вони часто мають одну або декілька спільних ознак: мову, культуру,
релігію, політичні й інші інститути, історію і віру у спільність
долі. Вони звичайно мають спільну територію” (Це досить синтетичне
визначення можна віднайти у “Міжнародному виданні американської
енциклопедії”);
– НАЦІЯ – це “спільність людей, яка складається з однієї або кількох
національностей, має більш чи менш визначену територію й уряд” (Данина
етатичній теорії нації із всесвітньовідомого “Вебстерівського словника
англійської мови”).
Але за будь-якого визначення нації дається перелік певних її ознак.
До їх аналізу ми й звернемось далі.
ОБ’ЄКТИВНІ ТА СУБ’ЄКТИВНІ ОЗНАКИ НАЦІЇ
До незаперечних ознак нації можна віднести таку об’єктивну її ознаку,
як СПІЛЬНІСТЬ ЕКОНОМІЧНИХ ЗВ’ЯЗКІВ ТА ТЕРИТОРІЇ. Адже наявність
спільного економічного життя породжує націю як форму етносоціальної
спільноти.
Під СПІЛЬНІСТЮ ТЕРИТОРІЇ мається на увазі не площа тієї чи іншої
країни, а ПРИРОДНО-ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ КОМПЛЕКС, інтегруюча роль якого
проявляється у тому, що він
– є загальним середовищем господарської діяльності (згадаймо спеціалізацію
народного господарства, продуктивні сили, розподіл праці тощо);
– суттєво визначає ПОБУТ людей, характер ПОМЕШКАННЯ, особливості
ЇЖІ, ОДЕЖІ, весь СПОСІБ повсякденного ЖИТТЯ;
– є вмістилищем просторових КОМУНІКАЦІЙ;
– набуває рис ДЕРЖАВНИХ КОРДОНІВ, перетворюється у ДЕРЖАВНУ ТЕРИТОРІЮ.
Тобто, – це соціальна якість, якої природні явища набувають у певних
соціальних умовах.
Отже, у такому розумінні ТЕРИТОРІЯ НАЦІЇ є певним просторовим полем
її життєдіяльності, природою, сукупністю енергетичних, сировинних
та інших ресурсів, які включені у сферу суспільного виробництва
і складають необхідні умови існування нації: це її надра, ліси,
пасовища, джерела води тощо. Природна ж та господарська складові
території утворюють ГЕОПРОСТІР, який водночас є й культурним простором,
коли у його межах існують певні культури.
Є.МАЛАНЮК і І.ЛИСЯК-РУДНИЦЬКИЙ досліджують, як ЛАНДШАФТ ЗЕМЕЛЬ,
у межах яких сформувалася українська культура, вплинув на її специфіку
та ДОЛЮ в цілому. Описуючи географічний ландшафт України, Є.МАЛАНЮК
констатує, що він був однаково прийнятним як для землеробства, так
і для розведення худоби, адже з півночі на південь цей ландшафт
є послідовним чергуванням лісу, лісостепу та степу. Своєрідний степовий
коридор, який відокремив ліс від моря, був сприятливим місцем для
переміщення кочівників з Азії, що відіграло далеко не останню роль
у долі української землеробської культури. І.Лисяк-РУДНИЦЬКИЙ вважає,
що саме “пограниччя” українських земель, їх розташування на межі
“заселеної країни і так званого Дикого поля” стало формуючим український
національний тип чинником. Так, “українською людиною пограниччя
став козак... У своїй суті козацтво було організацією військової
самооборони населення..., становило авангард української селянської
колонізації”. Отже, географічний ландшафт українських земель опосередковано
вплинув на специфіку та долю української культури.
Цікаві думки з цього приводу і у М.БЕРДЯЄВА відносно російського
народу: “неосяжні простори Росії тягарем лягли на душу російського
народу”, “російська людина відчуває себе безпомічною оволодіти цими
просторами та організувати їх”.
Але спільність території, не залишається постійною. Цей так званий
“ЕТНОАРЕАЛ” розширюється або звужується під впливом різних причин.
Тому справедливою є думка, згідно якої так звані корінні народи
є лише останніми прибульцями, про що свідчить світова історія.
До СУБ’ЄКТИВНИХ ОЗНАК нації відносяться КУЛЬТУРНО-ПСИХОЛОГІЧНІ.
Серед них особливий інтерес викликає НАЦІОНАЛЬНИЙ ХАРАКТЕР та САМОСВІДОМІСТЬ.
Попри різні тлумачення НАЦІОНАЛЬНОГО ХАРАКТЕРУ, безсумнівним є те,
що у ньому немов би акумулюються своєрідність історичного шляху
нації, її господарської діяльності, особливості соціального, культурного
розвитку й географічного довкілля. Є.Маланюк, як і М.ГОГОЛЬ, вважали,
наприклад, що від вигляду землі, місця осідлості залежить спосіб
життя і навіть характер народу, а про поєднання у ньому різних характерів,
кожний з яких є певною мірою національним. Тому навряд чи є сенс
у спробах вивести для всього народу якийсь загальний показник, подібно
до таких: горді іспанці, флегматичні шведи, емоційні українці, пихаті
англійці тощо.
У той же час загальновідома пунктуальність німців, їх акуратність,
схильність до порядку, дисципліни, свого роду педантизм як риси
національного характеру німців, притаманні їм і при Бісмарку, і
при націонал-соціалізмі, і в умовах сучасного розвитку німецької
нації, які суттєво впливають на трудову діяльність. Разом з тим
можна констатувати повну відсутність пунктуальності у латиноамериканців,
їх емоційність, схильність до екстремізму, панування популізму як
наслідок низького рівня загальної культури і відсутності політичної
культури (що певною мірою відноситься і до українців).
Найрельєфніше, найчіткіше національний характер сьогодні виявляється
в острівних, відносно ізольованих країнах (Велика Британія, Японія),
де мінімальний вплив завойовників, які “розмивали” етносоціальне
середовище, “змішуючись” з місцевим населенням. Як протилежність
– згадаймо геополітичне положення України, внаслідок чого навіть
у відносно “чистому” вигляді риси характеру українців невимовно
складно, навіть за сьогоднішнього рівня розвитку науки, виділити,
типізувати тощо.
Національний характер не зводиться просто до психічних особливостей
народу, які найчастіше зустрічаються у ньому. Він є неповторним
поєднанням відмітних рис даної нації. (“Терплячими” є не лише українці,
росіяни, а й китайці. “Запальними” – і греки, і грузини, і іспанці,
хоч це різні нації.)
НАЦІОНАЛЬНИЙ ХАРАКТЕР є складовою НАЦІОНАЛЬНОЇ ПСИХОЛОГІЇ, яка окрім
нього, включає НАЦІОНАЛЬНІ ПОЧУТТЯ, соціально зумовлені і сформовані
на протязі історії національної спільноти: почуття патріотизму,
національної гордості, гідності й, водночас, – національного чванства,
зарозумілості, винятковості тощо; психологічну сторону національних
ТРАДИЦІЙ та ЗВИЧАЇВ, національні СТЕРЕОТИПИ.
Можна навести безліч прикладів прояву національного характеру й
національних особливостей психології народів, адже яскравою національною
індивідуальністю характеризується МИСТЕЦТВО всіх націй: українська
пісня не схожа на російську, німецька – на англійську, остання –
на польську тощо. Те ж можна сказати й про танці, жанри літератури,
характер гумору (співставимо гумор український, англійський чи американський,
майже його відсутність у японців, гумор російський тощо). Найбільшою
мірою ці риси знаходять у фольклорі народів.
Але не варто забувати й про те, що інколи існуючі соціальні відмінності
(наприклад, у рівні життя між окремими країнами та регіонами) сприймаються
буденною свідомістю як національні, і, відповідно, заторкувати національні
почуття можуть будь-які конкурентні ситуації, починаючи від спортивних
змагань і закінчуючи конкурсом до вступних іспитів у ВУЗи. Тому
завжди треба враховувати не лише соціальні, але і соціально-психологічні
аспекти міжнаціональних відносин.
Особливе місце, про що говорилося раніше, серед суб’єктивних ознак
нації належить НАЦІОНАЛЬНІЙ САМОСВІДОМОСТІ як усвідомленню людиною
своєї приналежності до певної національної спільноти, ототожнення
свого “Я” з “МИ”, часто своєрідне розмежування “МИ – ВОНИ”, тобто
своєї й інших національних спільнот. Її можна дещо умовно назвати
результатом самопізнання представників нації, адже кожному цікаве
своє походження – і людині, і народу. Наприклад, українцям цікаві
наші витоки, героїчне минуле, формування тих чи інших рис характеру
й психології. ЄВРЕЯМ – їх палестинське походження, їх найстародавніша
релігія, іудаїзм, який став старозаповітним фундаментом для християнства;
циганам – їх індійська прабатьківщина і їх тодішнє кастове й професійне
положення; татарам – історія зародження воїнів-кочівників, які прийшли
із Середньої Азії і там же зникли; німці, англійці, французи, скандинави
ніколи не втратять інтересу до переселення арійських племен, хоч
цей здоровий інтерес і пережив хворобу нацизму, і т.д.
Чисельними є чинники формування національної самосвідомості. Це
і геопростір, і історичне минуле нації, її справжня чи придумана
історія; це і культура національної спільноти, її вклад у світову
культуру і “творення” нею особистості – її носія; такою є мова як
засіб формування та виразу національної самосвідомості; сюди відносяться
й уже згадувані традиції, звичаї з їх надзвичайною стійкістю; останнім
часом це стосується й екологічних проблем довкілля, які часто перетинаються
з політичними; певною мірою впливають також такі чинники, як чисельність
спільноти, її соціальна структура, демографічні процеси, державний
статус, а також етнічний склад населення, процеси спілкування та
інші.
Важко переоцінити значення такої ознаки нації, як МОВА. Адже мова
і мислення утворюють єдність, у якій мова, за визначальною ролею
мислення, є відносно самостійним явищем, яке, у свою чергу, робить
певний зворотний вплив на мислення. Мова є найважливішим інструментом
думки. Вона також найважливіший засіб спілкування представників
однієї національної спільноти, найсуттєвіший елемент національної
культури. Згадаймо, що в основу сучасної класифікації народів світу
покладено мовний (лінгвістичний) принцип, який поділяє не народи,
а їх МОВИ на сім’ї, групи тощо. І, свідчать дані досліджень французьких
вчених, людство говорить сьогодні на 5 651 мові (щоправда, приблизно
у 2/3 мов відсутня писемність).
Зауважимо лише, що національна мова є засобом спілкування (це її
комунікативна функція), тобто засобом організації обміну діяльністю,
думками, всіма духовними цінностями; будь-якою інтелектуальною діяльністю
спільноти, що здійснюється у мовній формі; засобом створення багаточисельних
культурних цінностей, особливо тих, що проявляються у мовній і лише
у мовній формі: поезія і проза, драматургія і публіцистика, наука
і філософія; вона є засобом зберігання виражених у слові національних
культурних цінностей, засобом обміну цими цінностями з іншими націями;
насамкінець, у ній відображається і закріплюється історичний досвід
народу, особливості його життя тощо. Тому ГЕТЕ у свій час висловив
думку, що “ти стільки раз людина, скільки ти знаєш мов”.
Ось чому МОВНА ПРОБЛЕМА є однією з найгостріших проблем сучасного
світу. Нею визначаються й питання українського духовного відродження.
ПОНЯТТЯ МЕНТАЛІТЕТУ. ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОГО МЕНТАЛІТЕТУ
Кожний народ, накопичуючи історичний досвід, дивиться на світ під
власним кутом зору. І хоч людина здебільшого не усвідомлює його
існування, вона безсила обійти його. Є щось таємниче у тому, що
отримало у літературі назву “МЕНТАЛІТЕТ”, те, що повністю не висловлене,
не сформульоване, не усвідомлене, але існує і визначає ставлення
людини до світу. Воно існує на рівні ВЗІРЦІВ ПОВЕДІНКИ, взірців
ВИБОРУ, на ОКРЕМИХ ОЦІНОК і ПЕРЕВАГ, які підхоплюються іншими людьми
й непомітно формують їх СВІДОМІСТЬ. Це немов би якась ТРАДИЦІЯ,
яка подібно до могутнього потоку захоплює людей і непомітно змушує
їх робити і говорити те, що роблять і говорять інші, створюючи при
цьому ілюзію природності і безумовності власної поведінки. Тобто,
менталітет – це шар людської свідомості, який непрорефлектований,
не усвідомлений повністю, потаємний від самих його носіїв, або,
по іншому, соціально-культурний автоматизм поведінки.
Неодноразово йшла вже мова про те, що мислення є пізнанням світу.
Менталітет – це манера мислення, його склад, його особливості, його
своєрідність, тобто це емоційні та ціннісні орієнтації, колективна
психологія, спосіб мислення і людини, і, у даному випадку, нації.
Можна визначити цей феномен і дещо по-іншому: МЕНТАЛІТЕТ є психічним
складом розуму, душевним складом, напрямком думок, способом думок
або характером роздумів, духовним світом (дещо опоетизовано – це
ДУША, СЕРЦЕ і РОЗУМ НАРОДУ), які відрізняють його з-поміж інших
народів.
Менталітет УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ визначається розташуванням між Сходом
і Заходом, тривалим бездержавним існуванням, розчленованістю народу
у минулому. Одна ж із головних причин української бездержавності
– це соціальна пасивність (згадаймо “моя хата з краю...”), правовий
нігілізм (відоме “закон як дишло...”), комплекс меншовартості (малоросійства,
“меншого брата” тощо), необов’язковості, ненадійності (“у кожному
українцю дрімає Мазепа” – найбільш осудлива характеристика, яка
свідчить про нашу ненадійність).
М.КОСТОМАРОВ, видатний український діяч, з гіркотою констатував
“два лиха у слов’ян: одне з них – незгода між собою”. Отже, відмічаються
такі негативні риси українського менталітету, як відсутність згуртованості,
єдності, взаємопідтримки (сумновідомий ментальний вислів “де два
українці – там три гетьмани”), терпимість, заздрість, байдужість.
Але, КОСТОМАРОВ відзначає й такі риси українців, як ГУМОР, ПРАЦЬОВИТІСТЬ,
МИРОЛЮБНІСТЬ, ДОБРОДУШНІСТЬ та інші.
Дмитро ЧИЖЕВСЬКИЙ теж цікавиться проблемами українського менталітету,
виділяє такі його особливості як емоційність, сентиментальність,
чутливість, ліризм, індивідуалізм, прагнення до свободи та інші.
Але ці традиційні риси менталітету українців протягом десяти років
державності супроводжуються і новаціями, зокрема, такими, як “очищення”
нашого менталітету від рудиментів тоталітаризму, комуністичної та
посткомуністичної ідеології, радянського світовідчуття, комплексу
“гомо совєтікус”, малоросійства та інших.
ПРИРОДА СУЧАСНОГО “ЕТНІЧНОГО РЕНЕСАНСУ”
Як уже відмічалось, десь 9/10 народів світу входять до складу багатонаціональних
держав. Отже, проблема міжетнічних, міжнаціональних відносин сьогодні
має найважливіше значення, оскільки світ переживає так званий “етнічний
ренесанс”, тобто відродження. У той же час національні відносини,
чи національне питання є складною, майже не регульованою сферою
суспільного життя. Пояснюється це тим, що
– в умовах багатонаціональної країни фактично будь-яке питання суспільного
життя може розглядатися з точки зору національних потреб і інтересів,
тобто набувати національного характеру. А це приводить до підміни
соціального національним;
– національні відносини перш за все охоплюють емоційну сферу життєдіяльності
людей, тобто значну роль відіграють психологічні моменти. Тому ці
відносини і процеси важкокеровані, вимагають надзвичайного делікатного
підходу, чуйності і такту;
– національне питання має історичний характер, є історичною даністю,
яка зберігається в історичній пам’яті народів і визначає певну спрямованість
(дружності чи ворожості, наприклад);
– не можна забувати й про те, що національні процеси завжди піддавалися
активному впливу релігії, що національні почуття, як правило, переплетені
з релігійними, їх важко відділити одне від одного. Звідси можна
зробити висновок, що багатоконфесійність створює додаткові труднощі
у вирішенні національного питання.
Як свідчить світовий досвід, національне питання завжди має конкретно-історичний
зміст, породжується певними як загальними, так і специфічними причинами.
Отже, немає і не може бути придатних для всіх конкретних проявів
національних відносин “рецептів”, однакових для всіх етапів розвитку
країн і для всіх регіонів світу.
У той же час можна констатувати, що у галузі міжнаціональних відносин
на передній план висуваються такі головні проблеми:
– міжнаціонального економічного спілкування (суперечність сучасного
світового розвитку: з одного боку, інтеграційні економічні, політичні
процеси, формування світового ринку, а, з другого, – наявність національних
інтересів, проблеми економічного розвитку окремих країн і регіонів);
– мовна проблема (проблема державної мови, двомовності, функцій
мов у суспільному житті і функціонуванні держави);
– проблема національних територій як наслідок історичного минулого;
– насамкінець, проблема НАЦІОНАЛЬНИХ МЕНШИН, їх статусу у державі.
Ми є свідками драматичних міжнаціональних конфліктів майже у кожній
країні, де проживають представники різних національностей. На пам’ять
приходить Північна Америка (Канада – Квебек, США – “республіка Техас”,
“латинос”), Європа (Бельгія – гостре суперництво валлонів і фламандців;
Іспанія – проблема басків, каталонців та галісійців; Франція – Корсіка,
Бретань; Велика Британія – північна Ірландія; Югославія; Кіпр; АЗІЯ
– курдська проблема в Іраці, Турції; палестинці в Ізраїлі; таміли
в Шрі-Ланці; сикхи в Індії; Тібетці в Китаї... В цих конфліктах
щорічно гинуть десятки тисяч людей.
Історія свідчить, що демократія не рятує від національних трагедій,
не є спасінням від усіх нещасть, що вона “вивільняє” сили зла не
менше, а інколи і більше, ніж сили добра.
Вирішення національного питання можливе лише шляхом гармонізації
національних відносин, яка можлива лише за наступних умов: при наявності
демократичної і правової держави; відмови національних меншин від
сепаратизму; надання меншинам, компактно розселеним, широкої автономії
та самоврядування; визнання культурної автономії розпорошених територіально
меншинам; накінець, максимальне переміщення прийняття владних рішень
на локальній, місцевий рівень.
Контрольні запитання
1. В чому сутність формаційного підходу до історії людства?
2. Що таке цивілізація?
3. Розкрийте зміст поняття “рушійні сили суспільного розвитку” у
соціальній філософії.
4. Які джерела розвитку суспільства?
5. У чому проявляється роль особистості в історії?
6. Яка роль народу в історії?
7. Які види соціальної динаміки?
Теми рефератів
1. Теорія суспільно-економічних формацій і реалії сучасного історичного
процесу.
2. Формаційний та цивілізаційний підходи до розгляду суспільства.
3. Проблема рушійних сил суспільного розвитку в сучасній соціальній
філософії.
4. Роль еліти та видатних особистостей в історичному процесі.
5. Спадкоємність поколінь і розвиток суспільства.
6. Еволюція і революція в історичному процесі.
7. Закономірне і стихійне у розвитку суспільства.
8. Співвідношення прогресу і регресу в історії.
Рекомендована література
1. Бойченко І.В. Філософія історії. – К., 2000.
2. Горак Г.І., Ящук Т.І. Проблема спрямованості людської історії
// Філософія: Курс лекцій. – К., 1993.
3. Гошовський М.М., Кучерявий І.Т. Ідея прогресу в соціальній філософії.
– К., 1993.
4. Данилевський Н.Я. Россия и Европа. – М., 1991.
5. Маркс К. До критики політичної економії // Маркс К., Енгельс
Ф. Твори. – Т.13.
6. Павленко Ю. Історія світової цивілізації. – К., 1996.
7. Суспільні закони та їх дія. – К., 1995.
8. Шпенглер О. Закат Европы. – М., 1993. – Т.1.
|
