“ема 4. —ѕ≈÷»‘≤ ј Ћёƒ—№ ќ√ќ Ѕ”““я (‘≤Ћќ—ќ‘—№ ј јЌ“–ќѕќЋќ√≤я)

‘еномен людського житт¤. Ћюдина... ’то вона така? Ќа перший погл¤д це питанн¤ зовс≥м просте. ’то ж не знаЇ, хто така людина? јдже на р≥вн≥ здорового глузду кожен з нас впевнено вид≥л¤Ї людину з оточуючого середовища, њњ в≥дм≥нн≥сть в≥д ≥нших ≥стот здаЇтьс¤ ц≥лком очевидною. јле в тому й р≥ч, що те, що здаЇтьс¤ нам найб≥льш знайомим, насправд≥ Ї ≥ найб≥льш складним, ¤к т≥льки ми робимо спробу загл¤нути у глибину його сутност≥, ¤к це прагне робити ф≥лософ≥¤, виход¤чи за меж≥ Уочевидност≥Ф й прагнучи ос¤гнути сутн≥сть.

Ћюдина Ц ун≥кальне твор≥нн¤ ¬сесв≥ту. ¬она важкодоступна дл¤ вивченн¤, незбагненна, загадкова. Ќ≥ сучасна наука, н≥ ф≥лософ≥¤, н≥ рел≥г≥¤ не можуть сповна розкрити сутн≥сть людини. Ќазиваючи т≥ чи ≥нш≥ ¤кост≥ людини, ф≥лософи шукають серед них визначальн≥, принципово важлив≥, вид≥л¤ють серед них то одн≥, то друг≥: людина Ї пол≥тична ≥стота (јр≥стотель); це мисл¤ча ≥стота (–. ƒекарт); людина Ц це ≥стота, ¤ка виробл¤Ї знар¤дд¤ прац≥ (Ѕ.‘ранкл≥н); це тварина, ¤ка маЇ здатн≥сть користуватис¤ знар¤дд¤ми прац≥ ( .√ельвец≥й); людина розумна (гомо сап≥Їнс) ( .Ћ≥нней); це Їдина ≥стота, ¤ка знаЇ, що вона Ї ( .ясперс); людина актор, тобто ¤ка граЇ (’ейз≥нга); за визначенн¤м  .ћаркса, сутн≥сть людини становить сукупн≥сть ус≥х сусп≥льних в≥дносин.

÷≥ визначенн¤, ¤к ≥ ≥нш≥, тут не назван≥ (а њх можна нарахувати за 20), складалис¤ поступово, залежно в≥д того, ¤к розкривалис¤ творч≥ можливост≥ людини в процес≥ њњ еволюц≥њ. ≤ доки ≥снуЇ людство, триватимуть пошуки людиною в≥дпов≥д≥ на питанн¤ Ц хто ж вона Ї. ≤ будь-¤ке його вир≥шенн¤ залишатиметьс¤ таким же незавершеним, ¤к ≥ ≥стор≥¤ людства, проблемою, тому що кожна людина даЇ ц≥ визначенн¤ сама соб≥.

ќтже, ф≥лософську програму ос¤гненн¤ людини можна афористично визначити словами —ократа: Уп≥знай самого себеФ. јдже у цьому кор≥нь ≥ стрижень ус≥х св≥тогл¤дних проблем. ≤стор≥¤ розвитку людини ≥ св≥ту св≥дчить, що процес осмисленн¤ феномену людини далекий в≥д завершенн¤, ≥ ц¤ незавершен≥сть породжена це первинним ≥ найскладн≥шим питанн¤м Ц про походженн¤ людини. ¬ир≥шенн¤ ж ц≥Їњ проблеми у св≥тогл¤дн≥й ≥стор≥њ маЇ г≥потетичний характер.

” м≥фолог≥чному св≥тогл¤д≥ походженн¤ людини по¤снюЇтьс¤ породженн¤м людей тваринами або ж њх виникненн¤ з ¤коњсь частини т≥ла тварин. Ќайтипов≥шим тут Ї тотем≥зм (тотем Ц Уйого р≥дФ): це птах, р≥дко Ц рослина, найчаст≥ше Ц тварина, в≥д ¤коњ походить р≥д, це реальний предок, в≥д ¤кого залежить житт¤ ≥ добробут роду в ц≥лому ≥ кожного його члена зокрема.

“ут в≥добразилось господарське житт¤ перв≥сних людей, основою ¤кого було збиральництво, мисливство, рибальство, тобто Уприсвоююча економ≥каФ. « переходом до землеробства у м≥фолог≥њ зТ¤вл¤Їтьс¤ вже ≥нший мотив: велика ѕрамат≥р-«емл¤ у њњ шлюб≥ з Ѕатьком-Ќебом породжуЇ все живе, у тому числ≥ ≥ людину.

ѕодальший розвиток виробництва зумовлюЇ зм≥ну погл¤д≥в людини на своЇ походженн¤, що в≥дображаЇтьс¤ у м≥фах: людина виникаЇ або з глини, зм≥шаноњ з кровТю бога јбзу (¬авилон), або ж титан ѕрометей створюЇ людину з глини, зм≥шаноњ з≥ сльозами, даруЇ њй вогонь, навчаЇ ремеслам та мистецтву (—тародавн¤ √рец≥¤).

” рел≥г≥йному св≥тогл¤д≥ походженн¤ людини ірунтуЇтьс¤ на п≥дкресленн≥ акту божественного твор≥нн¤. ” Ѕ≥бл≥њ, наприклад, так говоритьс¤ про шостий день твор≥нн¤: У≤ створив √осподь Ѕог людину з пороху земного, ≥ диханн¤ житт¤ вдихнув у н≥здр≥ њњ, Ц ≥ стала людина живою душеюФ. јналог≥чне вир≥шенн¤ питанн¤ про походженн¤ людини ≥ в св¤щенн≥й книз≥ мусульман Ц  оран≥, але там людина створюЇтьс¤ не з Упороху земногоФ, а з глини.

 осм≥чн≥ г≥потези походженн¤ людини мають прадавню ≥стор≥ю, вони досить попул¤рн≥ й сьогодн≥, коли людина почала освоювати ближн≥й  осмос ≥ проникати у далекий  осмос. ѓх можна звести до наступних:

Ц у  осмос≥ знаходитьс¤ УЌас≥нн¤ житт¤Ф, ¤ке косм≥чним пилом, метеоритами, кометами заноситьс¤ на планети. ¬итоки такого п≥дходу належать це до V ст. до н.е. Ц до вченн¤ давньогрецького мислител¤ јнаксагора з його ≥деЇю пансперм≥њ. “епер же, коли у метеоритах знайден≥ вс≥ ам≥нокислоти, що складають живе, до цього припущенн¤ наука повертаЇтьс¤ знову, на ¤к≥сно нових засадах;
Ц косм≥чн≥ прибульц≥ залишили на «емл≥ своњх представник≥в. « цього погл¤ду житт¤ людини Ї суто косм≥чним ¤вищем;
Ц житт¤ людини Ї реал≥зац≥Їю особливоњ косм≥чноњ енерг≥њ, тому воно ун≥кальне за своЇю природою.

” сучасн≥й космолог≥њ ≥снуЇ антрополог≥чний принцип, за ¤ким увесь ос¤жний ¬сесв≥т, ћетагалактика розвивалис¤ у напр¤мку створенн¤ мисл¤чоњ ≥стоти на «емл≥ (а, можливо, й на ≥нших планетах у ≥нших зор¤них системах), тобто людини, через ¤ку матер≥¤ усв≥домлюЇ сама себе ≥ св≥домо регулюЇ св≥й подальший розвиток.

≈волюц≥йна г≥потеза ірунтуЇтьс¤ на тому, що людина маЇ природну, земну перед≥стор≥ю. ƒумки про це зТ¤вилис¤ ще в —тародавн≥й √рец≥њ (наприклад, јнакс≥мандр вважав, що люди, ¤к ≥ вс≥ жив≥ ≥стоти, зародилис¤ спочатку у вод≥, пот≥м почали засел¤ти й землю; на думку ƒемокр≥та, вс≥ реч≥ ≥ жив≥ ≥стоти складаютьс¤, ¤к ≥ душ≥, з атом≥в Ц р≥зноман≥тних найдр≥бн≥ших ≥ непод≥льних частинок). јле лише через понад дв≥ тис¤ч≥ рок≥в наукою було доведено походженн¤ людини в≥д тваринних предк≥в.

“ак≥ видатн≥ вчен≥, ¤к  .Ћ≥нней, ∆.-Ѕ.Ћамарк ≥ особливо „.ƒарв≥н переконливо довели, що людина Ї останньою, найдосконал≥шою ланкою у ланцюз≥ розвитку живих ≥стот ≥ маЇ сп≥льних предк≥в з людинопод≥бними мавпами.
÷¤ сп≥льн≥сть про¤вл¤Їтьс¤ у сп≥льних рисах будови т≥ла, под≥бност≥ у розвитку зародк≥в людини ≥ тварин та ≥нш≥, про що мова йшла у шк≥льному курс≥ загальноњ б≥олог≥њ. “обто еволюц≥¤ анатомо-ф≥з≥олог≥чноњ будови тварин створюЇ передумови дл¤ переходу до анатомо-ф≥з≥олог≥чноњ будови людини з њњ вертикальним положенн¤м т≥ла, спец≥ал≥зац≥Їю форм та функц≥й рук, ¤к≥ √егель назвав Узнар¤дд¤м знар¤дьФ, голосового апарату, орган≥в чутт¤, головного мозку тощо.
«г≥дно з еволюц≥йною г≥потезою головною у становленн≥ людини, пор¤д з уже висловленим ран≥ше, Ї прац¤. ¬иготовленн¤ людиною штучних знар¤дь прац≥ обумовило розвиток њњ св≥домост≥, вдосконаленн¤ функц≥й орган≥в чутт¤ ≥ мозку, що спри¤ло розвитку п≥знавальних можливостей, ≥ людина почала принципово по-новому ставитис¤ до оточуючого њњ св≥ту.

ќстанн≥м часом привертають до себе увагу припущенн¤ про штучне походженн¤ людини. ¬они певною м≥рою в≥дображають сучасн≥ науково-техн≥чн≥ дос¤гненн¤ людства, зокрема освоЇнн¤ косм≥чного простору, створенн¤ робот≥в, вирощуванн¤ зародк≥в людини Уу проб≥ркахФ тощо. ¬ њх основ≥ Ц думка про створенн¤ людини високорозвиненими представниками позаземних цив≥л≥зац≥й, про Увеликого експериментатораФ. ≤ ¤кими б неймов≥рними, нав≥ть фантастичними на перший погл¤д не здавалис¤ нам ц≥ припущенн¤, њх не можна в≥дкидати, виход¤чи з уже сумнозв≥сного людству принципу: У÷ього не може бути, тому що не може бути н≥колиФ.

«агалом же сучасна наука даЇ нам п≥дтвердженн¤ лише природного походженн¤ людського житт¤. јдже т≥ло людини, його склад, кл≥тинна будова (¤к ≥ всього живого на «емл≥), багато орган≥в, њх систем, будова т≥ла дуже под≥бн≥ до тваринних Ц в≥дм≥нн≥сть лише у њх складност≥, високоорган≥зованост≥. ” людини ¤к живоњ ≥стоти б≥ох≥м≥чн≥, б≥оф≥зичн≥ процеси, обм≥н речовиною, енерг≥Їю, ≥нформац≥Їю сп≥льн≥ з вищими тваринами.

јле перш н≥ж розгл¤дати сутн≥сть людського житт¤, зупинимос¤ на ще одному важливому ≥ невир≥шеному питанн≥ сучасноњ науки Ц про м≥сце людини в св≥т≥, або чи одн≥ ми у ¬сесв≥т≥? Ќа це питанн¤ р≥зн≥ типи св≥тогл¤д≥в давали ≥ дають два альтернативних вар≥анти в≥дпов≥дей.

” м≥фолог≥чних у¤вленн¤х вс¤ природа була населена людинопод≥бними ≥стотами. ÷е по¤снюЇтьс¤ тим, що в давнину люди над≥л¤ли ¤вища ≥ сили природи людськими властивост¤ми.
Ќадал≥, з розр≥зненн¤м людиною т≥ла ≥ душ≥, виникають у¤вленн¤ про ≥снуванн¤ безт≥лесних ≥стот, Удух≥вФ не лише на «емл≥, а й у ¬сесв≥т≥. ÷е повТ¤зано з виникненн¤м рел≥г≥йного св≥тогл¤ду Ц адже вс≥ рел≥г≥њ визнають ≥снуванн¤ й ≥нших, кр≥м людей, ≥стот (добрих чи злих), наприклад, ангел≥в, котр≥ можуть зТ¤вл¤тис¤ м≥ж людьми, хоча знаход¤тьс¤ здеб≥льшого Уна неб≥Ф, у космос≥.

—еред стародавн≥х ф≥лософ≥в, у пер≥од ¬≥дродженн¤ була також досить поширеною думка про ≥снуванн¤ безл≥ч≥ св≥т≥в, населених ¤кимись ≥стотами, под≥бними до людей чи несхожими на них.
ўо ж криЇтьс¤ за цими погл¤дами Ц прозр≥нн¤, передбаченн¤? „и, можливо, достов≥рн≥ знанн¤, першоджерела ¤ких були втрачен≥ з розвитком людства, зокрема, з переходом в≥д ¤зичництва до христи¤нства чи ≥нших св≥тових рел≥г≥й? јдже св¤щенн≥ книги донесли до нас лише вторинну ≥нформац≥ю, первинна ж, очевидно, безнад≥йно втрачена.
„и, може, це лише витв≥р людськоњ фантаз≥њ? “ак вважаЇ багато наших сучасник≥в. «в≥дси ≥ ставленн¤ до ЌЋќ, ≥нших, непо¤снених сучасною наукою, таЇмничих ¤вищ.

јле Ї ≥ така точка зору, що ми маЇмо справу з розумними посланц¤ми косм≥чних цив≥л≥зац≥й. ј тому ц≥ ¤вища треба ретельно вивчати ≥ прагнути встановити контакти з Убратами по розумуФ. Ќа це спр¤мована м≥жнародна програма —≈“≤, метою ¤коњ Ї на основ≥ анал≥зу сигнал≥в, що надход¤ть з космосу, вид≥лити т≥ з них, ¤к≥ можуть мати штучне походженн¤ ≥ св≥дчити про ≥снуванн¤ високорозвинутих ≥стот. Ќа жаль, про насл≥дки цих Упрослуховувань космосуФ нам в≥домо досить мало, багато з них засекречен≥ в≥дпов≥дними в≥домствами. ќтже, однозначн≥ в≥дпов≥д≥ стосовно цього питанн¤ ми маЇмо лише у фантаст≥в.

¬≥дсутн≥сть переконливих наукових висновк≥в щодо ≥снуванн¤ ≥нших, позаземних форм житт¤ призводить до переважанн¤ не оптим≥стичного, а песим≥стичного п≥дходу до в≥дпов≥д≥ на це питанн¤, нав≥ть серед астроф≥зик≥в.
≤снуюч≥ нин≥ точки зору можна сформулювати так: земне житт¤ виникло ц≥лком випадково, ¤к зб≥г певних ун≥кальних обставин, ¤ких н≥де ≥ н≥коли у косм≥чному простор≥ не виникало. јле ¤кщо розумне житт¤ виникло випадково у неос¤жних просторах ¬сесв≥ту, то хто почуЇ голос людства? ’то допоможе йому у т≥й скрутн≥й ситуац≥њ, в ¤к≥й воно перебуваЇ зараз?..

ƒруга точка зору пол¤гаЇ в тому, що житт¤ ≥ розумн≥ ≥стоти у космос≥ обовТ¤зково ≥снують, але ц≥ Уостр≥вц≥Ф високоорган≥зованоњ матер≥њ надзвичайно в≥ддален≥ один в≥д одного.  рим того, вони можуть бути УстаршимиФ чи УмолодшимиФ за нас, що практично зводить можлив≥сть розумного контакту до нул¤.

≤з загальноф≥лософськоњ ж точки зору можна зробити такий узагальнюючий висновок: ≥снуванн¤ у космос≥ ≥стот, под≥бних до людей, ц≥лком ≥мов≥рне ≥ нав≥ть законом≥рне, адже закони розвитку св≥ту Ї ун≥версальними.

ѕриродн≥, соц≥альн≥ та духовн≥ вим≥ри людського житт¤. –ан≥ше, особливо при розгл¤д≥ еволюц≥йноњ г≥потези походженн¤ людини, вже йшла мова про природне походженн¤ людини. “ому у сучасн≥й ф≥лософ≥њ, ¤к ≥ в природознавств≥, чимдал≥ усв≥домлюЇтьс¤ вплив природного середовища на стан орган≥зму, псих≥ки людини. Ќаше житт¤ значно б≥льшою м≥рою, н≥ж ми усв≥домлюЇмо, залежить в≥д ¤вищ природи. јдже ми живемо на планет≥, у глибин≥ ¤коњ пост≥йно в≥дбуваютьс¤ ще не в≥дом≥ нам процеси, ¤к≥ впливають на нас, а сама «емл¤, ¤к своЇр≥дна порошнинка, мчить у своЇму рус≥ в безодн¤х космосу. Ќин≥ залежн≥сть стану орган≥зму людини в≥д природних процес≥в Ц в≥д перепаду температури, тиску, в≥д коливань геомагн≥тних пол≥в, сон¤чноњ та косм≥чноњ енерг≥њ Ц ц≥лком очевидна.

–≥зн≥ м≥сц¤ на «емл≥ Ї б≥льшою чи меншою м≥рою спри¤тливими дл¤ людини. Ќаприклад, вплив благодатного дл¤ орган≥зму п≥дземного випром≥нюванн¤ може спри¤ти зв≥льненню в≥д нервових стрес≥в або полегшенню де¤ких захворювань орган≥зму. Ѕ≥льш≥сть же природних процес≥в на людський орган≥зм до цього часу залишаЇтьс¤ ще нев≥домою, наука розп≥знала лише незначну њх частину. “ак, в≥домо, що людина, пом≥щена в безмагн≥тне середовище, одразу гине.

ѕон¤тт¤ природного середовища не обмежуЇтьс¤ лише сферою «емл≥, воно включаЇ у себе ≥ космос у ц≥лому, адже «емл¤, повторимос¤, не Ї ≥зольованим в≥д ¬сесв≥ту косм≥чним т≥лом. —учасна наука встановила, що житт¤ на «емл≥ виникло п≥д впливом косм≥чних процес≥в. “ому ц≥лком природно, що будь-¤кий живий орган≥зм ¤кимось чином взаЇмод≥Ї з космосом. —он¤чн≥ бур≥ ≥ повТ¤зан≥ з ними електромагн≥тн≥ збуренн¤ впливають на кл≥тини, нервову ≥ судинну систему, на самопочутт¤ людини, њњ псих≥ку. ћи живемо Ув ун≥сонФ з≥ вс≥м косм≥чним середовищем, ≥ будь-¤к≥ його зм≥ни в≥дбиваютьс¤ на нашому стан≥. “ому актуальними ≥ проз≥рливими Ї ≥дењ  .™.÷≥олковського, ¬.≤.¬ернадського та ќ.Ћ.„ижевського, що набувають визнанн¤ у сучасн≥й науц≥, про те, що ми з ус≥х бок≥в оточен≥ потоками косм≥чноњ енерг≥њ, ¤к≥ йдуть до нас через величезн≥ в≥дстан≥ в≥д з≥рок, планет ≥ —онц¤.

” наш час зростаЇ увага до проблем не т≥льки косм≥чних, а й м≥кросв≥ту. ¬ивчаютьс¤ дивн≥ ритм≥чн≥ одноман≥тност≥, ¤к≥ п≥дтверджують в≥дносно синхронне Убитт¤ пульсуФ в макро- та м≥кросв≥т≥, в тому числ≥ в енергосистемах людського орган≥зму.

«гадаймо в≥дом≥ з шк≥льного курсу загальноњ б≥олог≥њ процеси спадковост≥ й м≥нливост≥: у процес≥ ≥ндив≥дуального розвитку людина, з одного боку, реал≥зуЇ певну програму ≥ в≥дтворюЇ певн≥ ознаки, ¤к≥ передан≥ њњ батьками, а з другого Ц може певною м≥рою Ув≥дхил¤тис¤Ф в≥д цих програм ≥ набувати нових ознак п≥д впливом зовн≥шнього середовища.

—падков≥сть надаЇ дитин≥ не лише власне б≥олог≥чн≥ властивост≥ та ≥нстинкти. « самого початку свого житт¤ дитина маЇ здатн≥сть до насл≥дуванн¤ усього, що робл¤ть доросл≥: звук≥в, рух≥в тощо. ѓй притаманна допитлив≥сть. ¬она здатна засмучуватис¤, в≥дчувати страх ≥ рад≥сть, њњ посм≥шка маЇ вроджений характер. ј посм≥шка Ц це прив≥лей людини. ќтже, дитина зТ¤вл¤Їтьс¤ на св≥т саме ¤к людська ≥стота. ≤ все ж на момент народженн¤ вона лише Укандидат у людинуФ, хоча ≥ над≥лена певними ф≥зичними ≥ псих≥чними ¤кост¤ми в≥д природи.

—укупн≥сть цих психоф≥з≥олог≥чних ¤костей людини називаЇтьс¤ њњ задатками Ц наприклад, музичний слух, зорова памТ¤ть, м≥цний орган≥зм, вм≥нн¤ розр≥зн¤ть кольори, почутт¤ ритму та ≥нш≥. ÷≥ задатки Ї основою зд≥бностей людини. јле чи будуть реал≥зован≥ задатки ≥ чи розвинутьс¤ вони у зд≥бност≥ Ц це залежить ¤к в≥д умов, у ¤ких зростаЇ людина, так ≥ в≥д њњ власних зусиль.

” розвитку науки про людину був пер≥од, коли переб≥льшувалас¤ роль спадковост≥ ≥ вважалос¤, що основн≥ риси розвитку та будови людського орган≥зму визначаютьс¤ лише певними структурами зародкових кл≥тин. ѕод≥бн≥ погл¤ди отримали назву преформ≥зму, а св≥й початок вони беруть це в≥д античних мислител≥в (√≥ппократа, јнаксагора та ≥н.). ѕод≥бн≥ погл¤ди були попул¤рними у XVII ст. Ц вважалос¤, що у зародку можна побачити вже сформован≥ частини дорослого орган≥зму.

як завжди, метаф≥зичне (одноб≥чне) мисленн¤ призводило ≥ до ≥нших, протилежних висновк≥в Ц до запереченн¤ рол≥ спадковост≥, до ≥дењ про те, що формуванн¤ людського орган≥зму в≥дбуваЇтьс¤ лише шл¤хом посл≥довних новоутворень, мутац≥й. ÷е вперше висловлена ще јр≥стотелем ≥де¤ еп≥генезу.

ѕитанн¤ про те, ¤к≥ чинники в≥д≥грають вир≥шальну роль у формуванн≥ людини, маЇ не лише п≥знавальне, а й життЇве, практичне значенн¤. јдже те чи ≥нше ставленн¤ людей до навколишнього св≥ту ≥ до самих себе залежить в≥д в≥дпов≥д≥ на це запитанн¤.

ѕереб≥льшенн¤ рол≥ спадковост≥ приводить до висновку про те, що вс≥ наш≥ ¤к хорош≥, так ≥ поган≥ риси залежать в≥д наших батьк≥в, ¤ких ми, загальнов≥домо, не обираЇмо. ќтже, тут на¤вна недооц≥нка умов, середовища, в ¤кому ми живемо, тобто Ц марн≥ вс≥ зусилл¤ ¤к сусп≥льства, так ≥ наш≥ власн≥, спр¤мован≥ на вдосконаленн¤ людини.

“ому концепц≥њ ф≥лософськоњ антрополог≥њ, ¤к≥ ірунтуютьс¤ на так≥й методолог≥њ, можна звести до наступних основних у¤влень:

Ц людина Ц зл≥сна мавпа, ¤ка отримала спадково в≥д тваринних предк≥в те найогидн≥ше, що накопичилось у тваринному св≥т≥ (типове висловлюванн¤ австр≥йського ф≥лософа  .Ћоренца: УЋюдина Ц це горила з атомною бомбою у рукахФ);
Ц на противагу першому, людина в≥д народженн¤ добра, альтруњстична, незлобива. јле њњ природн≥ задатки суперечать розвитку цив≥л≥зац≥њ, сусп≥льн≥сть в≥д≥грала фатальну роль у дол≥ людини, змусивши њњ боротис¤ за своЇ ≥снуванн¤. ќсь чому людина знищуЇ соб≥ под≥бних;
Ц людина сама по соб≥ не добра ≥ не зла, генетично вона, так би мовити, УнейтральнаФ, Утабула расаФ, на ¤к≥й природа ≥ сусп≥льство пишуть своњ письмена.

ѕротилежна точка зору, що абсолютизуЇ роль середовища, у ¤кому ми живемо (тобто природному ≥ сусп≥льному), теж не може бути прийн¤тою ¤к ≥стинна хоча б тому, що вона не враховуЇ ≥ндив≥дуальн≥ ¤кост≥ людини, котр≥ здеб≥льшого Ї спадковими (задатки, зд≥бност≥, обдарован≥сть тощо). “акий п≥дх≥д спр¤мовуЇ наш≥ зусилл¤ лише на перетворенн¤ середовища, не враховуЇ здатност≥ людини до самовдосконаленн¤.

—воЇр≥дною Узолотою серединоюФ Ї погл¤ди багатьох мислител≥в ≥ письменник≥в (√.—коворода, ‘.ƒостоЇвський, Ћ.“олстой та ≥нш≥), ¤к≥ вважали, що т≥льки пост≥йна прац¤ кожноњ людини над самою собою, њњ моральне самовдосконаленн¤ можуть зробити њњ кращою.

ќтже, ¤к висновок: ≥ спадков≥сть, ≥ середовище, ≥ власн≥ зусилл¤ людини, спр¤мован≥ на самовдосконаленн¤, справл¤ють ≥стотний вплив на њњ формуванн¤.

ѕриродне в людин≥ маЇ вираженн¤ у морфолог≥чних, генетичних ¤вищах, а також у нервово-мозкових, електрох≥м≥чних та багатьох ≥нших процесах людського орган≥зму. ÷е ф≥з≥олог≥чн≥ процеси, ¤к≥ в≥дбуваютьс¤ у нашому орган≥зм≥, основою ¤ких Ї асим≥л¤ц≥¤ та дисим≥л¤ц≥¤. ѕриродне начало в людин≥ (а до нього належать також ≥ особливост≥ нейроф≥з≥олог≥чних процес≥в, що Ї основою людського мисленн¤, тобто б≥опсих≥чне житт¤ людини) вивчаЇтьс¤ природничими науками, серед ¤ких сьогодн≥ безсумн≥вним л≥дером Ї генетика, котра вивчаЇ механ≥зм передач≥ в≥д покол≥нн¤ до покол≥нн¤ природних задатк≥в.

јле ¤кщо при розгл¤д≥ людини абсолютизувати лише природне, б≥олог≥чне, то ми Успустимос¤Ф на р≥вень ≥снуванн¤ њњ б≥оф≥зичних, ф≥з≥олог≥чних законом≥рностей. ” такому випадку людина буде нос≥Їм лише б≥олог≥чноњ форми руху матер≥њ.
“ому вкрай необх≥дним Ї анал≥з також соц≥ального середовища людини ¤к безпосереднього людського оточенн¤, до ¤кого належить родина, друз≥, сус≥ди та соц≥альн≥ групи людей або людськ≥ сп≥льноти (класи, чи страти, народи, нац≥њ, сусп≥льство), членом ¤ких Ї людина. —юди ж треба в≥днести ≥ певн≥ економ≥чн≥, соц≥альн≥, культурн≥, пол≥тичн≥ умови, що ≥снують у сусп≥льств≥.

—тановленн¤ людини у вс≥й њњ багато¤к≥сност≥ в≥дбуваЇтьс¤ насамперед шл¤хом засвоЇнн¤ нею вс≥х ц≥нностей, вироблених людством упродовж своЇњ ≥стор≥њ. ÷е ≥ мова, ≥ р≥зн≥ способи д≥¤льност≥, ≥ вм≥нн¤ користуватис¤ р≥зноман≥тними знар¤дд¤ми тощо. “ому лише живучи у сусп≥льств≥, сп≥лкуючись ≥ взаЇмод≥ючи з ≥ншими людьми, навчаючись у них, дитина може стати справжньою людиною. Ќ≥  амала, ≥ јмала, ¤к≥ провели своЇ житт¤ в дитинств≥ з-пом≥ж вовк≥в, н≥ чотирир≥чний ƒжон, знайдений серед мавп в јфриц≥, ¤к ≥ ≥нш≥ (б≥л¤ сорока Ц так званих Умаугл≥Ф Ц не змогли навчитис¤ нав≥ть розмовл¤ть людською мовою.

—оц≥альна обумовлен≥сть людини Ц факт, ¤кий не потребуЇ доведенн¤, але його не можна трактувати спрощено. « одного боку, людина Ї продуктом певноњ епохи, на¤вного сусп≥льства. ” такому розум≥нн≥ людина Ц ≥стота соц≥ально-обмежена, вона обумовлена Узовн≥Ф, виступаЇ своЇр≥дною Умар≥онеткоюФ соц≥альних сил ≥ сусп≥льного середовища. јдже њњ повед≥нка, св≥дом≥сть тощо обумовлен≥ вс≥ма можливими помилками, ≥деолог≥чними та ≥ншими стереотипами, ≥нтересами та ц≥нност¤ми конкретного сусп≥льства.

« ≥ншого боку Ц людина Ї результатом, своЇр≥дним в≥дбитком ≥ вт≥ленн¤м вс≥Їњ попередньоњ ≥стор≥њ людства та його культури. —аме ¤к культурно-≥сторична, тобто надсоц≥альна, ≥стота людина поЇднуЇ у соб≥ ¤кост≥ ун≥версальност≥ й ун≥кальност≥, стаЇ здатною до самовизначенн¤, до в≥льноњ ≥ творчоњ д≥¤льност≥, тобто отримуЇ духовний вим≥р.

–азом з тим абсолютизац≥¤ лише соц≥альност≥ людини приводить до так званого соц≥олог≥заторства, тобто зведенн¤ людини до функц≥њ њњ соц≥ального способу житт¤. ќсоблив≥стю соц≥олог≥заторства (теж насл≥док метаф≥зичного мисленн¤) пол¤гаЇ в ≥гноруванн≥ природно-б≥олог≥чних чинник≥в людського житт¤, ¤ким в≥дводитьс¤ роль лише передумови соц≥ального житт¤, котр≥ не мають впливу на особливост≥ повед≥нки, ≥нтелект, творч≥ зд≥бност≥, соц≥альн≥ ор≥Їнтац≥њ людини. “акий п≥дх≥д притаманний марксистськ≥й ф≥лософ≥њ: у процес≥ революц≥йних перетворень, зм≥ни сусп≥льного ладу маЇ в≥дбуватис¤ ≥ формуванн¤ новоњ людини Ц Уособистост≥ нового типуФ. ¬≥д такого п≥дходу ми не зв≥льнилис¤ ще й сьогодн≥...

ƒуховне в людин≥ Ї самоц≥нним ≥ саме воно лежить в основ≥ людського УяФ, адже саме ¤к духовна ≥стота людина ви¤вл¤Ї себе свободним ≥ творчо-активним д≥¤чем. якщо в св≥домост≥ людини знаходити т≥льки в≥дображенн¤ найелементарн≥ших потреб, задоволенн¤ ¤ких необх≥дне т≥льки дл¤ п≥дтримки ф≥зичного ≥снуванн¤, ¤кщо емоц≥њ ≥ почутт¤ прим≥тивн≥, а пон¤тт¤ нерозвинут≥, то це св≥дчить про њњ бездуховн≥сть, внутр≥шню убог≥сть. —аме про таких людей говор¤ть, що вони злиденн≥ духом.

ƒуховно розвинена (або духовно багата) людина та, ¤ка багато знаЇ ≥ ще б≥льше розум≥Ї, ¤ка спираЇтьс¤ у своњй д≥¤льност≥ на почутт¤ ≥ пон¤тт¤ ≥стини, добра ≥ краси, у ¤коњ переважають духовн≥ потреби; людина, ¤к≥й притаманн≥ безкорислив≥ почутт¤ любов≥ ≥ милосерд¤, здатн≥сть в≥дчувати свою причетн≥сть до людства, сп≥вчувати кожн≥й, нав≥ть незнайом≥й, людин≥.

ƒуховн≥сть людини Ц це також ум≥нн¤ мр≥¤ти, фантазувати, творчо усв≥домлювати св≥т, прагнучи зробити його кращим. ”м≥ти створити св≥й внутр≥шн≥й св≥т, не схожий на оточуючу д≥йсн≥сть, Ц це один ≥з найважлив≥ших про¤в≥в духовност≥.
ќтже, духовно розвинена людина Ц така, ¤ка усв≥домлюЇ саму себе ≥ може св≥домо керувати своњми вчинками, п≥дпор¤дковуючи њх нормам морал≥ та права, спр¤мовуючи њх на дос¤гненн¤ сусп≥льно значущих ц≥лей. ÷е людина, внутр≥шн≥м регул¤тором повед≥нки ¤коњ Ї сов≥сть (за висловом ≤. анта, Ц закон, ¤кий живе у нас самих; на думку французького ф≥лософа ѕ.√ольбаха, Ц це наш Увнутр≥шн≥й судд¤Ф).

ƒуховне в людин≥ Ц це також безкорисливий пошук ≥стини, здатн≥сть до морального вибору, до переживанн¤ прекрасного, до творчост≥, на¤вн≥сть свободи вол≥, в≥ри та самосв≥домост≥ тощо.
“аким чином, людина Ї ц≥л≥сн≥сною Їдн≥стю б≥олог≥чного, псих≥чного (або душевного) та соц≥ального (соц≥окультурного), ¤к≥ сформувалис¤ з двох чинник≥в Ц природного та соц≥ального. јдже людина Ц не арифметична сума б≥олог≥чного, псих≥чного та соц≥ального, вона Ї ≥нтегральною Їдн≥стю цих властивостей.

Ѕудь-¤кий феномен може бути осмислений дво¤ко Ц або через його пор≥вн¤нн¤ з ≥ншими сутност¤ми чи ¤вищами, або через розкритт¤ його власноњ ун≥кальноњ природи. ‘еномен людини не Ї вин¤тком. “ому сутн≥сть людини може розкриватис¤ УзбокуФ, через осмисленн¤ в≥дносин людини з природою (космосом), сусп≥льством, Ѕогом ≥ самою собою. ѕроникненн¤ в таЇмницю людини УзсерединиФ передбачаЇ ос¤гненн¤ њњ т≥лесного, емоц≥йного, морального, соц≥ального та духовного бутт¤.

–ел≥г≥¤, ¤к в≥домо, розгл¤даЇ Ѕога ¤к вищу ц≥нн≥сть. “ому таЇмниц¤ людини тут ви¤вл¤Їтьс¤ або принципово недос¤жною, або ж в≥днесеною до сутност≥ божественного. Ћюдина Ї суперечливою Їдн≥стю духу (душ≥) ≥ природи (т≥ла), ¤к≥сно протилежних одне одному ¤к величне ≥ низьке. “ак, јвгустин Ѕлаженний у¤вл¤в душу ¤к незалежну в≥д т≥ла ≥ ототожнював њњ з людиною, а ‘ома јкв≥нський розгл¤дав людину ¤к Їдн≥сть т≥ла ≥ душ≥, ¤к ≥стоту пром≥жну м≥ж твариною ≥ ангелами.

“ут простежуЇтьс¤ прагненн¤ людини не лише п≥знати власну сутн≥сть, а передус≥м прилучитис¤ до вищоњ сутност≥ Ц Ѕога. “обто сутн≥сть людини зводитьс¤ до п≥знанн¤ Ѕога ≥ служ≥нн¤ йому, що афористично можна сформулювати так: людина Ц раба божа.

‘≥лософи натурал≥стичноњ ор≥Їнтац≥њ, про що частково вже йшла мова, виход¤ть з культу природи, космосу (адже УнатураФ латиною природа). “ому людина вважаЇтьс¤ лише природною ≥стотою, вона н≥чим особливим не в≥др≥зн¤Їтьс¤ в≥д тварин. —утн≥сть людини представники натурал≥зму бачили лише в ¤кихось незм≥нних б≥олог≥чних чи психолог≥чних властивост¤х. “ак, «.‘рейд, в≥домий австр≥йський псих≥атр ≥ ф≥лософ, вважав, що сутн≥сть людини може бути зведена до њњ п≥дсв≥домих ≥нстинкт≥в Ц еросу ≥ танатосу (тобто коханн¤ ≥ смерт≥), ¤к≥ визначають всю життЇд≥¤льн≥сть людей ≥ нав≥ть њх ≥стор≥ю.

јле людина Ц не Ѕог, не злочинець, не гр≥шний ангел. як продукт б≥олог≥чного ≥ соц≥ального розвитку (тобто антропосоц≥огенезу) людина м≥стить у соб≥ не лише надбанн¤, а й тваринн≥ начала (а в цьому аспект≥ не можна, мабуть, не погодитис¤, що Унайстрашн≥ш≥ ди¤воли Ц це гр≥шн≥ ангелиФ та з≥ старокитайською мудр≥стю Уне все людське Ї в зв≥ров≥, але все зв≥р¤че Ї в людин≥Ф...).

ƒал≥. Ќеобх≥дно зупинитис¤ також ≥ на соц≥оцентризм≥, або антрополог≥чному рел¤тив≥зм≥ (в≥д антропос Ц людина, рел¤тив≥зм Ц в≥дносн≥сть), зг≥дно з ¤ким людська природа сприйн¤тлива до безк≥нечних зм≥н, њњ внутр≥шнЇ ст≥йке ¤дро може бути зруйноване, первинна природа перетворена в≥дпов≥дно до т≥Їњ чи ≥ншоњ соц≥альноњ програми.

—оц≥оцентричний п≥дх≥д ірунтуЇтьс¤ на ≥дењ абсолютного пр≥оритету культури, сусп≥льних форм житт¤ над природними передумовами людського бутт¤. «в≥дси робитьс¤ висновок, що людина Ї вираженн¤м формуючих њњ культурних умов, ≥ ¤кщо треба проникнути у њњ таЇмницю, то сл≥д вивчити т≥ чи ≥нш≥ структури культури.

÷≥ ф≥лософськ≥ п≥дходи ми розгл¤даЇмо в загальних рисах. јдже теоцентризм (культ Ѕога), ¤к правило, поЇднуЇтьс¤ з вказ≥вкою на передвизначенн¤ людини. јнтропоцентризм (культ людини) включаЇ в себе тему верховноњ ≥стоти, а звеличенн¤ Ѕога набираЇ власне антропоцентричних форм. ѕриродоцентризм ≥ повТ¤заний з ним принцип натурал≥зму оц≥нюЇ людину ¤к порошинку у ¬сесв≥т≥ ≥ водночас в≥ддаЇ належне своЇр≥дност≥ мисл¤чоњ матер≥њ.

‘≥лософи-≥деал≥сти вважають, що головне в людини Ц њњ сутн≥сть, тобто людська св≥дом≥сть, розум, ≥ саме ц≥Їю властив≥стю людина в≥др≥зн¤Їтьс¤ в≥д решти живих ≥стот (¤к тут не згадати в≥домий афоризм –.ƒекарта: Уя мислю, значить ¤ ≥снуюФ). ќск≥льки ж св≥дом≥сть людини не залишаЇтьс¤ незм≥нною, може удосконалюватис¤ шл¤хом осв≥ти ≥ вихованн¤, то, впливаючи на св≥дом≥сть, можна зм≥нити ≥ саму людину. ” цьому суть просв≥тництва, характерного дл¤ р≥зних ф≥лософських напр¤м≥в, у тому числ≥ ≥ дл¤ украњнськоњ ф≥лософ≥њ.

Ќасправд≥ ж сутн≥сть людини ¤к обТЇкта ф≥лософського анал≥зу не Ї чимось сталим, встановленим раз ≥ назавжди. Ќа кожному етап≥ розвитку людськоњ ≥стор≥њ вона набуваЇ нових форм ≥ м≥ри глибини, що св≥дчить про суперечливий рух п≥знанн¤ в≥д сутност≥ першого пор¤дку до сутност≥ другого, третього та наступних пор¤дк≥в. “ому можливим Ї такий вар≥ант розгл¤ду феномену людини, њњ сутност≥:

Ц по-перше, людина Ї жива ≥стота, але њй притаманний особливий тип т≥лесноњ орган≥зац≥њ Ц зокрема, пр¤моход≥нн¤ тощо Ц тобто природна сутн≥сть людини Ї сутн≥стю першого пор¤дку;
Ц по-друге, людина Ї там, де Ї њњ д≥¤льн≥сть. ÷е Ц сутн≥сть наступного, другого пор¤дку; сутн≥сть людськоњ д≥¤льност≥ буде розгл¤нуто в розд≥л≥ про сусп≥льне житт¤ людини);
Ц людська д≥¤льн≥сть зд≥йснюЇтьс¤ у систем≥ сусп≥льних в≥дносин Ц це сутн≥сть третього пор¤дку, тобто мова йде про сусп≥льн≥сть людини;
Ц по-четверте, людська д≥¤льн≥сть Ц прац¤ Ц Ї усв≥домленим процесом перетворенн¤ природи, сусп≥льства ≥ самоњ людини (сутн≥сть наступного пор¤дку);
Ц по-пТ¤те, людина Ї ≥стотою духовною, њй притаманна душа, про що йшла мова ран≥ше ≥ Ц на р≥вн≥ сусп≥льства Ц в≥дбудетьс¤ поверненн¤ до духовного житт¤ людини ≥ сусп≥льства. ќтже, це сутн≥сть найглибшого у даному випадку пор¤дку.

Ѕезпосередн≥й звТ¤зок того чи ≥ншого розум≥нн¤ сутност≥ людини з сенсом людського житт¤ очевидний, адже сенс (значенн¤) людського житт¤ теж маЇ ≥сторичний характер, розум≥Їтьс¤ по-р≥зному. ¬ свою чергу, сенс житт¤ повТ¤заний з розум≥нн¤м мети житт¤ ¤к у¤вного чи оч≥куваного результату нашоњ д≥¤льност≥ та з вибором життЇвого шл¤ху (легкого чи важкого, чесного чи безчесного житт¤ або житт¤ за принципом У¤к ус≥Ф). ќстанн≥й нерозривно повТ¤заний з життЇвою позиц≥Їю та способом житт¤ (варто запамТ¤тати основне правило мудрого житт¤: Уне бажай ≥ не чекай в≥д житт¤ неможливогоФ, тобто Ц надто багато).

∆иттЇва позиц≥¤ виражаЇтьс¤ у практичних д≥¤х Ц в оц≥нках, прагненн¤х тощо. Ћюдина, ¤ка маЇ ч≥тку життЇву позиц≥ю, завжди Ї посл≥довною ≥ ц≥леспр¤мованою, за будь-¤ких життЇвих обставин залишаЇтьс¤ сама собою. √оловною характеристикою життЇвоњ позиц≥њ людини Ї р≥вень њњ активност≥. јле останн¤ не повинна зводитис¤ лише до активност≥ на словах, вона передбачаЇ Їдн≥сть д≥й людини та њњ переконань.

¬ажливе значенн¤ маЇ спр¤мован≥сть життЇвоњ позиц≥њ людини Ц на дос¤гненн¤ лише власного добробуту чи на прагненн≥ добра дл¤ ≥нших людей. ¬она може бути оптим≥стичною чи песим≥стичною.
Ќайповн≥ше життЇва позиц≥¤ людини реал≥зуЇтьс¤ у њњ способ≥ житт¤, в тому, заради чого (чи дл¤ чого) людина живе ≥ ¤к вона живе: ¤к д≥Ї, ¤к≥ маЇ стосунки з ≥ншими людьми, з сусп≥льством в ц≥лому тощо (¤к тут не згадати ф≥лософський тв≥р австр≥йського мислител¤ ≈.‘рома УЅути чи матиФ...).

ќсобист≥сть ¤к соц≥ально-культурна форма бутт¤ людини. ¬се сказане даЇ змогу знову повернутис¤ до визначенн¤ таких пон¤ть, ¤к УлюдинаФ, У≥ндив≥дФ, У≥ндив≥дуальн≥стьФ та Уособист≥стьФ. Ћюдина Ц б≥осоц≥альна ≥стота (запамТ¤таЇмо: саме б≥осоц≥альна, а не б≥олог≥чна ≥ соц≥альна). “обто до основних ознак людини можна в≥днести: особливий тип т≥лесноњ орган≥зац≥њ, на¤вн≥сть душ≥, св≥дом≥сть, сусп≥льн≥сть, д≥¤льн≥сть. ќтже, це Ц родове пон¤тт¤, ¤ке в≥дображаЇ загальн≥ риси, притаманн≥ людському роду Ц ¤к природн≥, псих≥чн≥, так ≥ загальносоц≥альн≥. Ћюдина Ї фактично результатом пТ¤ти б≥ограф≥й. ѕо-перше, щоб бути людиною, вона повинна повторити ф≥логенез, тобто ≥стор≥ю розвитку та ≥снуванн¤ виду гомо сап≥Їнс, прост≥ше Ц мати людську будову т≥ла. ѕо-друге, њй потр≥бно зд≥йснити свою власну ф≥з≥олог≥чну б≥ограф≥ю Ц вирости. ѕо-третЇ, вона повинна вм≥ти говорити, тобто сп≥лкуватис¤ з ≥ншими людьми ≥ не бути в≥д≥рваною в≥д культури людськоњ цив≥л≥зац≥њ, або хоча б свого племен≥, нац≥њ. ѕо-четверте, њй потр≥бно зд≥йснити свою соц≥альну б≥ограф≥ю Ц чогось навчитис¤ ≥ брати участь у процес≥ сусп≥льного житт¤. Ќарешт≥, по-пТ¤те, людина не ≥снуЇ без душ≥ Ц того, що Уздатне самочинно починати певний станФ.

ѕон¤тт¤ У≥ндив≥дФ (п≥зньолатинський переклад старогрецького пон¤тт¤ УатомФ) означаЇ одиничне на в≥дм≥ну в≥д сукупност≥, маси, тобто це окрема людина на в≥дм≥ну в≥д колективу, соц≥альноњ групи, сп≥льноти, сусп≥льства в ц≥лому.

« цим пон¤тт¤м нерозривно повТ¤зане ≥нше Ц У≥ндив≥дуальн≥стьФ, що визначаЇ зм≥ст особистого, неповторного св≥ту людини, њњ найвищ≥ ц≥нност≥ та авторитети. ѓњ можна визначити ¤к сукупн≥сть властивостей та зд≥бностей, ¤к≥ в≥др≥зн¤ють даного ≥ндив≥да в≥д ≥нших. ≤ндив≥дуальн≥сть, таким чином, Ї, з одного боку, насл≥дком б≥олог≥чноњ своЇр≥дност≥ людського орган≥зму, а з другого Ц насл≥дком специф≥чних особливостей розвитку певного ≥ндив≥да, неповторност≥ його життЇвого шл¤ху, ¤кий завжди Ї ориг≥нальним.

¬ л≥тератур≥ часто вживаЇтьс¤ пох≥дне в≥д ≥ндив≥дуальност≥ Ц пон¤тт¤ У≥ндив≥дуал≥змФ Ц тип св≥тогл¤ду, суттю ¤кого Ї в к≥нцевому результат≥ абсолютизац≥¤ позиц≥њ окремого ≥ндив≥да з протиставленн¤м сусп≥льству, ≥ не ¤комусь певному соц≥уму, а сусп≥льству взагал≥. ≤ндив≥дуал≥зм ви¤вл¤Їтьс¤ ¤к у реальн≥й життЇв≥й позиц≥њ Ц у вчинках, так ≥ в р≥зних концепц≥¤х Ц етичних, ф≥лософських, ≥деолог≥чних, пол≥тичних тощо.

¬арто нагадати, що надм≥рний акцент на ≥ндив≥дуальному може обернутис¤, в залежност≥ в≥д прийн¤тих ц≥нностей асоц≥альн≥стю, сам≥тн≥стю, мр≥йн≥стю, фанатизмом, аскетизмом тощо.
ƒуховна нерозвинен≥сть, розмит≥сть моральних ц≥нностей при на¤вност≥ соц≥альноњ активност≥ здатн≥ породити людину-робота, карТЇриста, руйн≥вника, губител¤ природи тощо. Ќа р≥вн≥ ≥ндив≥да це може привести до прим≥тивного гедон≥зму, нестримноњ хтивост≥, ненажерливост≥ та ≥нших ¤вищ.

ѕон¤тт¤ Уособист≥стьФ ф≥ксуЇ соц≥альне в людин≥. ” нього Ї два значенн¤: перше Ц вих≥дне, ще з минулого ’≤’ стол≥тт¤: особист≥сть Ц це людина з≥ своњм обличч¤м, несхожа на останн≥х (пор≥вн¤Їмо з латинським персона, що означаЇ театральну маску, та з рос≥йським УличинаФ). ƒруге значенн¤, ¤ке зТ¤вилос¤ у сучасн≥й ф≥лософ≥њ та соц≥олог≥њ, Ц це своЇр≥дн≥сть людини ¤к учасника сусп≥льного житт¤, виконавц¤ соц≥альних ролей. ¬ цьому план≥ ми розгл¤даЇмо особист≥сть прац≥вника, власника, споживача, громад¤нина, с≥мТ¤нина тощо.

ѕон¤тт¤ Уособист≥стьФ охоплюЇ також вс≥ сусп≥льн≥ в≥дносини, найважлив≥шими з ¤ких Ї ставленн¤ до сусп≥льного обовТ¤зку, моральних норм. ÷е не просто нос≥й конкретних ≥сторичних сусп≥льних в≥дносин, а людина, ¤ка активно впливаЇ на ц≥ в≥дносини в≥дпов≥дно до своњх ≥ндив≥дуальних зд≥бностей ≥ нахил≥в, св≥домост≥ та орган≥зованост≥, трудовоњ та сусп≥льно-пол≥тичноњ активност≥.

‘ормуванн¤ особистост≥ в≥дбуваЇтьс¤ в процес≥ соц≥ал≥зац≥њ. —оц≥ал≥зац≥ю (в≥д лат. соц≥ал≥с Ц сусп≥льний) можна визначити ¤к процес засвоЇнн¤ ≥ндив≥дом певноњ системи знань, норм та ц≥нностей, ¤к≥ дозвол¤ють функц≥онувати йому ¤к повноправному члену. ¬плив соц≥ального середовища на ≥ндив≥да Ї багатошаровим Ц до таких Ушар≥вФ або Упласт≥вФ в≥днос¤тьс¤:
Ц мегасередовище Ц величезний соц≥альний св≥т навколо нас, ¤кий даЇ могутн≥ ≥мпульси, що торкаютьс¤ ≥нтерес≥в всього людства ≥ визначають в умовах глобал≥зац≥њ ≥нформац≥йного простору духовну, соц≥ально-психолог≥чну атмосферу епохи;
Ц макросередовище Ц велике сусп≥льство, крањна, до ¤коњ ми належимо за народженн¤м, м≥сцем помешканн¤, вихованн¤м;
Ц м≥кросередовище, тобто наше безпосереднЇ соц≥альне оточенн¤ у вигл¤д≥ трьох основних груп: с≥мТњ, первинного колективу (навчального, трудового, арм≥йського тощо), при¤тел≥в та друз≥в.

Ќайважлив≥шою формою соц≥ал≥зац≥њ Ї традиц≥њ (в≥д латин. трад≥т≥он Ц передаванн¤) Ц елементи соц≥альноњ ≥ культурноњ спадщини, ¤к≥ передаютьс¤ наступним покол≥нн¤м ≥ збер≥гаютьс¤ прот¤гом тривалого часу в сусп≥льств≥ в ц≥лому чи в окремих соц≥альних (чи етносоц≥альних) групах ≥, маючи в≥дносну самост≥йн≥сть, суттЇво Ц позитивно чи негативно Ц впливають на формуванн¤ особистост≥. “радиц≥њ про¤вл¤ютьс¤ у вигл¤д≥ усталених, стереотип≥зованих норм повед≥нки, обр¤д≥в, св¤т, сусп≥льних ≥дей, морально-етичних норм тощо.

ќсобливу роль у структур≥ традиц≥й в≥д≥грають звичањ ¤к засоби соц≥ального регулюванн¤ д≥¤льност≥, що в≥дтворюютьс¤ у сусп≥льств≥ ≥ Ї звичними дл¤ њњ член≥в. «вича¤ми можуть бути прийоми в прац≥, форми взаЇмов≥дносин у с≥мейно-побутов≥й сфер≥ та ≥нш≥ д≥њ, що повторюютьс¤ ≥ безпосередньо включен≥ в практичну д≥¤льн≥сть людей. «вичањ характеризують не спос≥б дотриманн¤ сусп≥льноњ дисципл≥ни, тобто не моральн≥ норми, а зм≥ст повед≥нки людей, притаманноњ даному сусп≥льству чи соц≥альн≥й сп≥льнот≥. ¬они мають б≥льш описовий характер, ф≥ксують т≥ норми повед≥нки, ¤к≥ мають м≥сце лише в даному сусп≥льств≥, сп≥льнот≥; вони неоф≥ц≥йно Уузаконен≥Ф громадською думкою. «вичањ, ¤к≥ п≥дтримуютьс¤ моральними в≥дносинами, називають нравами.

¬≥д народженн¤ до смерт≥ людина живе у св≥т≥ звичањв. ” цьому в≥дношенн≥ сусп≥льство Ц це св≥т звичањв, ¤к≥ регулюють мораль, форми сп≥лкуванн¤, самовиразу тощо. «вичай виник в архањчному сусп≥льств≥, але ≥ сьогодн≥ в≥н збер≥гаЇ своњ можливост≥ соц≥ал≥зац≥њ людини, в значний м≥р≥ визначаЇ ц≥нн≥сн≥ ор≥Їнтац≥њ особистост≥.
≤ншою важливою формою соц≥ал≥зац≥њ людини, ¤ка виникла п≥зн≥ше, у класовому сусп≥льств≥, Ї державно-правов≥ норми, ¤к≥ на в≥дм≥ну в≥д звичаю завжди осмислен≥ ≥ законодавчо оформлен≥.

≤, насамк≥нець, ще одн≥Їю, наст≥льки ж ун≥версальною формою соц≥ал≥зац≥њ Ї мова ¤к особлива ≥нфраструктура сусп≥льства, про що говорилос¤ ран≥ше, при розгл¤д≥ взаЇмозвТ¤зку св≥домост≥ й мови.

„ерез посередництво перел≥чених основних форм соц≥ал≥зац≥њ зд≥йснюютьс¤ вихованн¤, навчанн¤ та трудова д≥¤льн≥сть людини. ѕ≥дсумком соц≥ал≥зац≥њ треба вважати не просто людину, а людину-громад¤нина.

—оц≥ал≥зац≥¤ включаЇ в себе ¤к соц≥ально-контрольован≥ процеси ц≥леспр¤мованого впливу на особист≥сть, тобто вихованн¤, так ≥ стих≥йн≥, спонтанн≥ процеси, ¤к≥ впливають на њњ формуванн¤.

—тосовно формуванн¤ особистост≥ можна звернутис¤ й до такоњ схеми посл≥довност≥ соц≥ал≥зац≥њ:
Ц Уя Ц яФ ¤к умова формуванн¤ самосв≥домост≥, внутр≥шнього св≥ту людини;
Ц Уя Ц “»Ф Ц сфера формуванн¤ морального почутт¤, почутт¤ любов≥, дружби, ненавист≥ тощо;
Ц Уя Ц ћ»Ф Ц формуванн¤ групових, кастових, класових, нац≥ональних, державницьких почутт≥в, звичањв, традиц≥й, переконань;
Ц Уя Ц Ћёƒ—“¬ќФ Ц родова самосв≥дом≥сть, приналежн≥сть до гомо сап≥Їнс;
Ц Уя Ц —”—ѕ≤Ћ№—“¬ќФ Ц ставленн¤ до св≥ту створених речей та ≥нших людей;
Ц Уя Ц ѕ–»–ќƒјФ Ц формуванн¤ еколог≥чноњ св≥домост≥ та ставленн¤ до навколишнього середовища;
Ц Уя Ц ”Ќ≤¬≈–—”ћФ Ц витоки св≥тогл¤ду, рел≥г≥йних та ф≥лософських ≥дей, роздуми про сенс житт¤ та смерть.

≤ на завершенн¤ розгл¤ду пон¤ть У≥ндив≥дФ, У≥ндив≥дуальн≥стьФ, Уособист≥стьФ, варто згадати терм≥н, запроваджений рос≥йським письменником ≥ ф≥лософом ‘.ƒостоЇвським, ¤кий вважав, що людина, ¤ка говорить одне, думаЇ друге, а робить третЇ, виступаЇ ¤к безособист≥сть. ј також задуматис¤ ≥ в≥дверто в≥дпов≥сти самому соб≥ на питанн¤, чи завжди ми Ї особистост¤ми.

јле повернемос¤ знову до особистост≥, ірунтовний анал≥з ¤коњ передбачаЇ розгл¤д ц≥нн≥сних вим≥р≥в людського житт¤ (це стане предметом розгл¤ду у заключному розд≥л≥ навчального пос≥бника); пон¤ть смерть ≥ безсмерт¤ (адже Ужитт¤ Ї оп≥р смерт≥Ф), безсмерт¤ ж можна розгл¤дати в таких вар≥антах, ¤к безсмерт¤ на атомно-молекул¤рному р≥вн≥ (воно н≥кого ≥ н≥коли не влаштовувало); безсмерт¤ в своњх д≥т¤х, у в≥дтворенн≥ себе в них; безсмерт¤ в твор≥нн≥ своњх рук, розуму, в тому, що людина зробила дл¤ ≥нших людей, тобто дл¤ сусп≥льства ≥ людства в ц≥лому.

—еред загальнолюдських ц≥нностей одне з ч≥льних м≥сць пос≥даЇ феномен творчост≥ ¤к продуктивноњ д≥¤льност≥ людей, ¤ка породжуЇ щось нове, ран≥ше не ≥снуюче (згадаймо наукову творч≥сть, техн≥чну, художню та ≥нш≥).
ѕон¤тт¤м, ¤ке характеризуЇ сутн≥сть людини ¤к особистост≥, Ї також свобода та в≥дпов≥дальн≥сть (але ≥снуЇ Усвобода в≥д...Ф ≥ Усвобода дл¤...Ф); на¤вн≥ ф≥лософськ≥ п≥дходи фатал≥зму та волюнтаризму; ≥нколи Ц Увтеча в≥д свободиФ Ц за нею нев≥дступна в≥дпов≥дальн≥сть (‘.ƒостоЇвський, ≈.‘ромм та ≥н.). «в≥дси Ц чи ≥снуЇ дол¤ людини? ¬ чому вона?

Ќасамк≥нець, проблема людського щаст¤. ’то не прагне до нього? ’то ≥ ¤к його розум≥Ї? јле це буде предметом розгл¤ду на сем≥нарських зан¤тт¤х.

 онтрольн≥ запитанн¤
1. яка з г≥потез походженн¤ людини вам до вподоби ≥ чому?
2. як можна довести чи спростувати думку про те, що людина Ц косм≥чний феномен?
3. ўо таке природне середовище ≥ ¤кий його вплив на людину?
4. ўо таке соц≥альне середовище ≥ ¤ка його роль у формуванн≥ людини?
5. ѕор≥вн¤йте за зм≥стом пон¤тт¤ УлюдинаФ, У≥ндив≥дФ, У≥ндив≥дуальн≥стьФ, Уособист≥стьФ.
6. як ви розум≥Їте народну мудр≥сть: Ућолода людина ще УбудеФ, людина середн≥х рок≥в Ц УЇФ, стара людина Ц вже УсталаФ?
7. ўо ви розум≥Їте п≥д соц≥ал≥зац≥Їю людини?
8. як≥ засоби соц≥ал≥зац≥њ людини?
9. ” чому пол¤гаЇ значенн¤ соц≥альних норм у житт≥ особистост≥?

“еми реферат≥в
1. ѕроблема особистост≥ ¤к соц≥ального феномену ≥сторичного поступу.
2. ≤ндив≥д ¤к природна ≥ соц≥альна ≥стота.
3. ≤ндив≥дуальн≥сть ≥ њњ суперечливий характер.
4. ѕол≥вар≥антн≥сть пон¤тт¤ Улюдська дол¤Ф.
5. —вобода людини ≥ њњ про¤ви.
6. —оц≥альн≥ норми ¤к фактор впливу сусп≥льства на особист≥сть.
7. ѕовнота ≥ щаст¤ житт¤.

–екомендована л≥тература
1. Ѕерд¤ев Ќ.ј. ќ назначении человека. Ц ћ., 1993.
2. ƒ≥алог культур ≥ духовний розвиток людини: ћатер≥али ¬сеукрањнськоњ науково-практичноњ конференц≥њ. Ц  ., 1995.
3.  орженко ¬. ‘≥лософ≥¤ вихованн¤: зм≥ни ор≥Їнтац≥й. Ц  ., 1998.
4. Ћюбутин  .Ќ. „еловек в философском измерении. Ц —вердловск, 1991.
5. ћаксимов —.≤. особист≥сть ≥ сусп≥льство. Ц ’арк≥в, 1993.
6. ѕроблема людини в украњнськ≥й ф≥лософ≥њ XVI Ц XVIII ст. Ц  ., 1998.
7. ѕролЇЇв —.¬. ƒуховн≥сть ≥ бутт¤ людини. Ц  ., 1992.
8. „еловек: мыслители прошлого и насто¤щего о его жизни, смерти и бессмертии. ’≤’ век. Ц ћ., 1995.
9. ўедрова √. ћета сусп≥льства Ц людина // ¬≥че, - 1995. Ц є 8. Ц —. 22-23.

	г. »вано-‘ранковск, √руппа исследовани¤ основ изначальной традиции "ћезоге¤", ”краина

Ќайти:

на:

narratif.narod.ru Narod.RU яндексе