|
Єсипенко Дмитро Олександрович,
студент ІV курсу
Київського національного університету
імені Тараса Шевченка; інститут філології
Русівський філософ: екзистенціальні виміри творчої постаті Василя
Стефаника
Буття - небуття; смерть і способи існування людини; спільні моменти
у розумінні цих понять одним з теоретиків філософії екзистенціалізму
Мартіном Ґайдеґґером і Василем Стефаником. Саме такою є проблематика
доповіді.
Подібність деяких тлумачень сутності людини і її онтології у Стефаника
і Ґайдеґґера є вражаючою. Спробуємо довести це у зіставленні тез
"Буття і часу" (1927 рік видання), філософського трактату
німецького екзистенціаліста з одного боку, і роздумів українського
письменника, втілених у його листах і творчій спадщині - з іншого.
Матеріалом до ілюстрації оберемо окремі новели з "Синьої книжечки"
(рік видання збірки - 1899).
Згідно Ґайдеґґера природою, визначальною характеристикою людського
буття є турбота (опікування, переймання чимось). Вона витворюється
єдністю трьох елементів: "буття-у-світі", "забігання
(зазирання) вперед" і "буття-при-внутрішньосвітовій сутності".
Кожен названий елемент - це певний часовий модус. Минуле - це "буття-у-світі",
"забігання вперед" - майбутнє, а теперішнім є "буття-при
внутрішньосвітовій-сутності".
Відповідно до того, який часовий модус є визначальним, Ґайдеґґер
розрізняє два способи існування людини - істинне(справжнє) і неістинне
(несправжнє).
Неістинному існуванню властиві такі риси:
" перевага моментів сьогодення;
" "світ речей" закриває від людини її скінченність;
" буття цілком підпорядковане своєму середовищу, предметному
чи соціальному;
" формується так званий "об'єктивний" (стереотипний,
загальноприйнятий) погляд на особистість;
" виникає феномен деіндивідуалізації, знеособлення: пересічна,
"середньостатистична" людина займає місце людини справжньої,
оригінальної і діяльної у своєму існуванні і сутності;
" індивіди повністю "взаємозамінні".
Цікаво, що подібних світоглядних позицій притримується і Василь
Стефаник. Він усвідомлює обмеженість сучасного йому суспільства,
гостро рефлексує з приводу неспіввіднесеності думок, прагнень власного
"Я" і очікувань та вимог оточення: "Маю жаль до оточення,
бо сковане воно. Невільне в авдиторії та й у шинку, натягнене в
театрі та й брехливе перед питомими дітьми. Всі читають газети ранішні
і пополуднішні та й балакають "новинки"… Зривають собі
очі, ядерне, червоне м'ясо висижують і мізки собі висушують".
Суспільство, що складається з недалеких і нікчемних обивателів,
змушує оригінальну творчу особистість до свідомого самообмеження
певними рамками. Митець не бажає з цим миритися і прагне вказати
цим недорікам на їхні вади. "На тих ганделесів думок препоганих,
завзятости звірячої, - я би наслав град папоротиного зіля, аби пізнали,
що чорне їх чорнило і душа їх чорна. Я не люблю випадати з ролі
доброго хлопця, та находять злісні години…" [Стефаник 1952,
59]. "Ганделеси" у Василя Стефаника - це то самий "das
Man" ("людці") Мартіна Ґайдеґґера на сучасному письменнику
суспільному ґрунті (цитовані рядки написані Вацлаву Морачевському
під час перебування у Кракові).
Співбуття багатьох фактично "розчиняє" в собі індивідуальне
буття кожного. Кожен виявляється ніким. У людській спільності, що
об'єднує таких "das Man"-ів, ніхто ні за що не відчуває
відповідальності, - свідчить Мартін Ґайдеґґер.
Читачів новели Василя Стефаника "Новина" жахає вчинок
батька-вбивці своєї дитини. Та чи менше вражає байдужість оточуючих
родини Гриця Летючого: "Ніхто за нього не знав, як він жиє,
що діє, хіба найближчі сусіди. Оповідали вони, що Гриць цілу зиму
майже не палив у хаті, а зимував із дівчатами на печі" [Стефаник
2006, 38-39]. Трагедія стається ніби відокремлено від існування
людської громади, "у межах однієї хати". Хто відповідальний
за неї, чи винний у злочині лише Гриць? Автор подає факт з дійсності,
в якій панує закон спільноти "людців". Це тотальна безвідповідальність
за принципом "моя хата скраю".
Але знає Василь Стефаник і світ інших людей - неосвічених, темних,
але "правдивих" і мужніх селян. І цей світ - рідний митцеві.
Він любить його, хоч і не ідеалізує. "Я люблю мужиків за їх
тисячлітню, тєжку історію, за культуру, що витворила з них людий,
котрі смерти не бояться. За тото, що вони є, хоть пройшли над ними
бурі світові і повалили народи і культури" [Стефаник 1952,
153].
Випробування історії і життя сформували та загартували такий тип
людей. Їхнє існування співвіднесене з поняттям істинного існування
за Ґайдеґґером. Воно передбачає такі характеристики:
" перевага моментів майбутнього;
" спрямованість до смерті;
" усвідомлення людиною своєї "історичності", скінченності
і свободи;
" буття досягається лише "перед обличчям смерті".
Герої новел Василя Стефаника - це втілення істинних, "природніх"
людей. Соціалізація не витворила з них спільність безликих "людців".
Варто зупинитися на визначених нами характеристиках їхнього - справжнього
- буття детальніше. Як ілюстрацію використаємо новели зі збірки
"Синя книжечка".
Спрямованість до смерті як якість існування людини можна розглянути
на прикладі новели Василя Стефаника "Виводили з села".
Головний герой - молодий хлопець, якого проводять до армії. Ціле
село "виводить" юнака у дорогу. Дорогу в один кінець,
без вороття.
Весь твір - передчуття смерті парубка. Це виявляється у зловісному
(криваво-червоному) описі природи: "Над заходом червона хмара
закаменіла. Довкола неї заря обкинула свої біляві пасма, і подобала
та хмара на закервавлену голову якогось святого".
Люди, що проводять юнака "як від умерлого - такі смутні виходили".
"Здавалось їм, що та голова, що тепер буяла в червонім світлі,
та має впасти з пліч…". Особливо гостро переживає відхід рекрута
його родина. Матір голосить, пророкуючи синові: "…заки ти обернешси,
то пороги у хаті поскривлюютьси, то вугли погниють. Мене не застанеш
уже, і, відай, сам не прийдеш.
Ймила сина за ноги.
- Воліла бих ті на лаву лагодити!"
Напередзаданість трагічної розв'язки - завершення життя хлопця
- є виявом "забігання вперед" за Ґайдеґґером. Сам парубок
не ідентифікує себе як живого у майбутньому. Він прощається з близькими
і знайомими як людина, що лагодиться до смерті:
"- Бувайте здорові і свої, і чужі. Як чим докорив-єм, то забудьте…"
[Стефаник 2006, 7-8].
Все, що рано чи пізно має відбутися з існуванням людини (звичайно,
те, про що вона знає), для існування вже актуальне. Саме так можна
означити оригінальну концепцію відстані в просторі і часі Мартіна
Ґайдеґґера. ""Об'єктивно" довгий шлях може бути коротшим,
ніж "об'єктивно" дуже короткий", - стверджує мислитель
[Хайдеггер 1997] . В існуванні вже ніби присутнє все те, що з ним
може відбутися. Присутність його полягає у можливості стати реальністю.
Важко заперечити, що найактуальнішим з усього, про що знає людина
у своєму існуванні, є смерть. Відповідно, людина ніби весь час помирає.
"Смерть - спосіб бути, який присутність приймає на себе, як
тільки вона є. "Як тільки людина приходить у життя, вона відразу
ж достатньо стара, щоб померти"". "Смерть в найширшому
сенсі є феномен життя" [Хайдеггер 1997].
Усвідомлення людиною своєї "історичності", скінченності
і свободи. Буття досягається лише "перед обличчям смерті. Свої
роздуми про зв'язок людських поколінь, невічність людини Василь
Стефаник часто втілює у своїх листах і новелах.
Приміром, споглядання копалень солі, кристалічного масиву мертвої
природи наштовхує митця до думки, що "… смерть, то нічо таке
страшне, а хто знає, чи може не красше (за життя - Є.Д.)".
Рух природи неспинний, постійно змінний: від народження до вмирання.
Людина є частиною цієї круговерті, частинкою безкінечного ланцюга
змін поколінь. "…і чоловік переконуєся, що все одно, чи бути
першим, чи посліднім вогнивом предовгого ланца природи" [Стефаник
1952, 73].
Смерть не обмежує людського існування, вона лише точніше визначає
його. Життя коротке. Однак у цьому триванні людина вільна самовизначатися
за власним вибором. Митець усвідомлює це і сміливо дивиться в обличчя
смерті. "І нині вже маю упертість, аби не уступати перед своїм
сконом, бо не боюся ніякого скону і жадного бога. А тепер дивлюся
на червоне небо крізь сухе галузє дерев, а вони як коли чорними
нумерами пишуть на небі мій конець. І не боюся" [Стефаник 1952,
228].
На відміну від інших живих істот, людина здатна усвідомлювати свою
смертність. Таким чином, вона спроможна збагнути, що означає "бути",
завдяки можливості "не бути". "Своя собственная смертность
открывается человеку в состоянии страха, или ужаса (Angst). …в даном
случае Хайдеггер имеет в виду не пугливость…, а особое, тревожное
состояние души, в котором человек пытается выйти из узкого круга
сиюминутности и помыслить о своем существовании до крайнего возможного
предела… Не помыслив о смерти, невозможно осознать свое бытие, свое
пребывание (Dasein) в мире и возвыситься к подлинному существованию,
достойному человека" [Демидов 1999].
Поняття "Angst" за Ґайдеґґером передбачає тлумачення,
нетотожне дослівному перекладу ("страх", "боязнь",
"жах"). Це неоднорідне відчуття. Виявляється воно зокрема
у "стурбованості", "перейманні" можливістю смерті;
це складова і результат людського буття. У такому стані особистість
здатна протиставити усталеному, стереотипному уявленню суспільства
про смерть своє, істинне.
"Публічність повсякденного обговорення "знає" смерть
як подію, що постійно відбувається, "смертельний випадок"
…врешті-решт, людина смертна, але ти сам поки ще не зачеплений".
Як результат - уникання самих думок про власну смерть не дає людям
виявити своєї мужності перед нею. "Панування публічного витлумачення
серед людей вирішило вже і про настрій, яким має визначатись відношення
до смерті" [Хайдеггер 1997].
Така публічна (суспільна) детермінованість породжує феномен явища
культу померлих.
Люди не мають досвіду помирання, найбільше вони здатні лише співпереживати.
Смерть виявляється як втрата живих. У переживанні цієї втрати не
стає усвідомленою втрата буття як та, що її переживає помираюча
людина.
Людина помирає. "…існуюче (суще), що-ще-залишається не є суто
тілесним предметом. Навіть наявний труп, з погляду теорії, є ще
одним можливим предметом патологічної анатомії, осмислююча тенденція
якої залишається орієнтованою на ідею життя. Вже-лише-наявне "більше",
ніж нежива матеріальна річ". Людина, що пішла з життя "…є
предметом "переймання" ("заклопотанності", "стурбованості")
у формі поминок, похорону, поховального культу" [Хайдеггер
1997]. Пояснити це явище можна бажанням живих побути з померлим
у одному "світі"; шанобливим піклуванням, що виявляється
у тужливо-поминальному згадуванні.
Ми вже зауважували особливе поминально-журливе звучання багатьох
творів митця ("…це монологи з прикметами голосінь" - Д.Павличко
[Лесин 1981, 43] ). Особливо вражаюче зображує новеліст розпач батька-матері,
що втрачають свою дитину. У збірці "Синя книжечка" цю
трагедію виразно змальовано у новелі "Стратився".
"Колія летіла у світи. У кутику на лавці сидів мужик та плакав.
Аби його ніхто не бачив, що плаче, то ховав голову у писану тайстру.
Сльози падали, як дощ". Старий батько оплакує смерть сина,
що загинув, перебуваючи на армійській службі. Без своєї єдиної дитини
і він, і мати вже не житимуть на цьому світі: "Таким трупам,
як ми, та нащо нам?".
Батько усвідомлює безнадію, непотрібність власного існування після
трагічної події. Він воліє померти, перейти у інший світ, аби поєднатися
там з сином: "…кобих ті хоть умерлого видів. Вже і мені, синку,
тут буде амінь!". Проведення обряду вбирання на смерть, зображене
у кінці новели, є останньою шаною і виявом батьківської любові до
мертвого. "Сльози падали на трупа та на білу студену плиту.
Плачучи, убирав сина на смерть. У біленьку мережану сорочку, у пояс
вишиваний та в капелюх із павами його убрав. Писану тайстру поклав
під голови,в головах поклав свічку, аби горіла за страчену душу"
[Стефаник 2006, 9-11]. Трагічна неспіввіднесеність: весільний парубоцький
одяг на неживому тілі. Певно, це і є ота відчайдушна спроба продовжити
існування близької людини у нашому світі, "по цю сторону буття".
Через культ померлих живі намагаються якнайдовше лишитись з тими,
хто припинив своє земне існування.
Істинне і несправжнє існування людини, смерть як увиразнення буття:
ці онтологічні феномени як певний метатекст виражений у творчих
доробках українського новеліста і німецького філософа. Коло спільних
для них мисленнєвих змістів значно ширше (добро-зло, совість, гуманізм,
мистецтво…). Безперечно, ця кореляція потребує глибшого вивчення.
Дослідження світогляду і творчої концепції Василя Стефаника через
призму феноменології (пізнавального методу Ґайдеґґера) - це спроба
вказати на нові, ще недосліджені смислові обрії української літератури
межі століть.
Література:
1. Василь Стефаник. Камінний хрест. Новели - Харків, 2006.-256с.
2. Стефаник В. Повне зібрання творів: У 3 т.: Т.3 - К., 1952
3. Демидов А.Б. Феномен смерти в экзистенциальной онтологии (М.Хайдеггер)
// Феномены человеческого бытия - Минск, 1999
4. Козакова В.С. Метатекст літератури як соціально-філософський
спосіб осягнення буття. Автореф. дис. - Дон., 2006. - 19 с.
5. Коцюбинська Михайлина. Мої обрії: В 2т., Т.1 - К., 2004.- 336с.
6. Лесин В.М. Василь Стефаник. Нарис життя і творчості - К., 1981.
- 150с.
7. Хайдеггер Мартин. Бытие и время (за виданням Хайдеггер М. Бытие
и время (перевод В.В. Бибихина) - Москва, 1997)
|
