статья
Світлана Бреславська
Червоне і сіре. І біле (Вірші)
* * *
Україна . . .
Іще
не вмерла
звичайно
та бачу як
знову
за тридцять
рівно за тридцять
( ні більше, ні менше )
її розпинають
тепер уже
діти
оті найрідніші
котрі найгучніше
кричали
"Слава !"
* * *
Мовчати - надійно
Мовчати - спокійно
Мовчати можна
довго
й тривожно
і тільки КРИЧАТИ
ХОЧЕТЬСЯ . . .
* * *
Самотній ?!
Не знаю…
Він мовчав
за столом,
стогнав, просинаючись,
молився на мене
і був безпорадним,
коли крізь шкельця
пролазив ранок -
йому було страшно
набирати ложкою
з моїх очей
ніч,
схожу на вічність,
крик,
схожий на скрипку
і дерево
плаче на вітрі…
Здається,
він кликав мене…
Стогнав,
просинаючись,
мовчав за столом
і молився на мене…
* * *
Морва
шовковиця
там на околиці
дощ
знак водолія
з хмари повис
над морвою
дихає
падають ягоди
з дерева
разом з дощем
* * *
Не розумію будову
тіла собаки
коли воно лежачи
на каналізаційному люку
навколо сніг
і мороз несусвітній…
Не розумію будову
тіла собаки
на вітрі,
коли воно просто
хлебче воду з калюжі,
коли воно дні і ночі
проводить на вулиці,
і тільки деколи
заходить в порожні під'їзди,
бо людям під ноги лізти
не можна -
затопчуть,
шкіру здеруть гицлі,
бо ти не "коллі"
і в тебе нема родоводу…
не розумію будову
тіла собаки…
не розумію…
* * *
Хата - не хата -
гніздо розвітрене
на порозі
тільце кропиви
корчиться,
народжуючи тріщину
чорні шиби
ловлять
прохожі погляди
і стрибає паяциком
вітер…
Н А Т А Л Я
1. Розпачливо зойкнула
притулилась
безмежновеликими сльозинами
на безмірним очах…
судинкою від серця
відірвалась
побігла…
ще заглядала
над людськими головами…
і чорні птахи
її брів
стогнали:
"Коли ж ми побачимось ?!"
2. плакала:
які ж ми байдужі -
з пихатим полегшенням
розмінюєм будні
на дрібні образи…
і тільки,
коли ти стала
маленькою цяткою літака
в небі,
я плакала…
3. у кожного
своя реліквія:
я ношу твоє ім'я
в зіниці ока
і бережу…
* * *
спогад про Калуш
Стало тихо
і затишно
лише твої губи
щось співають
зовсім нечутно
над горішковою головою…
тихо і затишно
і тепло
в ліщиновому листочку
яким ти мене загортаєш
"Спи. Мої долоні
хлоронепроникні…"
Сплю…
* * *
Чекайте мене,
я приїду, як завжди,
вечірнім поїздом.
Стану на порозі,
пахнучи словами…
Чекайте мене,
я одружена з вітром -
ношу його обручку
обручем
і не смію думати
ні про кого іншого,
лише про нього -
холодно-зрадливого,
котрий мене не чекає…
* * *
Руки мої
не вміють літати.
Шкода:
вони не вміють літати,
а мені так хочеться
бути птахом,
чи хоча б
дельтопланом
над Карпатами…
* * *
Як не зручно…
як не затишно
у цьому світі !..
вітер знову перелітає
крізь мою голову
із вуха в вухо
замітаючи сіллю очі,
забиваючи пам'ять
пір'ям блакитного птаха
без внутрощів
за "рубль сорок"
в гастрономії
через дорогу навпроти
кафе "Мрія"
І як не
зручно…
* * *
Он ще один,
що мене покине,
побачивши душу мою
в агонії,
з тих, кому
тіло моє потрібне
теплим,
нехай на вертелі…
Доля - зализувати опіки
від кожного найближчого…
* * *
Даруйте мені
мою ексцентричність…
Даруйте,
стоячи сльотавого вечора
в чеканні зустрічі…
бо я не прийду…
Ваша, схожа на тінь,
постать,
поштовий годинник…
Озирніться ! -
повз вас повільно
бреде примара -
сіра шкапа байдужості…
* * *
М.Яковині
Я піду,
а ти залишишся…
Миколо, намалюй
таку коломийку,
від якої заплачуть химери
Липової вулиці,
а на бруківці виступить кров,
і вітер буде бриніти
в липі,
що ледь не впала
на моє серце,
бо то все вітер…
і вітер,
і квіти
у цвинтарнім скверику…
Миколо…
Коли я помру
в коломийці,
Коломийку намалюй,
бо ти залишишся…
* * *
Спитали в очеретинки:
"Коли ти приїдеш до Войнилова ?.."
там крізь проламану стіну
і потріскану тінь Перуна
видно дідові руки,
холодні,
як хрестик на грудях…
* * *
Ця з дня-на-денність
не про каву
в сріблястих філіжанках
і не про циганство
першого вагону
дизельпоїзда…
швидше про те,
як дощ витанцьовує коломийку
на липових листочках,
прилиплих до шибок,
тоненьких, як долоньки мавок…
Я вірю, що блискавка
щось означає -
у світі
не існує безглуздя…
Я хочу, щоб дощ
Змив зелену буденність,
не залишив
навіть мого обличчя,
лише твої очі…
БРАТИ
1. Люсі Малкович
У тебе - брат,
у нього - брат,
у мене…
брати…
з тих,
у кого вірим,
кого найбільше чекаєм…
із них в сто раз більші
пророки,
і солодші коханці,
і гіркіші єретики…
вони ще чують
жагу польоту…
і, як не дивно,
вони ще вірять,
що варто вмерти
заради віри…
Вони зникають
майже на вічність,
Хоч забувають
писати листи,
та на прощання
цілують в очі
наші печалі…
2.
Хтивість у погляді . . .
Як я твоєму братові ?
Він же не вельми здивувався
нашій зустрічі ?!
Та розглядав мене,
наче космацьку писанку,
з тим же бажанням -
побачити значно більше…
Я - дитина малого міста -
як я твоєму братові ?
Він же не зможе
повірити в Слово !
Він не відчує,
заплющивши очі,
що крила жінці…
щоб слухати небо…
а не лежати
в теплих долонях
писанкою…
3. моєму братові
…Любко моя солоденька,
ще ся рік помучмо…
/ галичанська співанка /
Ще рік чекати…
Ще рік просити…
І сто - терпіти…
В чужій кімнаті так гірко спати,
бо сняться діти…
і сниться мати
серед кімнати
і квіти сині…
Душа тріпоче,
душа щоночі на Україні…
Старенька хата,
довкола квіти…
О, ностальгіє !..
Ще рік терпіти…
Моя солодка, я вже сивію…
* * *
Святе ім'я сиділо на порозі,
побожно склавши рученьки на грудях
і плакало…
Про тебе, чи про мене…
А чи про те, що днесь усі самотні
приносять воду в Гетсиманський сад…
Бо вже зима…
Бо вже дитина кликала
плачем і криком…
Плакала дитина
і падав сніг…
* * *
Маю руки і крила,
маю в серці печаль…
Я долонями гріла
гострий холод меча,
щоб не зимно ступнями…
лезо - тесаний лід…
Я лікую піснями
пошматований світ…
* * *
Червоне і сіре. І біле
за вікнами автобуса
дорогою на Станіслав…
дні мої - жмуток доріг,
перев'язаний ниткою
думок і спогадів
маленької країни,
де все зберігає
первородну назву
і пам'ять про первородження…
"Як довго йдуть листи…" -
ти благаєш…
"Червоне і сіре. І біле
за вікнами…" - моя відповідь…
… в маленькій країні
завжди "полудне",
дратва і шило
в дідових пальцях
і янгол схожий чомусь
на мене…
* * *
Потяг до станції Стрий
вирушить чітко
в призначений час.
Та тільки твоя дорога
не зможе ніколи
прибігти вчасно,
щоб впіймати
останній мій погляд,
кинутий на перон…
* * *
братові
Олежку, яблука дозріли…
Тонкий серпанок павутин
розносить вітер,
білий-білий туман
чіпляється за тин…
І у саду сміється осінь.
Осіннім днем
збезлистів сад…
Гніздо за пташкою голосить,
що не повернеться
назад.
* * *
Розіпнута на тлі чужого краю,
я так повільно,
вільно помираю…
Галичино, ти мій
прогірклий болю,
я не з тобою нині,
не з тобою …
Коли тебе у мене забирали,
Мовчали очі,
і вуста мовчали…
Тепер кричу - нехай розносить вітер:
"Мій Боже ! Що ж мені робити ?!"
Через Карпати,
мій сльотавий раю,
вінець терновий
тужно простягаю . . .
* * *
Клаптик чужого щастя
щастя не принесе. . .
Якщо пам'ятати:
"Ніщо не вічне ! ",
навіщо жити ?!
Але
я хочу клаптик
чужого
щастя . . .
* * *
Витекли очі
сльозами
залишились
плями на сорочці
на їх місці тепер
дві заглибини
наповнені
смутком
* * *
Я давала тобі сонце.
Ти боявся:
"Воно ж гаряче…"
Віддавала тобі серце.
Ти здригався:
"Воно кривавить…"
Простягала тобі душу.
Відвертався:
"Вона шалена…"
Тобі досить було окрайця
від великого круглого хліба…
ЗАКАРПАТСЬКИЙ АРМАГЕДДОН - 1998
1. ТИСА Тиса стала морем
люди кажуть: "Повінь…"
міст із переляку
сів у воду
пропливала хата
реготала хата
цю скажену осінь
як назвати ?!
2. ВОДА небо і земля
а між ними - вода
водою земля до неба
прикована
сіро-зелені
вмикаються
зорі
в підводному царстві
дерева і вулиці…
дихаймо жабрами !..
3. ГОРИ гори мають
поголене тіло
танув сніг
по спині
вода хлюпотіла…
4. ХАТА. ХУСТ Я не можу забути,
І не можу згадати,
Як повільно у Тису
занурилась хата…
Важко дихали вікна,
повітря хапали.
З криком в річку студену
цеглини сідали.
Не хотілось вмирати -
ліхтар обіймала,
Як себе рятувати
ця хата не знала…
Хрипло комин у небо
хотів щось кричати…
Як я хочу забути
це !..
і хочу згадати…
5. ЛЮДИ. ІЗА ( на мотив Л.Глібова)
Стоїть гора високая.
Гору Ділом зовуть.
А попри гору трупики
Твариночок пливуть…
Комедія ?! Трагедія ?!
А, може, просто - фарс ?!
Ця осінь злою бабою
Придибала до вас !
Рятуйте свої грошики,
Складайте у човни !..
…Чому ж хати втопилися ?!
Бо праведні вони.
6. САД по воді
пожовклі примари
із саду вибрели
припливи до мене
автобусом
я не вийду -
вода по вікна
на підвіконні з фіалками
поговорим про вічне…
7. Я дорогами дальніми
випливала до тебе
Чи ти радий мені ?!
Мабуть, ні…
пісня печальна
руки човником склала -
врятувала мене…
8. ДОРОГА блазнює вітер
стрибає позаду автобуса
корчить міни
червоного носа показує
бешкетує
спогади в Ріку
зіштовхує
Досить плакати ! -
Минуле
Спливає
Тисою…
Листопад, 1998.
***
О. Гуцуляку
Наші прекрасні душі
в недосконалих
глеках…
а він,
хто
не вартий любові,
має зелені очі…
***
Ох, моя душе-душенько,
Як ти по швах
тріскаєш !
мене, як нічного метелика,
на свічці підсмажили
вдосвіта…
***
літо: я у чистилищі
ти в мені… я в тобі… ми разом…
осінь: я у пеклі
ти мені…я тобі…дороги…
зимою розверзлося пекло
небо на землю витекло…
не хочу весни ! не хочу !
весною народяться
янголи…
* * *
витирали мештики
хустинкою
серед натовпу
годували з рук
мов пташенятко
а тепер
тримають за гратами
нелюбові
і питають:
" Як тобі ?… "
* * *
Не люби мене !
останньою краплинкою
з гранату
витисни мене
на долоню…
ЯВИЩА ПРИРОДИ
* вітер
в кущах малини
зачепився вітер
подряпав носа
ноги вкрив синцями
я засміялась
він
щоб відомстити
розпорошив мої
бажання
* дощ
бігав дощ
довкола хати
потолочив
хризантеми
поламав
жоржини
айстри
обірвав зелені груші
я на нього розсердилась
він мене за коси
смикав
тільки дощ
в той день похмурий
знав
кого я не чекаю…
* сніг
в білих топанках
ступає сніг
повільно-повільно
заходить до хати
на носі в кота
залізає на піч
"Холодно" - каже
вкривається бундою
схожий на тебе…
" туман
туман - це хмара
сонна і сумна
між вербами
над Тисою
блукає
волочить довгий шарф
травою
подалі від села
не чути півнів
1999
* * *
Час мине…
все забудеться…
біль притупиться…
Час мине…
я щаслива,
бо ми ніколи
не зустрінемось …
Час мине …
* * *
Жити без тебе ?!
Очима в небо…
горло стиснувши…
з іншим за руку
йти. . .
і думати
не про тебе,
і не про небо . . .
а про те,
що якось треба
жити. . .
* * *
Заспівай мені
червоним по білому
жовтим по синьому
сірим
на білій сорочці ранку
ти
кривавою плямою
* * *
Завтра Різдво
завтра запахне
медом
пшениця і мак
і мене зігріє
зірка над Вефлиємом
на білосніжну дорогу
вийде маленький
хлопчик
тримаючи на долоньці
с в і т …
* * *
Дивлюсь на тебе вустами
Дивлюсь на тебе трепетними
пальцями
Полохливими доторками
Малюю смаглявий острів
твого тіла
Тому що вечір
І вже не запалені свічі
наших розмов
малюю себе Робінзоном
вічним . . .
* * *
Хочу до Львова . . .
На каплиці Боїмів
голуби мають крила
ангелів . . .
* * *
Там, де ви,
мене нема
я сама
сама
сама
там, де сніг
там, де лід
там, де слід
маленьких ніг
там, де вітер
і зима
я сама . . .
П О Е М А К Р И К У
Я сказала йому:
"Тепер я буду про тебе
думати . . ."
*
Я буду про тебе думати
я буду тобою марити
я буду тобою бачити
я буду тобою слухати
я буду про тебе плакати
ридати,
стогнати,
скиглити
і дерти на клапті
довколишнє
я буду про тебе думати…
*
ти - мій плід заборонений
ти - яблуко
одного разу надкушене
і вирване з рук моїх
долею . . .
*
я співаю
я буду
я хочу, щоб ти був
піснею
в моїх грудях
і
щоб ти
був водою
котру з долонь твоїх
пити
солодко . . .
*
народи мене, мамо,
птахом -
кров'ю на крилах
я заплачу
за тим мисливцем. . .
його рушниця
оком всевидячим
душу мою
на шматочки. . .
на крихточки. . .
як побачиш птаха
убитого,
запали свічку . . .
*
( сафарі )
Ранок мав тіло
прозоре і чисте
спала дитина
і ти
схожий на сонного лева
пив мої губи
спрагло і пристрасно
пальми зелені
столом здавалися
жовтим
кімната пливла
оазисом
і я ще не знала, що
завтра
без тебе
помру
антилопою …
*
Зроби мені, мамо, човник
з листка кленового . . .
най попливу по морю
розлуки . . .
може, кану …
*
та стільки стогону
тай за того смертного,
котрий
руками теплими
душу мою пестив
у тому місті
у тому далекому
він вартий того
щоб шию тендітну
шнурком
чи лезом
облизувати
і очі випекти,
щоб "нігди" його
вже не бачити . . .
*
я - шляхтянка
в коліні десятім. . .
я - королева . . .
обруч металевий стискає
крила
( криком кричати ! )
б о л и т ь
та як приборкати того
лева ?
як, заломивши до Бога руки,
просити лиш тої
терпкої муки
і тільки тебе …
*
Муко моя, м у к о !
Сльозо моя пекуча !
Світе мій замкнутий,
Як тебе розімкнути ?!
Я забути тебе
не можу
серцем обпеченим,
холодним вечером,
чи одним словом…
Муко моя, м у к о …
* * *
Бачити тебе - болить,
Не бачити - пекло . . .
Коли ти поруч, -
земля вугіллям . . .
Коли ідеш -
вода на голову. . .
Ланци-окови
на моїм тілі,
криваві рани на руки
білі
кладу
і вже не живу - тлію . . .
бачити тебе . . .
Світлана Володимирівна Бреславська
Народилась 1969 року в м.Калуші, Івано-Франківської області.
Закінчила філологічний факультет Прикарпатського університету
імені Василя Стефаника.
Викладала українську мову та літературу в школі с. Іза Хустського
району Закарпатської області.
В даний час працює в Прикарпатському університеті.
