статья
Євген Баран
Чи кожне повернення є справжнім?..
(Олександр Вільчинський. Дежа вю. Спроба повернення. - Тернопіль:
Джура, 2002. - 160 с.)
Тернополянин Олександр Вільчинський дебютував ще 1989 р. книгою
оповідань "Що скаже батько". На жаль, тієї книжки я
не бачив, можливо, тому, що з'явилася вона в Одесі на зламі епох,
відтак не знаю, що все-таки сказав батько і чи сказав? Тому другу
книгу, яку склали повість "День восьмий" й декілька
оповідань, прочитав із цікавістю: я пам'ятав Вільчинського ще
по спільному навчанню в Львівському університеті, він - на журналістиці,
я - українській філології, а бачилися в літоб'єднанні "Франкова
кузня", куди я декілька разів заходив.
Основний зміст книги складали одеські враження 0.Вільчинсь-кого,
де він декілька років (чи не до 1991) працював у редакціях газет
(багатотиражній, районній, молодіжній обласній). Зрештою, датування
творів теж в основному окреслено одеським періодом: повість датована
1987-1990, тільки постскриптум "З віддалі часу... дописано
2001р., напевне, коли готував книжку; так само й опові-дання "Маслини
на десерт" (дата написання 1987), "Лора" (1990),
"Стіна" (І987-1989). Тільки два оповідання тернопільського
періо-ду: дитяче оповідання "Останні лови" (19930 та
"Дежа вю. Спроба повернення (одеський блюз)" (2001).
Останнє оповідання змістово є продовженням повісті "День
восьмий" і "виринуло" у Вільчинського в час підготовки
повісті до друку окремою книгою. З того спогадового матеріалу,
який нахлинув на нього, він зробив дописку до повісті, а решту
матеріалу оформив як окрему історію.
Я все це так детально розкладаю датування, аби було зрозумі-ло,
що О.Вільчинський як прозаїк сформувався у 80-х рр. XX ст., і
в своїй творчості поки що не вирвався за часові межі цього пе-ріоду.
А після 1991 року О.Вільчинський фактично відійшов від активної
творчості, займаючись виключно журналістикою. Тому ця книга є
своєрідним нагадуванням самому собі-теперішньому себе-колишнього.
Можливо, ця книжка стане поштовхом до справжнього по-вернення
0.Вільчинського у прозу, власне спробою авторського по-вернення,
"дежа вю".
Назва повісті "День восьмий" символічна. Головний герой,
журналіст-бомж Мефодій так пояснює барменші Софі (Софієчці) "свою
філософію": "Софієчко!.. Мила моєму серцю, Софієчко!
- повторив він ще раз. - Я можу тобі сказати одне. Господь творив
цей світ шість днів, сьомий день став Божою неділею. Сьомий вихідний...
дай мені ще цей один день, день восьмий - і я віддам тобі всі
бор-ги, а завтра, їй-бо, почну нове життя" /с. 68/.
Взагалі, це розповідь про молоду людину, яка ще не визначила
свого місця у житті. Журналістська робота особливої радості не
дає. Мефодій постійно перебуває у пошуках житла, а тим часом но-чує
в редакції на кріслах. Коло його знайомих випадкове: колишній
матрос Макс, редактор Варивонович, Мама-Віра, Костецький ... Люди,
яких доля випадково звела (ситуативна дружба), а опісля вони розходяться,
аби більше ніколи не зустрічатися. По-суті, перед на-шими очима
проходить нормальна драма нормального пересічного жит-тя, інколи
зі своїми крайнощами: спроба самогубства Мефодія у міській лазні;
інколи смішна, анекдотична зі своїми побутовими радостями, випадковими
інтимними зв'язками (передана сухою нату-ралістичною деталлю:
"Виявилося, вона була лише у візерунчастих турецьких колготках
на голу ногу, вона двічі просила не порвати їх", с.64); ностальгійними
згадками Мефодія за дружиною і сином, яких залишив у Галичині
(спочатку ці спогади незрозумілі, без усякого зв'язку зринає Мефодієве
"сюсюкання", що пізніше вже розкривається як його внутрішній
діалог-туга за маленьким сином)"- Люсицка, нюнький татків
льопцик взе спунькає, - прошепотів, остан-нім жбурнувши в корзину
короля білих. - Люсіка, люсюцька нюнький!..
Ні, про сина краще не згадувати, а то завию, подумав він"
/с.36/.
Історія сприймалася б трагічніше, якби не було приписки про подальшу
долю героїв. Все стало на свої місця. Внормувався побут, а власне,
невлаштованість побутова спричиняла неврози, неприкаяність і філософські
медитації Мефодія ("І знову за бортом, подумав про себе.
Стояв під сірою стіною крамниці, зіщулившись від відчаю, голодний
і злий", с.74; "Невже на цій вулиці мені й судилося
сконати? - запитував себе Мефодій", С.78). Влучну характеристику
станові, в якому перебувають герої повісті, дав Макс Вій (''однофамілець
головного дідька"): "-Все одно. Все одно, ста-рий, ми
вже втомилися від снів і від слів, - Макс і собі подався за ним.
- Це не життя, це якийсь суцільний безкінечний онанізм, розумієш?"
(с.80).
У цій повісті немає публіцистичних пасажів про назрівання внутрішнього
соціального й суспільного конфлікту, немає розпинань мовного характеру,
- все це передається картиною абсурдного напівтваринного існування.
Це мистецький звинувачувальний акт системі (ролі не грає комуністичній,
посткомуністичній), системі, яка іг-норує людський потенціал.
Авторський постскриптум у даному випад-ку лише послабив ідейне
спрямування твору. Не має значення, коли писаний твір, має значення
тільки чи він "живий". Вільчинський нагадуванням про
своє літературне життя, обмежив простір часового резонансу повісті,
перевівши її із суспільно-філософської в історико-літературну
площину.
Оповідання 0. Вільчинського ставлять ту саму проблему - проб-лему
"невостребованности" людського потенціалу. Виняток складає
оповідання "Останні лови", що є простою побутовою замальовкою
з дитячого життя-гри. Однак, мова цього твору, що є означником
тематичним, є не зовсім вдалою (дитяче "сюсюкання" інколи
можна сприйняти і за дорослу картавість).
Книга О. Вільчинського "Дежа вю. Спроба повернення"
свідчить, що її автор цілком може розраховувати на вдале повернення
і уваж-не читацьке сприйняття. Література не терпить напівдій
і напіввчинків, вона карає ("Риба йому більше не сниться.
Але й без неї просинається часто з важкою головою", с.96),
як правило, карає жорстоко, не дивлячись на контекст озвученого
попередження, ("Завтля після длюгого ульоку буде помста,
Жольсто-ока!..", с. 158). Однак, автор повинен сам визначитися,
повертається він у літературу чи тільки пробує повернутися…
м. Івано-Франківськ
