статья
Євген Баран
"І кидаю в тишу слово за словом..."
Василь Слапчук. Сучок на костурі подорожнього (Рік Дракона - 2000):
Поезії. - Луцьк: видавництво "Волинська обласна друкарня",
2002. - 192 с.
Василь Слапчук вже давно не пише просто віршів. Він пише книги
поезій зі своєю драматургією, своїми героями, своєю філософією.
Тому кожну із книг (починаючи з "Мовчання адресоване мені")
треба швидше всього розглядати в контексті ліро-епіки, аніж чистої
лірики. Слапчук з упертістю неофіта культивує Тишу і Мовчання,
що цілком контрастує з відомими афоризмами Канетті ("Мовчання
породжує страх") і Сейферта ("Якщо письменник мовчить
- він бреше"). Однак це не контраст, а випoвнення, бо Тиша
у Слапчука наповнена словами без відповідей, маємо наскрізний
авторський монолог у Тиші; його ж Мовчання - уважне вслухування,
очікування тієї ж відповіді. Чи є Василь Слапчук таким всезнаючим,
чого не відають інші. Ні, зрештою Василь і не грішить всезнанням.
Він, так само, як і колись Конфуцій, міг би сказати, що не витворює
нового світу, а зв'язує його воєдино.
Слапчук все більше і більше говорить парадоксами. Це його світоглядний
принцип і мистецький прийом. Все у всьому: взаємопов'язування
взаємопротилежних речей. Хоча у нього це все-таки більше світоглядна
основа, те, що Кантом названо антиномією. Його все більше не розуміють
(говорю теж парадоксами, бо знайдіть поета, якого розуміють),
знизують плечима, про себе й поза плечі мовлячи: коли ж ти перестанеш
писати невідомо що?! Так видається, що Слапчук достав своїх псевдошанувальників,
які б радісно зітхнули, якби поет раптом перестав писати. Здається,
для автора се не дивина:
Щодня із рук глину зішкрібаю,
та ніхто мене
Гончарем не кличе.
І Місту цьому я чужий.
Коло тем у Василя Слапчука визначене: людська самотність, людські
почуття і людська пристрасть (Людина - Кохання - Війна). Щодо
останнього тематичного кола, то у Слапчука це вже не тільки особистий
досвід, особиста трагедія, це розуміння глибинне, що тим же Канетті
було сформульоване в афоризмі: у кожній війні містяться й усі
попередні. У Слапчука є також розуміння, що і всі майбутні війни
з того самого кореня. Зрештою, це не тільки епізодична форма суспільно-історичного
буття. Це - стан, вічний стан Людини, яка прагне ствердити себе
і в собі Особистість:
Скінчився рік, немов війна.
Зосталась втома.
Порожня пляшка з-під вина -
четвертим томом.
Слапчук ніколи не пише абстракцій і не творить їх, добре відаючи,
що добро і зло суть конкретне. Немає у нього і всепрощенських
мотивів. Знову ж таки за тим же Конфуцієм: якщо на зло відповідати
добром, то чим відповідати на добро?.. Слапчук розповідає конкретні
історії, притчі. Він чинить мудро, бо залишає право вибору, що
складає також основу християнського віровчення:
Дерево сховалося у власну тінь.
Довкола - пустеля,
камінням встелена.
.................................
.................................
Апостоли полуднують.
З оцього каміння підніме Бог
християн
і гонителів їхніх.
У творчості В. Слапчука відсутня тема жінки. У його Поезії домінує
Жінка. Домінує особистість. Така ж самотня, така ж велично-знехтувана
світом і завжди - основа його. Сторінками книжок Слапчука розлитий
запах Жінки (чистоти, любови, вірности):
- Зима квітує.
Ловлю пелюстки снігу.
Так пахне жінка.
Слапчук - поет-філософ. Людина, сповнена любови і віри, сповнена
життєстверджуючого стрижня:
Багато чого починаєш розуміти,
коли живеш надією
привітати ближнього:
- Христос воскрес!
Слапчук із когорти поетів, яких треба читати і сприймати без коментарів.
Вереснем 2002 р. Б. м. Івано-Франківськ
