статья
Євген Баран
У пошуках пташки на ймення Ру... (Петро Федотюк. Азалії. Вірші.
- К.: ПЦ "Гнозіс", 2002. - 88с.)
Все відносне у цьому найвідноснішому із світів. Але людина має
здатність наповнювати все, що навколо неї, собою і гадати, що
нічого без неї не буде ніколи змінюватися, вона завжди залишатиметься
центром, якщо не всесвіту, то бодай місця, на якому стоїть. Ілюзія,
звичайно, але вона складає основу нашого буття. Цей світ збудований
так, що людину в ньому або обманюють, або ж вона обманюється сама,
добровільно. Світ літератури у цьому плані нічим не кращий і не
гірший за інші. Інша справа, як сам письменник трактує себе і
свою творчість (себто: чи його обманюють, чи він обманюється сам
...). Бо ситуація сьогодні складається так, що найбільше задоволення
від літературної праці дає ... сам процес. І поки письменник здатний
тішитися процесом, поки він розуміє всю відносність свого заангажування
у процесі, доти його літературний досвід можна переймати чи ознайомлюватися
з ним. Варіант чесної гри, якщо сама гра взагалі може бути чесною...
Петро Федотюк, як видається мені (а я тут вільний в судженнях,
бо людини не знаю, маю під руками дві його різножанрові книги
"Добродії та лихочвори: Етюди про мову" та збірку "Азалії"),
є людиною, яка ще здатна тішитися процесом. Переглянув я інформацію
про нього у спілчанських довідниках (1987, 1996 рр.): 60 років
життя, з них рівно половина в літературі; писав прозу, публіцистику,
гуморески, поезії. Книги виходили російською, українською мовами.
Він лауреат міжнародної премії ім. Алеко Константинова (Болгарія).
Справжнє потішання процесом. Шкода, що не знаю попереднього творчого
доробку, бо його етюди про мову справили позитивне враженню, у
них заявлена чітка громадянська позиція. І найголовніше, вона
ще не зіпсована випробуванням владою. Щодо збірки поезії (вже
другої, назва першої "Зелена шибениця"), що є авторським
вибраним (вірші датовані 10 листопада 1966 р. "Таке життя"
- 16 лютого 2002 "Тихцем одягла пальто"), то вона є
свідченням авторського такту. Ці вірші писалися для себе у вільні
від основної праці (написання прози) хвилини. Писалися людиною,
яка знала літературу не з книг, сама була творцем цієї літератури.
Тут немає надмірностей. Відсутній експеримент, але є професійне
відчуття слова, гра звуками ("Оболонь", "Дощ"),
іронія / самоіронія ("Антипам'ятник", одначе із надмірним
самобичуванням, особливо у рядках "Я лише раб, кріпак і наймит
Музи" - як же тоді потішання процесом?), політична сатира
і публіцистика (в основному це вірші 90-х років), є гарні зразки
інтимної лірики, пейзажні замальовки. Дуже вдалі поезії факту
("Літки викликають"). Нарешті, маленький авторський
шедевр "В краї-розмаї, якого не знаю...", і хоча тама
не нова (пригадується гумільовський вірш "Жираф"), однак
інтонації й досвід авторський.
Ця традиційна збірка римованих віршів не викличе літературних
дискусій. Тим більше в епоху, коли поезії пророкують відмирання
і зменшення читацького інтересу. Але цей досвід, втілений у розмірене,
врівноважене , ностальгійне або ж гостро публіцистичне слово,
не загубиться у нашому часопросторі. Бо в ньому збережено відбуття
таїни поетичного слова, його невловимого чару, міражу:
Знаю: міраж. Знаю: химера.
Знаю: не бути добру.
Чом же бентежить веселкопера
Пташка на ймення Ру?
Вереснем 2002 року м. Івано-Франківськ
