статья

Євген Баран

Каламбур по-єшкілєвськи
(Володимир Єшкілєв. Імператор Повені // ЧЕТВЕР: Часопис текстів і візії. - 2003. - Ч. 17. - Проект "Народні перлини". - С. 155-269)

"У тебе тепер багато запитань, --передбачила Сапфіра. -- Але, заради усього святого, прибережи їх на потім. Наближається виповнення часу. Зараз сюди прийде Верховний Модератор і скерує тебе до Сцени... Він може одразу зда-тися тобі дивним. Він знавець сотень солодких мов і гірких говірок, плутається в них, і його важко зрозуміти..." В.Єшкілєв. Імператор Повені.

Цей роман нагадує щось мені анекдот про жирафу, яка засміялася на третій день, коли зайця вже з'їли і забули. Власне, не так роман нагадує, як я себе бачу у ролі тієї жирафи. Єдине, що мене різнить, це відсутність сміху - чекай - не чекай - сміятися не буду. Не знаю з чого сміятися. Також не знаю, чи Володимир Єшкілєв є Верховним Модератором, але направду, його таки важко зрозуміти. Я також не знаю, чи є потреба писати романи, в яких важко щось зрозуміти. Хоча, позитив роману В.Єшкілєва все-таки напевне є. Після прочитання я зрозу-мів - сподіваюсь не один я, принаймні із репліки В. Костюка у "Критиці" на цей роман переконуюсь, що не один я - що я нічого не зрозумів. Колись це мусило статися. Що ж, дякую авторові, що він нарешті дав мені зрозуміти, що розуміти в сучасній українській літературі бодай щось не обов'язково, бо все одно не зрозумієш.

Однак, у цьому романі є дещо, близьке для мого розуміння. Насамперед сюжет. Події відбуваються на фоні визвольної війни 1648 року (з таким самим успіхом ці події могли розвиватися на тлі жидівських воєн, зафіксованих Йосипом Флавієм, чи на тлі Геродотових згадок про скіфів, чи на тлі Зоряних війн недалекого майбутнього). Прочанин Анемподест, "а в миру Андрій, син Костянтина і Параскеви Кульчицьких" хоче відвідати Єрусалим, аби замолити свої гріхи. Отже, основний мотив роману - мотив дороги, мандрівки. Відповідно, на шляху прочанина трапляються перешкоди (у вигляді злодюг, бандитів, мандрівних акторів, повстанців etc.), які утруднюють, а то й унеможливлюють виконання цієї місії. Також із Анемподестом відбуваються якісь дивні речі, бо з якогось часу він паралельно перебуває у двох світах: його реальний світ, який чомусь називається Матнею, і його ірреальний світ, що має назву Опадло. Самі назви світів цілком у дусі Єшкілєва. Єди-ним коментарем до цих назв можуть бути міркування головного героя: "Опадло", -- повторив він подумки. І ще раз: "Опадло". У тому іншому світі він виконує різні ролі, найголовніша з яких роль Витискувача. "Там" він повинен щось рятувати чи когось, аби таким чином когось чи щось врятувати "тут". Відповідно, йому допомагають чи шкодять люди, які мали свої ролі в одній реальності (Матні), і виконують протилежні ролі в іншій реальності /ірреальності (Опадло). Сама реальність Опадло "вже багато століть є непохитною фортецею у війні Благих Сил проти Абсолютного зла". Крім того, Анемподест повинен взяти участь у Виставі, де його маска називатиметься "Термінатор". Це варіант вічного Карнавалу, який триває, аби Абсолютне Зло витіснити злом звичайним. Головне завдання - бути непередбачуваним, цим самим не даючи можливості Напередвизначеності викинути героя в іншу реальність. Герой повинен запам'ятати ще одну важливу річ: "лише дві регулярності керують світами. Одна називається Законом, інша - Благодаттю. За Законом - ти здобич Карни. Сподівайся, отже, на Благодать і мудро виконуй чин Витискувача, а ще пам'ятай, що карнавал дорослішає ...".

Навіть якщо розібратися в цих сюжетних ходах, все одно саме дійство залишиться поза межами розуміння. Таким воно залишилося і для Анемподеста: "Спочатку, -- згадував він, -- Сапфіра обіцяла, що я все зрозумію про чин Витискувача, побачивши Карнавал. Я побачив той безглуздий Карнавал, але нічого не второпав. Потім вона сказала, що я все зрозумію, побачивши Музейну колекцію. І що я мав зрозуміти серед тих опудал? Потім вже Сцена мала все прояснити... І де воно, це прояснення?".

Знаєте, читаючи цей роман, мене знову не покидало відчуття розигри. Продираєшся крізь цю абракадабру, а десь там, за спиною, зачаївся отой улюблений єшкілєвський пацючок, підсміюючись над твоїми зусиллями щось зрозуміти у тому, що не потребує зрозуміння. Єшкілєв робить це вкотре. Вже згаданий "Адепт", написаний разом з О. Гуцуляком, був отою грою у піддавки. Бо якщо шукати паралелей, пробуючи зарахувати цей роман до жанру "фентезі", то поряд із Р. Желязни, А. Нортон, У. Ле Гуїн та іншими класиками цього жанру, Єшкілєв виглядає жалюгідно. Та навіть поряд із "Нащадками скіфів" Володимира Владка, написаними ще наприкінці 30-х років ХХ століття, спроби Єшкілєва виглядають непереконливими. Можливо це треба сприймати як пародію. Але на що? Пародіюються читацькі стереотипи? Спроби сказати, аби не шукали в літературі більше поза літературою? Мету сего задуму осягнути смертному неможливо. І знову той клятий пацючок - регоче, "сволоч".

Ще декілька слів про мову. Все-таки Єшкілєву потрібно визначитися з мовою. Бо цей специфічний єшкілєвський суржик, ці неоковирні синтаксичні конструкції, мовний несмак - "задовбали". І завжди до своїх творів В. Єшкілєву варто подавати розширену анотацію - такий собі варіант оперного лібретто. Принаймні, для тих, хто не терпить пацюків.

Січень 2004.

м.Івано-Франківськ.