статья

Євген Баран

Портрет людини на зламі...

Юрій Олійник. Хроніка абсурду (Україна: від комети Галлея до комети Гейла-Боппа): Записки на зламі (1986-1996 рр.). - Київ: "Задруга", 2002. - 292 с.

Bидавництво, у якому вийшов новий роман київського літератора Юрія Олійника, могло спокійно називатися "Затещу", принаймні це було би цілком у руслі Хроніки Абсурду. При цьому я аж ніяк не іронізую над самим текстом твору. Виклад сюжету, як і сам сюжет, еклектичний, але у тому позитивному трактуванні цього поняття ("Закономірний мо-мент у розвитку наук. пізнання, що характеризується наявністю елемен-тів знання, які не мають єдиної теор. основи й належать до різних, іноді взаємовиключаючих, аспектів розгляду об'єкта"). Відповідно, автора аж ніяк не назвеш еклектиком, швидше логіком і психологом-аналітиком. І як попередній висновок - добре, що доброї прози добрих авторів у нашій літературі з'являється більше. Це не змінить суспільної апокаліпси, однак додасть стрункості й логічності у розумінні процесів спільно-морального занепаду.

"Записки на зламі" є нічим іншим як свідченням, записками зламу психології (суспільної, індивідуальної). Форма "запи-сок" дозволила авторові довільно нанизувати різноманітні факти, події, історії, долі, здавалося, іноді взаємовиключні у своїй основі, але які витворюють драматичну картину знеособлення епохи й ілюзійні спроби людини опратися знеособленню індивідуальності. Об'єднуючим стриж-нем цих записок є конкретна доля художника Григорія Комніра, якому "подобається називатися Євгеном Чумою і бути нейрофізіологом, однак ми всі розуміємо, що таке юначі захоплення. До того ж людина, як ві-домо, завжди має принаймні три іпостасі: та, якою вона сама себе вважає, та, якою вона себе робить власними вчинками; та, якою її сприймаємо ми".

Роман добре виписаний, хоча не всі сторінки читалися мною з ці-кавістю, особливо квазінаукові трактати протоієрея Христофора, які сам автор супроводжує ремарками "можна не читати". Не тому, що вони погані, просто ця квазінаукова софістика втомлювала якоюсь безпро-світністю свого змістового й смислового наповнення. Зрештою, її мож-на схарактеризувати висновком автора, який стосувався, щоправда, на-шого осмислення Історії: "І смисл її в тому, що вона не має смислу",

До певної міри записки художника Григорія мають ще форму спові-ді. А початок твору інтригуючий і багатаобіцяючий: "Я живу в епоху музики і смертної кари. У тому її своєрідність: фанфари і постріл у потилицю: митці і таємноповішені. Біда моя в тому, що епоха ця, як кажуть, перехідна.[...] .Отож, горе тому, хто живе на зламі! Ніколи він не матиме спокою, ніколи не дійде суті, ніколи не призвичаїться жити.[...]. Якщо пильно придивитися, - в очах сучасних мавп така скорбота... Може, їм усе вдавалося б краще?! Однак - до суті. Земля зна-ла дві ери. Між ними така собі перехідна епоха, звісна річ, аби все було плавно. Як на мене, переходи такі визначають для того, аби роз-межувати ідіотизм попередньої ери від ідіотизму майбутньої.[...]. Воістину, відкриваємо те, що нас знищує". Звичайно, авторові можна пе-речити, наводити контраргументи, згадати поетичну фразу Володимира Кобилянського "Краса переходу - найвища краса...", але в конкретному випадку не йдеться про полеміку, бо автор у своїй суті правий, і його художня аргументація з використанням інших стилів і форм вира-ження якщо у чомусь і недосконала, то переконлива.

Багато із роздумів автора так і просяться до цитування, оскіль-ки вони є близькими до жанру афоризмів і максим. Декілька найбільш колоритних висловлювань наведу тут:

1. Не вмію з нахабною пикою доводити комусь, що мої полотна геніаль-ні. Тому моя праця схожа на кепську дитячу звичку - онанізм: задовольняєш тільки самого себе;

2. [Про розумне]: Усі розумні давно виїхали (за кордон);

3. [Бажання]: Трагедії виникають там, де бажають всього й відразу. А всього й відразу не буває. Принаймні у нас не буває;

4. [Соціальне]: Чи не здається вам, часом, що наша революція затягла-ся?;

5. [Історія]: Людина походить від шлюбу мавпи з динозавром.

Кожна з історій, розказаних автором, мають свої назви, в основі кожної своя "ізюминка" - абракадабра ("Ги-ги"), афоризм ("Бажання"), анекдот ("Історія"), парадокс ("З монологів дружини"), діалог ("Діа-логи"), сюжет в сюжеті ("Євген", "Левурда"), Epistolae, квазінауко-вий трактат (Звіт 2. Людина як проста дисипативна система [можна не читати]), листівка-агітка Білого Братства ("Ждите Возмездия, безбож-ники!."), дискусія з Богом уві сні (К мезони", "Протоієрей Христофор") тощо. Однак, ці розрізнені міні/макросюжети зливаються в одну повно-кровну картину АБСУРДНОСТІ ДІЙСТВА. Автором підкреслюється, що Абсурд - не вчора і не сьогодні людського буття. Абсурд - це завжди, це стан існування. Однак, чи є абсурдним саме люд-ське життя і чи можливий якийсь інший вихід для конкретної людини, -- Юрій Олійник у відповіді на ці ключові питання людського буття зали-шається невиправним (свідомим) романтиком; недаремно назва останнього міні-сюжету має назву "Радість". "[...] хочеш жити - живи, живи у гостинності того запаху, у простоті шкарубкої полотнинки, живи сьогодні [...]". Вміння жити у гармонії з собою і світом, насолоджуючись кожним прожитим днем - ця квінтесенція сковородинівської філософії життя - одна із можливостей, яка дозволяє Людині бути не безвольним механізмом, підпорядкованим і залежним від Абсурду чи бути самому Абсурдом, а дає змогу Людині піднятися над Абсурдом, цим самим звіль-нившись від нього, відкривши для себе простір духовного самовдоско-налення.

Можливо, не так категорично це звучить у автора, але до такого висновку він підводить читача. Принаймні, мені як читачеві є цікавим саме такий висновок. Це дозволяє зарахувати "Хроніку Абсурду" Юрія Олійника до ряду найцікавіших прозових з'яв української літератури початку III тисячоліття.

Грудень 2003.

м. Івано - Франківськ