статья

Три кола печалі Андрія Малащука

Євген Баран

Світ літератури нагадує світ моди. Що проходить за лаштунками, нікого не цікавить. Ато не втрапив у колію, навіть не випавши з неї, як би не старався все одно уваги до себе не приверне. Про такого будуть знати - є такий; так, при певному збігові обставин, він міг би стати законодавцем моди; але оскільки він не дуже себе пропагує - сьогодні ж бо світ цінує не того, хто вміє щось робити, а того, хто вмів вигідно себе продати - тому майже завжди залишається маргіналь-ним диваком, провінційним Дон - Кіхотом ...

Не хочу сказати, що саме такою є доля літератора Андрія Малащука із Коломиї, однак, той факт, що в літературних колах про нього майже не ведуться розмови - до уваги не беру т.зв. приятельські оцін-ки після чергових публікацій у періодиці на кшталт "молодець, ста-рий" або "ну, ти даєш" -- спонукає до сумних висновків про світ лі-тератури як світ дешевої моди.

Андрій Малащук на початку 90-х виступав як поет, видавши дві досить рівні, без стильових і текстових перепадів, і цікаві поетичні збірки: "Рефлексії" (Коломия, І993), "Чверть на першу"(Коломия, 1997). Вони не пройшли непоміченими, хоча й видані нібито на периферії, зокрема друга збірка мала декілька позитивних відгуків. А вже 1999 - Андрій Малащук дебютує як прозаїк, надрукувавши у журналі "Сучасність" (І999,№ 1) повістину, що справляє враження мистецького трак-тату "Атентат на Герострата, або Рецензія на ненаписаний роман". Здається, рецензію на цей твір написав тільки я. Це не стільки характе-ризує мене, як відтворює загальний стан літературної критики: її маргінальність, суб'єктивність, погоню за модними іменами, аби не за-губитися самій.

Опісля була деяка павза, заповнена друкуванням декількох дуже цікавих літературно-критичних відгуків, підписаних псевдонімом Гр.Ординець (зокрема, на книги С. Процюка у журналі "Кур'єр Кривбасу") 1998, ч .99-100; 2001, ч.142 - остання рецензія підписана власним прізвищем).

Нарешті, 2002 року А. Малащук друкує у тому ж "Кур'єрі Кривбасу" психологічне опо-відання "Останній ворог" (ч.156), а в журналі "Сучасність" їдку са-тиру на галицький псевдонародницький провінціалізм "Ботокуди" (7-8), прозора алюзія на сатиричну поему І. Франка під тією ж наз-вою.

Нарешті, восени 2003-го у журналі "Кур'єр Кривбасу" (Жовтень 2003, №167) надрукована повість-апокриф Андрія Малащука "Уриїл і три кола печалі". Якраз на цю повість я і хотів звернути увагу читача, бо наша літоратура давно не використовувала цей жанровий різновид прози, так добре апробований європейськими літературами (варто принаймні згадати твори шведського Нобеліянта Пера Лагерквіста: "Карлик", "Варрава", "Сивілла", "Смерть Агасфера", "Маріамна" та польського проза-їка Генріха Панаса "Євангеліє від Іуди"). Звичайно, А.Малащук поста-вив перед собою високу планку - на належному літературному рівні го-ворити на "вічні" теми. Треба відразу сказати, що спроба вдала. Не збираюся розкривати сюжет, однак скажу, що в його основі відома історія про Ромео і Джульєту, запозичена Шекспіром з італійського на-родного оповідання. Однак. А. Малащукові йшлося не так про ще одне інтерпретування "вічного" літературного сюжету, скільки наповнити його глибоким філософським змістом, а тому в повісті є декілька сю-жетних пластів, які, накладаючись один на одного, витворюють сюжет-метафору: з одного боку Володар Часу і князь пітьми Беліал; архангел Уриїл, симпатизуючи конкретним людям, вирішив підправити їхню долю, гадаючи, що ніхто не зауважить цієї зміни, цим самим порушивши Закон; з іншого - доля монаха Лоренцо, Ромео, Дкульєти, які стають заручни-ками добрих намірів архангела Уриїла. Автором проводиться наскрізна паралель: італійське середньовіччя, доля англійських драматургів Вільяма Шекспіра і Крістофера Марло, доля хлопчини з австрійського містечка Браунау Адольфа Гітлера, - для того, аби підтвердити закономірність і непорушність історичної ходи, яка не потерпить нічийого втручання, навіть втручання архангела, бо все, що відбувається, наперед визначено і розписа-но. Людина не в змозі змінити Закон, вона може увиразнити правильність його застанов: "...Усе повторюється: і перші люди, і перше во гріх падіння, і Закон-Угода Володаря Часу з князем Мороку Беліалом також повторюється без єдиного кривоблуду. Згадав Уриїл про три Кола і постановив цього разу не втручатися...". Що ж у такому разі залишається людині? Дуже мало і дуже багато водночас - залишається право вибору: сповнювати Закон чи противитись йому. Так само, як і архан-гелові Уриїлу, прощеному Володарем Часу, залишився вибір - бути без-смертним, споглядаючи діяння Закону, чи уподобитися смертним, спов-няючи свою земну місію. Уриїл вибирає останнє: "І сталося так. Уриїл звільнив душу свою від обладунку ангельського і вростив її в душу і плоть монашу"...

Що ж, кожен із нас проходить свої кола печалі, так само, як і автор цієї печальної повісті-апокрифа. Печальної і світлої, сповне-ної внутрішнього спокою і гармонії, сповненої розуміння людської проминальності й проминущості світу. Автор засвідчив своє вміння бути різним у формальному й змістовому наповненні творів, але цільним і цілісним у світоглядному й мистецькому принципах: говорити про Люди-ну, повертаючи її не так до пошуків сенсу життя, як до дотримання високої місії Життя. Це той досвід, яким сучасна українська літерату-ра здебільшого нехтує.

Грудень 2003.

м. Івано-Франківськ.