статья

Катерина Бабкіна

ПРОЗА

Голуби звідти
Жовтий птах
Прочани

ГОЛУБИ ЗВІДТИ

Сонце повернуло на лівий бік мого вікна, зупинилося в самісінькому куточку рами, ледь не вислизнувши з поля зору, і сідало там щовечора, розмежовуючи дні нестерпної спеки і ночі цілковитого спокою. Ми ходили вдень вулицею Вінсента, ми бавилися в речі та імена, він називав мене Корою, і мені це, певне, подобалося. Я приносила додому котів, птахів і квіти, і він мив і чесав котів, прибирав за птахами , підрізав квітам стеблини і кидав у воду таблетки аспірину, щоб мої квіти не в"яли, але все це мене вкрай мало обходило: більшу частину свого часу я топтала задники власних джинсів у якихось напівтемних провулках чи малювала графічні етюди з будівель. Втім, це навряд чи можна вважати суттєвим, знаєш чому? Тому що я весь час знала, що одного ранку прокинуся і сяду в поїзд. Він тоді вважав це збоченням, але я любила і люблю поїзди, узимку і влітку, чисті і брудні, старі і сучасні. Він варив мені зранку каву і розчісував моє волосся, а я думала, чи не взяти мені з собою котрогось із котів.

Поблизу були Афіни , а ще мені іноді снився Рим, а Гольд час від часу надсилав фотознімки скандинавських краєвидів. Таке було життя, мені солодко уявлялося , скільки у світі залізниць, скільки доріг, скільки міст, квітів і птахів, скільки котів і чоловіків, скільки свободи і розпусти, і я прокидалася щоранку з іншими мріями, зграї моїх голубів відлітали до давніх земель поблизу священного Гангу, а мені залишалася кава і бруківка на вулиці Вінсента.

Він іноді виправляв мої малюнки або розповідав дивовижні східні казки, ми не мали потреби у жодних обмеженнях, але знаєш що? У нього не було імені. В наборі скорописних літер, що, змісту не маючи, втратили власне звучання, зберігся б чи натяк, чи колір, якби було можна назвати лиш іменем те , що було самим його змістом, любов"ю до чорної туші, до античного мистецтва, до мене і до котів, а може, спершу-- до котів, а вже потім --до мене.

Це було давно, мені б лише хотілося знати, чи в нього і дотепер таке красиве волосся, як того ранку , у вересні, коли він провів мене до станції. Був дощ і пліснявий туманець, знаєш, так буває, він сказав ,прощавай, Коро, чи щось на кшталт того, і розчинився у тому тумані, просто перетворився на звук власних кроків, на неокреслену постать, мені ще тоді здалося, що до нього злітаються птахи, голуби з туману.

Але я знаю, що то було просто листя.

ЖОВТИЙ ПТАХ

Він повтирав сльози з її обличчя кінчиком простирадла і , всадовивши собі на коліна, вдивлявся в сіро-зелені тьмяні ще зі сну очі:

--- Розкажи мені про свій нічний жах?

Дівчинка примружилась у відповідь:

--- Я ж не кричала? Якби я кричала, то це був би нічний жах.

---Ні, ---сказав Лея, --- Ти не кричала.

Дівчинка підійшла до вікна і, припаливши цигарку, вмостилася на підвіконні.Лея вкотре подумав, як не пасує звичка палити до її дитячого обличчя , давно слід заборонити їй палити, їй слід багато чого заборонити, їй слід ходити до школи і кататися на роликових ковзанах.

---Тобі снився жовтий ірис?

Дівчинка випустила з роту акуратний струмінчик сивого диму.

---Іриси ростуть в Єгипті,---сказав Лея, --- Я не знаю, чи вони бувають жовті-я ніколи не бачив.

---Він схожий на жовтого птаха,---сказала дівчинка,---на маленьку канарку, що хоче злетіти.Якщо тримати його в долонях, то можна відчути , як він ворушиться.

---Птах?-перепитав Лея.

---Ні,--- сказала дівчинка, --квітка.Давай снідати.

---А він говорить?

---Що?

---Птах.Він з тобою говорить?

---Який птах?

---Не знаю, --сказав Лея,--Перестань палити.

---Добре, ---відповіла дівчинка, викинувши недопалок.

---Заправиш ліжко.

---Добре.

---Завтра підеш до школи.

---Так.

---Тепер пішли снідати.

---Ти засмажив мені яєшню?

---Ні,---сказав Лея,---ми будемо їсти пластівці.

---Сьогодні?

---Завжди.

---Ненавиджу пластівці,---крикнула дівчинка з ванної.

---Їстимеш

---Добре.Принеси мені рушник.

Розбризкуючи прозорі крапельки з мокрого волосся, дівчинка всілася до столу, і Лея поставив перед нею тарілку залитих молоком пластівців.

---Не фарбуй більше нігті в червоне.

---Тобі не подобається?

Лея сховав обличчя в чашці з кавою.

---Ні. Ти ж завтра підеш до школи?

---Завтра - неділя.

---Тоді післязавтра. Не розмовляй з повним ротом.

---Добре. А завтра можна?

---Що?

---Нігті.

---Ні.

---Добре. Ти пообіді знову підеш?

---Ні.

---Малюватимеш?

---Так.

---Можна мені дивитися?

---Так. Ти береш мої фарби?

---Я не братиму більше.

---Можеш брати. Я бачив. Це жовті квіти?

---Ні. Це птахи.Я ж не божевільна.

---Ні, ти не божевільна.

Лея відчув, як змінився ритм її дихання, і подумав, що дівчинка, мабуть, знову плаче уві сні. Вона лежала горілиць з відкритими очима.

---Не пий багато кави, --- сказав Лея, пригортаючи дівчинку до себе, --- і не будуть мучити нічні жахи.

--- Це не нічний жах.

---Жовтий ірис, --- спитав Лея.

---Не знаю, --- сказала дівчинка, --- Нічний сум.

---Добре, --- сказав Лея, --- Не плач. Можеш не йти сьогодні до школи.

---Так.

---Підеш завтра.

---Добре.

ПРОЧАНИ

---Мстиславе?

Він знехотя, котячим рухом підвів очі : що там?

---Як воно скорочується?

Він ворухнув бровою і вона зрозуміла: що? Що, повторіть будь ласка, або Що, ви щось сказали? Або-- Що скорочується?

--- Ваше ім"я ,--- вона важко дихала, поспішаючи, щоб іти з ним поруч і бачити його обличчя,---Як скорочується ваше ім"я?

Він відповів невиразним рухом плеча : не знаю, а може, не скорочується, чи , можливо, вам яке до того діло? Або ще: це не суттєво.

Раптом спинився , витяг і пропалив від дешевої запальнички білу Daviddoff

---Довга вулиця.

Вона зніяковіло стояла поруч , але він більше нічого не говорив , вона ж відчувала потребу фізичного доведення його ірреальної присутності поруч

--- Це дамські цигарки?--- вона сподівалася почути його сміх, чи, можливо, роздратування-мовляв, як так не відрізняти, слімс тонші і набагато довші, але він лише напрочуд уважно роздивився цигарку, а потім заперечно похитав головою: ні

--- Та я знаю,--- вони вже знову йшли нескінченною вулицею Адміралів,--- Вам подобаються платани? Ні, мабуть. А знаєте,--- вона раз у раз поглядала не його обличчя, --- в Одесі також всі вулиці обсаджені платанами .У них наче якась шкірна хвороба, так виглядяє, короста, чи що, але мені вони подобаються.

Вона механічно рівняла свій крок до його ходи, і вони все йшли і йшли безкінечно прямою вулицею, минаючи перехрестя за перехрестям, минаючи площі і мости, перетинаючи траси і трамвайні колії. Десь пополудні вийшли з міста, і продовжували іти порожньою автострадою, повз щити реклам і дороговкази.Час від часу вона читала уголос написи реклам чи наспівувала уривки з популярних пісень, навмисне перекручуючи слова. Але згодом уже також мовчала-давалася взнаки спрага.Піднімаючи хмари куряви, повз них проїздили автомобілі-антажівки, легкові, рейсові автобуси.Надвечір їй почало здаватись, що це не шосе, а злітна смуга, і трансформовані у військові винищувачі автомобілі , минаючи їх, піднімалися в повітря.Запалилисяпридорожні ліхтаріі засвітілися неоном рекламні щити, а вони все йшли і йшли, тільки він час від часу зупинявся, щоб припалити чергову цигарку.

---Мені так хотілося тієї мушлі, там, на Адміральській.Тієї, що на вітрині,---сказала вона несподівано, ---мені так хотілося, щоб Ви подарували мені мушлю.Ми згаяли багато часу біля тієї вітрини, однаково я не знаю, куди ми йдемо, ---і, повагавшись, додала,---Можна мені цигарку?

Але він не зважав на її слова і продовжував іти.

---Дайте цигарку, коли не хочете іти назад до міста,---її голос. Однак, залишався байдужим,--- чорт забирай Вас і Ваше ім"я, і Вашу нервову міміку, і бісові неонові реклами, і кляту автостраду.Амінь.Я не піду.

Вона всілася на асфальт, але він і на це не зважив, лише, ідучи, зробив якийсь непевний рух рукою---вперед і догори---і за мить вона знову наздогнала його.

---Я знаю,---сказала вона, ---там Південний Хрест.Але ми не дійдемо до Меддіни : там море.

Перед світанком шосе розчинилося у невеличкому сплячому містечку, і вони йшли, наче дві примари, вузькою брукованою вулицею, не залишаючи слідів і не маючи тіней.Вуличка минула останні будинки і тепер, поросла жовтою південною травою, губилася між якимись чудернацькими деревами з срібним листям, і тоді вона несподівоно зрозуміла, що до ледь чутного шелесту посохлої трави під ногами дедалі виразніше додається плюскіт прибережних хвиль.

А потім вони вийшли на пісок і попрямували до блискучої чорнох поверхні води, на якій незворушно лежав місяць.Втім. між нею і морем залишалася ще перепона---здалеку схожа на напівзруйнований замок з піску купа людських кісток, хоча чому, власне, людськи?Тут були кістяки промислової риби і залишки первозданих ящурів, і відбиті у вапняку прадавні молюски, і обтесані хвилями моря кам"яні знаряддя праці, і кольорові скельця, і уламки ритуального посуду, і заплетені водоростями загублені кимось сонячні окуляри, і, серед усього цього мотлоху, рожева гладенька мушля, принесена якоюсь теплою течією.

Десь позаду завмерли кроки на піску і спалахнув короткий вогник.Він просто припалив цигарку, подумала вона і простягнула руку---мушля була холодна, і раптом вона зрозуміла, що вздовж цілого узбережжя тепер лежать уламки давніх цивілізацій і замків з піску, і споміж них ---безліч рожевих мушель, винесених на берег опівночі теплими хвилями.

---Вона твоя, ---сказав він скоріше байдуже, ніж урочисто, і загасив у мушлі недопалок, ---вони всі твої.