статья
Катерина Бабкіна
Лист з узбережжя
Лист з узбережжя
Ми живемо на східному березі. Знаєш,
вже відколи до нас не було кораблів.
Хто хотів, той пішов .Багатьох вже немає.
Тільки ми. І ріка. І птахи з островів.
В нас ніхто не страждає на вади і хиби,
ми повільні, мов течія, в рухах і снах…
Восени на пісок викидаються риби,
і вмирають мільйонами в нас на очах.
Ще спочатку були ті, що вічно чекали,
майстрували човни і вивчали шляхи,
та потроху гниють дерев"яні причали
і в човнах поробили доми дітлахи.
Ми живемо на східному березі, досі
втім, не зрікшись зірок і забутих човнів,
і ріка, мов кепкуючи, часом приносить
нам химерні уривки чужих голосів.
* * *
не переймайтесь будь ласка це тільки застуда
просто застуда жоднісіньких інших ознак
сірої ртуті стовбчик вперся внікуди
стисло легені пекуче терпке ніяк
каже сусідка наврочили збоченці вуду
друзі приносять конспекти банани коньяк
чай з аспірином плекаю діагноз застуда
довідку дали хвороба взнаки ще б пак
прийду на залік та якось воно все буде
ковзає в горлі як мокрий слизький хробак
не переймайтесь ніхто не помер від застуди
всі ми звикали звикайте й собі ось так
метроном
Адажіо. Гірко розправлені плечі.
Старе фортеп"яно , згвалтоване грою,
І осінь. І холод, і злива надвечір,
І погляд в старого маестро, мов поїд.
Скрипуча педаля , підлога паркетна,
До болю у м"язах напружені руки.
---Увага, крещендо .Слідкуйте за текстом.
Не кидайте темп, не обмежуйте звуку.
Адажіо .Вдома чекає вечеря,
Книжки і улюблена телепрограма.
--- Ось тут ви збиваєтесь, дівчинко .Ще раз.
Тренуйтеся, дівчинко. Вправи і гами.
А бісовий дощ все не втомиться лити.
Відлунює Моцартом з класу навпроти.
--- Рахуйте уголос .Слідкуйте за ритмом.
Будь ласка, спочатку. Дивіться у ноти.
Переосмислення
Все, що залишиться від них---
Химерні сни, птахи над містом.
На темних вулицях твоїх
Дотліє чиостаннє листя.
Відстеживши щоденний рух,
Рідкого сонця злий переступ,
Ніч перетвориться на звук,
В епістолярний надмір тексту.
Усі дверні дзвінки мовчать.
У місті тихо, аж надміру,
Лише птахи кудись летять.
Ймовірно, в напрямку Каїру………
* * *
Засипте піском своє спалене місто---
Сідайте на потяг і їдьте додому,
Де жовтень, означений спаленим листям,
Все зробить простим і нудотно знайомим.
Де клямки на дверях впізнають Ваш дотик,
Де стіні схололи у стані безвітря,
Де люди вдихають, мов справжній наркотик,
Вологу і пил, що зависли в повітрі.
Де церква стоїть, одинока в чеканні
Свого віртуально всесильного бога,
Де губиться ранок у лунах мовчання
І куриться в ніч непривітна дорога.
Туди, де птахи й плазуни ще правічні,
Де часу наймення не згадують всує,
І там Вас ніхто не впізнає з обличчя,
Не прийде, не знайде і вже не врятує…
ВАРШАВСЬКІ ТЕКСТИ
(цикл)
Rezbiarz
це як наприклад питати у нього про круків
тих що над містом у вересні завжди кружляють
він посміхнеться навіщось ховаючи руки
він посміхнеться і скаже тобі я не знаю
хто вони може це тільки здається здалеку
місто вже стомлене сповнене вітру й туману
це все одно що питати його чи лелеки
справді зі Сходу з Каїру з Єгипту з Судану
пес біля ніг нашорошить нечесані вуха
місто задивиться у нестурбовану воду
він обернеться за напрямком їхнього руху
і відповість тобі справді дитинко зі Сходу
* * *
А бувають міста, до яких неможливо…
Ю.Андрухович
А бувають міста-як нечисті місця-безіменні,
що зникають на мапі, лиш встигнеш туди занести…
Ці будинки, ці площі-ви любите їх, Магдалено,
ці мости і похмурих костелів безглузді хрести.
Якби зникли могили, давно непотрібні нікому,
і зотлілі крихкі кістяки незабутих образ,
чи змогли б ви щораз повертатись сюди , як додому?
Магдалено, скажіть, ви змогли б повертатись щораз?
Сидите при вікні, стережете свої гобелени,
часом кришите хліб і даєте його голубам,
і колись голуби заберуть вас туди, Магдалено,
де величні міста завше рівні своїм іменам…
ruchomosc
не вона
по сполоханій вітром воді
чи вина
що човни залишають сліди
помовчи
і послухай як зводять мости
уночі
нам з тобою під ними плисти
то не крик
то лиш стомлений крук зачаївсь
сотні рік
як простягнуті руки чиїсь
всі човни
витягають надвечір мерщій
тільки ми
на воді залишаємо свій
Загублені у часі
Він не знав, і вона не знала.
Просто стояли, дивились у очі...
Про щось забули. Щось шукали
В століттях днів і секундах ночі.
Холодний вітер і теплі руки -
І знов, весь час не встигали жити -
Губили спалахи в хвилях розлуки
Щоразу інші, ще зовсім діти.
* * *
Блакитні очі,
Неначе намальовані на тлі
Німої ночі,
Губляться в імлі.
Востаннє простягаєш руки до весни...
Ти хочеш світла? А воно таке зрадливе...
І зовсім скоро, восени,
Байдужа злива
Зруйнує ніжний спогадів кришталь -
Чим усміхалось серце і боліло,
І чия печаль
Тебе зігріла
Любов
Я звикаю приходити вчасно,
підливати забуті квіти.
Попри все, я звикаю мовчати,
щоб не звикнути говорити.
Я ховаю свого отруту
і звикаю любити літо,
щоб хоч чимось у світі бути,
щоб хоч щось взагалі любити.
Я звикаю бачити грати
замість віком і за дверима...
Я звикаю ТЕБЕ чекати
і заводити свій годинник.
Галерея
(aquarelle)
Це - коли стіни вироблено із дзеркального дна
Вічності, що міститься між ними -
В тому немає нічого дивного, що вона
У кожному дзеркалі відображується по-іншому.
Поглинаючи очима
Кольори, створені в межах твого сприймання
Одним із дзеркал, у якому,
Витворивши вкладний ритуал мовчання,
Упізнаєш щось знайоме,
Ти подумаєш: як мало
Вміщено між дзеркальними стінами потойбічна,
Якщо заломлені промені світла стали
Відображенням твого обличчя.
* * *
Не мовчати - навпаки
надто звикнути до прози
і до Вашої руки
(як до ласки і загрози).
В проміжку до певних меж
Ваші руки, Ваші очі -
це не просто так, а все ж
низка кольорових збочень
в спектрі, де спиняють час
стислі м'язи Мельпомени.
... Просто звикнути до Вас,
як до образу на сцені.
Ноктюрн
Зима. І на проміжку наших побачень -
Маленька кімната з засніженим склом.
Усе тут нам звичне - незмінністю значень,
Дитячими фото, електротеплом.
Відкинути ковдру, розсунути штори,
Продихавши вічко, дивитись униз...
Нічні перехожі - маленькі актори,
Їх вихопить погляд з-під сніжних завіс.
Як вогники рампи - привуличні вікна,
У вітті заплутавшись, місяць застиг...
Нічних ліхтарів зосереджене світло
В повітрі з нічого випензлює сніг
Т. Л... й
Ви тримали її за руку,
і сутінки неминуче
перетворювали на муку
Вашу близькість і сніг сліпучий.
Ви казали їй щось про рими
і філософію життя у Брехта,
а іще Ви палили Приму -
сигарета за сигаретою
Ви тоді і стали їй другом -
зрештою, як кожен би зміг,
а вона терпіла наругу -
невимовно холодний сніг.
Ви прощалися на задвірку,
(як одна із закоханих пар)
і їй було гірко-гірко,
що поблизу горів ліхтар.
Розтане ніч у полум'ї гіркому
коротких днів
немає сліз, присвячених нікому
немає слів
немає щастя є лише розлука
лише зима
є тільки наша невимовна мука
а нас нема
* * *
Все чого мені треба -
Ні хвилини спокою.
Доторкнутись рукою
До осіннього неба.
Забуваю потреби
За фатальною грою -
Відслужу за тобою
Поминальний молебень.
Зрозуміти не можна.
Де закінчу, не знаю,
Свій короткий політ
Навіть ластівка кожна
У небеснім безкраї
Залишає вій слід
* * *
мені здається,
це було давно.
тоді був день,
тепер лишився дощ.
я згадую
ти щось мені казав
давно?
це ж день,
це ж кілька днів назад
було
холодний вітер
по той бік вікна
ковтає час
шматує наші сни
тоді ти - був
тепер тебе нема
* * *
міниться листопадами
спалений зорепад
теплими водоспадами
літо іде на спад
настрою перепадами
сльози тремтять а ще
падає листя падає
гаснучи під дощем
