статья

Володимир Єшкілєв

АСТРАЛЬНІ ТІЛА

Минуле не хоче мирно спочивати по музейних колекціях. Воно хоче жити. Нехай примарним життям "слідів присутности", нехай у проміжних і фуршетних форматах, нехай у старпьорівських і лавреатських переліках, але жити. Висловлюватися з приводу. Заглядати в очі нащадків. Захищати духовність від підступних глобалізаторів. Вираховувати кількість знаків в статтях про себе, потім замислено терти шкельця окулярів і знов висловлюватися. Завдяки свіжому "інтеґраційному" демаршеві знаного поетополітика, позитивно відміченому Ясновельможною Увагою, у розмовах знов застрибали призабуті словосполучення "присмерки шестидесятництва", "девальвація героїчного міту", "синдром постдисиденства".

Запахло хрущовською кукурудзою, недобитими лисенками і поетичними вечорницями у "поштових скриньках" з ракетно-ядерним ухилом. А ще - нафталіном.

Відбувся, себто, зв'язок часів. Відбувся, учергове, як нагадування, що фіра й досі у тому ж болоті.

А мені принагідно згадалося припущення московського аналітика: "Старосвітські моралісти кільканадцять разів поміняють свої ідеологічні симпатії, але ніколи не приймуть естетично-смакового перевороту. Можливо, одна з проблем української культури в тому, що ви досі не заманіфестували офіційного розлучення із шістдесятництвом?"

Не виключено, що він мав рацію. Шістдесятники, як відомо, завше економили на стилі. Якщо харизматичні постаті московської фронди 60-70-их років (Окуджава, Вознесенський, Висоцький) таки спромоглися врешті-решт виробити власний салонний шарм, то в Україні усі пакувальні претензії невибагливі ідеалісти вважали сферою компетенції лукавого департаменту. Хоча вже у ту світлозубу, комсомольсько-будзагонівську добу було відомо, що саме стиль є наріжним каменем кожної гуманітарної стратегії. Якщо вона, зрозуміло, претендує на щось вартісніше, аніж перепризначення політичних гасел та ярличків на штиб "ворог українського народу". Читаючи літературний доробок когорти бунтівників-романтиків, розумієш: до хлопців і дівчат приходила творча пруха і довго не попускала. Але пертися можна по-різному. Зокрема -- тупо й несмачно. Позаяк стиль - тонке тіло сущого, астральна примара культурницького терену. Хутірською матнею його не впіймати навіть на злеті молодої наснаги. Натомість естетичний фасад нації вибудовується виключно стильовими засобами і технологіями особливих "способів висловлювання". Посилання ж на визвольно-історичну місію і босоноге дитинство тут мало допомагають. Точніше: не допомагають зовсім.

Те, на що не спромоглися шістдесятники, могло бути надолужено тільки через подолання спадку їхньої нестильовости та етнографічности. Але тут вже показав роги вітчизняний консерватизм, базований не стільки на шляхетних традиціях, скільки на небажанні жодних змін, вкоріненому у свідомости гречкосіїв з часів хана Бабая. Великий Світ прийшов до нас метафізикою кокакольних бонусів, парафіновими обличчями реклами, крилатими прокладками і "Тефалями", що безугавно думають про нас. Нажахані наступом "хижих речей століття", нові покоління сільських дітей (інших людських ресурсів україномовности ми, як відомо, практично не маємо) притулилися до потрісканих парсун колишніх фрондерів і визнали небуденним модернізмом провінційні мавпування Еліота і Павнда.

Відповідно, вони прийняли їхню нестильовість і натужний романтизм за матричну схему і відмовилися від технологічних підходів до культури. Й таким робом відмовилися від інструментарію, що єдино був спроможним зробити українську культуру конкурентноздатною. Не будемо наводити довгий перелік тих, кого щиро потішила така консервація вітчизняної цивілізаційної непритомности. Наслідки ж її можна побачити на всіх каналах ТБ й почути на всіх ефемківських частотах. Адже у змагальних іграх постмодерного світу ніхто нікому не дасть халявної павзи ані для оплакування язичницької стихії, ані для романтичного зацепеніння.

А містичний шлюб молодої сучукркультури з перестарілим шістдесятництвом все ще триває. Зрештою, вони можуть жити разом довго й щасливо. От тільки дітей в них не буде.