статья
Антон Морговський
Чорна кура на півдорозі
(оповідання)
- Наступна платформа - Липівка. Обережно, двері зачиняються.
Липівка… Тут, на дачі відзначали кінець семестру (трохи затяглося
те святкування, прогуляв практику, змарнував тиждень-другий, -
гітара, сміх Віолетти… Всі поїхали в Карпати, а Сергій… Думав
погуляти ще день, а тоді махнув рукою: сміючись, палили сірниками
його квитка на поїзд. Тепер нічим звітувати. "Здерти"
у когось?
"- Цей номер, - ділилися досвідом старшокурсники, - у Ю.Д.
не пройде". Не вірити - підстав не було: наслухався достатньо
анекдотів-легенд про "вампіра" Юлія Денисовича ("удівця-мізантропа,
феміноненависника з десятилітнім стажем"); нікому досі не
вдалося випросити "хоч трієчку", вблагати, а чи обдурити
старого професора - найсимпатичніші, найслізніші дівчата, як і
найвигадливіші хлопці (хитрмудрі Одіссеї), всі терпіли фіаско.
"- Що ж робити?"
"- Їдь у якесь - бажано глухе - село, став могорича колоритній
бабі чи помпезному дідові - може, й заспівають".
Електричка летіла у вересень, літо знемагало в іще палючих променях
сонця. Хоч би вікно відчинили! Треба ж, сів у "ДИТЯЧИЙ"
вагон: плач, крик - увесь тобі фольклор. Було б їхати разом з
усіма в Карпати: смагнути на сонці, слухати й записувати на магнітофон
гуцульські пісні, ласувати черешнями щедрих ґазд та ґаздинь. "І
романчики, - розповідали хлопці, - були не згірші, ніж з Віолеттою".
Звичайно, перебільшували, розписуючи принади "збирання фольклору",
та все ж - не з пальця виссані окремі подробиці.
Заплакав хлопчик у сусідньому купе. Сергій придивлявся до нього
і згадував, коли вперше їздив до діда в гості (вперше - і востаннє,
років тринадцять тому), був приблизно одного віку з цим вередуном,
що розмазує по личку сльози впереміш з варенням. У пам'яті зберігся
дзвін коси, яку ввечері клепав дід. Вранці батько викошував леваду.
Батько тоді був ще молодий, та й дід, напевно, теж, і баба… Жодне
з тих облич пам'ять не зберегла - розтовклися, розтерлися в калейдоскопі
сотень інших. Виразно відновлювався лише звук: дзвін! дзвін! дзвін!
Чи так почув би ті удари тепер? Чи такий самий звук?
Вечеряли в саду, співали, - слів уже не пригадати, як і мелодії;
баба з мискою меду, стіл під грушею, комарі над лампою, ще вище
- зорі, - все те можна реконструювати хіба що в уяві; не зринала
з глибини тільки пісня, - жодна з чутих пізніше не гармоніювала
з тональністю солодкого спогаду-марева. Подібно, як дратувати
тепер дитячі крики, вередування.
- Щось він морочить - мабуть, спати хоче.
- Хіба він тут засне, - відповіла молода мати сусідці по купе.
- Його дома поки приспиш, в колисці… А тут, - глянула довкола,
- шум, гармидер.
- А ви його прилюляйте, - порадила стара жінка. - Прилюляйте.
- Як це? - не зрозуміла молода, ще зовсім юна, мати. - Прилюляти?
- Ага-ага, - жінка взяла дитину на руки. - Отак гойдаєте легенько
і наспівуєте.
- Ви знаєте колискових? - шарпнувся Сергій, рука вже діставала
з кишені записника і ручку.
А через хвилину лаяв себе останніми словами: вискочив, як Пилип
з конопель. Було б зачекати - жінка, мо', й заспівала б…
- Кореспондент? - зраділа своїй здогадці. - З газети?
- Я студент, фольклор записую.
- Студент… - неприховано розчаровано. - Фо-льк-лор - це як?
- Пісні, приказки, загадки, - перераховував Сергій. - Народна
творчість.
Жінка мовчала, обдумуючи своє. Щось надто своє, щоб запитувати
про пісні.
- А я оце їздила взнавати за чоловіка, аліменти не платить, ніхто
не хоче помогти. Може, ви у газету напишете, щоб розібралися?
Відчував: їй хочеться розповісти "історію". "Така-а
історія - романа можна писати". Всі ладні романи писати,
а пісні позабували…
- Так знаєте колискових, ні? - допитувався. - Може, весільних
яких?...
Жінка подумала і назвала "криниченьку", ще кілька найвідоміших.
- Що знову не те? - прочитала на обличчі студента.
- А слова всі знаєте? - сподівався на оригінальний варіант, хоч
і розумів: жест потопаючого в напрямку соломинки. - Знаєте?
Виявилось, що знає лиш до половини, або ж - окремі строфи.
- Коли інші співають - і я можуть, - винувато. - А так не можу.
- От виросте… - Сергій кивнув на дитя, не знаючи, як сказати:
він, вона? - Того, що й ви знаєте, не знатиме. Скаже: мати не
навчила.
- Може, ви допоможете студенту, - повернулася до діда, що сидів
збоку: мовчки слухав їхню розмову, не встрявав. - Знаєте пісні?
Сергій без особливого ентузіазму перевів погляд на старого, -
суворий, щоб не сказати набурмосений, а то й роздратований чимось.
- Хіба зараз люди співають? Повключають оті шкатулки і слухають,
- кивнув у кінець вагона, де гримів магнітофон. - Балдєють, кажуть.
Сергій уже не сподівався, що вдасться почути щось істотне для
звітної роботи. Отака фольклорна практика, - думав невесело.
- …Раніше було, діти поз'їжджаються: разом повечеряємо, поговоримо
по-людськи, поспіваємо. А тепер і в гості їм приїхати ніколи -
на курорти рвуться, за границю. І до себе не дуже запрошують.
Приїдеш - телевізор, кругом всякі штучки завивають; хто що балака
- не чути. І пісні якісь не наші. Так і мову рідну, кажу, забудете.
Не забудемо, сміються, збагачуємось іностранними. А я думаю: на
своїй гиркаєтесь, то й по-німецькому ласкавіше балакати не станете.
Колись ніби й не грамотні такі були, а розуміли одне одного. А
тепер і слухати не хочуть тебе, ніколи, всі кудись біжать, запізнюються,
не встигають.
- Наступна кінцева…
Заворушилися, товпилися до виходу. І хоч дід сидів, готовий продовжувати
балачку, Сергій вирішив: з цього млива не буде дива. Розійдемось
через три хвилини - чи й зустрінемось коли?
Автобус відправлявся через годину. Сергій взяв квитка і вирушив
на пошуки найближчого кафе чи їдальні: молодий (плюс виснажений
роздратуванням) організм вимагав негайного поповнення калорій.
Проковтнув пончика з повидлом, запив кефіром, за який чомусь платив
як за сметану, - касирка переконувала, що то таки сметана, "як
і вказано у меню".
Настрій поліпшився, як тільки заморив черв'ячка. Чи ж багато
людині треба для щастя? - курив, заклавши ногу на ногу, чекав,
поки подадуть на посадку автобуса. Неподалік на лавочці куняв
той самий дід, що з ним так і не порозмовляв у вагоні, не сподівався
вдруге зустрітися.
Дід виявився товаришем у дорозі, сів поряд з Сергієм. Розговорилися.
Коли старий узнав, до кого їде студент, якось поспішно відвернувся
до вікна. Щось трапилося з ним, - придивлявся юнак до діда, -
щось його збентежило. Може, я щось не так сказав?
- Покажете мені, де садиба Шлапаків?
- Покажу, - відповів не зразу. - А ти хіба не знаєш? У гостях
не бував?
- Був раз, малим ще: разом з батьком приїжджав, - хотів похвалитися,
що запам'ятав дзвін коси, та вирвалось інше. - А у вас коса є?
- Покосити хочеш? - усміхнувся несподівано добродушно, весело.
- Нє, я не вмію. Хотів послухати: коли клепають, чи такий самий
звук, як у дитинстві? Інакший, напевно.
- Хто ж на осінь клепає косу? Якщо дуже хочеш, то я можу…
Сергій делікатно відмовився:
- Мені головне - пісні.
- Пісень у нас багато, село співуче. Одну мою стару переслухати
- мало дня, - дід підвівся. - Зійдемо ліпше тут, а не в центрі,
так ближче, - і до водія. - Синку, зупини нам.
Дорогою Сергій розглядався: ні колодязь-"журавель",
ні камінний хрест, позеленкований мохом, ні гніздо лелеки (хтось
прилаштував колесо від воза на вершечку стовпа, і птахи облюбували
собі те місце для житла), - ніщо не нагадувало тодішнє село, село
дитинства, побачене крізь призму незабутнього: "Дзвін! Дзвін!"
Такі яскраві прикмети - не міг не звернути на них увагу. Невже
забув? Невже все-все може забутися, розтанути, зникнути безслідно?
Якби частіше приїздив сюди, - підказав інший голос, - пам'ятав
би.
- От ми й прийшли, - дід прочинив хвіртку. - Заходь - хоч води
вип'єш з дороги, чи молока. Лесю, а йди-но сюди, - махнув рукою
бабі, що в кінці городу обламувала мак. - Ти солодке любиш молоко,
чи кисле?
- Солодке, - чомусь не відмовився, хоч пити й не хотілось.
- Студент, - пояснив старій, що витрушувала з пелени мак, - пісні
приїхав записувати. Заспіваєш студєнтові, - дістав з кошика хліб,
масло, ковбасу. - На, поклади в холодильник. Ні, засмаж нам. -
І до Сергія. - Пообідаємо разом? І пісні запишеш, які сподобаються,
- хвилинне замішання юнака сприйняв як знак згоди. - Лесю, давай
хутенько, спар там що-небудь.
Одинокі люди, - Сергій не знав, що робити: відмов - можуть образитися,
- від щирого серця запрошують. Але ж…
- Може, я спершу своїх провідаю?..
- А їх зараз вдома немає, - дід прибрав зі столу різне начиння.
- На базар поїхали - ввечері повернуться, - мокрим рушником протер
дошки: старе дерево аж виблискувало. - Тепер сідай, пиши. А я
поки… - по-змовницьки підморгнув. - Щоб веселіше співалося.
У каструлях, полумисках, баняках, навіть у ночвах - яблука, груші.
Оси повзали по них, виїдали соковиті дупла. Дзижчали мухи. Юний
фольклорист поклав край столу розкритого блокноту й ручку, пихкав
димом, приємно обпершись об стовбур старезної груші, слідкував,
як баба ріже огірки (свіжі й малосольні), розставляє блюдця: з
медом, салом.
- Ви молоко любите солодке чи кисле? Краще кисляк, ге?
- Мені смакує будь-яке. Та ви не клопочіться особливо…
- Тут яєшня з салом, а тут, - примостила баба другу сковорідку,
- з ковбасою. Льоня сало збридів - смажу йому цю гуму. Де ти там?
- Іду-іду.
Сонце стояло вже у зеніті, та спека в саду не відчувалась. Гість
курив, позираючи на чисті сторінки розгорнутого блокнота - вичікував,
коли ж старі зберуться з духом і почнуть співати. Не клеїлась
навіть балачка - не те, що пісня.
- Ну що, почнемо?
- Давай, Льоню.
- Ти почни, а я приєднаюся.
Баба опустила очі. Загорілі, вузлуваті пальці брали край хустини.
- Ну, покажи клас, - підбадьорював дід. - Може, артисткою станеш.
- А в нас онук теж у Кіюві учиться, - несподівано. І по хвилі.
- Чужі приїжджають, а свої цураються. Що за життя пішло… - зітхнула.
- Почну з невеселої.
- Будь-ласка, будь-ласка.
Одна пісня звала за собою іншу, стержень кулькової ручки мережив
рядок за рядком, - притихли, здавалось, навіть оси. Юнак не помічав,
як збігали година за годиною, не вслухався і в мелодію, вже не
кажучи, щоб милуватися красою пісні, - єдина турбота: не проґавити
й слова. Та ось одна строфа - так несподівано вибила з ритму:
Як ішов я з Дебричина додому, Баба вже співала про зелений катран,
щоб не цвів буйним цвітом, а в душі юнака ще звучало:
Іди, іди, чорна куро, додому,
Не заважай, не заважай по дорозі нікому.
Дійшло до того, що перебив співачку:
- Вибачте, як там далі: тяжко-важко..?
- …на серденьку, як вечір настане, - не проспівала - проказала.
- А й справді, вечоріє, - і несподівано:
- Сонце низенько, вечір близенько…
Сергій здогадувався, що в старих багато роботи - не залишають
гостя з ввічливості. Що ж, як мовиться, пора й честь знати. Підвівся,
подякував за гостину, "особливо за пісню".
- Яка пречудова наша народна пісня! Ясна, дзвінка, глибока за
змістом, досконала за формою: передає всі грані почуттів і… і
суспільного життя, всіх соціальних верств, - згадував слова з
конспекта. - Незбагненно чарівна душа… - ніяк не могли розпрощатися.
- Даруйте великодушно, що я…
- Грушок зберу в дорогу, - баба взяла целофанову торбинку - і
в сад. - Не відмовляйтесть: грушок сегорік - як гною.
- Спасибі, наївся на тиждень.
- Зараз не хочеться, а в дорозі й захочеться.
Дід сидів нерушно: задумався, а чи дрімав - не добереш. Забута
цигарка вже не димілась. Зморило старого, - Сергій не встиг поспівчувати,
як тривожна хвиля вдарила в груди:
Як ішов я з Дебричина додому,
Зайшла мені чорна кура дорогу…
Чому прив'язалися ці слова? Що в них особливого? А може, заковика
в мелодії? - відчував, що поки не вияснить, спокою не матиме й
уві сні. - Що за чорна кура?
Повернулася баба з грушами. Целофанову торбину, сяк-так розпластавши,
закрили у дипломаті. Сергій хвацько клацнув замками.
- А дзвін коси вже слухати не хочеш? - дід, виявляється, не дрімав
- очі ясні. Більше того, погляд пронизливий: з докором, наче,
осудом…
- Ніколи вже сьогодні, - зиркнув на годинника. - Іншим разом
колись…
- Куди ж тепер поспішаєш?
- На автобус… електричку…
- А бабу з дідом не провідаєш?
- М-м-м…
Як ішов я з Дебричина додому…
Проводжаючи на зупинку, дід мовчав, супився. Щось не так я вчинив,
негоже повівся? - думав Сергій. - Чим образив? Зайшла мені чорна
кура дорогу.
Ні, заковика і не в мелодії - щось надто приємне, дороге (можливо,
найдорожче), ховалося за шкарлупою пізніших нашарувань: події,
імена, дати…
Іди, іди, чорна куро, додому,
Не заважай, не заважай…
Проїхав автобус.
- Зараз він у центрі розвернеться - і назад. Отут його друга
зупинка, - дідові явно хотілося інше сказати, важливіше.
Що ж його мучить? - гадав Сергій. - Запитати?
Як ішов я з Дебричина…
І тут почалося: дзвін! дзвін! - далеке, майже невловиме, от-от
розвіється, як марево. Юнак блиснув очима:
- Чуєте?.. - і з новою силою вибухнуло:
Зайшла мені чорна кура дорогу.
- То хтось рішив ставки вкосити.
Дзвін! Дзвін!
Якимось дивом дві різні мелодії поєдналися, в душі прорвалися
невидимі шлюзи, і висока - аж до неба - товща води хлинула: голубими,
синіми, аквамариновими валами.
А тим часом тис руку старого, обіцяв приїхати, вибачався, дякував.
ПАЗик зупинився, овіяний курявою, водій просигналив нетерпеливо:
заходьте, чи що? Сергій стрибнув на підніжку, і не встигли двері
за ним зачинитися, як та картина постала виразно, зримо, ніби
й не була захоронена у глибині пам'яті: стіл у саду, над медовою
лампою мерехтять комарі, під стіною стоять клепані коси - у чеканні
завтрашньої косовиці: строгі й зосереджені, наче в передчутті
нечуваного змагання, битви (соковито-зеленавої різні); з далекого
ставу долинає кумкання жаб, за столом - крім баби - діда - батько
з сином на руках. У малюка в руці огірок, помазаний медом, сам
же - замурзаний, та це вже нікого не веселить, не смішить - пересміялися,
потомилися. "А давай, синку, нашої…"
Як ішов я з Дебричина додому…
Який чудовий голос у батька, - встиг подумати не без гордості,
і наступної миті розкрилося В С Е. Та не може бути! Невже?.. Неймовірно!
- Діду! - йому здавалось, те пролунало як вибух, насправді ж
- ніхто в автобусі й не зрозумів, чому це юнак припав до вікна.
Хотів гукнути водієві щоб зупинився, та як не влипав у шибку,
діда не бачив. Його вже не було на шляху.
Іди, іди, чорна куро, додому,
Не заважай, не заважай
по дорозі нікому.
