статья

Олег Гуцуляк

Неправда лібералізму:
Тези Саміра Аміна

Сегальський теоретик і політолог Самір Амін (Amin), автор відомих праць "L'Eurocentrisme" ("Economica"; 1988), "In Fovour of Polycentric World" ("IFDA", dossier 69 - 1989), "La maison commune Europe" ("IFDA", dossier 73 - 1989), "Une autre configuration des relations internationales // Ouest - Est - Sud: Est-elle souhaitable, probable, possible ?" (Harmattan, 1989) та "L'avenir du maoisme" ("Minuit"; 1981), розмірковуючи над майбутньою долею соціалізму, прийшов до наступних висновків:

Соціалізм - це не модель, котра може бути побудована у тому чи іншому конкретному місці, а система цінностей, реалізація котрих повністю ніколи не буде досягнена. Сьогодні реальна небезпека в тому, що ілюзії, жертвами котрих стали народи Сходу, Заходу та Півдня, можуть призвести до того, що так само НЕМИНУЧИЙ У МАЙБУТНЬОМУ КРАХ торжествуючого тепер ЛІБЕРАЛІЗМУ ВІДБУДЕТЬСЯ У БІЛЬШ ДРАМАТИЧНИХ УМОВАХ їх ідеологічного та політичного роззброєння. я впевнений більше, ніж коли небудь раніше, що ВИБІР ДОВЕДЕТЬСЯ РОБИТИ МІЖ СОЦІАЛІЗМОМ ТА ВАРВАРСТВОМ.

Критика трьох постулатів лібералізму:

1. РИНОК володіє власною економічною раціональністю, не потребує в якогось особливого соціального контексту. Тобто тут постулюється особливе місце економіки, що складає головний зміст ідеологічного виправдання РЕАЛЬНОГО КАПІТАЛІЗМУ. В реальності ринок не зумовлює суспільні відносини, навпаки, створене суспілними відносинами середовище наперед визначає умови дії ринку. У відповідності до псевдоекономічної точки зору економічні закони розглядаються як аналог законів природи, котрі в якості зовнішніх сил панують над будь-якою активністю людини; в дійсності ж економіка є продуктом поведінки певних соціальних сил. Економіка не володіє власною економічною раціональністю, вона лише виражає потреби суспільної системи в економічному управлінні. Ця суспільна система не є раціональною, раз вона не задовільняє людей, які є її жертвами; безрробіття, поляризація тенденцій у світовому розвитку, екологічне хижацтво - все це прояви ірраціональності системи реального капіталізму. Але як би це не було, але негативні фактори суть необхідне породження ринку: раціональність ринку відтворює ірраціональність соціальної системи.

2. ДЕМОКРАТІЯ І КАПІТАЛІЗМ ТОТОЖНІ. Проте тут англо-саксонський еволюційний прагматизм бачить у демократтії лише сукупність ретельно встановлених і обмежених прав та дій, не залежачих від тої чи іншої перспективи, до котрої прагне людина. Така демократія відіграє лише "стабілізуючу" функцію у суспільстві (після "перегибів" як буржуазних революцій - Кромвель, якобінство, так і національно-народних - більшовики, нацисти, маоїсти; або для досягнення компромісу в суспільстві - скасування цензу на виборах) і залишає "еволюцію" турботам "об'єктивних сил", котрими керують в кінцевому рахунку наука і технологія. Останні діють часто поза волею людей, тим самим зменшуючи роль та функції реальних процесів у історії. Ліберальна демократія обмежена виключно політичною галуззю, в той час як економічне управління продовжує базуватися на недемократичних принципах приватної власності та конкуренції. Тобто КАПІТАЛІСТИЧНИЙ СПОСІБ ВИРОБНИЦТВА САМ ПО СОБІ НЕ ВИМАГАЄ ДЕМОКРАТІЇ, тим більше, що властиве йому пригноблення стає невловимим , невидимим через причину наявності економічного відчудження, в котре занурене все суспільство. Реальний капіталізм як світова система завжди є генератором поляризації у світовому масштабі - ЦЕНТР та ПЕРИФЕРІЯ, і ця поляризація веде до поляризації всередині суспільства з її різними проявами - ріст нерівності в розподілі доходів, масове безробіття, маргіналізація тощо. Головні резервні сили армії капіталу перебувають саме на периферії системи. Тобто нестабільість є правилом політичного життя периферії. Це, звісно, призводить і до соціальних вибухів, особливо проти відвертих диктатур (тонтон-макути в Гаїті, Сомоса в Нікарагуа, Батіста на Кубі, Піночет у Чілі) , підпорядкованих інтересам світової експансії капіталу. Але ці вибухи призводять лише до "ПОПУЛІСТСЬКОЇ ДЕМОКРАТІЇ" (Перон та Менем в Аргентині, Чавес у Венесуелі, Путін в Росії, Лукашенко в Білорусії), тобто до режимів, котрі беруться за вирішення принаймні деяких аспектів соціальних проблем та висувають стратегію розвитку, спосібну згладити трагічні наслідки перетворення їх країн у перефирію світової системи. Між відвертими тиранічними та популістськими режимами наявні безліч "малих демократій", що ненаважуються взятись за фундаментальні проблеми або є відвертими "агентами лібералізму" (Кучма в Україні), внаслідок чого демократія впадає в кризу (як це трапилося в постпероністській Аргентині). Або ж народно-національні сили захоплять засоби демократії і спробують запровадити свої реформи, внаслідок чого їх "шарахне" занадто в бік (режим Кастро на Кубі, сандіністи в Нікарагуа, націонал-комуністи в колишніх португальських колоніях в Африці).

3. РОЗВИТОК, начебто. полягає також в тому, що він зумовлений головним чином внутрішніми факторами, властивими кожному суспільству, в той час як інтеграція у світову економіку є лише потенційно сприятливою умовою (якщо суспільство зуміє скористатися наданими йому шансами). Але ця теза науково не обгрунтована, бо "світовий ринок" - це усічений ринок, обмежений товарами і капіталом, тоді як питання про "світовий ринок праці" - не дивлячись на міжнародні міграційні процеси - ніколи не поставав (і не передбачається у видимому майбутньому). Отже, сама ліберальна економіка свідчить про те, що рухомість лише одного фактора (капітал), в той час як два інших (праця і природа) залишаються полоненими політичної та фізичної географії, не дозволяє вирівняти соціальні умови та виробництво.

Закон вартості, діючий у світовому масштабі, здатен в даних умовах тільки виробляти і відтворювати поляризацію (протилежність між центром і периферією). В цьому сенсі "зовнішній фактор" (інтеграція у світову систему) за своєю природою несприятливий і навіть стає все більш несприятливим. Німеччині ХІХ ст. треба було лише декілька десятиліть, що "наздогнати" Англію; а скільки ж часу треба Бразилії, щоб наздогнати США!

Звісно, зміст і форми поляризації за цей час змінилась. На час період від промислової революції до другої світової війни ця протилежність виражалась в опозиції індустріальні - неіндустріальні країни. прискорена індустріалізація деяких регіонів третього світу ставить під питання не поляризацію, а тільки її форми.

Механізми нової поляризації базовані на фінансовому (нові форми фінансового капіталу), технологічному (пов'язаність з НТР), культурному (через посилення влади ЗМІ) та військовому пануванні. В цій перспективі "нові індустріальні країни" (Пд. Корея, Сінгапур, Тайвань, Гонконг) являють собою не "напівпериферію", що стоїть на шляху до перетвоорення в нові центри, а справжню периферію завтрашнього дня.

Зате країни так званого "ЧЕТВЕРТОГО СВІТУ" ("ГЛИБОКОГО ПІВДНЯ") - це вже по суті не периферія. Вони за своєю природою схожі з регіонами, розореними капіталістичною експансією в її попередніх формах. До плачевного стану "четвертий світ" прийшов не внаслідок відмови включитися в міжнародний розподіл праці або краху спроби відгордитися від нього. Ці регіони (північний схід Бразилії, Антилія та Гаїті) раніше являли собою центри периферії, вважалися процвітаючими. Але надалі нові структури капіталістичного розвитку зменшили відносну значимість цих регіонів, котрі сьогодні належать до найбідніших у "третьому світі". На шляху в "четвертий світ" - Африка, яку раніше система прирекла на агросировинну спеціалізацію, а, виснаживши її надра екстенсивною експлуатацією, тепер скорочує - завдяки НТР - споживання сировини, цим виключаючи Чорний континент із світового розподілу праці. Суспільства "четвертого світу" не можуть знайти порятунок лише через благо виходу на міжнародний ринок.

З погляду інтересів різних народів планети уніфікація світової системи на однобічній основі ринку небажана. Більше за те, вона не є і більш вірогідним кінцевим пунктом розвитку, що відбувається, бо підпорядкування однобокому критерію ринку, діючому у світовому "дарвіністському" просторі, неминуче потягне за собою найгостріші конфлікти. Захід, зробивши цей стратегічний вибір, прагне за допомогою ідеологічних доводів замаскувати гостроту такого роду конфліктів.

Таким чином, СОЦІАЛІЗМОМ Є ВІДМОВА ВІД ТРЬОХ ЗАБЛУДЖЕНЬ ЛІБЕРАЛЬНОЇ ДУМКИ, проаналізованих вище, на яких базується РЕАЛЬНИЙ КАПІТАЛІЗМ - система, що породила в процесі своєї експансії поляризацію між центрами та периферійними зонами - поляризацію, нездоланну в межах самого капіталізму.

Досі соціалізм недооцінив ці параметри капіталізму.

Далі. Властива капіталістичній експансії глибока нерівність поставила на повістку дня історії РЕВОЛЮЦІЮ НАРОДІВ ПЕРИФЕРІЇ як АНТИКАПІТАЛІСТИЧНУ РЕВОЛЮЦІЮ в тому сенсі, що вона виступає проти розвитку реального капіталізму, котрий народи ці не можуть витримати. В результаті відбувається поєднання в цій революції двох устремлінь - соціалістичного (у класичному вигляді) та капіталістичного (прагнення, викликані потребами розвитку виробничих сил у деяких їх аспектах).