статья
Християнська традиція церковного дзвоніння у творах українських
письменників Бойківщини, Буковини й Галичини кінця ХІХ - початку
ХХ ст.
Богдан Кіндратюк, кампанолог
Вдарили дзвони - ніби поклик з висше
Ід серцю-душі бойка-бідолахи…
Климентина Попович
Ґрунтовний розгляд проблем історії релігій в Україні, зокрема
християнської традиції церковного дзвоніння, неможливе без звернення
до творів майстрів художнього слова. Їхній літературний хист дозволяє
отримати особливо ємні словесні образи почутої дзвонової музики,
розкриває силу її впливу на людей, що, урешті-решт, сприятиме
відродженню цього призабутого виду українського мистецтва.
Традиція використання дзвонів або подібних їм пристосувань для
дзвоніння в ході громадських і релігійних церемоній існувала ще
в далекому минулому. З часу налагодження співжиття багатьох ченців
у християнських монастирях - регулярні Богослужіння, трапези тощо
та усамітнення в окремих печерах - потребувало, з метою дотримання
статутних приписів, відповідних загальноприйнятих звукових сигналів.
На думку дослідників церковної музики, спочатку знаряддям для
створення коротких повідомлень як засобу комунікації було било
(у Болгарії та Сербії його називали клепало) - вирубана із товстої
дошки чи бруска смуга або вилита із заліза, чавуну, міді пряма.
Їх, при більших розмірах, підвішували до особливого стовпа біля
храму й ударяли в них дерев'яним або металевим молотком, великим
цвяхом. З часом (VІІ ст.) ці ідіофони почали використовувати й
у ході Богослужіння [4, 300]. Під час гри джерелом інформації
була не тільки семантика ритмічних побудов, а й зміна тембру та
висота тону, що з часом перейняли дзвонарі.
Дзвони в Західній Європі входять у загальне користування з ІХ
ст., звідкіля вони поширилися в Київську Русь (ХІ ст.). Їхнє значення
та цінність підтверджується неодноразовою згадкою у давньоруських
літописах, зокрема як про важливий військовий трофей [11, 205,
295]. З метою зміцнення Церкви в Галицько-Волинській державі майбутній
король Данило († 1264) одні "дзвони… приніс із Києва, [а]
інші тут вилив" [11, 418]. Один із редакторів Галицько-Волинського
літописного зводу так згадує про них в переліку після смерті князя
Володимира Васильковича († 1288) серед його добрих справ: "Вилив
він також і дзвони дивного звуку ["колоколы дивны слышаниемь"].
Таких ото не було в усій землі" [11, 448]. Як бачимо, ще
з тих часів вони дивували сучасників, зокрема літописців, своїм
звучанням. До наших днів дійшов дзвін, виготовлений 1341 р. львівським
майстром-відливником Яковом Скорою. Звуки цієї унікальної української
історичної пам'ятки, поміщеної у дзвіниці церкви св. Юра у Львові,
й нині будять нашу уяву, закликають разом із ще більшим дзвоном,
відлитим у 1933 р., та п'ятьма маленькими до участі в Богослужінні,
сповіщають про ті чи інші його моменти, повідомляють про смерть
прихожанина тощо.
На жаль, та обставина, що наші сучасники мало знайомі із дзвоновою
музикою і мають про неї надто спрощене уявлення, зумовлена низкою
вагомих чинників. Так, якщо до Першої світової війни музика дзвонів
мала неабияке поширення на теренах наших земель, то відразу після
початку цієї війни ситуація в цьому плані різко змінилася. За
одним із рішень австрійського уряду кожен край змушений був віддати
дві третини загальної ваги своїх дзвонів, а пізніше - у 1917 р.
- розпочалася повторна, ще строгіша реквізиція (звільнялися від
неї тільки дзвони, відлиті до 1600 року) [1, 82]. Подібне ставлення
до церковних дзвонів мало місце під час окупації російськими військами
в роки згаданої війни Західних областей України. Так, на основі
архівних джерел дослідниками нині встановлено, що в 1914-1915
рр. тільки в Збаражському повіті (тепер це територія Тернопільської
області) "було реквізовано 233 церковні й костельні дзвони,
які вже не повернули" [23, 129]. Саме трагедія цих років
майстерно змальована Ольгою Дучимінською (1883-1988) в оповіданні
"Дзвони" (1917), де йдеться про те, як в одному з галицьких
сіл спочатку зняли перших їх чотири, а через деякий час і останній
- найменший - забрав із собою зайда-жовнір [2, 42]. Не менше постраждали
вони й на теренах інших українських земель, адже частиною антирелігійної
політики радянської влади було зняття дзвонів "на індустріалізацію".
Безсумнівно, що через подібні обставини до нас не дійшло багато
цих народних ударних музичних інструментів. Студіювання ж творів
українських письменників Буковини й Галичини кінця ХІХ - початку
ХХ ст. - періоду, який за кількістю дзвонів вважаємо апогеєм їхнього
поширення на цих теренах України, сприятиме, на нашу думку, не
тільки показу неабиякого впливу церковного дзвоніння на особистість,
а й допоможе привернути уваги підростаючих поколінь до дзвоніння
та компенсує якоюсь мірою відсутність повноцінної музики дзвонів
в умовах нинішнього життя.
Підтвердження того, що письменник, як неординарна особистість,
не тільки по-особливому сприймав дзвонову музику, а й уміло передавав
свої враження від неї, вплітаючи почуття та переживання у твори,
знаходимо передусім у Івана Франка (1856-1916). Це має особливу
значущість, оскільки його важко запідозрити в клерикалізмі, зокрема
оспівуванні життя тогочасної Церкви в Галичині. Однак саме в оповіданнях
цього письменника знаходимо особливо майстерне змалювання музики
дзвонів та її впливу на особистість. На підтвердження цього приведемо
розлогішу цитату з оповідання "Чума" (1897 р.): "Чудний
зимовий ранок [...] Іскриться на блідо синьому небі сонце, підносячись
все вгору понад замороженим підгір'ям. Іскриться осліплюючо-білий
сніг, що грубою твердою верствою покрив землю [...]. Іскряться
та меготять у воздусі дрібнесенькі снігові звіздочки, що тихо-тихо
спадають на землю з безхмарного неба. Іскриться позолочений хрест
на церковній бані добромильського василіанського монастиря […].
Гудуть-ревуть голосні монастирські дзвони, скликають вірних на
відправу; широко несеться їх голос по околиці, перекидається з
горбка на горбок, хвилею б'є о стіни великих гір Карпатських,
вдирається у звори, пливе горі долинами, немов з усіх усюдів спішить
згромадити вірний народ на велике духовне торжество. "До
мене! До мене! До мене!" - голосять тонкими проникливими
голосами два менші дзвони, а найбільший, могучий "Василь"
повагом повторює своє "Гов! Гов! Гов!", від котрого
бистріше в повітрі мигають снігові звіздочки, а в глибокім зворі
зривається зі свого леговища […] полохлива сарна… Та, мабуть,
заким ще дзвони почали свій могучий благовіст, народ був уже готовий,
ба, навіть в дорозі до церкви" [25, 496].
Про подібний заклик монастирських дзвонів до Богослужіння читаємо
й в оповіданні Сергія Канюка (1880-1945) "Все дорожче".
Тут згадується, що перед містом Сучавою лежить невеличке село
Митока, де є монастир. Саме сюди на величаві Богослужіння в день
Івана Хрестителя сходилося велике число народу. "Рано-ранесенько,
як лише почувся гук дзвонів, жінки вже спішили до каплиці"
[5, 356]. Про "торжественні, поважні звуки" монастирських
дзвонів довідуємося також із твору Ольги Кобилянської (1863-1942)
"Impromty phаntasie" (1894). Її героїня могла "годинами
перележувати на спині в траві і вслухуватись в дзвонення якогось
стародавнього історичного монастиря, - вслухувалась і плакала"
[6, 32]. Згадує про музику дзвонів і Юрій Федькович (1834-1888):
"У Хрещатицькім монастирі дзвонили на вечірню, місяць сходив
поволі" [24, 302]. І це не випадково, адже найпишніша дзвонова
музика створювалася та побутувала саме завдяки кафедральним соборам
і великим монастирям - їхні паламарі мали можливість використовувати
цілий набір дзвонів: від могутнього благовіста до чималої кількості
менших дзвонів різної величини.
Про місце дзвонової музики в Богослуженні дізнаємося з іншої
частини згаданого оповідання Франка, коли священик звернувся до
прихожан із пропозицією відправити "молебен з коліноприклоненням
за ті померлі душеньки", а опісля вибрати кільканадцять дужих
парубків, котрі за чергою до самого вечора мали б дзвонити "невгаваючи.
Нехай ті голоси ідуть до всевишнього Бога і сповістять тих наших
небіжчиків, що ми і по сто літах не забули про них. Нехай се буде
Богу на хвалу, щоб він змилувався над нами і відвернув від нас
усяке лихо, усяку чуму тілесну і духовну. Амінь. По тих словах
задзвонили маленькі церковні дзвінки, відтак обізвалась тонка
сигнатурка у церковній копулі, а за нею загуділи грімкі голоси
з дзвіниці. Народ упав на коліна, і почалася панахида" [25,
332]. Далі читаємо про те, що хоч і закінчилася панахида й Богослужіння,
але "дзвони як гуділи, так і гудять".
Заразом із цього оповідання довідуємося про одне з можливих тоді
джерел їхнього виготовлення: "А хороші й голосні ті дзвони
на товстохлопській дзвіниці! Розповідають, що вилито їх із колишніх
козацьких гармат, що тут були затоплені в болотах по якійсь битві,
а пізніше віднайдені". Далі Франко ще раз підкреслює силу
їхнього звучання, зокрема, як легко здогадатися, завдяки відповідної
кількості на сільській дзвіниці: "Хороші, голосні дзвони!
Як усі сім задзвонять разом, то при дзвіниці свого власного голосу
не вчуєш, а гомін їх чути в сімох сусідніх селах" [25, 333].
У творах письменників знаходимо не тільки майстерне змалювання
різних життєвих ситуацій, в яких ідеться про музику церковних
дзвонів і її сприйняття, а й вона асоціюється зі співзвуччям різних
"музичних інструментів" природи під час грози, що ніби
творять величну симфонію. Так, Лесь Мартович (1871-1916) через
оповідача знайомить нас із різними аспектами дзвонової музики,
розмірами інструментів, що породжують її ("дзвонять у великі
дзвони"; "дзвонять при тім раз у маленькі, то знов у
великі дзвони" [13, 21]). Згадується про їхні звуки й у повісті
"Забобон". Тут вони входять до складу величного оркестру
природи, коли нагло знялася страшенна буря, "доразу з цілою
силою! Настала дивна сутолока гуку й реву. Проміж гони чатиння
шуміло й свистало. Грубі сосни, неначе гнучкі лози, нагиналися
верхами до себе і стукали одна об одну. Дудніли й гуділи, неначе
дзвонили глухо великі дзвони, що в них обвито серце грубим оксамитом"
[14, 258]. З цього фраґменту дізнаємося також про те, що колись
- із метою приглушення різких звуків деяких дзвонів, - їхні язики
могли обгортатися тканиною.
Про способи гри сільського паламаря та враження від неї довідуємося
з оповідання Л. Мартовича "Мужицька смерть". Тут під
час похорону "задзвонили в дзвони. На селі дзвонить паламар
одною рукою та й через вправу видобуває з дзвонів якийсь акцент.
Підставити під голос дзвонів яке-небудь чотирискладове слово,
то дзвони говоритимуть те слово. Через те, що Проциха вдумувалася
в слово "пролєтарі", їй здавалося, що дзвони так і говорять
до неї: "Пролєтарі, пролєтарі" [15, 54-55]. Заразом
відзначимо, що автор цитованого оповідання теж пропонує сприймати
дзвін за живу істоту, котра може щось промовляти. В іншому оповіданні
Л. Мартовича дзвін так само має голос, завдяки якому скликають
людей на Богослужіння [13, 21]. Марко Черемшина (1874-1927) також
метафорично описує, як на дзвіниці гірського села "розгойдалися
дзвони і скликають людей на недільну відправу" [26, 53].
Не випадково, дзвони можуть голосити "жалібними голосами
на все село, на ріки, на доли і гори" [28, 140]. У Василя
Стефаника (1871-1936) дзвони "горлаті" [21, 117]. В
інших письменників можемо прочитати ще про "веселі звуки
великодніх дзвонів" [16, 101], або "дзвонять, як на
великдень" [7, 232]. Тоді вони повідомляють "радісне
"Христос воскрес" людям" [2, 39] або "з високої
дзвіниці снувалися пасма тихих звуків, викликаних легкими ударами
шнурів, колисаних вітром, о криси дзвонів" [16, 111]. "Чистий
голос дзвона" може плисти "серед лоскоту громів, шуму
вітрів, серед зойку чимраз далі й далі" [8, 245]. Дзвін може
й поважно гудіти [8, 244].
У цьому вбачається одна з причин потужного впливу дзвонової музики
на людей, що добре показано О. Дучимінською: "Мав чудодійну
силу промовляти до них. Своїм голосом вливав у зболілі серця потіху
та відраду. Смуток умів своїм чарівним гомоном розірвати, грішникам
умів промовляти до серця. Його голос рвав їм совість, вдирався
незначно в тайни душі й шептав… Розривав на атоми їх твердість
і топив грішні серця мов віск, як закрався до них… Топив злі думки
на сльози. Коли прощав кого, виряджав у вічну дорогу, то ридав,
голосив… А знов у радісні хвилі - так весело, ніжно плив його
голос… В серці будилось щось гарне, відрадне… Всі акорди в душі
відповідали йому відгомоном - погордою" [2, 39-40]. Хоч "дзвони
гуділи, ревіли і дзеленькали, - але, як пише метафорично М. Черемшина,
вони - "Семениху легоньким гребнем по голові чесали"
[27, 117].
З оповідання Богдана Лепкого (1872-1946) "Дідусь" довідуємося
про те, що дзвін сповіщав про смерть прихожанина: "З дзвіниці
озвався дзвін: бам, бам, бам! Старий Скрегота помер" [10,
214]. В елегії Сильвестра Яричевського (1871-1918) "В лавровім
вінку" (1896) подібна життєва ситуація подається так: "А
в моїй вітчині задзвонили у великі дзвони по моїй душечці-неборі"
[29, 121]. В оповіданні О. Дучимінської "Весняні дні"
вони "подали вістку про смерть" [3, 199]. Про подібне
повідомлення йдеться у творі Михайлини Рошкевич (1859-1957) "Таку
вже Бог долю судив" (1884): "В однім невеличкім гірськім
селі перед вечором роздався голос церковного дзвона - вість о
смерті" [20, 23] (як видно із цих рядків, у малих селах часом
був тільки один дзвін). Вражають рядки з оповідання "Від
весілля до похоронів" (1928) Климентини Попович (1863-1945),
котра згадує про дзвони в день похорону: "На подвір'ї знову
юрба людей, а над ними барвисті корогви лопотять, і не музики,
а дзвони серця розбивають, аж сум побирає" [19, 108]. Коли
ж немає кому дзвонити, то героїнею твору Наталії Кобринської (1855-1920)
"Каліка" (1917) висловлюється жаль із приводу порушення
традиції: "Поховали без співу, без дзвонів" [9, 270].
Її перервала війна. Тому В. Стефаник у новелі "Вона - земля"
(1922) передає гіркоту розмови свого батька з буковинськими біженцями,
котрі жалілися, що через війну "вікна в селі посліпли, а
дзвони заніміли" [22, 188].
Цікаво, що за допомогою церковних дзвонів тогочасні градобури
й ворожбити намагалися відвертати град, інші стихійні лиха. Про
це йдеться в оповіданні Михайла Петрушевича (1869-1895) "Градобур":
"Градові хмари сунулися з шумом понад селом; закрили сонце
[…] Вітер утихав, і над селом, і над околицею висіло страшне нещастя.
З дзвіниці вдарив великий дзвін на тривогу; шум граду в хмарі
глушив його поважні сумні звуки" [16, 114]. Про своєрідний
діалог дзвона й грози (хмарниці) в подібній ситуації, коли завдяки
його звукам вона відступила, довідуємося з оповідання Наталії
Кобринської (1855-1920) "Хмарниця" (1898) [8, 244-245].
Про те, що церковне дзвоніння можна було творити лише відповідно
приготувавшись, дізнаємось із цього ж оповідання: "Михайло
ухопив із-за образів поясок, що ним піп у церкві підперезується,
вибіг з хати". На дзвіниці він "розібрався, підперезався
пояском і потягнув за шнур великого дзвона. Дзвін ані рушив. Він
потягнув другий раз, дзвін ударив серцем у крису, але голосу не
було, аж за третім разом крикнув: Стій! Стій! Стій!" [8,
244]. З цього фраґменту можна ще раз переконатися, що дзвоніння
потребувало від паламаря неабиякої фізичної сили.
З твору М. Петрушевича "Душа" (1894) довідуємося також
про використання малих дзвоників, зокрема при сповіданні помираючого:
"Панотець задзвонив - сповідь скінчилася. Всі увійшли до
хати" [17, 86]. А з оповідання Б. Лепкого "Дідусь"
дізнаємося ще про таку тогочасну християнську традицію: коли єгомосця
запрошували до хворого, то дяк, котрий його супроводжував, ідучи
в мряці "що третій-четвертий крок дзвонив" [10, 212].
"На знак дзвінка […] прохожі клякали, як годиться" [10,
212]. Використовувалися малі дзвоники й у ході Богослужіння. Якраз
їх характеризує Денис Лукіянович (1873-1965) у повісті історико-біографічного
жанру "Франко і Беркут": "Привіз із Відня такі
дзвоники, по чотири на один держак і на чотири голоси, замість
давніх на один голос" [12, 210]. За допомогою дзвінка в приміщенні
монастиря скликали "братчиків до костьолу на молитву"
(25, 499). Не випадково, що характерні особливості цих народних
музичних інструментів дали назву багатьом літературним виданням
у Галичині. Так, ще в 1878 р. М. Павликом при активній допомозі
І. Франка у Львові було видано збірку "Дзвін" як неперіодичне
продовження забороненого цензурою журналу "Громадський друг".
З такою ж назвою в цьому місті нині щомісяця виходить часопис
Спілки письменників України (заснований у 1940 р. під назвою "Література
і мистецтво", у 1951-1989 - "Жовтень", а з 1990
р. перейменований на "Дзвін"). Літературно-науковий
журнал "Дзвони", фінансований митрополитом А. Шептицьким,
виходив там же в 1931-1939 рр. Тут же, під назвою "Дзвіночок"
видавався (1890-1914) ілюстрований часопис для дітей.
Таким чином, у творах українських письменників Бойківщини, Буковини
й Галичини кінця ХІХ - початку ХХ ст. ми знаходимо низку образів,
які засвідчують тяглість християнської традиції церковного дзвоніння,
що бере свій початок на теренах України не пізніше як з ХІ ст.
Апогеєм поширення в ареалі нашого краю - навіть на сільських дзвіницях
- різних за величиною дзвонів і розвитку їхньої музики вважаємо
період перед початком Першої світової війни, що знайшло своє відображення
у творах майстрів українського слова. Хоч не всі з них оспівували
дзвони й дзвоніння, а частіше згадка про них служила засобом вирішення
художніх завдань твору, покращанню його композиції, однак нинішній
читач дізнається, що за допомогою дзвонової музики закликали вірних
до Богослужіння, повідомляли про найважливіші його моменти, вплітали
її в найбільш урочисті місця літургії, сповіщали про смерть прихожанина
й проводжали його в останню путь тощо. Витоки музичної чутливості
письменників вбачаємо, зокрема, в багатих традиціях дзвонової
культури нашого краю, які мимовільно сприяли становленню своєрідної
компетентності митця в цій справі. Хоч враження чутливої вдачі
письменників від музики дзвонів, які ми знаходимо в їхніх художніх
творах, є суб'єктивним відображенням тогочасної дійсності, однак
вони допомагають нам не тільки краще пізнати багатство української
культури, а й диференціювати свої почуття, повніше їх переживати
в ході сприйняття звучання цих музичних інструментів. Водночас
це сприятиме відновленню цього жанру музичного мистецтва, багатого
репертуару дзвонової музики. Тут стануть у пригоді й описи деяких
технічних прийомів гри дзвонарів, про які теж довідуємося з літературних
творів. Усе це допоможе повноцінному відродженню української дзвонової
музики в ХХІ ст.
1. Вуйцик В. Дзвіниця катедри Святого Юра у Львові та її дзвони
// Київська Церква. - Львів 2000. - № 4. - С. 79-83.
2. Дучимінська О. Дзвони // Сумний Христос. - Львів, 1992. - С.
38-42.
3. Вона ж. Весняні дні // Там само. - С. 152-218.
4. Казанский П. О призывh къ богослуженію въ Восточной Церкви
// Труды Перваго археологическаго съhзда въ Москвh, 1869. - М.,
1871. - Т.1. - С. 300-318.
5. Канюк С. Все дорожче // Образки з життя: Оповідання, новели,
нариси. - Львів, 1989. - С. 353-358.
6. Кобилянська О. Impromty phаntasie // Вона ж. Вибрані твори.
- К., 1977. - С. 32-37.
7. Кобринська Н. Рожа // Вона ж. Вибрані твори. - К., 1980. -
С. 225-235.
8. Вона ж. Хмарниця // Там само. - С. 242-246.
9. Вона ж. Каліка // Там само. - С. 260-277.
10.Лепкий Б. Дідусь // Образки з життя. - С. 211-214.
11. Літопис руський / Пер. з давньорус. Л. Махновця. - К., 1989.
12. Лукіянович Д. Франко і Беркут // Повісті. - Львів, 1990. -
С.103-214.
13. Мартович Л. Винайдений рукопис про Руський край // Він же.
Твори. - К., 1976. - С. 18-23.
14. Він же. Забобон // Там само. - С. 173-417.
15. Він же. Мужицька смерть // Там само. - С. 24-55.
16. Петрушевич М. Градобур // Образки з життя. - С. 90-115.
17. Він же. Душа // Там само. - С. 84-90.
18. Попович К. Що стоїть більше? // Твори. - Львів, 1990. - С.
56-57.
19. Вона ж. Від весілля до похоронів // Там само. - С. 106-109.
20. Рошкевич М. Таку вже Бог долю судив // Таку вже Бог долю судив:
Оповідання, спогади. - Львів, 1993. - С.23-27.
21. Стефаник В. Скін // Він же. Твори. - К., 1964. - 116-118.
22. Він же. Вона - земля // Там само. - С.187-189.
23. Стоцький Я. Конфіскація нерухомого церковного майна та реквізиція
церковних і костельних дзвонів на Збаражчині у 1914-1917 роках
// Київська Церква. - С. 126-129.
24. Федькович Ю. Безталанне закохання // Він же. Вибрані твори.
- К., 1953. - С. 298-303.
25. Франко І. Чума // Він же. Повісті та оповідання (1882-1887).
Зібр. тв. у 50 т. - К., 1978. - Т. 16. - С. 300-334.
26. Черемшина М. Раз мати родила // Він же. Твори. - К., 1960.
- С. 45-54.
27. Він же. На боже // Там само. - С.117-119.
28. Він же. Бодай їм путь пропала! // Там само. - С. 134-152.
29. Яричевський С. В лавровім вінку // Образки з життя. - С. 121-132.
