НАЧАЛО  



  ПУБЛИКАЦИИ  



  БИБЛИОТЕКА  



  КОНТАКТЫ  



  E-MAIL  



  ГОСТЕВАЯ  



  ЧАТ  



  ФОРУМ / FORUM  



  СООБЩЕСТВО  







Наши счётчики

Яндекс цитування

 

      
Институт стратегического анализа нарративных систем
(ИСАНС)
L'institut de l'analyse strategique des systemes narratifs
(IASSN)
Інститут стратегічного аналізу наративних систем
(ІСАНС)



статья

Олег ГУЦУЛЯК

ПОЕТИЧНІ ПЕРЕКЛАДИ


ЗІ СТАРОГРЕЦЬКОЇ ПОЕЗІЇ

ЛІКОСТОМОНОВІ ОДИ


Ім'я цього давньогрецького поета - Тімн Лікостомон - відоме, як правило, історикам античної літератури. Він належав до кола афінських послідовників римських поетів - неотериків. Його твори не входили в радянські часи до хрестоматійних видань з тієї причини, що важкий шлях служіння музі поезії вивів Лікостомона в кінці буремного життя на дорогу в християнський скит. Звісно, як кожен неофіт, він прийняв Об'явлення з усім максималізмом новонаверненого і тому облишив писати оди, що мов дзеркало, відбили намагання пошуку Істини. Вважається, що древність - то засушені квіти, яким годі повернути колишні барви й духмяність. Та все ж кожне покоління осмислює досвід попередників.

ДО ДРУГА

Сніг на узгір'ї ясний лагідно землю накрив.
Втішся, прочанине, тут шляху для тебе нема.
Кригою вкрито струмки, холод торкається віч,
Спить хижий звір у норі - доля така на землі.

Але шукає мудрець шляху уперто у вись,
Сповідь несе він богам свого життя на душі.
Тішаться з того жерці, - все їм відомо про те,
Тут ось цей, сивий, знайде білу від спокою смерть.

Жрець знає справу свою - жертву приймає до кварти,
Теплу ще бичачу кров п'є і п'яніє весь час.
Хто той йому вперекір радість цю виб'є із рук?
Що це за старець такий? Вільновідпущеник? Раб?!

Може, погляньте, за ним слідом втечуть на вершини
Мужні й хоробрі сини племені роду Атрея,
Смуток і горе вони вчинком своїм покладуть
В серце батьків і дружин, табір зоставивши свій?

Долю бо їхню не їм в руки дано, і богів -
Також завважити слід - не омине їх вона.
Киньте надії всі ті в яму гадюкам і лиш
Кредом хай буде всім вам: "В безвісті прірву лечу!"


ДО ЕКЗЕГЕТА

Не шукай повноти, там де суть приховали безсмертні.
Екзегете, її - не довідатись нам, тож нехай
Понадіятись волі богів - то найвища на світі утіха,
Те, що суджено всім, те і кожному небо пішле,

Хай в єгипетських снах наші душі мандрують пісками,
Глянь на бідність свою, мов з верхівки німих пірамід:
Скільки золота було заховано в них - та нарешті
Не рятують того і закляття жерців страхітливі.

ДО ЛАРІСИ

Хто ти, струнка і нагідна, що зваблюєш
Душу мою поцілунком в уста запашним?
Звідки ти родом, і хто
Вчив тебе пестощів цих?

Спів твій п'янить! О боги, подаруйте наснаги
Щиро її покохати, пестити тіло вогке.
Наче лілея вона, в сутінках чистих
Доня смутних нереїд,

Тих, що оплакали сон обраних тиші Силени,
Вічних у спокої, щастя не знаючі того. -
Начебто я вже теж сплю, ти -
Горе моє, коханням богів оповите

У пелюстки найніжніших родоських троянд.
Хлопчик - пустун Купідон так сміється зі смертних й богів,
Всі лиш міркують як лука зламати йому.
Хай би лиш чайки ловив!

ДО СИЦИЛІЇ

Сициліє, тебе вітаю я,
Красуне в барвах літа вікопомна!
На луках тут знайшли притулок юні
І тішаться: у снах, а інші - у коханні.

Ти острів мій! Нехай
Еол жене подалі хвилі злі
до островів без пальм; ти ж юна все.
Хоча й старіша від царя Гефеста.

В грудях твоїх жагу
він запалить зумів і з них створив прикраси,
А ти цьому і рада, і кораблі купців
про тебе славу ген розносять у світи.


З БОЛГАРСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

СТАНКА ПЄНЧЄВА

1.
Дано тобі маленьке поле.
Якщо хочеш - зостав його диким та вільним
або довби його землю, тверду, наче камінь,
ори її ралом чи просто руками,
її засівай, ніжністю або ненавистю засліплений,
а потім пшеницю залізом жни загартованим.


І мені дано маленьке поле...
Падаю в його борозду, задихаючись з болю,
і знову встаю, щоб кидати безсонно
жмені зерна долонею своєю обпаленою,
встаю - адже закінчується день і ніч,
насувається темінь.
А поле моє - воно, як земля,
величезне ...


2.
Все слід робити вчасно -

залишити палаючу ватру,
доки вогонь не перетворився на попіл;
і вчасно піти з-за столу,
щоб не ділити залишені крихти;
і відвести очі,
доки очі інші не охололи.

Я не люблю сухих квітів,
порожніх бокалів.
Ти ніколи мене не торкайся
без кохання.

З ЯКУТСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

САРГІЛАНА ГОЛЬДЕРОВА

* * *

Я завжди була.
І буду
у часи далеких тюрків
І моїх прапредків хунну
бачили мене скрізь люди,
Чули голос чистий мій.
Я пагінчиком зростала
У священнім гаю сили
і роками міцнів пагін
і пробив віків могили
одержимістю,
котра лиш є для мене притаманна.

Був тривалим шлях,
марудним:
в золотій піщаній бурі
сонячних
степів безмежних
кочувала я верблюдом
до тих меж,
до гір наснаги,
що так вабили в спокусах,
в думах,
хтивих, бунтівничих.

В часі розладу та жаху
і обурення природи,
наче юна я шаманка
з посохом і зичним бубном,
із калаталом,
у шатах,
що сягають до колін аж,
я здіймалась над вогнями,
зір долонями торкалась,
і олені завмирали
від очей моїх
шаманських.

А зимою, в холоднечу
я тулилась в тісній юрті,
до камельки притулялась,
нитки мила і сушила,
шкіру мнула,
і співала,
і розчісувала коси,
все про юнака гадала,
чорноокого,
зухвальця...

Я - поет,
Тому я
Яро,
і скажено,
аж до болі
хочу бути споконвічно -
і сьогодні,
і в минулім,
і в майбутнім -

доки
сонце в небі гріє,
зорі сяють,
вітер виє,
щоб хлопчиськові,
дитині,
немовляті ще синочку
ймення дати,
щоб ім'я це -
це якутське ймення добре -
заблищало
словом іщим
на віки усі наступні.

 

З ХАНТСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

РОМАН РУГІН

* * *

Минулого в хантів меншають долі.
Прадавнє ти слово почуєш не в школі.
Мов вітер північний, освітній прогрес
в молитви і міфи відбив інтерес.

Хоч в книги записано казку і пісню,
що створені автором древнім, безвісним,
та став телевізор для нас дзвонарем.
Все рідше ті книги ми в руки берем.

Були ж бо у хантів колись молитви
на сон і на лови, на щастя верстви.
Молитви про довгу у тундрі ходьбу.
Молитви про щедру у прі новодьбу.

Молитви про дощ, молитви про вітер,
молитви про соболя, птаху і літо.
Молитви до матері - нені землі,
молитви до сонця у вишнім теплі.

Молитви про мир, молитви про море,
молитви чиновницьким діям нескорених,
про татя нічного і злобу щоденну,
і навіть молитви про жінку смиренну.

То ж нумо останнії крихти роздам
з торбинки епохи минулої вам,
щоб ви пам'ятали молитви слова,
і знали, які в дідусів божества.

* * *

Три старі, вже забуті молитви.
Просив бо мій не ушкуйницький предок
у грізного бога не гніву для битви,
на Півночі ж війни не були кредом.

Просив про успіх мисливський для себе
і захист для рідних від зла та калічень.
Частіше, ніж зараз, дивився у небо,
такий був у хантів прадавній звичай.

З АЗЕРБАЙДЖАНСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

ЮРІЙ СУЛТАНОВ

ІМПЕРАТИВ НАТХНЕННЯ

Білі коні часу
Винесуть нас на окраїну
"Духовної імперії",
гривами небо розкроюючи.
Вершники нескінченності
Послаблять вудила вічності,
Ідоли нашого часу, -
Стренги скіфського стремена.
Безсмертні їхні душі грішні.
Морди опустять коні
У швидкі, мутні води,
Вип'ють місяць і зірки,
Порушивши канони оди.
Чорна ніч - паполома
Приховає їхні могутні спини...
Змішає художник фарби
Для геніальної картини...

* * *

У дикому полі кінь гуляє
Без сідла і без вузди,
Круп атласний прикрашає
Знак таємничої зірки.
Вітер гриву розвіває,
Б'є копитами гнідий,
Поруч вершник умирає,
Збитий ординською стрілою.
У небі ворон вимірює
Чорний шлях - він у два кінці.
Смерть ординцю передвіщує
За козацького гінця...
У полі дикому кінь гуляє...
Чий той кінь ? І чиє клеймо ?
Тільки в небі Місяць знає
Де кувалося те тавро.


МАРКОВІ ТЕПЛИНСКОМУ

Ми - вовки
Замкнуті
В часі
Простором,
Нас гнітить тягар
Язичеських пристрастей,
Степова кобилиця,
Вітер мандрівок
Вигодували нас -
Непрошених гостей.
Ну що ж, ми тут
І значить є
Якийсь сенс -
Резон у полюванні -
Він у нашій плоті,
І у вашому поті.
Так бути ! полюванню !
Але в цій гонці
По кола крайці
Один результат:
Нам із кров'ю предків
Передано код -
На винищення...
І здибивши холки
Степові вовки,
Ощиривши пащі
На сніжному насті
Лежать рядами
І сніг підтанув
Під їхніми тілами
Від теплої крові...
Адже в цьому світі
Ми усі - ізгої,
І дивимося у вічність
Очима Гойї

* * *

Так млосно танув сніг
На початку лютого,
Під музику капелі
Сумували тополі,
І старі качелі
Скрипіли на вітрі,
І двірники бурчали
У під'їздах зранку
На чортячу погоду
На початку лютого...
По суті - нудний місяць
У стовпчику календарному.



* * *

Тишею, як павутинкою,
Сад закутався порожній,
У голих гілках ностальгія,
Понизу туман густий,
Щось шепотить приречено
І охололою рукою
Сад пестить, заручений
Із запізнілою зимою.
І в тональності мінорній,
На крутому зламі дня
Дух томління тлетворний
Зустріне снігом снігура.


ВОЛОДИМИРОВІ ЧЕРНЯВСКОМУ

В очах, що в дзеркалах венеціан
глибоких, як полудневий Схід,
раптом відблиск з'явиться слов'ян,
пронизуючих Візантії потік.

І золочених куполів сяйво,
колон червлених та імперський гнів,
на полотнині народжується шедевр
як символ переказів давніх.

Мить натхнення благословенна,
і кисть вільно падає на полотно,
і сутність епохи таємну
виявляє Знак - остгот між явою та сном.

Шукає він зв'язок часів, прозір
шліфує майстерність, відточує зір,
ще одна, тільки одна мить-
покладено останній мазок,
широкий, як таємничий Схід.

ЕКСТАЗ

Тремтіння хвилею прокотилося тілом...
Ніч чорною пантерою вигнула спину,
завмерла хтива,
готуючись до стрибка,
зіницями впіймавши місяць - лососину.
Жриця Ізіди на ложі в храмі
лимонні часточки, краплі нектару
на блюді срібному
перебирає,
тіло її в обіймах пожежі.
Тінь з оголених плечей сповзає...
Форму змінює нічне світило...
мить, і бусинки поту
на верхній губі
алмазами блищать, курить кадило...
Жриця в екстазі - з'явилася Ізіда.


* * *
Одягнена ти немов птах
одягами крил
політ твій над пеклом -
виклик земної юдолі
у якій я
приречений копошитися
у лабіринтах твоєї душі
споконвічна таємниця прихована
скарбів незліченних
у колекції пер павиних
не мерхне твій лик ідеальний
у кожнім русі тіла
у глибинах його сакральних
самітності томного млість
і видихнув і подих
і дражлива зваба
свідчення не земного -
небесного перебування...

Одягнена ти немов птах
одягами крил -
прекрасна і ... нереальна



* * *
Як вгадати напередвизначальне
У картині цілісній створіння?
Бог у нашому розумі чи у серці?
У чому зміст споконвічного руху?

* * *
О, якщо б кожний знав відповідь,
Навіщо з'явився він на світ,
Нудне б, напевно, життя було.
Ніч - Таємниця, Істина - світанок.

* * *

Усе наше життя - Небуття каприз!
Земна мудрість - легкий у морі бриз.
Не зваблюйся знаньем буття,
Бо за порогом чекає сюрприз.

* * *

Якщо наше життя - мов згорять сірники,
Чи так варто змінювати свої звички?
Обманювати себе, друзів і Бога?
Підсумок один - дві дати і лапки.

* * *

Не метушися! Адже суєта, як мак -
Учора палав, сьогодні вже наг.
У вічності є логіка своя:
Вчений у тупику - приходить Маг.

* * *

Коли міліє Західний потік,
Ми звертаємо погляди на Схід.
Не раз бувало і навпаки.
Кругообіг- ось мудрості плід.

* * *

Поет - творець інших світів.
Він і Ширин, і цар Хосров.
І пекло, і рай його зваблюють.
На ньому божественний покров.


* * *

Блукати в лабіринтах Пам'яті
між сном і реальністю,
вдихаючи аромати спальні
на м'ятою постелі
у головах божевільної жінки
с фігурою,
начебто викроєної по лекалах,
спрацьованим
італійським скрипковим майстром,
наприклад, Аматі...
І почувати,
як поступово містика зникає
крізь нещільно зашторені вікна,
і настає твереза цілісність,
яка остаточно убиває
мишачим кольором світанку
хитку Пам'ять ...

 

nationalvanguard



 

   
вверх  Библиография г. Ивано-Франковск, Группа исследования основ изначальной традиции "Мезогея", Украина


Найти: на:
Підтримка сайту: Олег Гуцуляк spm111@yandex.ru / Оновлення 

  найліпше оглядати у Internet
Explorer 6.0 на екрані 800x600   |   кодування: Win-1251 (Windows Cyrillic)  


Copyright © 2006. При распространении и воспроизведении материалов обязательна ссылка на электронное периодическое издание «Институт стратегических исследований нарративных систем»
Hosted by uCoz