|
‘≤Ћќ—ќ‘≤я ”Ћ№“”–»
Ћекц≥¤ IV.
Ќ≤ћ≈÷№ ј ‘≤Ћќ—ќ‘≤я ”Ћ№“”–» ’≤’ —“.
(романтизм, марксизм, "ф≥лософ≥¤ житт¤", неокант≥анство)
1. «агальн≥ тенденц≥њ в культурф≥лософ≥њ ’≤’ ст.
2. ультурф≥лософ≥¤ н≥мецького романтизму.
3. ѕроблема культури у ф≥лософ≥њ . ћаркса.
4. ѕроблема культури у "ф≥лософ≥њ житт¤".
5. ћарбурзька ≥ Ѕаденська школи неокант≥анства
1. «агальн≥ тенденц≥њ в культурф≥лософ≥њ ’≤’ ст.
ƒл¤ того, щоб ч≥тк≥ше зрозум≥ти суть духовно-св≥тогл¤днго перелому,
¤кий в≥дбувс¤ на рубеж≥ XVIII-XIX ст., осмислимо ще раз дом≥нуючий
фактор просв≥тницькоњ св≥домост≥ - лог≥чний розум, дискурс. ”сп≥хи
його у природничих науках XVIII ст. були беззаперечними: вчен≥ дос¤гли
точних п≥драхунк≥в руху небесних та ф≥зичних т≥л. „ерез те, що принцип
всезагального тетерм≥н≥зму п≥дказував, що закони природи ≥ сусп≥льства
одноман≥тн≥, то ≥ видавалос¤ можливим "вирахувати" ≥ рух
"людських т≥л" за њх земними сусп≥льними орб≥тами. “обто
у випадку вир≥шенн¤ ц≥Їњ задач≥ механ≥зм сусп≥льного житт¤ був би
зрозум≥лим ≥ в≥дкритим так само, ¤к ≥ механ≥зм ньютон≥вськоњ механ≥ки.
ѕередумовою такого ставленн¤ до людського св≥ту було переконанн¤,
що людина - розумна ≥стота, в основ≥ житт¤ ¤коњ м≥ститьс¤ рац≥ональний
механ≥зм, ¤кий "збурюЇтьс¤" д≥¤ми пристрастей. јле коли
пристраст≥ п≥дпор¤дкован≥ розумов≥, тод≥ вс≥ фактори, ¤к≥ в≥дхил¤ли
рух людських ≥стот в≥д строго визначених св≥товим розумом орб≥т,
будуть подолан≥ ≥ св≥товий пор¤док зацарюЇ ¤к на неб≥, так ≥ на
земл≥.
” ц≥й чудов≥й картин≥ був лише в≥дсутн≥й один момент ¤к зникаюча
мала величина - людська свобода. ѕроте збуренн¤ нею "вичисленого"
руху сусп≥льних сил ви¤вилос¤ наст≥льки значним, що зпроектована
розумом гармон≥¤ перетворилас¤ у хаос. « пад≥нн¤м сконструйованого
пор¤дку захитавс¤ ≥ престиж його натхненника - розуму. Ѕ≥льше
неможна було байдуже ставитис¤ до пристрастей, почутт≥в, фантаз≥њ,
≥нтуњц≥њ, забобон≥в. —тавало зрозум≥лим, що людина - це аж н≥¤к
не рац≥ональна ≥стота, що њњ повед≥нка визначаЇтьс¤ безк≥нечноб
к≥льк≥стю зовн≥шн≥х та внутр≥шн≥х фактор≥в. « таких передумов складавс¤
новий, романтичний напр¤мок вивченн¤ культури, або ф≥лософ≥¤
культури у власному розум≥нн≥.
ѕочатково ф≥лософ≥¤ культури визр≥вала всередин≥ гранд≥озних ф≥лософських
систем, котрими була багата перша половина ’≤’ ст., ≥ не була видима
"неозброЇним оком". як правило, все, що стосувалос¤ культури,
виводилос¤ з абсолютного першоначала (ƒух, ¬ол¤, безсв≥доме). ѕроте
надал≥ тенденц≥¤ до пошуку зм≥стових основ справжнього, своб≥дного
бутт¤ особистост≥ спричинила до небажанн¤ вважати особист≥сть такою,
що виводитьс¤ з ¤коњсь всезагальноњ субстанц≥њ. —л≥д було знайти
той кор≥нь, з котрого виростали вс≥ духовн≥ зд≥бност≥. Ўиллер пропонував
бачити таке начало у прекрасн≥й видимост≥ естетичноњ реальност≥
твору мистецтва. јле ¤кою б прекрасною ц¤ видим≥сть не була,
вона все ж залишаЇтьс¤ видим≥стю ≥ не може стати основою житт¤.
ќстаннЇ повинне бути одночасно ≥ реальним, ≥ ≥деальним, поЇднуючим
суб'Їктивн≥ ≥ об'Їктивн≥ начала.
Ќайближчим до задоволенн¤ таких потреб ви¤вивс¤ символ.
” анта в≥н виконував функц≥ю поЇднанн¤ морального ≥ п≥знавального
досв≥ду культури, що проектуЇтьс¤ на естетичну сферу. —имвол м≥стив
у соб≥ таЇмницю зд≥йсненн¤ мр≥њ про поЇднанн¤ св≥т≥в необх≥дност≥
≥ свободи - природи ≥ моральноњ д≥¤льност≥, зд≥йсненн¤ культурного
призначенн¤ людини. “ому саме символ ¤к те, в чому концентруЇтьс¤
суть культури, став висуватис¤ у ’≤’ ст. з перифер≥њ ф≥лософськоњ
думки до њњ центру, в≥дсуваючи в т≥нь так≥ категор≥њ, ¤к субстанц≥¤,
≥де¤, дух, вол¤.
ћислиннЇву практику другоњ половини’≤’ ст. в≥др≥зн¤Ї в≥д ф≥лософ≥њ
початку ’≤’ ст. увага до зм≥стовного призначенн¤ житт¤, тобто
до екзистенц≥йноњ ≥дењ людини, що обираЇтьс¤ нею своб≥дно, тобто
до св≥ту ц≥нностей та сенс≥в. ÷ей св≥т - сфера автономного, своб≥дного
бутт¤ особистост≥ - ≥ Ї культура на в≥дм≥ну в≥д сфери, де
д≥ють механ≥зм зовн≥шнього впливу (природа) або примусу (економ≥ка,
пол≥тика, право).
„ерез те, що практично жодна ф≥лософська школа к≥нц¤ ’≤’ - початку
’’ ст. не могла уникнути зверненн¤ до даноњ проблематики, то можна
сказати, що напр¤мок у б≥к ультури став всезагальним ≥ б≥льш≥сть
ф≥лософських шк≥л стануть культурф≥лософськими. јле дл¤ цього
вони повинн≥ були зм≥нити у своњй основ≥ принципи та методолог≥ю
ф≥лософуванн¤, бо класичн≥ системи не п≥ддавалис¤ так≥й трансформац≥њ.
Ќаприклад, за переконанн¤м √егел¤, особист≥сть
своб≥дна т≥льки там ≥ тод≥, коли вона прилучена до ц≥лого. ” всезагальному
зн≥маЇтьс¤ њњ дурна одиничн≥сть, обмежен≥сть. ¬се те, що характеризуЇ
все застигле, в тому числ≥ матер≥альне, бутт¤. √егель педантично
проводив думку про те, що держава наст≥льки Ї ≥стинною ц≥л≥сн≥стю,
наск≥льки вона "зн≥маЇ", "≥деал≥зуЇ" право,
мораль, звичаЇв≥сть. “аким чином, у його систем≥ ц≥л≥сн≥сть, тотальн≥сть
отримувала абсолютний пр≥оритет. —падкоЇмцем "тотального ≥деал≥зму"
√егел¤ виступив "тотальний матер≥ал≥зм" . ћаркса ≥ ‘.
≈нгельса, ¤кий перетворивс¤ у матер≥ал≥стичне вченн¤ про природу
≥ сусп≥льство та тотал≥тарну пол≥тичну ≥деолог≥ю. ” останн≥й класов≥
надаЇтьс¤ приор≥тет над особист≥стю, а парт≥њ, ¤к найб≥льш орган≥зован≥й
ц≥л≥сност≥, - над класом: будучи його частиною, вона "зн≥маЇ",
"≥деал≥зуЇ" у соб≥ його кращ≥ сили. „ерез те, що в центр≥
тотал≥тарноњ ≥деолог≥њ перебуваЇ питанн¤ про владу, питанн¤ пол≥тичне,
то вс≥ форми культури (право, мораль, мистецтво, рел≥г≥¤, ф≥лософ≥¤)
оголошуютьс¤ формами про¤ву пол≥тичноњ ≥деолог≥њ.
Ќа основ≥ критики ф≥лософських спекул¤тивних систем виросли три
напр¤мки, ¤к≥ в≥д≥грали дом≥нуючу роль в ≥нтелектуальному житт≥
™вропи та јмерики з другоњ половини ’≤’ ст., - позитив≥зм, неокант≥анство
≥ "ф≥лософ≥ю житт¤". «асновник позитив≥зму ќ. онт
проголосив створенн¤ новоњ науки, побудованоњ за зразком природничонаукового
знанн¤ (б≥олог≥њ), науки про сусп≥льство - соц≥олог≥њ. …ого посл≥довники
у ‘ранц≥њ та јнгл≥њ стали створювати за зразком до соц≥олог≥њ науку
про культуру - культуролог≥ю. ѕозитив≥стський сц≥Їнтизм
ор≥Їнтувавс¤ на пошук функц≥ональних зв'¤зк≥в м≥ж окремим и компонентами
культури, не ставл¤чи жодних ф≥лософських питань. Ќа цьому шл¤ху
були заснован≥ орган≥чна школа в культуролог≥њ, структурно-функц≥ональна
теор≥¤ ≥ еволюц≥он≥зм. ƒл¤ них не ≥снувало суб'Їктивних переживань,
все, на що вони звертали увагу, перетворювалос¤ на "суто науковий"
об'Їкт досл≥дженн¤, ¤кий п≥дпор¤дковуЇтьс¤ загальним законом≥рност¤м.
ѕроте людське житт¤ (¤к ≥ смерть) не може трактуватис¤ т≥льки ¤к
б≥олог≥чне ¤вище - воно маЇ ≥ ц≥нн≥сне забарвленн¤.
Ќеокант≥анство ≥ ф≥лософ≥¤ житт¤ були ор≥Їнтован≥ б≥льш
акс≥олог≥чно, н≥ж гносеолог≥чно, тобто в основу своњх досл≥джень
ставили завданн¤ ос¤гненн¤ вищих людських ц≥нностей - ≥стини,
добра ≥ краси, - хоча й розум≥ли њх по-р≥зному. Ќеокант≥анство
збер≥гало у соб≥ залишки кант≥вського рац≥онал≥зму, проте, допускаючи
"≥ррац≥ональний залишок" у п≥знанн≥ св≥ту, тобто думку
про те, що св≥т не можливо адекватно описати ≥ вичерпати за допомогою
пон¤ть. ќсь за цей "≥ррац≥ональний залишок" ≥ вхопилас¤
"ф≥лософ≥¤ житт¤", знаход¤чи в ньому пор¤тунок
в≥д н≥велюючоњ сц≥Їнтиськоњ ≥деолог≥њ. —аме цей "≥ррац≥ональний
залишок" вона й трактувала ¤к св≥т культури, припускаючи,
що тут людина своб≥дна в≥д впливу зовн≥шн≥х сил, влади сусп≥льства
(нормативн≥ настанови та диктат мови).
«ближенн¤ культуролог≥њ позитив≥зму з культурф≥лософ≥Їю неокант≥анста
та ф≥лософ≥Їю житт¤, що в≥дбулос¤ на початку ’’ ст., призвело до
ви¤вленн¤ т≥Їњ галуз≥, за котрою остаточно було закр≥плено назву
"культура", бо це галузь об'Їктивованоњ суб'Їктивност≥,
опредмечених форм - одночасно св≥домост≥ ≥ безсв≥домого. ÷е св≥т
м≥ф≥в, або символ≥в, ¤к≥ виражають ¤к ц≥нност≥ соц≥ального сп≥лкуванн¤,
так ≥ найглибш≥ в≥руванн¤ та ≥деали народ≥в, що розтворилис¤ в системах
њх комун≥кац≥њ. ¬≥дтепер мова, зрозум≥ла у найширшому зм≥ст≥ ¤к
сем≥осфера, стала предметом культуролог≥чних досл≥джень. ћожна сказати,
що ¤кщо в науц≥ про культуру (культуролог≥њ) акцент робивс¤ на об'Їктивн≥й,
незалежн≥й в≥д псих≥ки сторон≥ ≥снуванн¤ символ≥чних структур, а
в ф≥лософ≥њ культури (культурф≥лософ≥њ) - на необх≥дност≥ пошуку
суб'Їктивних зм≥стоутворюючих складових бутт¤-≥снуванн¤ людини.
2. ультурф≥лософ≥¤ н≥мецького романтизму.
ѕ≥дх≥д анта до культуролог≥чноњ проблематики з ентуз≥азмом був
зустр≥нутий ….¬. √ете (1749-1832), став ключем дл¤ його власних
розм≥рковувань над проблемами культури. √оловне, на що починаЇ звертати
увагу √ете, - це розум≥нн¤ прекрасного ≥ величного ¤к природи, осв≥тленоњ
к≥нечною моральною метою. –еально ≥снуючою у н≥й. ÷е - почуттЇво
сприйн¤тий ≥ одночасно морально осмислений, а тому - ц≥л≥сний св≥т
людини. “ак виникаЇ дл¤ людини краса, ¤ка розум≥Їтьс¤ ¤к символ
моральност≥ - через нењ "природа мов би говорить ... щось
таке, що, здаЇтьс¤, маЇ б≥льш високий сенс". ќсобливо важливо
дл¤ √ете, що естетична рефлекс≥¤ рухаЇтьс¤ в≥д емп≥ричного до ноуменальноњ
≥дењ, не знаючи њњ наперед, тобто вона "ц≥лепокладальна без
ц≥л≥" ≥ значима саме прихованою у н≥й "розгадкою того
зашифрованого листа, посередництвом ¤кого природа образно говорить
з нами своњми прекрасними формами".
Ѕазуючись на п≥дход≥ анта ≥ √ете до пон¤тт¤ краси ≥ рол≥ прекрасного,
н≥мецьк≥ романтики проголошують "прекрасне" синон≥мом
"духовного", а поез≥ю - вищою реальн≥стю. –озум≥ючи, що
т≥льки ви¤вленн¤ певноњ об'Їктивноњ основи краси зможе зробити мистецтво
р≥внозначним науц≥ ≥ морал≥, ‘. Ўелл≥нг (1775-1854) зд≥йснюЇ
спробу трактувати естетичне судженн¤ ¤к об'Їктивне за зм≥стом. ƒл¤
нього сама природа, хоча й безсв≥домо, зд≥йснюЇ розумну мету. ≈стетичне
спогл¤данн¤, на думку Ўелл≥нга, базоване на ц≥й об'Їктивн≥й телеолог≥њ
природи. „ерез те, що ”н≥версум побудований ¤к "абсолютний
тв≥р мистецтва ≥ у в≥чн≥й крас≥", то адекватно в≥дтворюватис¤
та п≥знаватис¤ в≥н може т≥льки художником.
ѕереоц≥нка "естетичного" зумовила ≥ нове тлумаченн¤ романтиками
м≥фолог≥њ. « виникненн¤м м≥фолог≥чних у¤влень Ўелл≥нг пов'¤зуЇ процес
≥сторичного становленн¤ самого народу, бо ними визначаЇтьс¤ його
початкове бутт¤. ¬≥дпов≥дно ф≥лософ≥ю культури Ўелл≥нг доповнюЇ
ф≥лософ≥Їю м≥фолог≥њ. ћ≥фолог≥чна символ≥ка, "прекрасн≥
≥Їрогл≥фи природи" ви¤вл¤ютьс¤ праобразом культури вц≥лому,
а художн≥ дос¤гненн¤ античноњ та христи¤нськоњ культур безпосередньозумовленими
життЇздатн≥стю њх м≥фолог≥њ. Ўелл≥нг стимулював вивченн¤ романтиками
минулих культур ¤к ц≥лого, що складаЇтьс¤ з частин.
Ќовий поворот у ви¤вленн≥ символ≥чноњ сут≥ культури даЇ
герменевтика ‘. ЎлеЇрмахера (1768-1834). ¬ дус≥ кант≥анськоњ
традиц≥њ мислитель починаЇ пошуки основ ц≥л≥сност≥ п≥знаючого розуму,
орган≥чноњ в≥дпов≥дност≥ апостер≥орного зм≥сту науки з апр≥орними
(трансцендентними) принципами розуму, без розмежуванн¤ наук на природознавч≥
та гуман≥тарн≥. ” ЎлеЇрмахера теоретичний ≥ моральний розум у своњй
Їдност≥ спр¤мований на освоЇнн¤ природи, в тому числ≥ й природного
у людин≥. ¬и¤вленн¤ розумом загального у природн≥й багатоман≥тност≥
утворюЇ "символ". ѕроцес символ≥зац≥њ тому Ї спос≥б бутт¤
розуму, природа, ¤ку ми розум≥Їмо за його допомогою, тим самим утворюЇ
систему символ≥в культури.
Ћог≥чне завершенн¤ романтична ≥нтерпретац≥¤ ф≥лософ≥њ культури
анта знайшла у ¬. √умбольдта (1767-1835), ¤кий також вважав
формотутворюючим принципом людського духу принцип естетичний
(а не лог≥чний чи етичний). ¬с¤ багатоман≥тн≥сть символ≥в, за √умбольдтом,
- це зображенн¤ "н≥коли не п≥знаного безк≥нечного у даному
к≥нечному", серед котрих мистецтво займаЇ центральне м≥сце.
≤ суть мистецтва пол¤гаЇ в тому, щоб "зробити д≥йсн≥сть
... символом безк≥нечного".
Ќовий аспект символ≥чного трактуванн¤ √умбольдт в≥дкриваЇ ф≥лософ≥Їю
мови, ¤ка розум≥Їтьс¤ ¤к посередник м≥ж к≥нечною людиною ≥ безк≥нечною
природою, м≥ж окремими ≥ндив≥дами. ћова Ї системою символ≥в. отра
у власному бутт≥ зн≥маЇ протилежност≥ "≥ндив≥дуального"
≥ "всезагального", "об'Їктивного" ≥ "суб'Їктивного".
ћови Ї засобами не зобразити св≥т ¤к вже п≥знану ≥стину, а в≥дкрити
ще не в≥дому. ѓх в≥дм≥нн≥сть Ї не в≥дм≥нн≥стю звук≥в ≥ знак≥в, а
самих погл¤д≥в на св≥т. ћова кожноњ окремоњ людини виражаЇ ≥ндив≥дуальний
погл¤д на св≥т, а ц≥л≥сн≥сть цих бачень св≥ту утворюЇ Їдине дос¤жне
дл¤ людства пон¤тт¤ об'Їктивност≥. “ак суб'Їктивн≥сть всього людства
стаЇ дл¤ √умбольдта об'Їктивною в культур≥.
3. ѕроблема культури у ф≥лософ≥њ . ћаркса.
арл √енр≥х ћаркс (1818-1883) не був культурологом ¤к таким.
Ѕ≥льше того, пон¤тт¤ "культура" використовував довол≥
р≥дко. ѕроте сам марксизм несе в соб≥ культур-ф≥лософськ≥ у¤вленн¤,
в котрих про¤вилис¤ сила та слабк≥сть його теоретичних побудов.
—початку образ культури у молодого ћаркса-гегель¤нц¤ проступав
через јбсолютний ƒух, але п≥д впливом ‘еЇрбаха в≥н стверджуЇ "поцейб≥чн≥сть"
людського ≥снуванн¤ ≥ людськоњ д≥¤льност≥, вкор≥ненн¤ людини в природному
≥ предмеченому св≥т≥, ¤кий стаЇ дл¤ нењ "опредмечуванн¤м самоњ
себе, утвердженн¤м ≥ зд≥йсненн¤м њњ ≥ндив≥дуальност≥". ѕредметн≥сть
людськоњ д≥¤льност≥, поЇднуючи в Їдине "матер≥альне" та
"≥деальне", утворюЇ особливу структуру, ¤ка ≥ Ї нос≥Їм
культури. Ќав≥ть людськ≥ почутт¤ вбудован≥ у соц≥альне бутт¤
≥ Ї насл≥дком всесв≥тньоњ ≥стор≥њ.
ѕаралельно зд≥йснюЇтьс¤ ћарксом анал≥з категор≥њ "в≥дчудженн¤".
¬≥дчудженн¤ мовби руйнуЇ орган≥чний стан, в ¤кому повинна реал≥зовуватис¤
ун≥версальна природа людини. ¬ умовах в≥дчудженн¤ культура ≥снуЇ
у перекручен≥й форм≥, у вигл¤д≥ мертвоњ "суто-речовоњ"
оболонки. ¬≥дчудженн¤ ставить з н≥г на голову ≥Їрарх≥ю людських
почутт≥в ≥ потреб. —амов≥дчудженний ≥ндив≥д (роб≥тник) в≥дчуваЇ
себе своб≥дним, т≥льки виконуючи "тваринн≥" функц≥њ (њжа,
питт¤, секс), а у специф≥чно-людськ≥й д≥¤льност≥ (прац≥) в≥дчуваЇ
себе, навпаки, "твариною". ¬иникаЇ парадоксальна ситуац≥¤,
коли "те, що притаманне тварин≥, стаЇ долею людини, а людське
перетворюЇтьс¤ у те, що притаманне тварин≥". Ќе Ї орган≥чним
елементом культури дл¤ ћаркса рел≥г≥¤. ¬она - "т≥льки
з≥тханн¤ пригн≥ченоњ твар≥", "серце безсердечного св≥ту",
"оп≥ум народу". “обто ≥люзорна св≥дом≥сть, котру сл≥д
подолати. –ел≥г≥¤ - "св≥дом≥сть людини, ¤ка сама себе загубила",
котра, не вир≥шивши проблем на земл≥, "в≥ддалила њх в≥д себе"
≥ перенесла на небо.
“акож при анал≥з≥ категор≥й базису та надбудови культура
в≥дноситьс¤ ћарксом до другоњ, неголовноњ, пох≥дноњ у споруд≥ сусп≥льного
бутт¤, а духовне житт¤ розгл¤даЇтьс¤ ¤к в≥дображенн¤ "≥стор≥њ
матер≥ального виробництва", ≥гноруючи специф≥чн≥сть бутт¤ культури.
ѕроте, мовби в≥дчуваючи одноб≥чн≥сть своЇњ концепц≥њ, . ћаркс
в к≥нц≥ свого житт¤ в останн≥х прац¤х ("≤сторичн≥ виписки",
конспект книги ћоргана "ƒавн≥ сусп≥льства", листи 70-х
рок≥в) повертаЇ погл¤д на живу ц≥л≥сн≥сть культурно-≥сторичного
процесу, намагаЇтьс¤ наповнити "економ≥чний скелет" людськоњ
цив≥л≥зац≥њ плоттю ≥сторичних, етнограф≥чних, психолог≥чних структур.
4. ѕроблема культури у "ф≥лософ≥њ житт¤".
Ќа в≥дм≥ну в≥д романтик≥в ј. Ўопенгауер (1788-1860) ≥накше
трактуЇ сам зм≥ст естетичноњ рефлекс≥њ, в≥н вбачаЇ його не
в м≥ркуванн≥ не про прекрасне, а про величне ("возвышенное"),
бо т≥льки воно, збер≥гаючи вс≥ переваги свободи, апелюЇ до "не¤сного
морального почутт¤", ¤ке вказуЇ на вище надприродне призначенн¤
людини, на њњ моральне бутт¤. —уб'Їктивний св≥т ¤к у¤вленн¤
("покривало ћайњ") оточуЇ оболонкою об'Їективне ≥снуванн¤
людини ¤к ¤астини реч≥ у соб≥ - св≥т ¤к волю, сл≥пу стих≥ю житт¤,
байдужу до добра ≥ зла ≥ мачаючу непогамовн≥стю в≥дв≥чних бажань.
—в≥т ¤к у¤ва - це т≥льки зовн≥шн¤ сторона св≥ту, а його ¤дро,
р≥ч-у-соб≥ - це ¬ол¤. ≤ н≥чого ≥ншого, кр≥м вол≥.
—уть естетичного судженн¤, за Ўпенглером, ≥ пол¤гаЇ у зд≥бност≥
суб'Їкта прозр≥ти суть св≥ту ≥ в≥ддалитис¤ в≥д бажань, ставши
"незац≥кавленим", "безвольним" суб'Їктом.
“обто необх≥дне св≥доме ≥ своб≥дне звеличенн¤ над волею. ≤ в цьому
Ўопенгауер вбачаЇ шл¤х до моральност≥, до формуванн¤ культури
¤к способу подоланн¤ життЇвоњ стих≥њ. «разки чого демонструють
поет-пророк, стоњк, св¤тий в≥длюдник. “обто зам≥сть ≥дењ гармон≥чного
злитт¤ суб'Їкта з природою пропонуЇтьс¤ етичне запереченн¤ житт¤,
естетичне спогл¤данн¤ стаЇ позиц≥Їю морального героњзму, а набутт¤
культури визнаЇтьс¤ долею небагатьох посв¤чених, покликаних зберегти
њњ в≥д профанац≥њ. ¬перше, отже, культура приписуЇтьс¤ до сфери
належного, призначенн¤ ¤кого - звеличитис¤ над природно-сущим шл¤хом
пригн≥ченн¤ вс≥х природних про¤в≥в житт¤, тобто культура над≥л¤Їтьс¤
¤вно репресивною функц≥Їю.
÷ей висновок Ўопенгауера, що суперечить вс≥й культур-ф≥лософськ≥й
традиц≥њ, визначив ≥ амб≥валентний (дво¤кий) стосунок ‘. Ќ≥цше
(1844-1900) до культури. ѕод≥л¤ючи шопенгауер≥вське тлумаченн¤ св≥ту
¤к в≥чно страждучоњ косм≥чноњ життЇвоњ стих≥њ, Ќ≥цше також вважаЇ
житт¤ людини глибоко траг≥чним процесом безк≥нечного творчого становленн¤
- породженн¤ ≥ знищенн¤ вс≥х ц≥нностей культури. ÷ей процес вимагаЇ
"преизбитка сил", ≥ його н≥цше називаЇ "д≥он≥с≥йським
началом у культур≥", ¤ке у свою чергу забезпечуЇ њњ життЇздатн≥сть.
≤ тут Ќ≥цше виступаЇ проти Ўопенгауера, ¤кого звинувачуЇ у пос¤ганн≥
на нев≥д'Їмне право житт¤ - свободу њњ творчого про¤ву. ћораль,
¤ка спр¤мована проти житт¤ (а це христи¤нство, ф≥лософ≥њ Ўопенгауера,
ѕлатона ≥ весь ≥деал≥зм), за Ќ≥цше, - Ї шл¤х виродженн¤ людського
духу, знищенн¤ самоњ вол≥ до житт¤, суть ¤коњ у в≥чному становленн≥
≥ ствердженн≥. “ому етику самозапереченн¤ житт¤ Ќ≥цше розгл¤даЇ
¤к продукт занепаду ¤зичництва, а моральне самозаглибленн¤ —ократа
- ¤к перший симптом декадансу, що став ведучим мотивом христи¤нськоњ
св≥домост≥. ћораль ¤к особливу форму культури Ќ≥цше ототожнюЇ ≥з
христи¤нством ≥ п≥ддаЇ безапел¤ц≥йн≥й критиц≥. —пас≥нн¤ людства
в≥д виродженн¤, розвиток його творчих потенц≥й Ќ≥цше вбачаЇ у поверненн≥
до досократ≥вського сприйн¤тт¤ житт¤ - до "в≥чного поверненн¤"
до м≥фолог≥чноњ тотожност≥ людини ≥ св≥ту. Ќеминаюче значенн¤
дл¤ культури збер≥гаЇ мистецтво м≥фу, ¤ке не знаЇ моральних
критер≥њв: проникнуте д≥он≥с≥йською символ≥кою, воно знову ≥ знову
оновлюЇ дух людини ≥ даЇ йому силу ≥ мужн≥сть дл¤ творчост≥.
ѕ≥знанн¤ житт¤ в њњ траг≥зм≥ ≥ здатн≥сть, всупереч жахов≥ та стражданню,
"бути самому в≥чною рад≥стю становленн¤", Ї долею
ел≥ти - нос≥њв "вищоњ культури" ¤к "витонченого
героњзму". ƒл¤ "слабких" збер≥гаЇ сенс "нижча
культура" - рел≥г≥¤ та мистецтво, котр≥ у аполлон≥чному
вид≥нн≥ житт¤ створюють рад≥сну ≥люз≥ю примиренн¤ з≥ св≥том, "ствердженн¤
≥ благослов≥нн¤ бутт¤". р≥м того, "вища, езотерична культура"
завжди нев≥рно витлумачуЇтьс¤ "нижчою, екзотеричною культурою".
“акож впротивагу концепц≥њ Ўопенгауера свою верс≥ю ф≥лософ≥њ пропонуЇ
–≥хард ¬агнер. ¬≥н писав у своЇму щоденнику з ¬енец≥њ дл¤
ћат≥льди ¬езендонк: "—права пол¤гаЇ в тому, щоб вказати
на не ос¤гнений жодним ф≥лософом, в тому числ≥ ≥ Ўопенгауером, зц≥люючий
шл¤х повного умиротворенн¤ вол≥ через любов". онцепц≥ю
¬агнера можна в≥добразити наступним чином:
1) любов Ї субстанц≥йним першовитоком св≥ту (опера "“р≥стан");
2) у буденному св≥т≥ "¤вищ" любов вступаЇ у смертельний
конфл≥кт з позбавленою любов≥ волею до влади (опера " ≥льце
н≥белунга");
3) проте збудований на божественн≥й любов≥ св≥тоустр≥й знову в≥дновлюЇтьс¤
через обраних героњв (опера "ѕарсифаль").
якщо Ўопенгауер бачить сенс культури у моральному запереченн≥ житт¤
≥ песим≥стично оц≥нюЇ людське бутт¤, а Ќ≥цше приймаЇ траг≥зм людського
житт¤ з позиц≥й творчого героњзму ≥ знаходить у "вищ≥й"
культур≥ ел≥тарний зас≥б творчого самоствердженн¤, то ¬. ƒ≥льтей
(1833-1911) зд≥йснюЇ спробу ви¤вити взаЇмне зумовленн¤ культури
≥ житт¤. ƒл¤ цього в≥н розгл¤даЇ форми культури у ≥сторичному
вим≥р≥ њх життЇвого зм≥сту, виход¤чи з Ўелл≥нгового трактуванн¤
символ≥чност≥ культури з поправкою на кант≥вський апр≥оризм. “ут
головне завданн¤ дл¤ ƒ≥льте¤ пол¤гаЇ у розмежуванн≥ з рац≥онал≥стичним
≥деал≥змом √егел¤ ≥ його принципом ≥сторизму ≥ в розробленн≥ специф≥чно-≥сторичного
методу досл≥дженн¤ культури - створенн≥ своЇр≥дноњ " ритики
≥сторичного розуму". якщо дл¤ природознавства достатн≥м Ї метод
причинно-насл≥дкового по¤сненн¤, то досл≥дженн¤ культури сусп≥льства
передбачаЇ специф≥чний метод розум≥нн¤ життЇвих ц≥лей та мотив≥в
д≥¤льност≥ людей. ƒ≥льтей протиставл¤Ї натуру ≥ культуру, природниче
≥ гуман≥тарне знанн¤, спри¤Ї вит≥сненню наук про природу з≥ сфери
культури.
«а ƒ≥льтеЇм, ц≥л≥сн≥сть ≥сторичноњ епохи повн≥стю про¤вл¤Їтьс¤
у переживанн≥ ≥ вт≥люЇтьс¤ у художн≥й культур≥. “аким чином, у ƒ≥льте¤
культура - це адекватна епос≥ символ≥зац≥¤ ≥сторичного житт¤,
в той час ¤к дл¤ √егел¤ ≥сторичн≥ форми культури - неадекватн≥ ≥
минущ≥ стад≥њ самоп≥знанн¤ јбсолютного ƒуху. ” √егел¤ св≥товий дух
у своЇму д≥алектичному розвитку переходить в≥д природи до свободи,
зд≥йснюЇ належне у сущому, бо закони бутт¤ ≥ закони мисленн¤ тотожн≥.
ј культурф≥лософська концепц≥¤ ƒ≥льте¤, навпаки, саме основана на
визнанн≥ принциповоњ в≥дм≥нност≥ житт¤ ≥ духу, ≥ проблема культури
¤к посередника м≥ж природою ≥ свободою повн≥стю збер≥гаЇ своЇ
призначенн¤.
5. ћарбурзька ≥ Ѕаденська школи неокант≥анства
ћислител≥, розчарован≥ у претенз≥йност≥ рац≥онал≥стичноњ та ≥ррац≥онал≥стичноњ
метаф≥зики, звернулис¤ до анта за авторитетною п≥дтримкою у
власному досл≥дженн≥, ¤ке вони прагнули зд≥йснити у межах "строгоњ
науки", ¤ка б опиралас¤ на емп≥ричний фундамент. ѕ≥онером був
≤. √ербарт, ¤кий заклав основи експериментальноњ психолог≥њ, котра
об'Їднала тих мислител≥в, ¤к≥ побачили у психолог≥њ ключ до розгадуванн¤
вс≥х таЇмниць науки, мистецтва, морал≥ ≥ вихованн¤. ≤нший досл≥дник
¬. ¬ундт у своњй 10-ти томн≥й "ѕсихолог≥њ народ≥в"
запропонував власний метод дл¤ досл≥дженн¤ вищих псих≥чних процес≥в
(мисленн¤, мови тощо) ≥ звернувс¤ до анал≥зу мови, м≥фолог≥њ, звичањв
р≥зних народ≥в св≥ту, використовуючи гегел≥вське пон¤тт¤ "народний
дух" ≥ розгл¤даючи культуру ¤к його про¤в.
Ѕаденська школа неокант≥анства, виход¤чи з визнанн¤ ¤к≥сноњ
в≥дм≥нност≥ природи ≥ свободи, зайн¤лас¤ перш за все обгрунтуванн¤м
в≥дм≥нност≥ у методах њх досл≥дженн¤. « ц≥Їю метою глава школи ¬.
¬индельбанд (1848-1915) класиф≥куЇ судженн¤ на два основних
типи: 1) абстрактнщ-лог≥чн≥ суджнн¤ (описуЇтьс¤ природа, тобто
феноменальний св≥т); 2) тип судженн¤ базований на почутт≥ задоволенн¤
або незадоволенн¤ ≥ виражаЇ стосунок людини до св≥ту, оц≥нку (теор≥¤
≥стинна чи неправильна, м≥сцев≥сть красива або погана, вчинок добрий
або поганий). —ама можлив≥сть оц≥нки Ї про¤в примату практичного
розуму над теоретичним. —аме ≥стина, добро ≥ краса в Їдност≥
складають ц≥нн≥сне ¤дро практичного розуму. ј сфера впливу
цього св≥ту ц≥нностей на емп≥ричний св≥т ≥ утворюЇ культуру.
ƒо культури, отже, в≥дноситьс¤ ≥ св≥т природи, перетворений людиною
у в≥дпов≥дност≥ з правилами оц≥нки. ультура у триЇдност≥ науки,
морал≥ та мистецтва вт≥люЇ ц≥нност≥ ≥стини, добра ≥ краси, а
правильн≥сть оц≥нки њх покликана гарантувати ф≥лософ≥¤.
¬ласне ф≥лософський анал≥з культури у баденському неокант≥анств≥
вперше пов'¤зуЇтьс¤ з вивченн¤м њњ ц≥нн≥сного зм≥сту. ѕосл≥довник
¬. ¬≥ндельбандта ѕ. –≥ккерт визначаЇ головну в≥дм≥нн≥сть
м≥ж науками про природу ≥ культуру в тому, ¤ким чином т≥ та
≥нш≥ трансформують вплив на людину зовн≥шнього св≥ту.
ћарбурзька школа неокант≥анства, навпаки, прагнула розкрити
внутр≥шню Їдн≥сть р≥зних форм культури, заперечуючи баденське
трактуванн¤ ц≥нностей ≥ опираючись на кант≥вське трактуванн¤ системного
зв'¤зку зд≥бностей суб'Їкта ≥ його д≥¤льност≥. √лава школи √.
оген (1842-1918) виходить у своњй концепц≥њ з кант≥вськоњ тези
про активн≥сть суб'Їкта ≥ в п≥знанн≥, ≥ в моральност≥. оген присв¤тив
значний час досл≥дженню зв'¤зку мистецтва з п≥знанн¤м та мораллю,
а наука, мораль та мистецтво пов'¤зан≥ з трансцендентними зд≥бност¤ми
суб'Їкта - розуму, вол≥ ≥ почутт≥в. ‘ундаментальн≥ прац≥ огена,
в≥дпов≥дно, присв¤чен≥ ц≥й проблем≥ - "Ћог≥ка п≥знанн¤",
"≈тика чистоњ вол≥", "≈стетика чистого почутт¤".
ќтже, у марбурзькому неокант≥анств≥ культура розум≥Їтьс¤ ¤к система
¤к≥сно в≥дм≥нних форм науки, морал≥ та мистецтва, ¤к≥ зм≥нюють
у взаЇмод≥њ один одного ≥ культуру ¤к ц≥ле. —аме трактуванн¤ марбуржц¤ми
культури ¤к системи, а не баденц¤ми - ¤к структури, стала вд¤чним
спадкоЇмцем кант≥вськоњ культуролог≥њ ≥ знайшла у ’’ ст. соб≥ наступника
в ¤кост≥ ≈. асс≥рера.
Ћитература:
1. ант ». —обр. соч.: ¬ 6 т. - ћ., 1966. - “. 5.
2. Ћосев ј. ‘. i ѕроблема символа и реалистическое искусство. -
ћ., 1976.
3. Ўеллинг ‘. ¬ведение в философию мифологии // Ўеллинг ‘. —оч.
- ћ., 1989. - “. 2.
4. Ўеллинг ‘. ‘илософи¤ искусства. - ћ., 1966.
5. Ўиллер ‘. ѕисьма об эстетическом воспитании человека // Ўиллер
‘. —обр соч.: ¬ 7 т. - ћ., 1957. - “.6.
|
