|
‘≤Ћќ—ќ‘≤я ”Ћ№“”–»
Ћекц≥¤ ≤I≤.
—“јЌќ¬Ћ≈ЌЌя “≈ќ–≤ѓ ”Ћ№“”–» ¬ ™¬–ќѕ≈…—№ ≤… ‘≤Ћќ—ќ‘≤ѓ Ќќ¬ќ√ќ
„ј—”/ћќƒ≈–Ќ”
ЌовоЇвропейська ф≥лософ≥¤ XVII-XVIII ст. - це знаменна епоха
ф≥лософськоњ думки, ¤ка ув≥брала в себ велик≥ метаф≥зичн≥ системи,
рац≥онал≥зм та емп≥ризм, нац≥онально-своЇр≥дн≥ форми просв≥тницькоњ
ф≥лософ≥њ (англ≥йськоњ, французькоњ, н≥мецькоњ) ≥ зак≥нчилас¤ становленн¤м
н≥мецькоњ класичноњ ф≥лософ≥њ. ¬ т≥й ситуац≥њ, коли ф≥лософ≥¤ культури
ще не сформувалас¤ у самост≥йний напр¤м теоретичного пошуку, а сам
предмет њњ, тобто культура, не усв≥домлювавс¤ у своњй ц≥л≥сност≥
та своЇр≥дност≥, процес осмисленн¤ культури ф≥лософ≥Їю зд≥йснювавс¤
переважно всередин≥ њњ традиц≥йних галузей та проблем - в теор≥њ
п≥знанн¤, у ф≥лософ≥њ людини, у соц≥альн≥й ф≥лософ≥њ, в етиц≥ та
в естетиц≥. ‘≥лософське осмисленн¤ культури в цю епоху було неминиче
одноб≥чним ≥ фрагментарним ≥ в≥дбувалос¤ у в≥дпов≥дност≥ з ≥сторичною
лог≥кою загальноф≥лософськоњ еволюц≥њ, а не з≥ специф≥чною лог≥кою
самого предмету, тобто культури. Ќайменш перспективним було б обмежитис¤
в наш≥й лекц≥њ анал≥зом тих ф≥лософських текст≥в, в ¤ких використовуЇтьс¤
терм≥н "культуа" ≥ "цив≥л≥зац≥¤" в њх багатозначност≥.
Ѕо найб≥льш суттЇв≥ моменти, ¤к≥ пов'¤зан≥ ≥з сучасною проблематикою
культури, формувалис¤ в ≥нших пон¤тт¤х та терм≥нах.
І1. ѕрограма культивуванн¤ розуму.
’арактерною рисою новоЇвропейськоњ культури став њњ своЇр≥дний
стосунок до культурно-≥сторичноњ традиц≥њ. Ѕуло проголошене критично-негативне
ставленн¤ до попередньоњ ф≥лософ≥њ, ≥ мотивована ц¤ позиц≥¤
була посиланн¤ми на њњ практичну безпл≥дн≥сть ≥ нездатн≥сть виробити
Їдину достов≥рну ≥стину. “ому проголошувалас¤ в≥дмова в≥д опори
на авторитети ≥ ставилос¤ завданн¤ вибудувати нову ф≥лософ≥ю
на фундамент≥ самозаконодавчого "природного розуму", виход¤чи
з принципу суб'Їктивноњ достов≥рност≥. ¬же антична думка заф≥ксувала
в≥дм≥нн≥сть м≥ж вродженими та набутими, привитими вихованн¤м ¤кост¤ми
людини. “иполог≥чно передуюча Ќовому часов≥ ≥сторична форма культури
р≥зко загострила у св≥домост≥ сусп≥льства протилежн≥сть "природного"
≥ "цив≥л≥зованого". якщо ≥спанський ф≥лософ Ѕальтасар
√рас≥ан, сучасник ƒекарта, вважав, що людина народжуЇтьс¤ "дикуном"
≥ що т≥льки привита вихованн¤м культура здатна сформувати в н≥й
особист≥сть, значенн¤ котроњ визначаЇтьс¤ м≥рою њњ культурност≥,
тобто засвоЇними нею знанн¤ми, звича¤ми, правилами повед≥нки, то
у ƒекарта ми бачимо вже зовс≥м ≥нш≥ оц≥нки того, що ми називаЇмо
"вихованн¤м у культурн≥й традиц≥њ". ƒл¤ нього беззаперечна
роль вихованн¤, але все попереднЇ вихованн¤ (чи то Ївропейське,
чи то арабське або китайське) було побудоване на "забобонах"
("предрассудках"), не м≥ст¤ть у соб≥ об'Їктивного та ≥стинного,
затьмарюють розум ≥ перепин¤ють шл¤х до самост≥йного пошуку ≥стини.
—учасник ≥ опонент ƒекарта, теоретик емп≥ризму ƒжон Ћокк
висловив аналог≥чну позиц≥ю - наск≥льки б могутн≥м не був вплив
≥сторичноњ традиц≥њ ≥ ¤кою б ≥стинною та високоморальною вона б
не була, њњ гр≥х пол¤гаЇ в тому, що вона - “радиц≥¤. ” будь-¤коњ
традиц≥њ в момент њњ виникненн¤ був родоначальник, автор ≥ њњ визнанн¤
Ї дов≥рою чуж≥й думц≥. јле в≥ддати перевагу чужому - це означаЇ
зректис¤ власного розуму ≥ власноњ свободи.
ƒекарт вважав, що самотн¤ ≥ наповнена здоровим глуздом людина,
¤ка виросла у пустел≥, власними зусилл¤ми без навчанн¤ ≥ вихованн¤
здатна в≥дкрити вс≥ необх≥дн≥ ≥стини ≥знанн¤, ¤кими волод≥Ї людство.
Ќема потреби, отже, н≥ в ≥сторичному переданн≥, н≥ у сп≥впрац≥ ≥з
сучасниками ≥ нав≥ть читанн¤ книг, хоч би ≥ в них вм≥щен≥ були вс≥
≥стини.
ќтже, ф≥лософ≥¤ Ќового часу настоювала на тому, що розум (розсудок,
≥нтелект) ¤к людська здатн≥сть повною м≥рою притаманна вс≥м
люд¤м ≥ за суттю однакова на вс≥ часи. ¬с≥ ¤к≥сн≥ в≥дм≥нност≥ людей
"за розумом" несуттЇв≥, а тому дл¤ розуму будь-¤к≥ авторитети
зайв≥ та шк≥длив≥: вони затемнюють його природне св≥тло ≥ позбавл¤ють
самост≥йност≥. ≤стинним може вважатис¤ т≥льки те, що достов≥рно
прийн¤те власним розумом людини.
“ому необх≥дною передумовю дл¤ дос¤гненн¤ ≥стинного знанн¤ повинне
стати очищенн¤ людського розуму в≥д всього принесеного ззовн≥
≥ некритично сприйн¤того. “ака програма очищенн¤ методично розробл¤лас¤
‘. Ѕеконом у його знаменит≥й критиц≥ "≥дол≥в",
або "привид≥в", ≥ метоюю ставилос¤ вилучити з п≥знавального
процесу все, що може викривити його. Ѕекон вважав необх≥дним очистити
розум не т≥льки в≥д зовн≥шн≥х, запозичених забобон≥в, в≥рувань,
але й в≥д внутр≥шньо притаманних розумов≥ "антропоморфних момент≥в"
- родових, соц≥альних, ≥сторичних, ≥ндив≥дуальних. ÷е ж завданн¤
ставили перед собою √оббс та —п≥ноза.
ѕроте сама реал≥зац≥¤ проекту "очищенн¤ розуму" не гарантувала
достов≥рност≥ знанн¤, в≥льн≥ в≥д забобон≥в самост≥йно мисл¤ч≥ ≥ндив≥ди,
проте, схильн≥ до заблуджень, висловлюють недостов≥рн≥ судженн¤,
в той час ¤к об'Їктивна ≥стина одна ≥ загальнозначима.
“ому сл≥д людин≥ застосовувати т≥льки певний, правильний та
ефективний метод, розробкою ¤кого ≥ зайн¤лас¤ ф≥лософ≥¤ Ќового
часу. ≤ правила цього методу повинн≥ сприйматис¤ не ¤к щось нав'¤зане
ззовн≥. ÷≥ правила розгл¤далис¤ ¤к розпов≥дь про особистий досв≥д
кер≥вництва власним розумом дл¤ того, щоб кожен вир≥шував, йти за
ним чи виробл¤ти св≥й.
ѕрограма "культивуванн¤ розуму" стала першим проблемнотематичним
напр¤мком у ф≥лософ≥њ XVII ст., ¤кий мав безпосередн≥й стосунок
до ф≥лософ≥њ культури. ¬она охоплювала три завданн¤:
1) очищенн¤ розуму в≥д "забобон";
2) вдосконалюванн¤ розумного п≥знанн¤ за допомогою методичних правил;
3) зд≥йсненн¤ розумного контролю над пристраст¤ми та волею.
” вс≥х цих завданн¤х програма вдосконаленн¤ розуму по¤снювалас¤
¤к теоретико-п≥знавальна, гносеолог≥чна. ультура тут виступаЇ
не ¤к об'Їкт, а ¤к ¤к≥сть "окультуреного" розуму
разом ≥з процесом його "культивуванн¤".
І2. ѕриродне ≥ штучне у сусп≥льств≥.
ќдночасно з виробленн¤м програми вдосконаленн¤ п≥знаючого розуму
склавс¤ ще один напр¤мок, ¤кий безпосередньо прв'¤заний з проблематикою
культури: анал≥з природного ≥ штучного у сусп≥льному житт≥.
¬≥домо, що пон¤тт¤ "природа", "природне"
мали р≥зний зм≥ст у р≥зн≥ ≥сторичн≥ типи ф≥лософ≥њ (античност≥,
середньов≥чч≥, модерн≥й). Ќабували р≥зних ≥нтерпретац≥й всередин≥
ф≥лософських напр¤мк≥в та систем. «наченн¤ цих терм≥н≥в залежать
в≥д того, що њм протиставл¤лос¤ в ¤кост≥ антон≥м≥в, смислових опозиц≥й.
"ѕриродне" виступало протилежн≥стю "надприродному",
знанн¤, отримане природним чином - "божественному одкровенню";
"природне" позначало звичне, нормальне, на в≥дм≥ну в≥д
вин¤ткового, надзвичайного, або ж притаманне в≥д природи, "вроджене"
- на в≥дм≥ну в≥д набутого прот¤гом житт¤. ” ф≥лософ≥њ пон¤тт¤ "природа"
традиц≥йно використовувалос¤ дл¤ позначенн¤ вс≥Їњ сукупност≥ ≥снуючого
(космосу, ун≥версуму, св≥ту), а також ≥ специф≥чного об'Їкта природничо-наукового
п≥знанн¤, де терм≥н "природа" виступав синон≥мом терм≥ну
"матер≥¤".
¬ час≥ обговорюванн¤ проблематики культури дл¤ новоЇвропейськоњ
ф≥лософ≥њ найб≥льш характерн≥ трактуванн¤ ф≥лософськоњ категор≥¤
"природа речей" та розум≥нн¤ "природного" ≥
його протиставленн≥ "штучному". ‘ундаментальним пон¤тт¤м
соц≥альноњ ф≥лософ≥њ Ќового часу стала "природа людини".
¬важалос¤, що ц¤ природа в ¤кост≥ специф≥чноњ людськоњ сутност≥
присутн¤ в кожн≥й людин≥ ≥ робить њњ людиною; вона незм≥нна ≥ не
залежить в≥д обставин м≥сц¤ та часу, а природним в житт≥ визнаЇтьс¤
все те, що в≥дпов≥даЇ "природ≥ людини".
ƒещо ≥накше вигл¤дало "природне" у протиставленн≥ до
"штучного", встановленого. «г≥дно з христи¤нством,
все ≥снуюче Ї штучним, створеним, р≥зн≥ т≥льки "майстри"
- Ѕог або людина, а тому несп≥вм≥рними Ї божственн≥ ≥ людськ≥ твор≥нн¤.
«авданн¤ людини пол¤гаЇ у "сп≥втворчост≥", тобто
реал≥зовувати здатн≥сть удосконалювати природу, але т≥льки опираючись
на знанн¤ закон≥в ≥ п≥дпор¤дковуючись њм, а тому створене людьми
"штучне" залишаЇтьс¤ у сфер≥ д≥њ природних закон≥в, ≥
це та ж сама природа, т≥льки перетворена мистецтвом.
ѕереворот, ¤кий про¤вивс¤ у введенн≥ проблематики "природне
- штучне" в центр соц≥альноњ ф≥лософ≥њ, був зд≥йснений
“омасом √обсом, ¤кий у своњй "громад¤нськ≥й ф≥лософ≥њ"
виходив з вже охарактеризованого вище трактуванн¤ "природи
людини". —тавилос¤, по-перше, завданн¤ дол≥дити людину "саму
по соб≥" ≥ т≥льки пот≥м у сусп≥льному ≥снуванн≥, ≥, по-друге,
вважалос¤, що люди колись вели в≥докремлений спос≥б житт¤ ≥ т≥льки
пот≥м добров≥льно або насильно були об'Їднан≥ в сусп≥льство. ¬≥дпов≥дно
вважалос¤, що люди в≥дпочатково волод≥ють сукупн≥стю даних њм "в≥д
природи" прав ≥ свобод, а формуванн¤ держави ≥ сусп≥льства
Ї юридичий акт, згода ≥ндив≥д≥в на поступц≥ своњми природними правами
на користь "громад¤нського права".
–озмежуванн¤ "природного" ≥ "штучного" - одне
з фундаментальних дл¤ √оббса. ¬се ≥снуюче у св≥т≥ або виникло
природно, або сконструйоване людьми, ≥ в≥дпов≥дно ф≥лософ≥¤ ≥ наука
под≥л¤ютьс¤ на два класи: ф≥лософ≥ю ≥ науку природну ≥ ф≥лософ≥ю
та науку громад¤нську. ѕри тому держава виступаЇ саме ¤к "вс≥м
штучним", а закони, мови, морль, механ≥чн≥ мистецтва, звичањ
- все виникло завд¤ки людськ≥й вол≥ та ≥снуЇ ¤к частини держави.
ƒл¤ нього держава ≥ сусп≥льство сп≥впадають, а отже, нема потреби
ще в одному терм≥н≥ дл¤ позначенн¤ "штучного" - такому,
¤к "культура".
«емл¤к √оббса Ћокк, проте, не ототожнював сусп≥льство з
державою ≥ пор¤д ≥з юридичними законами дуже важливими вважав моральн≥
закони, встановлен≥ сусп≥льною думкою. јле й ц≥ закони ≥ мораль
розум≥лис¤ ¤к штучн≥. ÷ей же погл¤д √оббса ≥ Ћокка под≥л¤ли й ант,
‘≥хте та Ўелл≥нг, ¤к≥ розгл¤дали право в ¤кост≥ штучно створеноњ
"другоњ природи" людтини ≥ суттЇвою частиною культури.
Ќе погоджувалис¤ з таким п≥дходом представники "моральноњ
ф≥лософ≥њ" епохи англ≥йського ѕросв≥тництва XVIII ст. так≥
теоретики ¤к Ўефтсбер≥ ≥ ‘ренс≥с ’атчесон вважали, що всередин≥
ун≥версальноњ та незм≥нноњ природи людини в≥дпочатково присутн≥
притаманн≥ њй водженн≥ почутт¤ егоњзму та морал≥, ≥ друге почутт¤
спр¤моване на благо ≥нших людей ≥ про¤вл¤Їтьс¤ у симпат≥њ, сп≥вчутт≥,
сп≥встражданн≥ ≥ безкорисливост≥. ÷е "моральне почутт¤"
природне ¤к ≥нстинкт, саме воно Ї в≥дпочатковою ¤к≥стю кожноњ людини
≥ фундаментом зв'¤зк≥в у сусп≥льств≥, але з ≥сторичним часом воно
"затуманюЇтьс¤" ≥ пригн≥чуЇтьс¤ штучними побудовами ≥
тому ми маЇмо багатоман≥тн≥сть моральних систем, норм, правил ≥
звичањв у р≥зних народ≥в. —аме розум, ¤кий щонайперше пов'¤заний
з розрахунком та вигодою, ≥ зд≥йснюЇ рац≥онал≥зац≥ю цього "морального
почутт¤" ≥ породжуЇ сусп≥льн≥ протир≥чч¤.
ќдним з пров≥дних теоретик≥в "моральноњ ф≥лософ≥њ" був
ƒев≥д ём (1711-1776), ¤кий синтезував ≥дењ теоретик≥в "морального
почутт¤" з протилежною торетичною традиц≥Їю √оббса-ћандев≥л¤.
ём запропонував погл¤д на моральн≥сть: вона ≥снуЇ тому, що вона
корисна дл¤ сусп≥льства, але не дл¤ кожного ≥ндив≥да, тобто вона
"соц≥ально функц≥ональна", що т≥льки з часом у людей формуЇтьс¤
безкорисливе моральне почутт¤, котре закр≥плюЇтьс¤ звичаЇм ≥ надал≥
лише видаЇтьс¤ ц≥лком "природним".
ќтже, п≥дсумовуючи, можна сказати, що в той час, ¤к "програма
культивуванн¤ розуму" обгрунтовувалас¤ та конкретизувалас¤
у проекц≥њ на окремого п≥знаючого суб'Їкта ≥ за зм≥стом залишалас¤
теоретично-п≥знавальною, розробленн¤ проблематики "природне-штучне"
у њњ соц≥альному вим≥р≥ ви¤вила тенденц≥ю до ототожненн¤ культури
з≥ штучною сусп≥льною орган≥зац≥Їю.
І3. ультурно-≥сторичний процес.
√оловним набутт¤м французького ≥ н≥мецького ѕросв≥тництва XVIII
ст. в галуз≥ осмисленн¤ культури стало висуванн¤ на перший план
њњ ≥сторичних параметр≥в. —ам≥ терм≥ни "просв≥тництво",
"просв≥щати" (когось) передбачали розд≥ленн¤ на того,
хто знаЇ ≥стину ≥ пов≥домл¤Ї њњ ≥ншим, ≥ тими, хто њњ сприймаЇ ≥
засвоюЇ. якщо ран≥ше мова йшла про автономний, суверенний ≥ р≥вноправний
суб'Їкт, ¤кий вдосконалював св≥й розум ≥ усв≥домлював власн≥ ≥нтереси,
опираючись на власн≥ сили, то у XVIII ст. головним Ї вже поширенн¤
здобутих ≥стин. ” вченн¤х французьких просв≥тник≥в про людину п≥дкреслювалас¤
роль вихованн¤, але п≥д ним розум≥вс¤ ввесь сукупний вплив середовища,
охоплюючий умови житт¤, пор¤дки, звичањ, думки тощо. ÷¤ концепц≥¤
знайшла про¤в у творчост≥ √ельвец≥¤, ¤кий доводив, що вихованн¤
повн≥стю формуЇ людину., а отже, на в≥дм≥ну в≥д в≥чного ≥ незм≥нного
розуму "—ередовище" завжди ≥сторично та рег≥онально р≥зне.
” ф≥лософ≥њ XVII ст. питанн¤ про культуру ¤к ≥сторичний
феномен, про ≥стор≥ю культури та ≥сторичн≥ культури в ¤кост≥ теоретичного
питанн¤ не виникало, хоча, звичайно, факти ≥сторичноњ багатоман≥тност≥
морал≥, звичањв, мистецтва, в≥рувань були самоочевидн≥.
≤сторичний процес почав розум≥тис¤ ¤к пост≥йне наближенн¤ до
торжества розуму. ѕереконан≥сть у необмежених можливост¤х наук
≥ перетворенн¤ св≥домост≥ людей шл¤хом просв≥тництва стала основою
просв≥тницьких концепц≥й сусп≥льного прогресу. —прийн¤вши в≥д соц≥альноњ
ф≥лософ≥њ XVII ст. основн≥ категор≥альн≥ опозиц≥њ "природне-штучне",
"розумне-нерозумне", "суще-належне", французьк≥
просв≥тники перетлумачували њх значенн¤ та зв'¤зки. "ѕриродне"
(¤к от людина, мораль, право, рел≥г≥¤, сусп≥льний пор¤док) - це
те, що в≥дпов≥даЇ природ≥ людини ≥ сп≥впадаЇ з розумним та правильним,
тобто належним. …ому протистоњть все не-природне, не-розумне ≥ не-належне
¤к протирозумне, викривлене ≥ неправильне. ” центральному дл¤
новоЇвропейськоњ ф≥лософ≥њ пон¤тт≥ "природного розуму"
в≥дбулос¤ злитт¤ природност≥ та розуму, котре й породило специф≥чний
дл¤ французького ѕросв≥тництва вар≥ант нормативност≥ в стосунку
до сусп≥льства та ≥стор≥њ.
—енсом д≥¤льност≥ просв≥тник≥в став суд над ≥стор≥Їю ≥ сусп≥льними
пор¤дками з позиц≥й розуму, критика всього нерозумного ≥ неприродного,
того, що було ≥ Ї, але бути не повинне ≥ тому п≥дл¤гаЇ вилученню.
÷≥ мислител≥ знали насправд≥ т≥льки один прогрес ≥ одну цив≥л≥зац≥ю
- свою власну.
Ќапиклад, ∆.-∆. –уссо п≥ддав так≥й критиц≥ вс≥ ≥снуюч≥ в
його часи цив≥л≥зац≥ю ¤к "з≥бранн¤ штучних людей",
науку ≥ мистецтво, в≥ддаючи ¤вну перевагу доцив≥л≥зац≥йному "природному"
станов≥ людей. ѕроте в≥н визнавав незворотн≥сть ≥сторичного
процесу, неможлив≥сть поверненн¤ у доцив≥л≥зац≥йний стан, бо
тоњ в≥дпочаткоњ "природи людини" вже давно нема. ÷ив≥л≥зац≥¤
повн≥стю зм≥нила всю сутн≥сть людини, починаючи з т≥лесноњ орган≥зац≥њ,
потреб, зд≥бностей ≥ зак≥нчуючи його чутт¤ми та погл¤дами. ќтже,
–уссо першим сформулював висновок про ≥сторичний зм≥ст сутност≥
людини, в≥дм≥нний в≥д трактуванн¤ про ун≥версальну, в≥чну та
незм≥нну "природу людини".
ѕрац≥ ….√. √ердера, ≥ в першу чергу його "≤дењ до ф≥лософ≥њ
≥стор≥њ людства", можуть розгл¤датис¤ ¤к п≥дсумок ф≥лософ≥њ
культури XVIII ст. в њњ ≥сторичному вим≥р≥. «г≥дно з √ердером, саме
культура в≥др≥зн¤Ї людину в≥д тварин ≥ становить њњ специф≥чну сутн≥сть.
ультура Ї породженн¤м людини в ≥сторичному процес≥ ≥ результат
цього процесу. ультура надбудовуЇтьс¤ над орган≥чною природою
людини ≥ тому "надприродна". «а своњм зм≥стом культура
не т≥льки розум ≥ мисленн¤, а сукупн≥сть людських вм≥нь ("людина
з голови до п'¤т вт≥лена вдатн≥сть, знар¤дд¤, ¤ке стало живим т≥лом").
—аме культура формуЇ людину в людин≥, людина всьому навчаЇтьс¤
в≥д ≥нших людей, а не добуваЇ вм≥нн¤ ≥ навички ≥з самоњ себе. ѕереданн¤
культури передбачаЇ ≥стор≥ю, ≥стор≥¤ стаЇ ≥стор≥Їю культури, а ф≥лософ≥¤
≥стор≥њ - ф≥лософською теор≥Їю культурно-≥сторичного процесу.
√ердер под≥л¤в загальнопросв≥тницьку в≥ру у сусп≥льний прогрес
в≥д нижчого до вищого, але в≥н в≥ддавав пальму першост≥ в цьому
не розуму ≥ п≥знанню, ≥ не розвитков≥ наук, а дл¤ нього б≥льш важливим
було практичне та емоц≥йне житт¤ людей. «м≥ст ≥ ц≥л≥ ≥сторичного
прогресу, за √ердером, пол¤гають у розвитку гуманност≥, ≥ цей
процес зд≥йснюЇтьс¤ вс≥ма людьми ≥ вс≥ма формами культури ¤к самовихованн¤
≥ що зародки гуманност≥ у вигл¤д≥ почутт¤ людськоњ сол≥дарност≥,
прагненн¤ до комун≥кац≥њ ≥ взаЇмодопомоги глибоко закор≥нен≥ у потребах
≥ у зд≥бност¤х кожноњ людини на ус≥ часи. «агальний закон природи
- "перетворенн¤ хаосу у св≥товий пор¤док (лад, космос)"
- пануЇ також ≥ в ≥стор≥њ, ≥ зд≥йснюЇтьс¤ в≥н культурою.
ќтже, зд≥йснене мислител¤ми XVIII (перш за все –уссо, ¬≥ко ≥ √ердером)
в≥дкритт¤ ≥сторичного вим≥ру культури ≥ ф≥лософське осмисленн¤
≥стор≥њ культури надало новий поворот теор≥¤м вихованн¤, вдосконаленн¤
людини ≥ одночасно привело до перегл¤ду фундаментальних основ, властивих
ф≥лософ≥њ великих метаф≥зичних систем.
І4. "ѕрирода" ≥ "—вобода"
як бачимо, ф≥лософськ≥ новоЇвропейськ≥ концепц≥њ культури у значн≥й
м≥р≥ опиралис¤ на певн≥ теоретичн≥ у¤вленн¤ про свободу та њњ
реал≥зац≥ю: своб≥дний в≥д зовн≥шнього примусу ≥ авторитет≥в
суб'Їкт, ¤кий вдосконалюЇ св≥й розум; нос≥й громад¤нських прав ≥
свобод у штучн≥й правов≥й держав≥; своб≥дне людство у процес≥ своЇњ
культурно-≥сторичноњ творчост≥.
ѕроте т≥льки з ≤. анта, основоположника н≥мецькоњ класичноњ
ф≥лософ≥њ, проблематика свободи у проекц≥њ на культуру набула
зовс≥м новий вим≥р. як в≥домо, у критичн≥й ф≥лософ≥њ анта людина
≥стота дво¤ка - вона одночасно належить св≥тов≥ "природи"
(тобто феномен≥в, ¤вищ) ≥ царству "свободи" (тобто речей-в-соб≥,
ноумен≥в). ѕрирода, за антом, - це все, що ≥снуЇ у простор≥ та
час≥, галузь можливого досв≥ду ("суще", все, про що можна
сказати, що воно Ї). ¬ царств≥ "свободи" навпаки, мова
йде не про те, що Ї, а про те що повинне бути, в≥дбуватис¤, хоча
й н≥коли не в≥дбувалос¤.
ант вважав, що теоретична ф≥лософ≥¤ ≥стор≥њ в принцип≥ неможлива,
бо ф≥лософ≥¤ завжди виходить з рац≥ональних апр≥орних принцип≥в,
тод≥ ¤к ≥сторичне знанн¤ базоване на фактах, емп≥рично. ѕроте ф≥лософ≥¤
≥стор≥њ все ж таки можлива, але в ≥нш≥й ¤кост≥: не ¤к ф≥лософська
теор≥¤ ≥сторичного процесу, а ¤к наш суб'Їктивний спос≥б њњ ф≥лософського
осмисленн¤ у в≥дпов≥дност≥ з ц≥л¤ми природи, ¤к≥ ми вважаЇмо за
можливими, тобто коли людина примислюЇ в≥д себе ц≥л≥ дл¤ природи.
ѕроте ант н≥коли не стверджував, що так≥ ц≥л≥ у природи Ї, що вони
об'Їктивно ≥снують, навпаки, њх нема, це лише наша точка зору, породжена
телеогон≥чними зд≥бност¤ми нашого розуму.
јле ¤кщо у природи нема самоц≥л≥ стосовно самоњ себе, то така "к≥нцева
ц≥ль" природи Ї стосовно самоњ людини, ≥ такою ц≥ллю, за
переконанн¤м анта, Ї культура. ќстанн¤ ц≥ль природи - це
те, щоб п≥дготувати людину до свободи, ≥ культура визначена ¤к "набутт¤
розумною ≥стотою здатност≥ ставити будь-¤к≥ ц≥л≥ взагал≥ (отже,
у його свобод≥)".
” " ритиц≥ зд≥бност≥ судженн¤" ант розр≥зн¤в всередин≥
культури "культуру вихованн¤" ≥ "культуру вм≥нь".
ультура вихованн¤ покликана зв≥льнити людину в≥д природних
пристрастей ≥ жадоби, в≥д часткового ≥ звеличити до "всезагального".
ультура вихованн¤, отже, негативна, вона т≥льки зв≥льн¤Ї людину
в≥д њњ почуттЇвост≥. ј культура ум≥нь охоплюЇ засоби дс¤гненн¤
людиною ц≥лей, ¤ких вона ставить соб≥. Ќауки, мистецтва, культура
робл¤ть людину б≥льш цив≥л≥зованою. јле повн≥стю реал≥зувати останню
ц≥ль природи щодо людини можуть не ц≥ форми культури, а саме "громад¤нське
сусп≥льство", тобто правовий статус ≥ всесв≥тньо-громад¤нське
ц≥ле ¤к система вс≥х держав. ќтже, культура розгл¤даЇтьс¤ антом
в ¤кост≥ засобу морального вдосконаленн¤ людства, тобто маЇ ≥нструментальний
характер.
—учасник анта ‘р≥др≥х Ўиллер, проте, зауважував, що прагнучи
до дос¤гненн¤ ≥деального морального стану сусп≥льства, ми ризикуЇмо
пожертвувати д≥йсно ≥снуючою "ф≥зичною людиною", в≥дкинути
њњ заради у¤вноњ моральноњ сущност≥. “ому, на його думку, Ї т≥льки
один реальний спос≥б утвердженн¤ свободи людини в житт≥. ÷ей
шл¤х пов'¤заний виключно з красою, з формуванн¤м естетичноњ реальност≥.
“обто культура повинна стати перш за все естетичною.
÷ентральним пон¤тт¤м його естетичноњ культуролог≥њ стало пон¤тт¤
"гра" ¤к зв≥льненн¤ в≥д нужди реальност≥, в≥д ф≥зичного
≥ морального примусу, в≥д пригн≥ченн¤ власних потреб, вона Ї своб≥дне
застосуванн¤ душевних сил людини. «в≥льн¤ючись в≥д царства природи,
людина переходить в царство гри. ÷е ≥ Ї входженн¤ в культуру.
“≥льки в естетичн≥й держав≥, т≥льки у царств≥ естетичноњ видимост≥
повн≥стю зд≥йснюютьс¤ свобода ≥ р≥вн≥сть, ≥ т≥льки краса в стан≥
надати людин≥ сусп≥льн≥ ¤кост≥.
ѕор¤д з –уссо Ўиллер був одним з перших радикальних критик≥в ≥снуючоњ
буржуазноњ культури. ¬≥н сформулював завданн¤ дос¤гненн¤ гармон≥чност≥
людини, њњ всеб≥чного розвитку засобами естетичного вихованн¤.
Ќоваторське перенесенн¤ антом культуролог≥чноњ проблематики у
проблемне поле, утворене опозиц≥¤ми "природа-свобода, суще-належне,
реальн≥сть-≥деал", ви¤вилос¤ наст≥льки теоретично перспективним,
що саме в цьому проблемному пол≥ розвивалис¤ наступн≥ напр¤мки п≥сл¤кант≥вськоњ
ф≥лософ≥њ.
Ќа чол≥ одного з них сто¤в √. ¬. ‘. √егель (1770-1831).
” його систем≥ абсолютного ≥деал≥зму терм≥н "культура"
не абув суттЇвого катгор≥ального статусу, а б≥льш важливим стало
пон¤тт¤ "об'Їктивний дух", ¤кий об'ЇктивуЇтьс¤
у сусп≥льних формах (право, мораль, с≥м'¤, громад¤нське сусп≥льство,
держава). ” формах "абсолютного духу" (мистецтв≥,
рел≥г≥њ та ф≥лософ≥њ) дух повертаЇтьс¤ до самого себе, зн≥маЇ власну
предметн≥сть ≥ ос¤гаЇ себе в абсолютн≥й ≥стин≥. “обто, по сут≥,
√егель залишаЇтьс¤ в≥рним кант≥вському пон¤ттю "культура
вихованн¤" ¤к зв≥льненн¤ людини в≥д природноњ обмеженост≥
≥ прагненн¤ до "всезагальност≥". √егель, а пот≥м ≥ ћаркс,
прийн¤ли кант≥вський ≥деал культурноњ людини ¤к людини, здатноњ
ставити соб≥ будь-¤к≥ своб≥дн≥ ц≥л≥, доповнивши, що людина ще й
повинна зд≥йснювати ц≥ ц≥л≥ на практиц≥.
ультурн≥сть, осв≥та, за √егелем, - це звеличенн¤ людини до духу
≥ в≥дпов≥дно до свободи, бо свобода ≥ Ї "субстанц≥¤ духа".
якщо у анта природа ≥ свобода абстрактн≥ протилежност≥, то дл¤
√егел¤ необх≥дн≥сть ≥ свобода перебувають у складних д≥алектичних
взаЇмопереходах. ” ф≥лософ≥њ свободи √егел¤ всесв≥тн≥й ≥сторичний
процес постаЇ ¤к процес прогресуючого вт≥ленн¤ свободи
та њњ усв≥домленн¤ духом, ≥сторичн≥ культури розташовуютьс¤
за ≥Їрарх≥Їю ступен≥в усв≥домленн¤ свободи. ожен народ вт≥люЇ
в своЇму "духов≥ народу" те чи ≥нше усв≥домлнн¤ ≥
п≥д час цього процесу проходить етапи становленн¤, розкв≥ту ≥ занепаду,
п≥сл¤ чого, реал≥зувавши певну форму свободи, сходить з ≥сторичноњ
сцени. јле у всесв≥тньому духов≥ "взагал≥" н≥що не гине,
все ≥снуЇ в перетвореному вигл¤д≥. “ому роль культури, дл¤ √егел¤,
функц≥ональна, сл≥д ви¤сн¤ти њњ роль у сусп≥льно-≥сторичному процес≥
розвитку свободи.
|
