|
‘≤Ћќ—ќ‘—№ ј јЌ“–ќѕќЋќ√≤я
Ћекц≥¤ 2. Ћюдина
¤к особливий р≥д сущого. “аЇмниц¤ антропогенези.
1. Ћюдина ¤к особливий
р≥д сущого.
ѕредставники р≥зних напр¤мк≥в думки - ф≥лософи, письменники, вчен≥
- погоджуютьс¤ з визнанн¤м людини ун≥кальним твор≥нн¤м всесв≥ту,
приймаючи цей погл¤д ¤к акс≥ому. «в≥сно, багато хто з них сперечаЇтьс¤
над тим, що ж у людин≥ таке надзвичайне - т≥ло, розум, душа, творчий
дух чи т¤га до соц≥альност≥ (≥ ними людина визначаЇтьс¤ ¤к "в≥нець
природи", "пол≥тична тварина", "мисл¤чий очерет",
"людина вм≥ла"). ѕроте теза про вин¤тков≥сть ≥ неповторн≥сть
людини не п≥ддаЇтьс¤ сумн≥ву. Ќав≥ть з боку тих, хто вважаЇ, що
н≥¤кого барЇру м≥ж людиною ≥ зв≥ром нема, що багато з тих ¤вищ,
¤к≥ ми вважаЇмо людськими набутками (сп≥льн≥сть, альтруњзм, в≥рн≥сть,
сп≥лкуванн¤), мають аналог≥њ у соц≥альн≥й повед≥нц≥ людини.
¬ загальному вигл¤д≥ проблема ун≥кальност≥ людини видаЇтьс¤
зрозум≥лою. «в≥сно, людина волод≥Ї групою незвичних властивостей.
¬она в≥дображаЇ у своњй св≥домост≥ безк≥нечну багатоман≥тн≥сть сущого.
¬она створюЇ св≥т культури. ” н≥й сам≥й - ц≥каве переплетенн¤ природних
≥ соц≥альних ¤костей. “обто людина надзвичайно складна. јле в ц≥й
багатоман≥тност≥ образ≥в людини ≥ Ї важк≥сть розшифруванн¤ проблеми
ун≥кальност≥ людини. ≤ в р≥зн≥ ≥сторичн≥ епохи мислител≥ по-р≥зному
вбачали шл¤хи до њњ вир≥шенн¤.
ѕерший п≥дх≥д грунтувавс¤ на особлив≥й т≥лесност≥, на висок≥й
орган≥зованост≥ ¤к б≥олог≥чноњ ≥стоти. ¬же греки прославл¤ли культ
людського т≥ла, боги були антропоморфними, христи¤нська традиц≥¤
проголошувала людину образом ≥ подобою Ѕога, в≥нцем твор≥нн¤,
т≥лесн≥сть ¤кого маЇ христолог≥чний, тобто божественний вим≥р.
ѕроте ≥нша група мислител≥в, розгл¤даючи т≥лесн≥сть людини ≥ оперуючи
накопиченим емп≥ричним матер≥алом, проголошуЇ њњ не в≥нцем твор≥нн¤,
а поб≥чним, ущербленим ≥ невдалим продуктом св≥тового розвитку,
з причини, що людина взагал≥ вкрай погано закор≥нена у природ≥,
не готова вести вини¤тково природне ≥снуванн¤ (ј. √елен). Ћюдина
ви¤вл¤Їтьс¤ наданою сама соб≥ ≥ тому змушена шукати в≥дм≥нн≥ в≥д
тваринних засоби в≥дтворенн¤ свого житт¤, тобто творить культуру.
≤ це незм≥нно призводить до послабленн¤ ≥нстинктивних функц≥й людини,
позбавл¤Ї њњ в≥дчутт¤ безпосереднього злитт¤ з≥ св≥том. ¬ той час
¤к ≥снуванн¤ тварини характеризуЇтьс¤ гармон≥Їю м≥ж нею та природоюё
тварина самою природою над≥лена зд≥бност¤ми, котр≥ допомагають њй
вижити за певних умов.
ƒругий п≥дх≥д грунтувавс¤ на тому, що людина волод≥Ї ун≥каьною
властив≥стю - розумом. ÷¤ ≥де¤ концептуально оформлюЇтьс¤
ще в грецьк≥й ф≥лософ≥њ. —в≥дом≥сть, лог≥ка, ≥нтелект - це дар,
¤ким волод≥Ї людина. ∆одна тварина не мислить, тому своЇр≥дн≥сть
людини пол¤гаЇ саме в тому, що, будучи б≥олог≥чним орган≥змом, вона
одночасно волод≥Ї незвичною властив≥стю, котра виводить њњ за меж≥
тваринного царства. ѕроте Ї група мислител≥в, за ¤кою розум не Ї
джерелом сили ≥ ун≥кальност≥ людини. Ќаприклад, јвгустин Ѕлаженний
≥ ‘ома јкв≥нський вважали, що розум - одна з найсумн≥вн≥ших ≥ невизначених
властивостей людини, доки не буде просв≥тлений божественним откровенн¤м.
“обто те, що здавалос¤ вищою прив≥лег≥Їю людини, здобуло вид небезпечноњ
спокуси, насл≥дком ¤коњ Ї звеличенн¤ влади розуму ¤к вищоњ сили
людини. “акож ј. Ўопенгауер зауважував, що розум - це не особлива,
в≥дпочатково дана людин≥ духовна сила, а жахливий насл≥док занепаду
в людин≥ базових, природних характеристик. сл≥дом за ним йдуть неофрейдисти,
¤к≥ трактують безум ¤к активну реакц≥ю на руйн≥вн≥ ≥мпульси, ¤к≥
йдуть в≥д авторитету розуму ≥ розвитку ≥нтелекту. –ац≥ональна д≥¤льн≥сть
людини ви¤вила себе ¤к насилл¤ ≥ злопороджуюче начало, спр¤моване
на п≥дпор¤дкуванн¤ св≥ту. ¬≥н не т≥льки завойовуЇ особист≥сть зсередини,
але й п≥дпор¤дковуЇ людину ззовн≥, насильно диктуЇ своњ ≥стини.
“рет≥й п≥дх≥д розгл¤даЇ ун≥кальн≥сть людини в њњ соц≥альност≥,
дар≥ сп≥лкуванн¤. Ћюдина - ≥стота сусп≥льна, пол≥тична. јле
цей признак мало що говорить про природу людини, адже людина - це
стадна, а не самотньо проживаюча тварина. ѕроте ≥нш≥ ф≥лософи вважають,
що людина принципово нездатна дл¤ сусп≥льного житт¤, вона надто
егоњстична ≥ тому лише сусп≥льний догов≥р забезпечуЇ людин≥ нормальне
≥снуванн¤ (“. √оббс).
ќтже, у ф≥лософськ≥й антрополог≥њ охоплен≥ де¤к≥ суттЇв≥ риси,
¤к≥ говор¤ть про своЇр≥дн≥сть людини, - розум, соц≥альн≥сть, сп≥лкуванн¤,
зверхн≥сть над природним царством. јле жоднен з даних огл¤д≥в не
ви¤вл¤Ї людськоњ природи, њњ ц≥л≥сн≥сть. «в≥дси виникаЇ настанова:
можливо, ун≥кальн≥сть людини взагал≥ не пов¤зана з самою людською
природою, не зводитьс¤ до набору ¤костей, а про¤вл¤Їтьс¤ у нестандартних
форм≥ њњ бутт¤? Ћюдина все ж таки щось "≥нше".
≥ ¤к вважають де¤к≥ ф≥лософи, д≥йсно ун≥кальною властив≥стю людини
Ї ... њњ в≥дкрит≥сть, незавершен≥сть ¤к твор≥нн¤. Ќа в≥дм≥ну
в≥д решти ≥стот вона здатна долати власну видову обмежен≥сть, бути
нев≥дторгненою частиною живого св≥ту ≥ звеличуватис¤ над ним. ”
ц≥й особливост≥ - дивна ≥ суттЇва своЇр≥дн≥сть людини. як ще зауважив
в епоху ¬≥дродженн¤ ѕ≥ко делла ћ≥рандолла, людина - своЇр≥дний
"хамелеон", здатний ≥м≥тувати вс≥ жив≥ форми ¤к вверху,
так ≥ внизу, ¤к ангельськ≥, так ≥ демон≥чн≥: "Ћюдина - це
не закрита посудина, а в≥дкрит≥ двер≥". —аме в цьому сенс≥
людину можна назвати "в≥нцем твор≥нн¤" ¤к богопод≥бну
≥стоту. Ћюдина, говорив ћ. Ѕерд¤Їв, "це точка перетину
двох св≥т≥в". “обто ун≥кальн≥сть людини виражена в тому,
що вона виступаЇ мостиком м≥ж м≥крокосмом ≥ макрокросмом, т≥льки
через людину можна прорватис¤ до таЇмниць св≥тобудви. Ћюдина - це
особливий р≥д сущого.
ќтже, ¤кщо людина - це особливий р≥д сущого, то ¤к сталос¤ це.
÷е могло трапитис¤ з вол≥ Ѕога (теолог≥чна верс≥¤), в насл≥док плавного
накопиченн¤ певних специф≥чних людських задатк≥в (еволюц≥йн≥ теор≥њ),
або в результат≥ метаморфози людськоњ повед≥нки (психоанал≥з) чи
шл¤хом косм≥чного переселенн¤ (доктрина пансперм≥њ).
2. “аЇмниц¤ антропогенези.
” людини д≥йсно Ї ц≥ла група властивостей, котр≥ в≥дсутн≥ в довколишн≥й
природ≥, у ≥нших живих ≥стот(розум, соц≥альн≥сть, прац¤, мова, сов≥сть,
у¤ва, сп≥вчутт¤). ожен мислитель, ¤кий намагаЇтьс¤ створити власну
верс≥ю антропогенези, по сут≥, прагне довести, що саме та чи ≥нша
¤к≥сть дозволила людин≥ стати сам≥й собою, тобто виокремитис¤ з
природного царства. “обто та чи набута ¤к≥сть перетворила людину
на особливий р≥д сущого. ’оча ц≥ концепц≥њ часто суперечать одна
одн≥й, але у них Ї щось ≥ сп≥льне.
–озгл¤немо основн≥ доктрини:
- теолог≥чну;
- д≥¤льн≥сно-трудову;
- б≥олого-психолог≥чну;
- психоанал≥тичну;
- символ≥чну.
“еолог≥чна верс≥¤ розгл¤даЇ людину ¤к створену ≥стоту ≥з
"земного праху" (глини), тобто вилучена ≥з земноњ частини
створеноњ матер≥њ, ≥ дл¤ зд≥йсненн¤ певноњ м≥с≥њ в нењ Ѕог вдохнув
"дух житт¤" (глину зам≥шано на кров≥ переможеного бога-в≥дступника
≥нгу). ќдночасно з цим ≥стота, ¤ка волод≥Ї суттЇвими вадами, обмежене
у своњй можливост≥ розкити св≥й потенц≥ал з причин того, що впало
гр≥х (або зам≥шане на "гр≥ховн≥й" кров≥). ≤ншими словами.
людин≥ притаманний стан в≥дчудженн¤, коли людська ≥стота знаЇ, що
вона в≥докремлена в≥д свого походженн¤, в≥д своЇњ ц≥л≥. ‘акт гр≥хопад≥нн¤
- найсуттЇв≥ша ознака людини в теолог≥чн≥й доктрин≥. ≤нш≥ ≥стоти
так≥, ¤к≥ вони Ї. Ћюдська ж ≥стота не т≥льки Ї ¤¤к така, вона також
знаЇ про себе щось б≥льше. Ћюдина усв≥домлюЇ, що вона не зможе бути
тим, чим њй належалос¤ бути. Ћюдина Ї собою у б≥олог≥чному, але
не в духовному або етичному сенс≥. ќтже, в людин≥ м≥ститьс¤ розгадка
тањни бутт¤, бо людина - це макрокосм, ¤ка тимчасово ≥ з
певною м≥с≥Їю вкинута у тварний м≥крокосм.
≤нша ж верс≥¤, ¤ка вже виникла не в рел≥г≥йному середовищ≥, а в
сфер≥ науки ≥ ф≥лософ≥њ, принципово розводить так≥ пон¤тт¤ ¤к "тварина"
≥ "людина", починаючи з думки, що людина - це зовс≥м
не тварина ≥ зак≥нчуючи позиц≥Їю, що людина - це тварина особливого
типу. ѕроте ¤ким чином у людин≥ виникаЇ щось, що вивищуЇ њњ над
тваринним св≥том? ѕершим спробував дати в≥дпов≥дь на основ≥ емп≥ричних
доказ≥в своЇю еволюц≥йною теор≥Їю „. ƒарв≥н, а п≥сл¤ нього цей п≥дх≥д
отримуЇ подльший розвиток у найнов≥ших концепц≥¤х.
¬≥к найдревн≥ших примат≥в с¤гаЇ 70 млн. рок≥в тому (динозаври зникли
45 млн. рок≥в тому; ще ран≥ше був сп≥льний предок примат≥в та кошачих).
Ѕлизько 1,6 млн. - 100 тис. рок≥в тому на планет≥ ≥снуЇ предок людини
homo erectus, ¤кий насел¤Ї јз≥ю, јфрику ≥ ™вропу ≥ однор≥дний за
про¤вами культури (мисливтво, збиральництво, використанн¤ вогню,
пост≥йн≥ житла, мова у вигл¤д≥ сигнал≥в ≥ жест≥в). ¬≥д нього поход¤ть
африканськ≥ австралоп≥теки, хоча обидва види певний час сп≥в≥снували.
«годом у вигл¤д≥ скачка з¤вл¤ютьс¤ неандертальц≥ (останн≥ залишки
датуютьс¤ 25 тис. р. тому на ѕ≥рене¤х), а 80-40 тис. рок≥в тому
з¤вл¤Їтьс¤ людина сучасного типу (кроманьонець), ¤кий 40 тис. р.
тому залишаЇ свою прабатьк≥вщину в јфриц≥ ≥ перебираЇтьс¤ в јз≥ю
б≥л¤ зходженн¤ јфриканського рогу ≥ јрав≥йського п≥в-острова ≥ м≥груючи
вздовж океан≥чного шельфу ≥ залишаючи в≥дколи, ¤к≥ просуваютьс¤
в глиб ™враз≥њ вздовж р≥чок, добираЇтьс¤ десь у 20 тис. р. тому
≤ндонез≥њ та јвстрал≥њ, а пот≥м ≥ јмерики.
ќднак ¤к людина стал людиною? як виокремилас¤ з великоњ групи гом≥н≥д?
«г≥дно з трудовою теор≥Їю походженн¤ людини, мавпи начебто
переконалис¤, що штучн≥ знар¤дд¤ б≥льш ефективн≥, н≥ж природн≥.
“од≥ вони стали створювати знар¤дд¤ ≥ сп≥льно працювати. ћозок став
розвиватис¤, з¤вилас¤ мова, бо т≥льки п≥д час прац≥ виникаЇ потреба
сказати щось один одному... ќтже, прац¤ створила людину. јле ж щоб
працювати, сл≥д волод≥ти хоча б ¤кимись проблисками св≥домост≥,
¤ким чином мавпа могла щось видумати, винайти, в≥дкрити, не вм≥ючи
вигадувати, винаходити? “а й що таке прац¤? ’≥ба бобер не зд≥йснюЇ
ц≥леспрмовану д≥¤льн≥сть, х≥ба вовки або г≥Їни не координують сп≥льн≥
д≥њ. якщо ж називати працею щось, що виокремлюЇ людину з природного
св≥ту, розум≥ючи п≥д нею специф≥чно людський спос≥б життЇд≥¤льност≥,
то ¤к в≥н з¤вивс¤ ран≥ше людини ? як взагал≥ людина могла набути
те, що не закладене в њњ ≥нстинктах? ўо змушуЇ шукати позаприродн≥
шл¤хи самовираженн¤? Ќа ц≥ питанн¤ трудова теор≥¤ не в≥дпов≥даЇ.
≤нша ж теор≥¤ антропогенезу заперечуЇ особливу специф≥чну
зд≥бн≥сть людського розуму. ћ≥ж твариною ≥ людиною тут нема жодноњ
в≥дм≥нност≥, людина - це особливий вид тварини. ¬ н≥й присутн≥
т≥ ж сам≥ елементи, сили ≥ закони, ¤к≥ властив≥ вс≥м живим ≥стотам,
але про¤вл¤ютьс¤ вони у б≥льш складних умовах. ¬се псих≥чне ≥ духовне
виводитьс¤ з в≥дчутт≥в, ≥нстинкт≥в ≥ пот¤г≥в. Ћюдина, отже, ≥стота
б≥олог≥чна ≥ ≥нстинктивна. ѕроте ¤к по¤снити походженн¤ таких людських
властивостей ¤к розум, сов≥сть, в≥ра.
ќтже, виникаЇ думка: людина не могла походити в≥д тварини. јле
могла виходити з "надтварини". јле зв≥дки вона вз¤лас¤?
своЇр≥дну верс≥ю антропогенезу пропонуЇ психолог≥¤ (ѕоршнЇв Ѕ.¬.,
"ѕро початок людськоњ ≥стор≥њ"). «г≥дно з психолог≥чною
теор≥Їю пралюдина була непогано закор≥нена в природ≥, але не
займалас¤ хижацтвом. ѕроте надал≥ в≥дбулос¤ фатальне розщепленн¤
виду п≥зн≥х палеоантропних гом≥н≥д. “обто виник п≥двид пралюдини,
¤кий перетворивс¤ на хижака-людожера. „ерез те, що у природ≥ представники
одного виду вкрай р≥дко поњдають своњх сп≥вродич≥в, то дана под≥¤
викликала справжн≥й вибух у плавному еволюц≥≥йному розвитку тварин.
ѕрихильники даноњ концепц≥њ вважають, що саме жертви ц≥Їњ метаморфози
п≥шли шл¤хом олюдненн¤. Ќав≥юванн¤, сугестивн≥сть ≥ стала центром
сап≥Їнтизац≥њ гом≥н≥д. ўоб пор¤туватис¤, приречен≥ на зњданн¤ змушен≥
були ускладнювати ≥нтердиктивну взаЇмод≥ю. ѕочутт¤ страху робило
жертву невротиком (у нього в≥дбуваЇтьс¤ т.зв. "ультрапарадоксальна
≥нверс≥¤ процес≥в центральноњ нервовоњ системи", коли позитивний
подразник викликаЇ заторможенн¤, а негативний викликаЇ позитивну
реакц≥ю, збудженн¤). ÷е негативне, патолог≥чне ≥ ¤ке веде до
загибел≥ ¤вище дл¤ тварини перетворилос¤ в опору принципово новоњ
форми торможенн¤, ¤ка стала у людини позитивною нормою њњ вищоњ
нервовоњ д≥¤льност≥.
≤ншими словами, склалос¤ дек≥лька тип≥в палеоантроп≥в. ѕерший
- це палеоантропи-хижаки, ¤к≥ поњдають соб≥ под≥бних ≥ вони межово
близьк≥ до дорозумного свого предка-нехижака. ƒругий тип
(теж "хижаки") - це сугестори, ¤к≥ лише усп≥шно ≥м≥тували
≥нтердиктивн≥ д≥њ палеоантроп≥в-супертварин (але головним чином
харчувалис¤ тваринною падаллю), але сам≥ ще не здатн≥ протисто¤ти
псих≥чному тиску останн≥х. “рет≥й вид - дифузний. ÷е т≥ саме
спожит≥ в њжу жертви, ¤к≥ не мали засоб≥в психолог≥чного захисту
в≥д д≥й палеоантроп≥в, парал≥зуючих волю до спротиву. ÷е - "людина
розумна". „етвертий вид - це неоантропи, ¤к≥ безпосередньо
поЇднуютьс¤ з дифузним видом, але ¤к≥ сформувалис¤ дещо п≥зн≥ше.
¬они б≥льш продвинут≥ у напр¤мку сап≥Їнтизац≥њ ≥ здатн≥ вже усв≥домлено
не п≥ддаватис¤ магнетизуючому впливов≥ ≥нтердикц≥њ.
ƒана концепц≥¤ прагне зобразити витоки еволюц≥йного стрибка у св≥домост≥
без в≥дсиланн¤ до знар¤дь. ¬ даному випадку нема потреби говорити,
що мавпа зрозум≥ла, ос¤гнула, усв≥домила. пралюдина ви¤вилас¤ в
екстремальн≥й ситуац≥њ ≥ тут склалис¤ зм≥ни у сам≥й псих≥ц≥ тварини.
ѕрихильники викладеноњ теор≥њ нав≥ть виокремили складен≥ типи людей
не т≥льки в давнину, але й у вс≥й ≥стор≥њ. онцепц≥¤ кидаЇ виклик
ортодоксальн≥й б≥олог≥њ, ≥дењ поступальноњ еволюц≥њ, п≥д час ¤коњ
успадковуютьс¤ спри¤тлив≥ навики. ѕроте вона зовс≥м не по¤снюЇ головного
пункту: чому де¤к≥ пралюди стали раптом хижаками. ÷ей вих≥дний момент
людськоњ пере≥стор≥њ залишаЇтьс¤ нерозкритим, головний, найсуттЇв≥ший
стрибок у розвитку ви¤вл¤Їтьс¤ нерозкритим...
« даною теор≥Їю корелюЇтьс¤ теор≥¤ «. ‘рейда, ¤ка виникла
дещо ран≥ше. «асновник психоанал≥зу вважав, що людина волод≥Ї властив≥стю,
¤коњ нема у тваринному св≥т≥. јле ц¤ ¤к≥сть не природжена у людин≥.
¬она виникаЇ неоч≥кувано, випадково, але не безглуздо. ћова йде
про срв≥сть ¤к дар, ¤кий виокремив люди ну з царства тварин. ‘рейд
виводив феномен сов≥ст≥ з первор≥дного гр≥ха, зд≥йсненого пралюдьми,
- вбивства перв≥сного "батька" (тотема). —ексуальне суперництво
д≥тей з батьком (¤ке на¤вне ≥ в тваринному св≥т≥) призвело до того,
що вони вбили його ≥ з'њли, але пот≥м на них прийшло розка¤нн¤ ("комплекс
≈д≥па"). ƒ≥ти покл¤лис¤ н≥коли не робити таких вчинк≥в, орган≥зували
екзогамний р≥д, тобто набули здатн≥сть до соц≥ального житт¤. “ак
в≥дбулос¤, на думку ‘рейда, народженн¤ людини з тварини. јле ¤к
могло про¤вити себе почутт¤, ¤ке до того не було в≥доме людин≥?
"я повинен стверджувати, - пише «. ‘рейд, - що почутт¤
вини ≥снувало до вчинку... Ћюдей цих ц≥лком можна було б назвати
злочинц¤ми внасл≥док усв≥домленн¤ вини". јле дана теор≥¤
Ї надто абстрактною, вона ц≥лком будуЇтьс¤ на факт≥ набутт¤ сов≥ст≥.
ќтже, людина втратила свою в≥дпочаткову природу. ƒе¤к≥ вчен≥ стверджують,
що це п≥д впливом косм≥чного опром≥ненн¤ або рад≥оактивност≥ родовищ
рад≥оактивних руд у —х≥дн≥й јфриц≥ в≥дбулис¤ мутац≥њ у механ≥зм≥
спадковост≥. –азом з втратою природного в≥дбувс¤ ще один регрес
- послабленн¤ або втрата де¤ких ≥нстинкт≥в. Ћюдина ¤к б≥олог≥чна
≥стота ви¤вилас¤ приреченою на вимиранн¤, але не маючи ч≥ткоњ ≥нстинктуальноњ
програми, не знаючи, ¤к вести себе в конкретних природних умовах
з користю дл¤ себе, людина безсв≥домо почала пригл¤датис¤ до ≥нших
тварин, б≥льш закор≥нених у природ≥. ¬она мовби вийшла за меж≥ видовоњ
програми. «датн≥сть людини до подражанн¤ зовс≥м не ун≥кальна,
вона Ї у мавп ("мавпуванн¤"), у мавп, у попуга¤, де¤ких
вид≥в риб, тому людин≥, щоб подражати тваринам не потр≥бн≥ проблиски
св≥домост≥. јле у поЇднанн≥ з ослабленою ≥нстинктивною базою схильн≥сть
до подражанн¤ мала далек≥ насл≥дки. ¬она зам≥нила сам спос≥б людського
≥снуванн¤. ќтже, дл¤ ви¤вленн¤ специф≥чност≥ людини ¤к живоњ ≥стоти
важлива не людська природа сама по соб≥, а форми њњ бутт¤.
ќтже, людина неусв≥домлено подражала тваринам. ÷е не було закладено
в ≥нстинкт≥, але ви¤вилос¤ р¤т≥вною властив≥стю. ѕеретворюючись
то в одну то в другу ≥стоту, вона поступово виробила певну систему
ор≥Їнтир≥в, ¤к≥ надбудовуютьс¤ над ≥нстинктами, доповнюючи њх. Ќедол≥к
поступово перетворювавс¤ у варт≥сть, у самост≥йний ≥ ориг≥нальний
зас≥б пристосуванн¤ до оточуючого середовища. онцепц≥¤ символ≥чного,
≥грового пристосуванн¤ людини до природного св≥ту розроблена
у прац¤х ≈. асс≥рера.
“варини безпосередньо реагують на зовн≥шн≥й стимул, а у людини
ц¤ в≥дпов≥дь повинна зазнати мислиннЇвоњ обробки. Ћюдина живе вже
не просто у ф≥зичному св≥т≥, але й у символ≥чному всесв≥т≥ (м≥фолог≥¤,
мова, мистецтво ≥ наука). ƒл¤ людини характерний саме символ≥чний
спос≥б сп≥лкуванн¤ з св≥том, в≥дм≥нний в≥д знакових, сигнальних
систем тварин. —игнали Ї частинами ф≥зичного св≥ту, символи ж, не
волод≥ючи субстанц≥йним бутт¤м, волод≥ють перш за все функц≥ональною
ц≥нн≥стю.
ќтже, ось зв≥дки походить соц≥альна програма! ѕочатково вона складалас¤
з самоњ природи, з≥ спроби вц≥л≥ти, подражаючи тваринам. ѕот≥м у
людини почала складатис¤ особлива система - вона стала творцем символ≥в.
” них про¤вилас¤ спроба закр≥пити р≥зн≥ стандарти повед≥нки, ¤к≥
п≥дказан≥ ≥ншими живими ≥стотами.
|
