статья
Євген Баран
"ЧИТАЧІ - НЕ МИ! МИ - НЕ ЧИТАЧІ!"
Так багато і нібито по суті говоримо про українську книгу, перспективи
її функціонування в національному культурному просто-рі, що мимоволі
забули за реципієнта - читача. Хто читатиме ці книжки, якщо навіть
для них з'явиться (що дуже сумнівно) нормаль-ний клімат? Питання
не таке вже й просте, якщо зважити на той факт, що українська
книжка (ширше - література) опинилися на марґінесі суспільних
інтересів. Причини різні, про них також вже дав-но говорять (одна
із стрижневих - невизначеда державна орієнтація). Але виходить
на те, що якби раптом, з якогось дива (українці особ-ливо надіються
на диво, у цьому вони на рідкість не вийшли з дитя-чого віку,
коли всі дитячі проблеми вирішуються старшими, або ж коли дитина
вимріює собі казкову ситуацію, в якій її забаганки ви-рішуються
добрим чарівником) зникли всі перешкоди для вільного функціонування
української книги в українській державі, то все одно залишиться
непереборна перешкода для неї - ВОНА САМА! Як тут не згадати їдкість
побажань російської газети "День" на вихід першого числа
журналу "Основа" у січні І861 року:":.. Ми искренно
желаем полнейшего процветания "Основе" й полнейшей беспрепятственной
сво-боды развития малорусской литературы отчасти именно для того,
чтобы наши горячие малороссы-литераторы убедились на опите сами,
возможно ли создать отдельную малорусскую словесность в том смисле
и в тех размерах, как они предполагают".
Здається, попри всі державні казуси, сьогодні гріх жалітися на
відсутність уваги до української книги із боку видавців і малочисельних
меценатських структур - книги з'являються, йде таке-сяке обговорення
у періодиці, проводяться опитування, визначаються книги-переможці,
вручаються літературні премії, але все це виглядає "зоряною
пилюкою", принаймні спробою такої, тоді як читача тільки
цими популістськими мето-дами до української книжки не повернеш.
Справа навіть не в ціні книги (це наша загальна бідність загострила
економічні чинники) - справжня книга, говорив колись російський
філософ Розанов, повинна бути дорогою, аби її придбав лише той,
кому вона насправді потріб-на. Справа у тому, що поглибилася прірва
(світоглядна, естетична, моральна еtс.) між українським літератором
і його споживачем. Тут варто знову нагадати міркування П.Куліша
із його статті "Харак-тер й задача украинской критики"(1861):
"Задачею нашей украинской литературы должно быть строгое
соответствие её созданий духу народ-ному й его серьезному, жизненному,
а не какому-то псевдо-народному прихотливому взгляду на вещи.[…]
Лишь только ми уклонимся от этой задачи […] мы сделаемся обманщиками
собственного народа и самозванными его деятелями; литература наша
возсядет опять на подражательном парнасе, как во времена псевдоукраинских
вирш киевских академистов (только уж в новой, парижской или петербургской
одежде), и народ наш по-прежнему начнет искать от нас убежища
в своей безграмотности, которая спасла его от духовних академий
и семинарий". Ми нехтуємо попереднім досвідом, вважаючи себе
"пупом землі", в ре-зультаті ми нехтуємо перспективами
свого національного і духовного вдосконалення.
Я б не хотів, аби мої міркування сприйняли буквально - ось нам,
літераторам, потрібно орієнтуватися на народні запити. Ні! Епоха
народництва і неонародництва нам і сьогодні відригується, а графоманія
всіх рівнів (від сільського до столичного) тільки й чекає можливості
свого оправдання, прикриваючись, як правило, розум-ними гаслами.
Ідеться про те, аби літератори (як серйозного, так і розважального
спрямування) акумулювали в своїй творчості такі ідеї й такі форми,
які б піднімали загальний світоглядний та естетичний рівень читача.
А що такі автори і книги є, в принципі, також правда. Той же Ю.
Андрухович, попри всі закbди вторинності його світу, Т.Прохасько
(недавно мені теж довелося почути, що його творчість, наслідувальна
- поєднання літературних досвідів Кундери й Павича), О. Забужко,
Є. Кононенко, С.Майданська, С.Процюк, Д.Білий, Є.Пашковський,
В.Кожелянко, А.Курков, А.Содомора, П.Сорока ... Маємо, і треба
цим вміти похвалитись (а українцям особливо, в цьому контексті
зацитую п'яти-вірш волинського поета Анатолія Махонюка:
Хваліться перед всіма,br> Своїми добрими ділами.
Он як кудкудакає
Курка голосно
Про знесене яйце):
українською поезією - тут й І.Римарук, В.Герасим'юк, П.Мідянка,
І.Іов... Інша справа, що поезія сьогодні не дуже ціниться і її
чи-тач взагалі вибірковий. Але ця поезія є! А ми звикли себе обмежува-ти
тільки Ліною Костенко (попри те, що це, звичайно, велика поетеса).
Тепер трошки містечкової статистики. Нещодавно я поцікавився
у приятеля, який торгує книжками на рокладці, що у нього найбільше
беруть і хто. Контингент цікавий, в основному жінки і дівчата
від 14 до 100 років. Насамперед купляють книги з магії (білої,
чорної), далі йде народна медицина, жіночий любовний роман і детективи
(нова російська зірка "іронічного детектива" Дарія Донцова).
Все інше - не рахується. Основний дохід дають ці категорії книг.
У книгарі "Сучасна українська книга" ситуація не менш
інтригуюча. Насамперед, книгарня існує за рахунок стенду навчальної
літератури. Це дозволяє їм тримати стенд "художньої літератури".
З сучасних українських авторів найчастіше запитують ... про Ліну
Костенко. Трошки беруть Ю.Андруховича, О.Забужко, "хвилями"
Т.Прохаська, С.Процюка, інколи питають В.Єшкілєва. У час шевченківських
перего-нів брали "Інфекцію" С.Процюка й "Брати
грому" М.Андрусяка... Решта авторів та їх книг - "мертвий
груз"... Не краща ситуація в "Букі-ністі" та "Знанні"
(в обидвох книгарнях ще є невеликий запит на комісійну літературу).
Я також можу сказати, що читають студенти-філологи й вчителі-філологи.
Переважна більшість нічого. Серед учительства картина, за Квіткою-Основ'яненком,
"сумна і невесела" - сучасної української літератури
фактично не знають і не розуміють. Періодики не читають зовсім.
Не знають Шевченківських лауреатів останніх двох років, на-віть
не могли сказати, хто з прикарпатських авторів номінувався на
цю премію 2003 року. Переважно орієнтуються на шкільну програму,
а творчість письменників трактують, в найкращому випадку, в народ-ницькому
дусі.
Знову ж таки, адже ніяк не стверджую, що немає особистостей-ентузіастів.
Але їх така горстка, і вони, як правило, "погоди" не
роблять.
Тепер оптимістичний висновок. Ми все сміялися з анекдота "Чук-ча
не читатель, чукча - писатель". Нарешті, ми "сказку
сделали былью". Залишається сподіватися на покращення ситуації
- не буду ж я твердити, що нічого не зміниться (а буде гірше),
й література залишиться вибором найстійкіших. Власне й у цьому
мені вбачається оптимістична перспектива.
м. Івано-Франківськ
