статья

Євген Баран

Колекція випадкових нотаток
(Андрій Жураківський. К.- Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2003. - 104с).

Поява нового літературного імені в сучасному літпроцесі нагадує відголос луни - ще той автор далеко, а вже про нього чи його твори починають говорити. У літературному Івано-Франківську в новому ти-сячолітті такий відголос луни пройшов з приводу творчості декількох молодих авторів, що мають всі шанси помножити "піарівську" славу "станіславського феномену". Насамперед говорю про імена Софії Андрухович, яку запобігливий Ірванець вже встиг охрестити "принцесою української літератури", Тетяни Малярчук, чию повість "Троянда Альфонса", надруковану в "Березолі", висунув на Шевченківську премію Павло Загребельний (сам факт залишаю поки що без коментарів, однак переглянувши імена цьогорічних претендентів на сесю відзнаку, скажу, що в естетичному плані повість Малярчук залишається однією з найсильніших - що тоді робиться з нашою літературою, не кажучи вже про саму премію?!), і Андрія Жураківського, що входив у літгурт (асоціацію?) "Біла риба", і якому сам класик, себто Юрій Андрухович, посприяв у виході дебютної книги під інтригуючою назвою "К". І хоча Юрій Іздрик, сей добрий ельф літературних дебютантів, твердить, що "епоха... назв відходить у минуле", все-таки пробує розтлумачити оте "К", трактуючи його ("К") як "книга". Він же взяв на себе "ризик-віповідальність" "свідчити-про-нове-слово-в-українській-літературі".

Презентація книги, на якій я теж був, нічого не додала мені ні в зрозумінні автора, ні його творіння. У нас пішла мода на пре-зентаціях клеїти дурня, чомусь це видається молодим дуже "прикольним". Андрухович виглядав втомленим, сказавше коротке позитивне вступне слово і відзначивши, що йому найбільше сподобалась новелка "спогади про Алісу", дав можливість провадити се дійство молодим. Щодо жанру творів, об'єднаних А.Жураківським у "К" (нигу), то має рацію Іздрик у тій же передмові стверджуючи, що "книга, на обкладинці якої знаходимо лише ім'я автора, втрачає шанс дістати будь-яке жанрове визначення, і те, що ми легковажно назвали романом, може виявитися збіркою новел або поезій, а то й просто колекцією випад-кових нотаток". Останнє визначення жанру найбільше припало мені до душі, чим я скористався у назві до розмови про "К" А.Ж.

21 випадкова нотатка, об'єднані обкладинкою книги, наближають-ся до жанру щоденника, тим більше, що перша ововідка [нічні сеан-си] має жанрове уточнення "період із роману-щоденника". Хоча ці що-денникові нотатки є довільними: фіксуються якісь події, історії, фрагменти прози, поезії, фіксуються сни, авторські візії, бажання, збочення. У цьому сенсі маємо перед собою психологічний щоденник, коріння якого сягає в кіркегорівську добу з його "щоденником спокусника". Я не тверджу, що А.Жураківський писав свої твори під впливом Кіркегора, однак паралелі дуже яскраві. Просто ми стикаємося із тим в сучасній літературі, що той же Іздрик назвав "ми споживаємо вже спожите", хоча і сказане ним не про Жураківського, а навпаки, щоби виокремити цього автора.

Історії, озвучені А. Жураківським, різноманітні. Зрештою, я вже про це казав. Особливо мене переконала в доцільності появи цієї книги прозова нотатка "[уривок підслуханої розмови]". Себто, я веду до того, що у цій книзі кожний із читачів може знайти для себе саме той фрагмент, епізод тощо, який відповідає його естетичним, психічним, фізіологічним уподобанням. І це, напевно, найголовніше, у цій книзі. Направду таки, окремі сторінки, абзаци, речення дуже добрі. Так само, як є речі у цій книзі до певної міри прохідні. Все-таки - перед нами проза. Принаймні, дуже серйозна заявка на прозу. І цей автор має всі шанси ще нас не раз здивувати, так само, як має всі шанси нічого більше не сказати. А все тому, що для багатьох література стає тільки одним із етапів самовираження. Все більше молодих авторів між шляхом Гете і Артюра Рембо віддають перевагу останньому. І це говорить не тільки про несерйозність їхнього шляху чи розбещеність натури. Як знову-таки вдало підмітив Іздрик, перед нами "автентика, що не поточена шашелем інтерпретацій".

Все-таки у появі цієї книги є момент позитивний. Він полягає у тому, що наша література у багатьох моментах випереджає суспільні, політичні настрої. Звільняється від патоки псевдопатріотики (в його звульгаризованому кобзарському і каменярському варіантах). Література стає мистецтвом слова насамперед. Вона узаконює українство як складову частину європейського цивілізаційного простору. Це один із тих шляхів, який звільняє нас від страху культурного небуття.

Я не скажу, що все це так виразно прослідковується із дебютної книги А.Жураківського. Можливо, це один із моїх утопійних снів. Од-нак, те, що цей сон навіяний книгою А. Жураківського - безсумнівно.

Січень 2004.

м.Івано-Франківськ