статья
Роман Атаман
Синдром Пігмаліона
Найніжнішій у світі
Люблю, кохаю, як сонце росу,
Як вітер пелюстки, тебе одну.
Як жив без кохання? Не знаю.
Як вітер вітрила, як глечик вода,
Так серце моє, воно відтепер наповняє.
Більше за сонце, за небо, за вітер
люблю,
я очі, усмішку, поставу твою.
Та можна, хіба, вже тепер не любити,
Бо, знаєш, без тебе, не можу я
жити?..
* * *
Твої очі як волошки,
Ніби в них є неба трошки...
Ні! Мої не білі як ромашки,
Мої сірі, я - твоя ромашка.
Волошки свої даруєш ти мені,
Я в них сховаюся на дні.
Там так прекрасно і глибоко,
Можна я там побуду трохи?..
Ні! Не треба їх ховати більше,
Ні від кого. Таких нема ніде, твої
від Бога.
Ромашку, зірвану в своїм дворі,
Враз з серцем своїм віддаю тобі.
Ромашка і волошка різні,
Але пара.
Різні, як і ми з тобою, але - ДВОЄ.
* * *
Подяка за кохання
Мить, лише проведена з тобою
Додає снаги на все життя.
Бо ти і я - поєднані любов`ю,
Коханням на ціле життя.
Оксано, Кохана, - шепочуть вуста,
А серце аж мліє у твоїх руках.
Як лід холодний топиться на сонці,
Так тану я у тебе на руках,
Втрачає форму і стає водою.
І разом з ним, так швидко, як пливе
вода,
І навіть швидше, так в твоїй любові,
Розтануть, розпливуться, моє серце
і вуста.
Тебе, тебе одну кохаю і кохати хочу,
Коханнячко моє, - на все життя.
Без тебе день не день і ніч не ніч,
У тобі тільки справжньо оживаю я.
У тобі. Ти моє життя.
Кохання - почуття прекрасне,
Тобі за нього вдячний я,
Та як би я не дякував тобі,
Хіба для цього вистачить життя?
Дякую!
19.06.02
* * *
Я з мармуру тебе зробив би,
якби міг,
Тобою б любувався день і ніч.
Й хоч би ти була б така ж
прекрасна,
хоч холодна,
То все одно з тобою був би
віч-на-віч.
Бо що прекрасніш є як бачити
кохану,
Нехай і з мармуру, холодну наче лід.
Всю тиху й непорушну. Як живу.
Хоч образ твій у моїм серці є,
Та час розлуки знову настає.
Холодна ти б лежала предо мною,
Мені б побути хоч би й так, та все ж
- з тобою.
* * *
Ти - муза моя, бо тобі пишу
вірші,
Тепер я знаю як це вірш комусь
писати,
Але мені так легше свої почуття
сказати,
Чомусь так радісно і світло на
душі тоді.
Хотілося й колись вірші писати,
Та всі слова якимись
непослушними були.
Коли ж тебе почав кохати,
Вони самі собою уляглись.
Якби тепер мене спитали як,
Вони виходять в мене, всі оті
вірші,
Я у відповідь спитав би: Ви
кохали?
І відповідь напевно
була б тиха - ні.
* * *
Квітка для тебе
Коли твої вірші читаю,
То щось нове переживаю.
Кохання - не нове, я знаю
Але з віршем твоїм, як
квітка у воді - я оживаю.
Бо як не може квітка без води і
сонця,
так ти - моя вода і моє сонце.
Оживи мене , як квітку у своїх
руках,
Своїми пестощами, лагідністю,
ніжністю й
любов'ю.
* * *
Без тебе
І що би я робив без тебе?
Тоді б передо мною вкрилось
небо,
Хмарами, холодними і дощовими,
І довелося би чекати дощ, грозу...
Але тепер я не без тебе, хоч без тебе,
І хмари стали швидко покидати небо,
Сонце в ньому - серце моє, в ньому,
Палає сяйвом з радістю - для ТЕБЕ.
10.07
* * *
Ніч. Тепло. Обіймів твоїх рук.
І ніби опіки твоїх гарячих губ,
Солодкі, лагідні такі.
Неначе дощ в спекотний літній день,
Як ввечір на траву роса - то це все ти
така.
Така... приємна, ніжна і гаряча;
Не знаю куди дінусь я,
Без тями в тебе закохався я.
І тужу за тобою, як за мамою дитя,
І стогін груди розпирає,
І туга за тобою серце рве...
Оце усе так страшно та приємно,
Тебе отак любити наче сонце землю,
І станути на тобі як навесні сніг.
16.07
* * *
Вони якось спонтанно випливають,
ті вірші,
Слово за словом постають в рядках,
І проганяють за собою тугу й страх,
Лишають за собою на папері слід.
Бо завдяки тобі талант у мені
пробудився,
І, наче хтось у мені поселився.
Коли подумаю про тебе я,
То з потічка в ріку ростуть слова.
16.07
* * *
Я скучив за тобою. Чуєш?
Напевно що не чуєш. Але знаєш
Як радію, коли знову бачу тебе я.
Коли я біля тебе, то цього не
видно,
Ще б пак! Бо ж біля тебе я.
25.07
* * *
Щасливі ми, бо в мене ти, а в тебе
я,
І щастя наше більше як Земля.
Я знаю , що жінки слабкі,
Чомусь закладено в них так,
Кимось, для когось.
Але ти! Ти перевершила
Всі сподівання,
Усі надії і чекання,
Опорою і поміччю я хочу,
Щоби стала ти мені.
На все життя.
Життя прожити-
Не поле перейти.
Ходімо разом! Чуєш ?
Долаючи всі труднощі і шлях
Отак поконуючи.
До мети.
* * *
Ти чудо всіх чудес, збудованих колись.
Ти сад висячий, піраміда ти,
Маяк в порту і статуя свободи,
Усіх чудес на світі більше ти.
Природа ти незвідана і райський сад,
Таємний, з прохолодою і сповнений
принад.
Як добре що ти є, така,
Велична й разом з тим прекрасна.
Не можу надивитись - чи з землі,
Чи й навіть з висоти польоту птаха.
Тобою любуватимусь завжди,
Чи може володіючи колись,
Чи й зараз - як простий романтик.
17.09
* * *
Де ти пропала?
Десь загубилася ?-питаю я,
Забрала із собою радості життя.
А серце смуток й туга наповняє,
А де ж кохання; є , чи вже немає.
Та все ж не знаю.Бо керуюсь
почуттям,
Яке без тебе тихо заникає...
Мовкне, як птахи вночі.
Хоч знаю я, що знову сонце зійде,
І прийде ранок.Але для чого оця ніч?
Для чого птахи замовкають, ще раз,
Ще раз себе питаю.
І відповіді ще нема. Десь є, але її
не знаю
І сам, хоч ще живу,-- як квітка
восени,
Забуто й тихо заникаю...
* * *
Так хочеться любити! Є кого?!
Себе питаю. Та є. А як - не знаю.
Знов смутку відстань завдає,
Але я не здаюся - бо кохаю.
Та з того що - себе кохаю? Ні!
Тебе кохаю! Та як сказати тобі це,
Коли не поруч ти. Де ніжне обличчя
твоє?
Де очі твої, усмішка твоя, вуста,
Десь були. Але зараз їх нема.
* * *
Так прагну я тебе.
Ти й так прекрасна!
А ця поезія...
Нащо вона тобі?
Хоч знаю, душу виливаєш,!
Показуєш всі затінки душі...
Можеш сказати що не маю
права
Отак казати тобі я.
Бо хто такий тобі? Ніхто.
Коханий, тай усе. А може й ні.
Що це кохання? Живеш як в сні.
Сон - нереальність, за ним йде
дійсність,
Водночас й фатальність.
Та й як приємно мріяти вві сні.
Не хочу спати! Прикидатись...
Втомився вже. Я хочу бути
справжнім,
Кожної миті, лиш тобі.
Я хочу знати, де глибоко
В твоїй душі.
І плавати навчитись разом,
Ходити там удвох по дні,
Всі закутки, глибини, рифи
знати.
Ще більше і без тями
Лиш тебе кохати.
Для тебе бути всім, хоч і нічим,
Бо ти окремий світ. Як я.
Ми можемо лише частинно
об'єднатись.
Та це об'єднання залежить,
Мені залежить, дуже.
Бо так бажаю як ніхто ніколи
ТОБІ НАЛЕЖАТИ. Одній.
З тобою бути разом. Все, завжди
Та треба, щоб ти знала, що
перешкоди є
На нашому шляху. Бо хтось
зумисне наче Все псує.
Та не псує, шліфує, Притирає, наче Столяр.
Довіримося йому разом. Не ти чи я,
Чи двоє поодинці, а разом.
Вголос так, тримаючись за руки,
Нехай він долі наші поєднає тісно,
Як може й вміє сам. Один, навічно.
Ти тиха; бачу що глибока,
Ледь не бездонна як морська глибінь.
Скажи лиш: линь!
Втопи мене, тримаючи за руку,
Й ведучи. Йдучи зі мною,
Освічуючи шлях.
Я хочу бути бранцем
Твоїх тенет. Блукати в лабіринтах
Твого серця. Та не сам, з тобою.
Питати дозволу, просити чи благати,
Не бути варваром, а входити,
ступати,
Вливатись як вода, крапля за краплею,
Обвити лагідно, більш лагідно як дим...
* * *
Де ти? Де ти,
Хочу там де ти,
Не тут, не десь , хочу до тебе йти,
Йти разом, вже не сам, з тобою.
Ну нащо смуток цей? До болю.
Його не хочу, лиш тебе,
Та все ж він є. Не йде.
* * *
Я так тебе люблю, кохаю, обіймаю,
Як сильно, як це виміряти? Сам не знаю.
Та що це змінить, що це дасть,
З тобою на край світу, в прірву. . .
Двоє, куди захочеш,
На крилах ночі,
На суходолі чи на морі,
Щоб спутниками були зорі, Лиш я. І ти. Удвох.
Разом йти до мети.
Чому люди інших люблять?
Є відповідь? Не знаю.
І якось байдуже тепер,
По світі не іду, пливу як лайнер
Хоча самотньо ще, скучаю
Та все переживу із почуттям - кохаю
.
* * *
Якось самотньо на душі,
Та не мені одному,
Може й тому пишу вірші,
Так лишу щось у спадок, комусь.
Тебе всі бачать, а декотрі знають,
Помреш як всі, тоді вже хто впізнає?
Тебе забудуть, ким ти був,
Не тільки зовні, більше бо - в душі.
Ти ж не такий як всі,
Ти особливий, як і інші.
Душа твоя за Богом тужить,
Не за яким-будь,-- Тим Хто створив,
Тебе ,її, усе на світі.
Та він десь є, і ти десь є,
Далеко він від тебе, й близько водночас,
Туга за ним, і мізерна любов,
Якою можеш ти його любити,
Тебе до нього тягне...
Так хочу щезнути, забутись,
Розчинитись в ньому, хоч не знаю як
Та все одно я хочу. Дуже. Так.
Нема притулку жодного на світі
Найкращого, лиш тільки він,
Тебе притулить, в жменю візьме,
І вічністю тебе любитиме він так,
Як не любив ніхто ніколи і ніяк...
* * *
Навчитися вірші розуміти,
Чиї б вони не були,
Бо кожен вірш-поета дух,
Як кожен звук, окремий, порухи душі,
В який бік рушить -- в той він пише.
Хіба так легше висловитись? - Аж ніяк,
Це набагато важче ніж словами, але так
Він душу свою виливає. Всім.
Він нею ділиться. Беріть! Хто хоче?
Усім даю! Ділиться бо-
Бо для нього це життя!
Нехай не всі це розуміють,
Можуть оцінити, насправді не важливо це
Важливо інше в ньому-
Він так хоче жити, так любити,
Бо так не просто, бо складніше так.
Багатогранність хоче показати, не свою,
Усіх. Чи навчитеся бачити нарешті?
Пізнати його світ, він ділиться ним з вами,
Направо і наліво душу роздає,
Як вміє. Нехай він робить це
віршами.
