статья
Любов Загоровська
Тільки б не довго цей сум зоставався в мені...
( Аронець М. Поезія: верлібр, танка.
- Івано-Франківськ: ПП І. Косовича, 2002. - 160 с.)
Невеличкі мініатюри вимальовують окремий сіт. Так дитина усвідомить
вперше навколишню красу і завмре, зачарована назавжди. Таке захоплення
зустрічаємо і у верлібрах Мирослава Аронця. Внутрішній світ його
ліричного героя перебуває у неймовірній гармонії із світом навколишнім.
Будь-які зміни в природі викликають неодмінну реакцію в душі ліричного
героя:
Притихлий колір
вибухнув в мені
і я заслаб цвітінням
на траві -
бджола тепер шукає
нектар
і в моїй золоченій сльозі.
Поезію вирізняють особлива метафоричність і кольористика, адже
"... настрій - це кольори". Світ поета не розділений
на чорно-білі кольори, він буяє усім спектровим розмаїттям відмінків:
Я махаю рукою - прощаюсь,
червоніють сліди -
попіл на прузі буття.
Червоний колір у поета - символ кризової ситуації. Тої межі,
яку боязко переступити. У такі миті дуже хочеться повернутися
у дитинство. У той час, коли життя видається прекрасним і світлим,
а всі люди - добрими і щирими. Та ліричний герой М. Аронця не
може дозволити собі розкоші повернення. Адже у світ дитинства
треба повертатися з чистою душею, не вносити туди бруду "дорослого"
життя:
Чи смію я в дитинство повернутись
в думках хоча б,
коли обріс я терням нелюбові
як і весь двадцятий вік?
І коли унеможливлюється повернення до вітлих днів дитинства,
у ліричного героя зостається лише віра у небесне милосердя і справедливість,
віра в Бога:
Він до нас іде ще й нині
з подихом останнім,
що як зірка у зернині
гріє сонцем раннім.
Найголовніше для людини - залишатися саме Людиною у будь-якій
життєвій ситуації. Адже вона - істота мисляча і несе відповідальність
за все, що діється у світі:
Щоб ти не робив -
небо несеш на плечах,
на долонях.
Куди б ти не йшов -
у небі твій шлях
до своєї зорі.
Щоб ти не говорив -
серце чиєсь торкаєш
каменем або квіткою,
холодом або теплом
Людино!
Ти від народження
Йдеш дорогами всесвіту,
про серце своє забувши.
Вірші пронизані глибоким філософізмом. Кількома короткими і влучними
штрихами охоплені майже всі сфери буття нашого. І ліричний герой
залишається собою. Він або ностальгійно спостерігає за навколишнім
світом:
Навіть вітер заслухався,
як підкрадається осінь ...
або перебуває у постійному пошуку істини:
Іду, щоб зустрітись із собою.
Коли падаю звуком
від підлості друга -
опираюсь
на мудре чоло землі.
Справді, земля відіграє велике значення для ліричного героя,
адже вона: "... сонце, тільки в серці твоєму".
Перечитала вірші Мирослава Ірванця і замислилася: невже справді
за щоденною біганиною і клопотами втратила відчуття свого зв'язку
із тим вічним, що завжди оряд і яке ніколи не зраджує. Поглянула
вгору і побачила срібний сніг у яскравому промені сонця. Вдячна
поетові, що нагадав про нього.
