статья
Антон Морговський
Загадкова усмішка "Божої кульбабки"
(оповідання)
Як син заступника голови облвиконкому (не якогось там лейтенанта
Шмідта) я потрапив з апендицитом не в звичайну міську лікарню
під номером таким-то, а в "білу", як її називають в
народі: не за кольором стін, а тому, що доступ туди лише б і л
и м людям.
Їхнім близьким теж: дружині (чоловіку), дітям, тещі (свекрусі)…
Хвороби на посади не зважають, який пост займаєш - не цікавляться.
Хворіють б і л і, як і всі смертні, тільки лікуються інакше: ліпша,
досконаліша апаратура, кваліфікованіший медперсонал, комфорт.
Після операції опинився я в палаті номер сім (не шість, як у Чехова,
хоча, в кожному відділенні стаціонару є своя палата №6; апартаменти
ліксанупру тут не виняток); на сусідньому ліжку - дідок з червоним
лобом, зализаним сивим волоссям, ангельським виразом обличчя:
тихенький, приязний, ласкавий, - "божа кульбабка".
- Іакинф Созонтович Біляр-Парцекальський, - представився мій
сусід.
Прізвище ні про що не говорило: очевидно, вирішив я, в той час,
коли цей Біляр керував, гримів, я ще під стіл пішки ходив.
Пережив свою славу, доживає віка, неборака. Скільки ж йому вже
стукнуло? - намагався я визначити вік Іакинфа Созонтовича, вирахувати,
на який час припала та слава (Брежнєва, Хрущова?..). - Цікаво,
як почувається нині, всіма забутий, без реальної звичної влади?
Потихеньку хворіє, примирившись, що всьому свій час… - резюмував
я попервах. - Почувається, можливо, й не гірше, ніж коли в о з
н о с и в с я на високому кріслі, в оточенні численних телефонів…
- У кожного віку свої переваги, - почув наступного дня за обідом.
Їв Біляр-Парцекальський, як горобець: подзьобає - і вже наситився.
Він знав безліч історій, не стільки вичитаних, скільки пережитих.
- А от в тридцять четвертому…
Я виявися не тільки уважним слухачем, а й терпеливим. Часто обридало.
Маса фактів, а ЩО за ними?.. - не вловлював концепції, основної
ідеї.
От ви прожили, перепрошую, о с н о в н е життя, - вертілося на
язиці, - багато бачили, чули, вивірили на власному досвіді: що
винесли з того всього, яку премудрість хотіли б заповісти своїм
нащадкам?
Добре, що стримався: як дізнався пізніше, дітей, а відтак і онуків,
Іакинф Созонтович не мав, - усе своє життя присвятив "боротьбі
за світле…"
- - -
Перед обідом прогулюємось по території лікарні, огородженої від
зовнішнього світу підмурівком з ажурним плетивом залізних прутів
(химерний візерунок, своєрідна естетика), при вході, в'їзді -
будка з телефоном, вахтер: ніхто сторонній сюди не проникне, так
що хворій собі нездоров'я, одужуй, не переймаючись ніякими турботами
у цьому ізольованому від житейських драм і проблем райочку.
Чи не за це "світле…", Іакинфе Созонтовичу, ви боролися
все життя?
При всьому захопленні моїм супутником, його непересічною натурою,
біблійним віком, подібні шпильки напрошувалися досить частенько.
Стримувався.
- …Вбивство Кірова насторожило не багатьох, мало хто розумів
чи хоча б здогадувався т о д і, який механізм уже запущено в дію…
Іакинф Созонтович не пам'ятає, чим займався учора (ходив на електрофорез
чи ні), забуває, куди приткнув книжку й окуляри, чи ковтнув перед
сном пігулку, зате чудово, до дрібниць, пам'ятає дні юності.
- Скільки бачив його, цей дуб, здається, завжди був таким велетнем.
Двохсотлітній ялинь - ровесник міста: немало перебачив на своїм
віку!
Яку тему не зачепи, Біляр-Парцекальський за словом в кишеню не
лізе.
- Деякі секвої налічують більше двох тисяч років - ровесники
Христа.
- У Бразилії, в одному з таких гігантів, що заважав автостраді,
прорубали тунель з двостороннім рухом. А на пні - майданчик дискотеки.
Розповідає захоплено, як дитина: все ще не втратив дар дивуватися.
Ні разу не роздратувався, не розлютився, - невже такі міцні має
нерви?
Ні, веселість не вроджена, - за всім цим велика робота над собою
- цілеспрямована, усвідомлена, щоденна, скеровувана твердою волею.
А ще глибше, підозрював я, ховається якась таємниця, вельми болюча.
- - -
На місці нинішньої лікарні раніше (давно, що до війни) стояв
храм - кафедральний собор святого рівноапостольного Андрія Первозванного.
Навчаючись на історичному факультеті, я зацікавився історією "архітектурної
пам'ятки" сімнадцятого століття: узнав імена архітектора,
живописців (дивом відшукав репродукції інтер'єру), каменотесів-будівничих
і навіть окремих робітників, що внесли свою лепту у народження
перлини, що вражала своїм виглядом навіть з фотографій - старих,
невисокої якості, пожовтілих від часу.
Перлину знищили, "змели з лиця забобон", у 1932 році.
Хто?..
- Хто конкретно? - допитувався я у старих людей. - Кого пам'ятаєте?
Узнати пощастило небагато.
Місцеві остерігалися "іти на таке", "боялися прокляття
народного".
- Приїхала невідомо звідки група комсомольців на чолі з "чортом…"
Спершу зняли хрести, обдерли позолоту, винесли з ризниці, вибрали
з вівтаря срібне начиння (ікони, інші культові речі, що "не
становили цінності", залишили), а тоді й заклали вибухівку.
"Багато".
" - Спеціалісти".
Стіни, одначе, виявились міцнішими. Кілька днів гриміли вибухи…
Безрезультатно.
" - Сам Бог проти…" - зітхали старші люди, баби й діди
хрестилися.
"Раціоналісти" обурювались:
" - Навіщо руйнувати? Можна було б у школу перетворити чи
в склад".
А з динаміків лунали бравурні марші, пісні типу "жити стало
хороше, веселіше стало жить". Чи не це надихнуло юних ще
на одну спробу?
Спроба вдалася.
" - Ур-ра!.."
Завалився храм.
Будувати новий (нової віри) виявилось дещо складніше, ніж викорінювати
пережитки, розсіювати темноту. Втім, "дерзновенних і одержимих"
те не обходило, - їх перекинули на інший "об'єкт", на
нову роботу.
Мені кортіло запитати в Іакинфа Созонтовича, - можливо, що він
що-небудь знає конкретно про тих безіменних героїв, та щось стримувало.
Одного разу таки не витерпів (ми саме прогулювались торенкуром,
проминаючи відмітку "200 метрів") - завів розмову на
цю тему…
- Не запізнимося?... - дід удав, що його більше хвилює обід.
- Ходімо.
Делікатність в поєднанні з витримкою допомогли йому зберегти
спокійне обличчя, збентеженість, а то й гостріше відчуття не проявилися.
Міцний горішок, - захоплено думав я. - Що виявиться, коли розкусити?
- - -
- Я помітила, ви часто прогулюєтесь разом з Біляром, - сказала
медсестра Валя, коли в маніпуляційному кабінеті ми залишилися
удвох.
- Так. А що?
- Та-а нічого…
До кабінету зайшла інша медсестра - і тому Валя не "відкрилася".
Що ж вона хотіла мені повідомити? Щось важливе, знати, про Біляра.
- Дякую, - нічого іншого не залишалося як підтягнути штани і
вийти.
Іакинф Созонтович грав у холі в шахи. Програвав і … сміявся весело:
- Н-ну затисли!.. - чухав мідного лоба. - Гросмейстери у таких
ситуаціях здаються, - помітив мене, підморгнув і повалив свого
короля.
- Ще можна було борсатися, - оцінив я позицію. - Даремно поспішили.
Старий кивнув на гурт, що завис над шахівницею: грали навиліт,
кожен з нетерпінням чекав своєї черги: навіщо зловживати їхнім
терпінням?
- Великодушно.
Та він уже не чув моєї похвали, - сів у фотель поближче до вікна
(більше світла), одяг окуляри і розкрив нерозлучного Плутарха…
Що ж Валя хотіла розповісти про нього? - позиркував я на Іакинфа
Созонтовича, заглибленого в книгу. - Очевидно, щось малоприємне.
При нагоді розпитаю, що намарно гадкувати, - вирішив я, косуючи
на двері маніпуляційного кабінету. - Можливо, й розкриється тайна?
- - -
- …Отак живе людина, марудиться, помирає, а для чого жила, не
знає.
- Хто хоче узнати - узнає.
- Перед вічністю і безмежністю космосу всі ми, наче сліпі кошенята.
- Не всі.
- Наприклад?
Я процитував:
"Один у одного питаєм:
Нащо нас мати привела?
І, не дознавшись, помираєм,
А залишаємо діла…"
- Які там д і л а, - махнув рукою Іакинф Созонтович. - Ще Еклезіаст
сказав, що все, що б ми не робили, марнота марнот і ловлення вітру.
Досі на подібні теми розмова не заходила, і я намагався підтримати:
- Людина залишає по собі дітей, мости, книги, симфонії… храми…
- Угу…
Надвечір дощ стих, і ми вийшли прогулятися уже звичним маршрутом.
- Знаєте, який тут підмурівок? - Біляр-Парцекальський кивнув
на стіни.
- Який?
- Ще андріївський.
Я вдав, що не зрозумів:
- Тобто?..
- Ви, звичайно, Андріївську церкву пам'ятати не можете: вас тоді
ще на світі не було, коли… м-м… її ліквідували. Фундамент лишився.
- Фундамент я пам'ятаю: в дитинстві ми тут гралися - у піжмурки…
Стара "біла" знаходилась у центрі міста: шум, гам,
постійно машини чмихають газами, - не сподобалось якомусь начальнику,
перенесли.
- Коли проектували цю лікарню, то враховували с т а р и й фундамент.
- Зривати не хотіли?
Біляр промовчав.
- Місце тут хороше, майже на околиці: тихо, можна спокійно хворіти.
А от вмерти спокійно вам, схоже, не вдасться. Признавайте, що
мучить?
Не дочекався.
- Іакинфе Созонтовичу, а ви родом не з нашого міста? - поцікавився
я.
- Ні…
- А коли вперше приїхали?
- В якому році?.. - довго обдумував, що відповісти. - Храм ще
стояв.
- Бачили, як його… руйнували?
- Бачив… - здавалось, хоче додати щось, та, одна, не одважився.
Я боявся, що більше нічого не дізнаюся тепер - не дізнаюсь ніколи:
- Мені розповідали, що викликали групу відчайдухів з іншого міста…
- Чому? А місцеві?..
- Боялися, кажуть, прокляття людського. Та й і як їм жити потім
тут?
- Ну-ну, що ще?..
- Командував групою особливо відчайдушний, лютий: люди Чортом
прозвали.
- Гм…
- Хіба ви не знали його? - допитувався я . - Ви ж казали, що
б а ч и л и.
- О, сину мій, скільки я набачився різного на своєму віку! Страшне.
Що-небудь істотне, переконливе узнати мені так і не вдалося,
- Іакинф Созонтович звично зиркнув на годинника: наближався час
вечері.
- - -
По дорозі в їдальню я помітив медсестру Валю: вийшла з маніпуляційного
кабінету, зауважила мене і наче завагалась. Повернулась назад.
Я прочинив двері:
- Можна?
- Так-так, заходьте, - очі виблискували по-змовницьки. - Прошу
сідати.
Звично доводилось чути: "лягайте", - і набирала в шприц
вітамін Бе6.
А може, промайнуло на мить бісикувате, легковажне, - закохалася
вона?
Та Валя була серйозна:
- Ви, напевно, в курсі, що тут раніше була Андріївська церква,
чули?
Я кивнув.
- Знаєте і те, що її в тридцять другому році підірвали; знаєте
хто?
- Чужаки, група…
- А керував ними?..
- Якийсь Чорт.
- Наш Біляр.
Добре, що я таки сів, - не втримався б на ногах після почутого…
- Не може бути.
- Це точно.
- Звідки ви знаєте?
- Мені бабця розповідала: Іакинф Созонтович сватався до неї,
уже навіть йшлося до весілля (взаємно любили один одного), та
коли узнала, що хочуть руйнувати Андріївку, поставила питання
руба: або-або.
- І він вибрав…
- Не вибрав - був упевнений, що все те не більше як "бабські
примхи".
- І відмовила опісля?
- Так.
Було чути, як у кухні на роздачі брязнула тарілка, - голоси і
сміх.
- Що ж він зробив?
- Поїхав, думав, перемнеться й забудеться, та почуття виявилось
дужче.
- Повернувся?
- Уже начальником, великим цабе - думав, тим в з я т и вдасться…
- Не вдалося?
- У бабці принципи виявились міцніші, ніж почуття. Не могла простити.
Знову сміх на кухні.
- Оцей кабінетик, де ми знаходимось, - місце, де колись були
хори. Ми в храмі.
- Лесю Марківно, Созонтовичу - подвійну порцію… І мнясця побільше.
І знову сміх.
- Слухайте, Валю, але ж він так і не одружився… Може, однолюб?...
- Може.
Вечеряти перехотілося, і я вийшов надвір. Мжичило так само занудно.
Не хотілося повертатися в палату, бачити Біляра, - блукав до відбою.
- - -
Через кілька днів мене виписали. Іакинф Созонтович наче якимось
чином узнав про нашу з Валею розмову, - уже не розповідав різні
історії: "з життя" і вичитані у Плутарха, - лежав замислений,
понурий.
Дивився в стелю.
Я все прикидав, як піти, не прощаючись (не міг дивитися йому в
очі).
Вибрав момент, коли Біляр-Парцекальський пішов на електрофорез…
Історія на цьому, однак, не закінчилась, - мала своє продовження.
- - -
Десь через місяць Іакинф Созонтович оголосив голодовку "до
кінця".
- В ім'я чого?
- Пояснити відмовився.
- Дивак.
Помер від виснаження, так і не піддавшись на вмовляння лікарів…
- Невже нічого не могли вдіяти?
- Кого лиш не підсилали до нього! А він лиш усміхається, як дитина.
Я пригадав ту усмішку.
- Дивиться на тебе, - розповідала Валя, - а думками десь дале-ек-о.
…Під подушкою знайшли іконки.
Навіть коли Біляр лежав у труні, на обличчі світилася та усмішка.
Тиха, загадкова.
- - -
Щоб завершити цю розповідь на оптимістичній ноті, признаюся (не
без деякого задоволення): ми з Валею нині зустрічаємося щовечора.
Йдеться до весілля.
Життя, як то кажуть, продовжується.
Амінь.
