статья
Тринадцять запитань прозаїку Антону Морговському
від критика Євгена Барана
1. Розпочну з традиційного: є відома фраза Гете, що пізнати
автора можна, лише відвідавши його батьківщину. Які у Тебе збереглися
враження про малу батьківщину? Хто стимулював Тебе до творчості?
І яка роль у Твоєму становленні як письменника такого міста, як
Київ?
2. Антоне, Ти дебютував 1983 року книгою повістей "І
тоді я прийду...", ще через п'ять років вийшла друга книга
прози "Свято білої сорочки" (до речі, не зафіксованої
у письменницьких довідниках 1987 і 1996 рр.), відтак наступила
пауза у Твоєму творчому житті. Чим вона зумовлена і чим заповнив
Ти роки творчого мовчання?
3. Твій наступний твір - роман "Фіропа єси..."
видруковано у журналі "Сучасність" за 1996 р. Що змусило
повернутися до творчості? І якби обставини повернулися інакше
у Твоєму житті, чи повернувся б Ти до творчості?
4. Починаючи з 1996-го у всіх Твоїх творах (романи "Фіропа
єси...", "Фіфті-фіфті", "Аве, Марія, аве!",
повість "Смерть у Золотих Пісках") центральною темою
є стосунки чоловіка і жінки, тема шлюбної зради. Чому таке зосередження
саме на цій тематиці? Які теми тебе ще цікавлять, а до яких боїшся
підходити?
5. Як ти розцінюєш думки сучасних українських літераторів
щодо потреби такої премії, як Шевченківська (міркування М. Рябчука,
Б. Жолдака, Г. Штоня, О. Забужко, Є. Пашковського та ін. у "Літературі
Плюс", число 3 за 2001 р.)? Яка Твоя позиція у цьому питанні?
6. Зараз зринуло багато літературних конкурсів ("Коронація
слова", "Золотий Бабай" та ін.), які полегшують
авторові шлях до видання книги. Як ставишся до таких конкурсів
і чи не хочеш спробувати себе у ролі конкурсанта?
7. Декілька останніх років Ти живеш у Івано-Франківську.
Це був випадковий чи свідомий вибір твого місця проживання? І
як ставишся до розмов про літературний феномен Івано-Франківська?
8. Чи слідкуєш за тенденціями сучасної української прози?
Хто з сучасних прозаїків Тобі близький світоглядно, естетично?
9. Що для Тебе означає література? Чого шукаєш у ній, чого
прагнеш? Чи оцінюєш тверезо свої шанси у літературі?
10. Як собі уявляєш літературну славу? Твоє ставлення до
неї. Чи хотів би літературної слави?
11. Чи не вважаєш, що література вичерпала можливості впливу
на читача і як така набуває все більш локального характеру? Якщо
так, то який вихід можеш запропонувати?
12. Чи могла б літературна невдача змінити уявлення про
життя, зокрема Твоє?
13. Чи маєш якісь особливі поради, як уберегтися від літератури?
Дякую за розмову.
1.
Народився я середохрестя: на межі Полісся і Поділля, не вночі
та й не серед дня (перед світом), не в селі, та й не в місті -
смт. Першотравенськ, Житомирська область. А корова наша паслася
в Хмельницькій. І ще багато чого межового і незабутнього сталося
саме в сусідній області, хоч би - перша сповідь і перше причастя.
По закінченні середньої школи я поступив до Київського університету
ім. Шевченка на філфак: з 8-го класу був позаштатним кореспондентом
"районки" (мріяв стати журналістом), друкував гуморески,
ночами писав пригодницькі, фантастичні, сатирично-філософські
повісті, якими завалював редакції обласних газет. Київ, студентське
життя охолодили запал амбітного початківця: не інших вчити - перше
самому набратися розуму; нові зацікавлення і пріоритети, періодично
переглядувана цінностей шкала.
Другокурсником я написав повість в гуморесках про студентське
життя, віддав рукописи на обговорення університетської літстудії.
Сподівався на схвальну оцінку, уява малювала райдужні перспективи.
Наче грім з ясного неба - "автор паплюжить студентське життя,
змальовуючи в чорних кольорах". Одна за найчастіше вживаних
цитат: Пацюк (негативний персонаж) сковорідку зі смаженою картоплею
ставить на конспекти... Звичайно, автор має на увазі конспекти
першоджерел - творів Маркса, Енгельса, Леніна. А це вже міна під
нашу ідеологію, підрив політичної могутності не тільки СРСР -
всіх країн Варшавського Договору. Першим виступив старшокурсник
- завтрашній аспірант, інші оратори також знаходили в повісті
"наклеп", "очорнення дійсності", "викривлене
бачення", "спотворене змалювання". Звинуватили
мене в усіх -ізмах, з націоналізму починаючи. Клекотіли настільки
пристрасно, що я вже й сам був готовий повірити в ту ахінею: "бандерівець",
"сіоніст", просто "ворог народу". Все те можна
було б сприйняти як тему для ще однієї гуморески (доповнення до
моєї повісті), якби не пропозиція занадто запопадливого дбайливця,
ревнивця "чистоти рядів": поставити перед деканатом
питання про відрахування автора "чорнухи" з університету.
"Не місце таким!.." - дружно підтримала решта. Я вперше
відчув силу слова, зрозумів, яка то могутня зброя. Якнайменше
- двосічний меч: не володієш ним вправно, сам зітнеш свою голову.
Додому, "в Первомайск", я повертався охоче, користаючи
з найменшої нагоди. Привозив ковбасу і масло (рідше - київського
торта), та незмінно - книги, книги... "Навіщо їх стільки?
- світилося в очах малописьменних батьків. - Невже ти все це перечитаєш?"
Найдужче були вражені, коли я, вже випускник, припер 11-томного
словника української мови, - навіщо? Всі екзамени здав, диплома
отримав - для чого ще?.. Скільки можна?..
У Києві я прожив 5 років у студентських гуртожитках і стільки
ж - по квартирах, поки не отримав помешкання у Миколаєві. Київ,
як і рідний Першотравенськ, формували мене як особистість і як
прозаїка, хоча у творах не знайшли адекватного відображення. Буває
і так.
Хто стимулював до творчості? Ніхто. Я писав не завдяки..., а
всупереч...
2.
Після горбачовської Перебудови - національне відродження, а затим
- "ринкові умови": історія творилась на очах. Політикою
я не спокусився, бізнесом змушений був зайнятися: годувальник
сім'ї. Одружився я 30 квітня 1986 року. Як сказала працівниця
загсу, в добрий час подали ви один одному руки. Тоді ще мало хто
знав, що 4 дні тому збулося пророцтво про траву полин, і "згіркли
води". У весільну подорож (медовий місяць) з Миколаєва ми
вирушили до Києва. А через півроку квартиру в місті корабелів
поміняли на хатинку в Яремчі, де й прожили на березі Прута - сім
щасливих років, плекаючи сина Елі-Езера.
Наприкінці 80-х, коли Кашпіровський був у зеніті популярності,
я співпрацював з ним як літератор, їздили разом по всьому Союзу:
відомі сеанси, прес-конференції, симпозіуми, виступи у Мін. ох.
здоров'я СРСР та інших закладах. Зібраний мною матеріал ліг в
основу книжки, яка витримала кілька видань: Київ, Москва… у Польщі
вийшла під назвою "Fenomen Kaszpirowskiego". Не все
у ній сподобалось Анатолію Михайловичу, стосунки розірвалися.
І дуже вчасно, - я уже дозрів до самостійної видавничої діяльности.
Хотілося випробувати себе в новому амплуа. А як же власна творчість?
Перевіряв на собі толстовське "Якщо можеш не писати, не пиши".
Цікаво було, на скільки мене вистачить. А головне, література
- це моє чи випадкове.
Навіть займаючись видавничою діяльністю (друкарні, реклама, реалізація...),
весь у бізнесі, я не стримувався і нотував - те, що надто вже
просилося на папір. Згодом усвідомив, що пора повертатися на кола
свої, годі себе дурити примарними цінностями. І в 1994 році засів
за роман "Фіропа єси", на бізнесі поставив крапку. 7,
а точніше, 9 років осторонь літпроцесу далися взнаки: моє ім'я
призабулося... В першій половині 80-х мене як автора книжки "І
тоді я прийду" постійно згадували в обоймі, з ким я входив
в літературу: Шкляр, Медвідь... А через 10-ліття повертався як
початківець: гриміли нові імена.
3.
Важко уявити обставини, які б завадили мені повернутися до творчості.
Хіба що - фізична смерть. Або ж - якби відчув (переконався), що
література - не моє: те без чого можу обійтися.
4.
Тема адюльтеру - вічна тема. Я був би нещирим, якби оминув її.
З часу появи "Анни Кареніної" минуло понад сто літ -
"нові часи нового прагнуть слова". Доки існуватиме сім'я,
доти будуть і ці проблеми.
Значно ближчою для мене є тема пошуку смислу життя: з юнацьких
повістей і до останньої, ще не опублікованої - "Тінь птеродактиля".
У кожному з 4-х написаних мною романів є герой фаустівського складу,
наш український д и в а к. Тема, до якої здавна підступаюся, це
тема смерті. Переживши її десятки (!) разів, гадаю, дозрів, щоб
набутий досвід осмислити в художній формі. Саме зараз я працюю
з цим матеріалом - роман "Инший".
В повістях чи навіть в оповіданнях я ніколи не замикався на одній
темі - ту чи ту намагався висвітлити у поєднанні з іншими, як
то є і в житті. Інакше - обмеженість. І не лише тематична.
Чи боюся як автор якоїсь теми? Не візьмуся писати про те, що
мене мало цікавить, що в мені внутрішньо незріле, чуже мені, до
чого я байдужий. Наприклад, історії детективного характеру з штучною
інтригою. Письменник - дослідник життя через призму душі, а не
просто описувач певних подій, майстер нанизувати псевдокоштовні
брязкальця.
Хочеш почути про мої страхи як літератора? Є, є і в мені "онтологічний"
страх. Передусім, це страх стати, як "як мідь та дзвінка
або бубон гудячий" (Кор., 13:1). Як ти колись казав про мого
колегу, є слава - немає творів. Не доведи Господь...
5.
Премія для письменника - як добра кава: приємно пити (ритуально-смачно),
відоме збудження і нетривале піднесення, а затим - "похмільний
синдром" повернення до щоденних випробувань: незакінчена
сторінка тексту на письмовому столі, невміння (безсилля) піднятися
на крутіший щабель, безкінечні муки творчості. Премії, звісно,
потрібні, хоч не вони рухають стилом автора. Хотілося б об'єктивности
більшої в їх присудженні. Шевченківська - як найвища державна
відзнака митця в Україні - має ті самі вади, що і решта премій:
упередженість, клановість, групівщина тощо.
6.
"Золотий Бабай" ставив за мету "витягти на світ
Божий" талановитого автора, який не відомий широкому загалу,
не має змоги оприлюднити свої твори. "Ключ" - роман,
можливо, й непоганий, але Шкляр - не з тих авторів, котрі не відають,
як пробитися до читача. Радше навпаки. Тому вважаю, Що "З.
Бабай" свою місію не виконав.
Тепер - "Профанація слова". Пардон, "Коронація...".
Втім, я невипадково обмовився, валаамова ослиця. Признаюся, брав
участь у цьому конкурсі у 2000 році - на розгляд журі запропонував
свій кращий роман "Аве, Марія, аве". Премії отримали
твори, котрі не стали явищем літератури, не набули й обіцяної
популярности. Мимоволі закрадається підозра, що організатори й
не намагалися досягнути того, що декларували, - керувалися "принципами",
відомими тільки їм.
На час публікації цього інтерв'ю вже будуть відомі результати
"Коронації слова - 2001", котрі, боюся, підтвердять
мої підозри. Знову будуть премійовані посередні твори. Це не пророцтво
- тільки тверезий погляд, розуміння тих людей, для яких література
стала годівничкою, своєрідним бізнесом.
7.
Як мовиться, я довго не міг нагріти місця, заякоритися. Коли
у Канта запитували, чому він не одружився, філософ відповідав:
"Коли мені потрібна була жінка, я не мав змоги її утримувати,
а коли я мав таку змогу, жінка мені уже не була потрібна".
Перефразую: коли я пристрасно бажав жити у Києві, той мені не
усміхався (я не мав прописки), а коли, вже бізнесменом, я міг
придбати квартиру хоч би й на Хрещатику, у столицю мені уже не
хотілося. В Яремчі почувався ліпше, затишніше. З часом, однак,
відчув, що замикатися на спогляданні, втішаючись тим, що маю,
зарано, - ще праглося активного життя. І наче кара за ті нескромні
бажання - став сліпнути. Разом з сім'єю (а як інакше? сам безпорадний)
поїхали у Вроцлав, лікувався лазером більше півроку; ночами, щоб
нікому не заважати, виносив журнального столика на сходову клітку
і там, під гуркіт ліфта, фломастерами писав роман "Фіфті/фіфті";
писав майже навпомацки, величезними літерами - наче пальцем по
піску; за тиждень списував більше десяти фломастерів.
По закінченні лікування професор сказала: "Pan ma milosc
u Boga", - сама, подібно, не вельми вірила, що зір удасться
зберегти.
Поверталися на батьківщину - нас чекала квартира в Івано-Франківську.
Перебираючись з Яремчі у нове помешкання, я ще не знав про "станіславівський
феномен". Як я ставлюсь до розмов про нього? Великодушно.
За приказкою: чим би дитя не тішилось...
8.
Світоглядно мені близький Степан Процюк (з півслова ловить суть
найскладніших проблем), естетично - Євген Пашковський. С. Процюк
не тільки відомий прозаїк - він ще "грішить" поезією
і есеїстикою, встигає готувати лекції студентам в університеті,
брати участь в безкінечних культурно-мистецьких заходах, опікуватися
хворими батьками, читати рукописи початківців і допомагати їм
з публікаціями, виховувати двох синів, нещадно-в'їдливо виполювати
"станіславівський феномен", хоча останнє більше нагадує
боротьбу з вітряками. Ховатися у вежу зі слонової кістки - це
не для Стефка; як ініціатор літгурту "Нова дегенерація"
він і досі, вже автор семи напівскандальних повістей, - активний
учасник літпроцесу. Чого, на жаль, я не можу сказати про себе:
волію писати "в стіл", залишаючись осторонь як столичних,
так і периферійних жабомишодраківок. А мій друг не цурається "брудної",
в чомусь принизливої роботи: переконаний, що література - це святе,
і, як перед входом до храму, треба знімати шапку, витирати ноги.
Не хочу тут критикувати інших авторів, не менше популярних, яким,
вважаю, було б не зайвим багато чому повчитися у Процюка - як
автора і як людини.
9.
Література для мене - це все. Даруй за мимовільний патос, але
це дійсно так. Вище - хіба що Бог, та Бог - над усе, тому порівнювати
чи протиставляти було б некоректно.
З отрочих літ я мріяв бути письменником, хоча це й може видатися
дивним: жодних передумов, якихось об'єктивних обставин, традиції
не було. Пам'ятаю, читав я книжку сучасного автора й нагло подумав:
це ж і я можу написати подібно, а може, й ліпше. Так було порушено
священну грань, яка відділяла мене, звичайну людину, від Письменника
- деміурга і небожителя.
Потреба писати виявилася куди більшою, ніж я підозрював. Попри
всі труднощі цього процесу, мені подобалося мережити рядок за
рядком, заповнюючи школярські зошити банальними переказами прочитаного
в інших книжках - власного осмисленого досвіду не мав. Звичка
писати переросла в характер, характер - в долю. Прозаїк як стиліст
визначається кількістю мозолів на сідницях. Згодом я не раз намагався
кинути, зав'язати, поставити крапку. Та не знайшлося нічого, що
могло б замінити літературну творчість. Ніщо інше не давало подібного
задоволення, не бачилося ближчим. Література стала надійним сховком,
втечею від принизливої буденщини, діяльністю з вищим смислом.
Я вже давно позбувся характерної чи не для всіх авторів нетерплячки
швидше надрукуватися, отримати відгуки... Мені подобається подовгу
марудитися з текстом, правити і переписувати, викреслювати і доповнювати.
І так - аж поки не відчую, що починаю псувати. Лиш тоді зупиняюся
- віддаю рукописи до набору. Сам я з комп'ютером не працюю: пробував,
намагався - не те. Мордувався більше року, та так і не зміг крокувати
в ногу з часом - повернувся до старенької незрадливої "Еріки".
Перше нотую фрагментарно - ключові моменти, затим пишу від руки
весь текст сюжетно, вичитую, правлю і тільки по тому передруковую,
змінюючи написане до невпізнанності: чернетка служить як сюжетна
канва, не більше. Окремі розділи, з великої любові до них, можу
передруковувати по кілька разів: не хочеться розлучатися.
Мої шанси в літературі? Думаю, взявся я за цю справу невипадково
- займаюся не чужим, а своїм. А відтак, шанси є... Не втрачаю
надії написати щось ліпше, ніж вдавалося досі. Чи дочекаюся визнання
за життя - питання другорядне. Не про те маю думати й дбати.
10.
Популярність і слава - речі не тотожні. Тут можливі найхимерніші
комбінації, що ми знаємо з історії літератури, що спостерігаємо
і у сучлітпроцесі. Теперішній стан літератури характеризується
відсутністю читачів (5 тисяч для 50-мільйонної України - це ганьба),
засиллям російськомовного чтива, чого не спостерігалося навіть
в часи імперської політики СРСР. А в глобальному масштабі - загроза
зникнення книги взагалі: інтернет, СД, ТБ, "плюс тотальна
комп'ютеризація всієї країни". Ми говоримо переважно про
дві причини вимирання масового українського читача: перша - брак
коштів для придбання книг, друга - читати ніколи ("ринок"
засмоктав - не до метафор). Та є ще й третя причина: ТБ настільки
розбестило, пропонуючи готові рішення, що телеглядачі відвикли
(розучилися) думати; а серйозна книга передбачає співтворчість,
вимагає самостійного мислення, роботи душі. Немає, немає!..
При наявності (і розвитку) сучасних засобів комунікації письменницька
слава, порівняно з минулими віками, а також на тлі новоявлених
політиків, бізнесменів-олігархів (дарма, що каліфів на годину)
виглядає радше убого, ніж помпезно, заслуговує не заздрощів, а
співчуття. В таких умовах прагнути літ. слави - просто нерозумно.
Втім, - у будь-яких умовах, навіть найсприятливіших (якщо такі
можна бодай уявити). Чому? По-перше, слава не повинна бути метою
митця (леонардівський ступінь самосвідомости), по-друге, якого
б рівня слави не сягнув, на тому не зупинишся - поманять "вищі
рубежі"; якщо ж і втішишся, то ненадовго: невдоволеність
- звичайний стан творчої натури, котра прагне якнайповнішого розвитку.
Спочивати на лаврах - поховати себе живим; ворогу не побажаєш.
Тож гонитва за популярністю приречена на неуспіх за своєю природою:
слава манить, як вогники на болоті, немудрі і близькозорі закінчують
тим, що опиняються в трясовині чи в обіймах Молоха. Бажано пам'ятати
й старозаповітне: не насититься око баченням, а вухо слуханням.
"А понад те, сину мій, будь обережний: складати багато книжок
- не буде кінця..." (Екл., ХІІ:12).
11.
Звичайно, література не вичерпала своїх можливостей впливу на
читачів. Хоч би тому, що не може їх вичерпати: допоки триває життя,
залишатиметься і потреба джерел духовности. Розвиток техніки,
удосконалення засобів комунікації можуть хіба що модифікувати
літературний процес, та не знищити взагалі. Тотальне захоплення
технопрогресом - явище тимчасове; настане період протверезіння,
і людство усвідомить, що без культури, самовдосконалення, роботи
душі etc. життя втрачає смисл. Як би не удосконалювалася техніка,
природа людини завжди лишається тією самою, що і дві тисячі років
тому. Жодна "мобілка" не полегшить зв'язку з Богом,
не ліквідує проблему у тому контактуванні. Вічні проблеми були
і залишилися. На те вони і вічні, щоб не старіти, перемелюючи
покоління за поколінням, не втрачаючи актуальности (не тупляться
ножі тієї м'ясорубки). Якого б необ'ємного досвіду не нагромадило
людство, перед новонародженим незмінно відкривається наче цілина:
чим більше пізнаємо, тим ширшою є сфера непізнаного. Тож роботи
літераторам вистачатиме завжди.
Іноді доводиться чути: всі типи людей (всі архетипи) можна знайти
у Біблії, - і навіть називається їхня кількість, найчастіше -
38. Допустимо, що так, - і що? Це не завадило Гоголю запропонувати
свою галерею образів, більшість з яких стали називними: Плюшкін,
Хлестаков, Манілов... А в світовій літературі - Фауст, Гамлет,
Дон-Кіхот... Маркес говорив, що після Достоєвського нам залишається
займатися хіба що підбором синонімів, і сам же спростував це твердження
- власною творчістю. Здавалося б, чим він ще може здивувати читацький
світ після "Ста років самотности"? Будь ласка, з'явилося
"Кохання під час холери". Кожен автор змушений - приречений!
- дослідити глибини власного "я", віднайти свою неповторну
ноту, розвинути її, витворити якщо не симфонію, то пісню, котра
стане народною; неустанно орати поле, отримане від народження,
дароване Господом не для розваги - щоденного обробітку і догляду.
Не варто боятися неоригінальности: істину, говорив Гете, необхідно
повторювати безкінечно, тому що повсюдно і повсякчас проголошується
облуда. Тобто нав'язуються оманливі цінності, розвінчувати котрі
- обов'язок літератора.
В ранній юности я не сумнівався, що знаю істину. Здавалося, доста
її розтиражувати, донести до кожного - в світі запанують лад-гармонія,
мир і благодать. Згодом виявилося, та моя істина - лиш частинка
Великої (Неосяжної) Правди, малопримітний мазок на полотні Творця.
Нелегко було з тим змиритися, визнати свою малість: авторські
амбіції - заряд нечуваної сили. Не хапати зорі з небес - якнайповніше
реалізувати свої можливості, якими б незначними ті не здавалися;
виконати місію, до якої покликаний. Тобто працювати не переймаючись
наслідками, не турбуючись про славу й визнання. Головне - творчий
процес, решта - від лукавого.
12.
Не тільки літературна невдача - будь-яка подія, щаслива чи драматична,
формують світогляд письменника, так чи так позначаються на його
уявленні про життя. Я не боюся невдач, бо метою - не літературний
успіх. Куди істотніше - самовтілення. Тільки це дарує справжню
втіху. Мелькати на екрані телевізора, фотографуватися поряд з
метрами - самообман, дешева популярність.
13.
Маєш на увазі авторів, котрі беруться не за свою справу? Дійсно,
таких немало і тепер, хоча література вже не є тією годівничкою,
якою була раніше: саме лиш членство в СПУ забезпечувало середній
достаток. Українських письменників, котрі нині живуть з літератури,
нині можна перелічити на пальцях. Підготувавши рукописа книжки,
думаєш не про гонорар - де роздобути кошти на видання. Легше тим,
хто протоптав стежки до різних фондів, запросто відчиняє двері
просторих кабінетів, не почувається приниженим, оббиваючи пороги.
А як бути тим, хто не має подібних талантів? Чи ж нормальне це
явище, коли автор, щоб оприлюднити свій твір, змушений вдаватися
до всіляких хитрощів? Причиною - стан літературної справи в Україні
(щез масовий читач), а глибше - економічна ситуація, відсутність
довгоочікуваного законодавчого забезпечення видавництв пільговим
оподаткуванням, як то є в інших країнах, нерівні умови конкуренції
української книжки з російською. Додам сюди і засилля російськомовної
преси, вплив УПЦ МП, схиляння зовнішньополітичного вектора України
більше а Схід, ніж на Захід, всупереч деклараціям і заявам найвищих
чиновників.
Переваги письменницької праці... Перше - це широкий діапазон
свободи (письменник невільний тільки від свого призначення, котре
- і тільки воно! - є джерелом, подібним до кастальського, дарує
незрівнянну втіху); друге - стала можливість втечі від осоружної
реальности, втечі у - не завжди вигаданий - світ (свою Йокнапатофу);
третє - з двох попередніх випливає: виконання обов'язку - вища
насолода. Є і четверте, і п'яте... Завершу лаконічним: письменницький
жезл - для Його обранців, нескорених і безстрашних. Наївно сподіватися
на лаври і фанфари. Найбільша радість - в самотині, перед чистим
аркушем паперу - епіцентром Всесвіту, вихопленим з мороку ночі
помаранчею настільної лампи; сам процес - одночасно й винагорода
за тоту працю, гонорар найсолодший: це я, це я ТАКЕ утнув! Те
відчуття - жодна рецензія не викличе подібного, будь-які дифірамби
і панегірики; навіть очі (погляди) заворожених читачів не зрівняються
з тим, що переживає митець, захоплений черговою ідеєю, в творчому
дерзанні. Тому я не раджу займатися літературою тим, хто з її
допомогою сподівається здобути славу чи багатство, завоювати авторитет,
створити плацдарм для підкорення інших вершин. Навіть весела книжка
народжується зі страждання, тривалої роботи душі. Чи гусячим пером,
чи на комп'ютері - письменник пише серцем, зболеним і відкритим.
Колись Мережковський-батько привів свого талановитого сина до
Достоєвського і запитав: "Що потрібно, щоб стати письменником?".
"Страждати," - відповів класик, який був, за характеристикою
Толстого, "весь боріння і сумнів", не мав звички насолоджуватися
олімпійським спокоєм.
Перше, ніж приступити до написання твору, початкуючий авторе,
добре подумайте і зважте, чи готові ви нести цього хреста упродовж
всього життя, навіть якщо маєте літературний хист. Пам'ятайте,
самого таланту замало - потрібен іще характер, яскрава індивідуальність,
своєрідна прихильність долі тощо. Не зайве задатися і таким "простеньким"
запитаннячком: що нового я можу сказати світу після всього, що
уже написано, чим хочу збагатити скарбницю духовних надбань людства?
А втім, вольному воля...
