статья

Володимир Єшкілєв

АДАПТАЦІЯ

Мова піде не про Чарльза Кауфмана, не про Спайка Джонза, не про Ніка Кейджа і, взагалі, не про голівудівський кінопроект, а про мову. Про що ж ще, як не про неї, говорити під час здійснення народної феєрії, непереконливо замаскованої під книжковий Форум. Коли в окремо утнутому українському місті виникає окремий Топос Перемоги українського слова і живе чотири доби (аж цілих 96 годин!), не рахуючи хвостового роз'їзду перепилих (стомлених) членів жюрі, письменників, видавців, розповсюджувачів і просто-густо-глибоко-і-безугавно співчуваючих.

Саме серед книжкових стендів мова набуває метафізичної повноти, форматно розмножується й уречевлюється. Усі її солов'їні унікальності, калинові гаразди та дубові негаразди гіпертрофуються, напинаються бундючними космічними банерами й набувають виміру владності. Себто ми - нарешті! -- зустрічаємо нашу мову у тій багряно-золотій одежині, котру вона переважно ховає у якійсь містичній шафі і зазвичай одягати відмовляється. Чи то звикла жити задрипанкою, чи то боїться втратити страждальницьку харизму разом із бюджетною мізерією... Як би там не було, але львівський вересень - її час, її трон, її вітрина. Подивимося, отже, на підсумки і поміркуємо про перспективи.

Той процес, у руслі котрого українська мова перебувала останні п'ятнадцять років, можна означити, окрім іншого, словом "адаптація". Із задушливої, але патрональної радянської теплиці українська мова потрапила під транзитолюбні та мутагенні дощі-вітри глобалізованого світу. Замість очікуваної тріумфальної площі Вільних і Рівноправних Мов наша страждалиця опинилася на планетарному стадіоні, де завдяки Біллу Гейтсу-со-товаріщі вже закінчилася боротьба за перше місце і регіональні лідери вели регіональні змагання за право володіти інформаційно-культурними просторами сусідів-запізнюхів.

Адаптація до умов такої суворої змагальності для української мови виявилася важкою. До того вона дуже довго перебувала у глухій облозі, нарощувала свої периметри і фортечні стіни самодостатності, не дбаючи про швидкісні характеристики, наступальні стратегії та методи форс-мажорного переобладнання своїх галузевих словників. Тому й не змогла вчасно піти у наступ. Після кількох невпевнених перестрілок вона відступила неозоре поле поп-культури свому відвічному російському конкурентові, не спромоглася захопити плацдармів молодіжної суб-культурності, не створила легкої кавалерії україноцентричних міських сленгів. Зрештою, просто не навчилася привітно посміхатися неофітам, натомість лякаючи їх лютим історизмом своєї оповідальності. Гордовито (у савєцкіх собствєнная гордасть!) зігнорувала подарований їй інструментарій постмодерністів. Залишилася мінералізованою, як "Поляна квасова", котру, як відомо, реґулярно вживати людям з нормальною кислотністю не рекомендують.

Головним ресурсом української мови і досі - на початку ХХІ століття -залишаються люди села. Її підданці не за правом вибору, а за фактом народження. Без цього ресурсу вона ризикує дуже швидко опинитися на межі системного і топосного знищення. Незаангажовані прогнозисти ж дають нашому традиційному сільскому гештальтові лише від 15 до 40 років існування (п'ять років тому давали до 50-ти). Далі - епоха фермерської індустрії, пролетаризація сел, скорочення працівників агросектору до 2-6 відсотків населення, етнокультурна трансформація рустикального ареалу під тиском переселенців зі Сходу і Півдня та інвазія нових інформативно-розважальних технологій. Чи будуть українські селяни та їхні діти в спальних районах міст чинити запеклий культурний опір культурному супротивникові? Навряд чи. Вони ж підданці за фактом, а не за вибором. Їм, за кінцевим рахунком, не впирається.

Що залишиться? Культурні заповідники на штиб Криворівні. Комерціалізовані зони туристичної етнічності. Ансамбль пєсні і пляскі. А ще - Львів і Національний Музей книжкового Форуму ім.Олександри Коваль. Жарт, звичайно...

Хтось скаже: "Не все так погано і сумно. Адже ж ось вони -- сотні нових найменувань українських книжок, 97 видавництв, 96 годин і натовпи покупців-читачів!" І я погоджуюся із цим кимось. Як погодився б із оптимізмом командира партизанського загону, який би вишикував на лісовій галявині своїх 97 відважних стрільців і сказав би їм: "Ми переможемо!" Погодився би, навіть якби знав, що за лісом марширують ворожі дивізії, озброєні танками, літаками і високотехнологічними крилатими ракетами. Бо ж у партизанів своя правда, своя воля і...

Сподіваюсь, ви мене зрозуміли.